Конфлікти ВПО: як у французькому гуртожитку українці влаштували пиятику на річницю вторгнення

Семаковська Тетяна 11:36, 3 Березня 2023

photo 2023 03 02 19 39 15 d5dcfЧерез війну мільйони українців опинилися поза межами країни. Відтак, зараз майже в кожному куточку землі можна знайти українця, однак деякі з цих людей, не усвідомлюють, що несуть в маси та як представляють образ України, використовуючи своє положення. У Франції, в передмісті містечка Тулуза є гуртожиток для українців, де проживають ВПО на безкоштовній основі. 24 лютого на річницю повномасштабного вторгнення українці влаштували гучне святкування з пиятикою — що відбувається розбираємося в матеріалі.

Що передувало?

Українка Ася Батуріна евакуювалася у Францію, вона родом з міста Світлодарськ, яке наразі окуповане російськими військами. Жінка разом з мамою були змушені залишити Україну й оселилися у Франції, спершу жінки жили у французькій сім’ї, а потім родину прийняв гуртожиток (85 Route d’Aufrery 31130 Pin-Balma) для українських біженців.

Раніше цей будинок служив в якості монастиря та будинка для людей похилого віку. Однак минулого року за його ремонт взялася асоціація Union Cépière Robert Monnier, яка першочергово хотіла облаштувати тут комфортні умови для біженців з України.

photo 2023 03 02 12 39 25 a1bff

Ася Батуріна. Фото: особистий архів героїні

 

Саме тут й опинилися українка Ася Батуріна, однак в помешканні жінка зіштовхнулася з новими проблемами, які на диво принесли самі ж українці, що оселилися тут раніше.

“У жовтні 2022 року ми з мамою та двома кішками приїхали до цього гуртожитку. Проблеми почалися майже одразу, в гуртожитку живе гучна компанія, вони одразу почали поводитися недружньо, це родини з Хмельницької та Одеської області. Ці родини не з території, де ведуться бойові дії, вони приїхали на заробітки. Поводяться дуже гучно, часто випивають й порушують нічну тишу”, — пригадує Ася Батуріна.

Життя поблизу з гучними сусідами

Гуртожиток, де живе українка, має три  поверхи,  кухня на кожному поверсі спільна. Пані Ася оселися в невеличкій кімнатці, тут вона живе з мамою та  двума кішками. Стіни в помешкання дуже тонкі, тож про приватність мова не йде. Сусідські гулянки з пиятиками жінка чула дуже часто.

“Ці люди дуже люблять випити, вони не розуміють або не хочуть розуміти, що відбувається в Україні. Я не помічала у них проросійських поглядів, але вони не слідкують за новинами в Україні”, — каже героїня.

photo 2023 03 01 13 55 36 121cd

Кімната, де мешкає героїня з мамою. Фото: особистий архів героїні

В розмові пані Ася зазначає, що вона зверталася стосовно гучних сусідів до працівників гуртожитку, французів, але тут також з’явилися труднощі із розумінням:

“Річ у тому, що французи дуже жалісливі. Вони приймають й надають допомогу всім українцям, вони не розуміють різницю між біженцями із Хмельницької та Донецької області. Там є чоловіки, які не мають трьох дітей, вони здорові, тобто, призовного віку, але мешкають зараз у Франції”, — пояснює українка.

Вона додає, що деякі мешканці цього гуртожитка, на жаль користуються своїм положенням та прихильністю до українців й живуть в гуртожитках, бо вони безкоштовні. Наприклад, каже жінка, родина з Хмельницької області — це сім’я з дитиною, яка опинилася у помешканні подібним чином. Чоловік сімейства був на заробітках до початку повномасштабного вторгнення, влітку 2022 до нього приїхала дружина й згодом вони оселилися в гуртожитку як біженці з України. 

Мирного співіснування не вийшло

photo 2023 03 01 13 56 37 10b5b

Домашня улюблениця пані Асі. Фото: особистий архів героїні

Ася Батуріна не єдина, кому не подобається пиятики сусідів. За словами жінки, в гуртожитку є люди, які також перестали спілкуватися з компанією, оскільки цих людей залякали.

“Можливо, якби вони мені і моїй літній мамі кожного дня не заважали спати кожного дня, я б також мовчала, як й інші люди. Але вони в кухні, яка розташована дуже близько від нашої з мамою кімнати регулярно (іноді навіть щодня) влаштовують п’яні вечірки, де голосно кричать і регочуть до третьої години ночі”, — розповідає жінка.

Жінка намагалася цивілізованим способом владнати конфлікт, просили шумну компанію влаштовувати свої посиденьки хоча б до 24:00. Однак, отримала словесні образи. 

Гучна вечірка 24 лютого

На новий рік, сусіди вирішили запустити салюти та знову відсвяткувати свято випивкою і гучною вечіркою. 24 лютого 2022 року, коли росія почала повномасштабне вторгнення, саме в цю дату рівно через рік, компанія українців у Франції влаштувала гучну гулянку. 

“У цей день скорботи (24 лютого) ці люди влаштували чергову веселу алкогольну вечірку! Привід обрали дуже дивний. Вони, саме в цей день, чомусь вирішили відзначити день народження дитини, яка народилася аж три дні тому! Звичайно ж, вони в п’яному угарі шуміли і кричали. Як і завжди”, — зазначає Ася Батуріна.

Жінка зазначає, що вона попереджала співмешканців про режим тиші, який діє у гуртожитку згідно із законами країни з 22 вечора до 7 ранку. Обурена поведінкою співгромадян жінка вирішила ще раз нагадати про недоцільність проведення гучного святкування 24 лютого. Однак, замість конструктивного діалогу на неї напала дружина Ярослава.

photo 2023 03 01 13 56 14 3ded0

Кімнатки у гуртожитку маленькі, тож сусіди добре чують один одного. Фото: особистий архів героїні

“Ксенія жінка богатирського зросту і великої зовнішності, то сили свої вона не розрахувала. Вона своєю величезною долонею міцно притиснула мені не тільки рот, а й окуляри. Я прямо відчула, що скло може тріснути й осколком потрапити мені в око. Почуття самозбереження підказало мені несильно вкусити агресорку за внутрішню частину долоні. Я сподівалася, що ця Ксенія відскочить від мене і я таким чином зможу зберегти своє праве око від поранення осколком. Але замість того, щоб залишити мене в спокої, ця жінка заволала п’яним голосом “Вона мене вкусила!”, — описує травматичні події, які сталися Ася Батуріна

Через три хвилини Ксенія відпустила героїню, окуляри чудом залишилися цілі, а око не травмувалося. Після всього, що сталося героїня вирішила, що заявить про напад в поліцію, але оскільки напад стався в п’ятницю вночі, то потрібно було чекати до понеділка. Протягом цього часу героїні ще неодноразово погрожували нападниця, а також її чоловік грозився розправою. 

Наслідки для героїні

photo 2023 03 02 19 38 11 636d7

Гуртожиток, де проживають українці. Фото: особистий архів героїні

Французькі охоронці в гуртожитку на цю ситуацію відреагували не суворо, каже жінка, вони думають, що кривдники виправляться. Оскільки слідів побоїв немає поліція також нічого не може зробити. 

Героїня планує найближчим часом звернутися до консульства України в Франції, щоб розв’язувати це питання. Жінка каже, що вона була б не проти переїхати від таких сусідів, але для цього їй потрібно знайти роботу, що неможливо зробити без знання мови.

Наразі, пані Ася вчить французьку, через сусідів, які майже щодня влаштовують п’яні вечірки, їй важко зосередитися. Героїня раніше працювала ілюстраторкою, зараз шукає роботу в схожій сфері, але не проти й працювати на фабриці, головне вивчити мову та переїхати від агресивних сусідів подалі.

Пані Ася хоче звернути увагу іноземців та довести до відома українців, що є частина біженців з України, які за кордоном, на жаль, дискредитують Україну та користуються соціальним становищем, забираючи допомогу у тих, хто цього справді потребує.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

Семаковська Тетяна 18:18, 18 Червня 2025

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

Батько з доньками / фото надане героїнею

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

Кований місток / фото надані героїнею

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Карета у Бахмуті / фото надане героїнею

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

Родина Гарькавих / фото надене героїнею

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

Тетяна за роботою / фото надане героїнею

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Тетяна під час роботи / фото надане героїнею

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

Семаковська Тетяна 12:20, 6 Червня 2025

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.

Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.

Пам’яті Романа Стецюри

Маленький Роман з батьком / фото надав Сергій Стецюра

Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.

“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.

По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.

Роман Стецюра у підлітковому віці / фото надав Сергій Стецюра

“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.

Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.

Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.

Роман зі своїм командиром / фото надав Сергій Стецюра

“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”

Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.

Через це пара втратила первістка. 

“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.

Дружина Юлія, донька Ярина та батько Роман разом / фото надала Юлія Стецюра

Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.

“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”,  — пригадує дружина Романа.

10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.

Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.

Роман з донькою Яриною / фото надала Юлія Стецюра

“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.

Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.

Більше такої змоги немає.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.

Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.

Роман у колі сім’ї / фото надала Юлія Стецюра

4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.

“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, […]

Важливо

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, […]

“Не стражденний, а щасливий, бо маю щастя повернутись до життя”: історія Сергія Несвіта з Костянтинівки — оборонця Азовсталі, звільненого з полону

Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]

Ветеран із Бахмута, який повертає інших до життя: історія Даниїла Ходикіна. Відеорепортаж

Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]

Власна справа після переїзду: як переселенка з Костянтинівки запустила виробництво сублімованої їжі

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]