Андрій Парахін — митець родом з Бахмута, провів чимало персональних фотовиставок. У культурному осередку чоловік популяризує мистецтво фотографії, завдяки його праці діти в Бахмуті більше дізналися про цю сферу та змогли побачити давно знайомі вулиці й будівлі в об’єктиві фотокамери. Про евакуацію з Бахмута, проєкти з інклюзивними дітьми та власні міркування бахмутянина — читайте в матеріалі.
Культура на часі
У березні 2022 року, коли вже почалася повномасштабна війна Андрій Парахін згадує, що вирішив не витрачати час, та зробив підсумок останніх років творчості. Результатом став артбук у вигляді друкованого альбому з його фотороботами. Примірник друкували в Дніпрі, він не встиг дійти до Бахмута, адже за два дні до того, в місті закрили Нову Пошту.
Андрій Парахін з котом. Фото: особистий архів героїні
“Після 2014-го року в соціумі часто вимовлялася теза — культура не на часі. Я з цим не погоджувався, навіть психологи кажуть, що про проблеми треба говорити й тоді їх простіше вирішувати. Зараз вектор трохи змінився. Навіть, президент сказав, що культурний фронт не менш важливий. Але, я не дуже бачу якихось проривних зрушень. Хоча ті, культурні інституції, які раніше працювали вони й зараз продовжують свою роботу, той же PinchukArtCentre”, — розмірковує герой.
Митець почав міркувати над тим, як почувають себе діти ВПО, які були змушені полишити рідне місто, коли у травні, рятуючись від російських обстрілів, до Бахмута приїздило багато дітей з Попасної і сусідніх громад.
“У Бахмуті я працював у 24-й школі. Там звернув увагу на інклюзивних діток. Я брав свої фото, роздруковував їх на лазерному принтері й дав їх дітям розмальовувати фломастерами. Згодом побачив, що іноді виходять гарні речі. Так я почав з цим працювати”, — каже фотограф.
Згодом для Андрія став у пригоді цікавий проєкт, де чоловік працював з архівними фотознімками, власне, саме ця ініціатива надихнула Андрія на роботу з дітьми. Ідея проекту полягала у спробі репрезентації дитячих переживань крізь призму художньої творчості.
Втрачене покоління та заняття з дітьми
Діти за заняттям. Фото: особистий архів героїні
Андрій розмірковує, що зараз Україна має таке саме втрачене покоління, як це було за часів Першої світової війни, й згодом описано в творах Ремарка. Зокрема, в романі “На Західному фронті без змін”. Дітям, дуже непросто переносити війну, каже Андрій, все це залишає відбиток.
“У Бахмуті, я дізнався де у місті є переселенці, а саме родини з дітьми. Згодом, я почав працювати з ними, ми розмальовували фотографії. У мене були з собою кілька фломастерів та роздруківок світлин, так ми й проводили заняття”, — розповідає фотограф.
Евакуювавшись з Бахмута до Дніпра, фотограф теж не міг сидіти склавши руки, він почав шукати можливості допомагати дітям з евакуйованих родин. Однак, тут чоловік зіштовхнувся з труднощами, зокрема це відсутність приміщення.
Роботи дітей на імпровізованій виставці. Фото: особистий архів героя
Бувало й так, що заняття з дітьми Андрій Парахін проводив в зовсім непристосованих умовах, в шелтерах для ВПО діти малювали сидячи на двоповерховому ліжку.
“Був результат, коли я поспілкувався з керівництвом Дніпровського історичного музею, у них була окрема кімната й там ми трохи попрацювали з дітьми. Однак, коли росія почала погрожувати бомбардуваннями по цьому обєкту, ми припинили там заняття”, — згадує бахмутянин.
Андрій хоче знайти можливість орендувати невеличке приміщення в Дніпрі, де могло б вміститись кілька дітей, щоб проводити заняття в хороших умовах.
Евакуюючись з Бахмута, митець не вірив, що війна затягнеться надовго, тому все обладнання включно із професійною фотокамерою залишилося в місті. Зараз, каже фотохудожник, техніки, вже, ймовірно немає. З собою герой взяв мінімальну кількість речей вірив, що війна триватиме недовго, навіть теплий одяг й той залишився в Бахмуті. Чоловік вдячний за гуманітарну допомогу, яку видають для ВПО, адже вона є дуже помічною.
“Дніпро приняло нас (ред. людей, які були змушені евакуюватися) дуже добре. Поселили людей у гуртожитку, обживаємося потроху. В Донецьку я прожив кілька років до окупації – це було європейське місто, а в Дніпрі трішки скромніше мислення. Втім, з іншого боку, на мій погляд, Дніпро — це як друга реінкарнація Бахмута”, — каже він.
В новому місті, на думку героя, дуже схожа на бахмутську архітектура, що тішить око й душу. У Дніпрі Андрій Парахін знімкує всі кадри на мобільний телефон, далі фото друкує на принтері, купує фломастери й робота знову кипить, попри труднощі. Все це бахмутянин робить за свій кошт, тому, що донорів наразі немає.
“Коли пишеш допомогу на грант — відмовляють, бо донори хочуть бачити красиву картинку, щоб дітей було багато, мінімум 15, але в моєму випадку це неможливо. Можна взяти максимум 5 дітей на пів години, тоді буде якийсь результат й для дітей й для мене”, — пояснює фотограф.
Діти не можуть брехати по-дорослому
Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм
Коли діти дорослішають, батьки відпускають їх у великий світ, дитині важко ставати на ноги, виділитися з маси, але творчість стає помічною у цьому процесі дорослішання, каже Андрій Парахін.
“З дорослими людьми, я зараз зовсім не бачу можливості працювати, бо це вже сформовані особистості. Дорослі частіше за всіх зараз кажуть: “Культура не на часі”. Натомість дітям простіше пояснити щось нове, вони не бояться помилок, вони відкриті до світу. Культура допомагає нам вижити, з дітьми я не відчуваю себе вчителем, радше я б назвав це наставництвом”, — каже бахмутянин.
Перевагою роботи з дітьми, є й те, каже митець, що діти щиро вірять в те, що вони малюють, вони не вміють брехати по-дорослому:
Робота вихованців пана Андрія. Фото: надані героєм
“Якщо дитина малює сонечко, вона вірить в нього, вірить в те, що все буде добре”.
Дорослі, ж не вкладають такого сенсу, пояснює фотограф, їхні малюнки можуть зовсім відрізнятися від їхнього світогляду.
“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.
Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.
Пам’яті Романа Стецюри
Маленький Роман з батьком / фото надав Сергій Стецюра
Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.
“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.
По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.
Роман Стецюра у підлітковому віці / фото надав Сергій Стецюра
“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.
Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.
Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.
Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра
“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.
Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.
Роман зі своїм командиром / фото надав Сергій Стецюра
“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”
Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.
Через це пара втратила первістка.
“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.
Дружина Юлія, донька Ярина та батько Роман разом / фото надала Юлія Стецюра
Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.
“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”, — пригадує дружина Романа.
10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.
Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.
Роман з донькою Яриною / фото надала Юлія Стецюра
“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.
Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.
Більше такої змоги немає.
Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра
Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.
Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.
Роман у колі сім’ї / фото надала Юлія Стецюра
4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.
“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.
Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий час узяв до рук зброю й став на захист країни, пройшов шлях від аудиторій ДонНУ до блокпостів, а потім, крізь Азовсталь — полон і місяці очікування. Та сьогодні його голос звучить знову — спокійно та впевнено. Це розповідь не про полон, а про людину, яка залишилася собою попри все.
Редакція поспілкувалася з Сергієм Несвітом, розповідаємо історію на Бахмут IN.UA.
Як все почалося
Сергій Несвіт до полону був старшим стрільцем взводу охорони. Військовослужбовець з Костянтинівки повернувся з полону 23 травня у межах обміну “1000 на 1000”. Пан Сергій колись викладав на кафедрі української літератури Донецького націона́льного університе́ту імені Василя Стуса, прививав студентам любов до українського, а з початком війни мобілізувався до армії: спершу АТО, потім повномасштабна війна. Далі була Азовсталь, полон, російські СІЗО й довгоочікуване звільнення.
З паном Сергієм спілкуємося телефоном — графік у нього щільний, адже на реабілітації є безліч справ. Попри це, чоловік знаходить час з нами поспілкуватися.
Історія Сергія Несвіта почалася в Костянтинівці, де він народився та виріс. Чоловік пішов вчитися на педагога, хоча пригадує: тоді серед хлопців це не було популярно. Більшість на курсі були дівчата, але Сергію припала до душі українська література XX століття, й він впевнено рухався цим шляхом.
Макіївка, 2011 рік / фото ілюстративне, Вікіпедія
Писав наукові статті, потім почалося викладання — спершу у Макіївці, у ПТУ №85. З дітьми працювати було цікаво, пригадує Сергій Несвіт, й надалі по життю він багато працював з підростаючим поколінням.
Потім чоловік ще був викладачем-асистентом на кафедрі історії української літератури і фольклористики — тобто це була і викладацька, і наукова робота.
“Працювати зі студентами з того часу — це було найприємнішим, що було в моїй викладацькій кар’єрі, тому що це досвід, коли ти викладаєш, займаєшся улюбленою справою, спілкуєшся з людьми, які вже дорослі й розуміють, що вони хочуть почути. Їх не потрібно було примушувати здобувати знання. У мене в житті так збіглося, що я знайшов сродну працю. Знаєте, коли кажуть: якщо знайдеш її, то більше працювати не доведеться. От і я почувався на своєму місці, і був щасливий виконувати свої обов’язки. При тому, що вони були не основні, а це не заважало мені займатися тим, що я хотів. А це наукова робота, тобто вивчення якихось важливих проблем, пов’язаних з історією українською, з українською літературою, як тими дисциплінами, на основі яких формується історія твоєї нації і тебе самого, як представника цієї нації”, — каже Сергій Несвіт.
Роки роботи зі студентами пана Сергія припали на період Майдану та Революції Гідності. І в той час українське студенство зростало й трансформувався теж. Навіть енергетика у молоді була інша — це відчувалося у повітрі, каже пан Сергій.
(На відео нижче українці у Донецьку співають гімн, 5 березня 2014 рік, у квітні того ж року росіяни вдерлися в Україну).
“Це були активні молоді люди, національно свідомі, у них була оця українська зарядженість на творчі здобутки, творчу перемогу, самоутвердження. Тобто не було вже звичного для радянських часів відчуття другосортності та меншовартості українського. Було враження того, що Україна нарешті позбулася всіх цих стереотипів. Оце піднесення національне супроводжувалося прагненням дізнатися більше у студентства, а ми зі свого боку, як викладачі, максимально старалися його реалізувати. Тобто подати якомога більше інформації, відкрити очі для багатьох тих, хто, може, в шкільній освіті недостатньо отримав того, що має знати свідомий українець”
У 2014 році, коли почалася війна, Сергій Несвіт пригадує — його студенти зі зброєю пішли захищати Україну. Згодом до них приєднався й він. Офіційно до війська доєднався у березні 2015 року, хоча добровольцем записався ще восени 2014.
“Я проходив службу як солдат, потім старший солдат взводу військового комісаріату. Залишився в Костянтинівці на службі. Це було зручно для мене, тому що я і жив в цьому місті. Але ми, військовослужбовці, періодично виїздили у відрядження для виконання бойових завдань. І от в одне з таких відряджень потрапив і я, у складі 74 окремого розвідбатальйону. Це було влітку 2021 року, до початку нової фази війни у лютому 2022. Вторгнення я зустрів у селищі Павлопіль, під Маріуполем. Але вже фактично наступного дня наш підрозділ виїхав до самого Маріуполя, щоб допомагати Азову в обороні міста”, — пригадує пан Сергій.
З того часу він разом з побратимами перебував у Маріуполі, аж поки сенсу в обороні міста вже фактично не було. Остання згадка про місто — Азовсталь, звідки Сергій Несвіта вийшов у полон за наказом. Цей полон ще називали почесним, а самі військові вірили – скоро вони повернуться додому, але так не сталося. До сьогодні в полоні росії перебувають тисячі наших військових та цивільних.
Про перебування у полоні
Вихід з Азовсталі відбувався у кілька етапів. Спочатку були вивезені важко поранені — ті, хто потребував медичної допомоги. Далі пішли по черзі окремі підрозділи. 18 травня вийшов й наш герой матеріалу — спершу його вивезли у так звану днр, де 5 днів він був у Оленівці. Далі був Таганрог, російське місто у ростовській області.
Азовсталь, Маріуполь, весна 2022 рік / фото Вікіпедія
“6 годин ми десь їхали. В КАМАЗах нас везли зі зв’язаними руками та очима. Ми зрозуміли, що ситуація погіршується, і про швидкий обмін наразі не йдеться. Вже потім виявилося, що мова про обмін взагалі не йшла. Привезли нас до міста Таганрог, закинули у слідчий ізолятор, де, по суті, почалася перевірка наших даних”, — пригадує у розмові Сергій.
Росія наших полонених виставляла як злочинців, нелюдів зі зброєю у руках, таким чином перекладаючи відповідальність за злочини своєї армії. До справи взялися слідчі російського ФСБ.
“Ми в їх уяві – злочинці, злочини яких треба довести. Якщо цих злочинів реально не могли знайти, то у невеликий проміжок часу їх треба було для російської пропаганди здобути. Тому цей період перебування в Таганрозі — він більш жорстокий в плані того, що проводилися допити з залученням катування. Мені в цьому плані, можна сказати, пощастило, так що з серйозним катуванням я не зустрівся. Але самі умови тримання в цьому СІЗО та Таганрозі були настільки важкими, що жодний режим звичайний для в’язнів російських чи будь-яких — він не знає таких покарань, обмежень і такої суворості. Це був не особливий і не суворий режим, це щось було над ним іще важче. Заборонялося фактично все, не дозволялося нічого, але при цьому ще й максимально посилювався психологічний тиск”, — ділиться в розмові пан Сергій.
4 місяці Сергія та його побратимів тримали в СІЗО Таганрога. Врешті росіяни сформували “справи злочинців” та провели всі допити: когось відправили до суду, когось засудили. Ніхто з полонених не знав, що відбувається поза межами того місця, де вони перебували. Існував повний вакуум інформації. З часом, каже Сергій, спогади про тюрми вже не такі гострі, але людині, яка ніколи не переживала полон, усе одно важко це зрозуміти.
Таганрог став першою відправною точкою. Це був перший тюремний досвід, коли обмежують волю дуже агресивним способом.
“Наприклад, ми не мали права навіть сидіти в камері, тільки стояти. Це тривало до особливого дозволу коридорного постового, який міг дозволити присісти, якщо в нього був добрий настрій, якого практично не бувало. Говорити теж не можна було, лише шепіт. Постійний нагляд, постійний контроль, у деяких камерах було відеоспостереження, де його не було – був постовий, який через вічко дивився. Й обшуки по кілька разів у день”.
Сергій Несвіт пояснює, як у розумінні росіян виглядав обшук: людей виганяли з камери, змушували ставати у принижувальне положення. Вони називали цю позу “розтяжка”, яку робили в коридорі, при цьому змушуючи людину повернутися лицем до стіни, зігнувши лікті. Позаду стояв російський спецназ та проводив так звану “перевірку”. Фізичне насильство було присутнє. У камері полонені нерідко чули крики інших, людей катували росіяни.
“Кожна перевірка – це, по суті, привід для биття: фізична сила та кийки. Ну і не можна було підіймати голови, скажімо, там дивитися, в принципі, підходити до вікна”, — пояснює чоловік.
Їжа у тюрмах була, каже Сергій, але про нормальне харчування можна було забути. Годували кислою капустою. Їсти можна було лише стоячи.
“Ну, в принципі, це не найстрашніше, звичайно. Годувати все-таки годували. Але оце голодне, холодне, психологічно напружене життя, воно дуже виснажувало. І вперше ж ці місяці багато в нас втратили свої попередні фігури. Десятки кілограмів поскидали, і вже звикали жити в інших умовах. Далі воно стало звичним, все це вже не так гостро сприймалося. А в Таганці, як ми називали Таганрозьке СІЗО, і так між нами воно закріпилося, ця назва Таганка, то в Таганці все це було вперше і тому, може, і запам’яталося, і вважається, що там було найгірше”.
У камері з Сергієм було 5 людей, потім стало 4 — одного чоловіка забрали, і що з ним відбулося — ніхто не знає. Одного дня Сергія і його 4 товаришів теж забрали — спершу військові думали, що ось він, обмін, але потім виявилося, що це інша тюрма. Полонених перевозили.
Але куди б не пролягав шлях — росіяни знущалися морально та насаджували свою ідеологію. Наприклад, по тюрмах там розставлені російські пропагандистські символи, а гімн росії полонених змушували співати перед кожним прийомом їжі. А ще вчили вірш ДНРівської поетеси «Простіть нас, родние росияне».
“Він дуже довгий, дуже тупий, але він висів в кожній камері у друкованому вигляді. І особливо для них було приємно примусити нас його вивчити і потім слухати. Але для них самих це було настільки нудно, що вони не могли його повністю дослухати. Ми його вивчили. Але ж, це все, що нам дозволялося робити — вчити вірш”.
У серпні 2024 року полонених із СІЗО розподіляли на так звані партії по 25 осіб за алфавітом та відправляли у невідомому напрямку. Ходили чутки — може, везуть на обмін. Полонених у цьому запевняли.
“Одна партія поїхала, друга, третя. Я був в четвертій партії за алфавітом, по 50 чоловік, коли поділили. І коли ми вже виїхали з зони, і нас посадили в потяг, і потяг рушив — у вагоні ми зрозуміли, що на обмін ми не їдемо. Почули, що наш поїзд називається «Адлер-Іжевськ», тобто він їде з берегів Чорного моря і ми рухалися ніяк не в Україну”, – пригадує Сергій.
Шлях додому
Сергій Несвіт / фото надане героєм
В Іжевську Сергій Несвіт перебував аж до обміну полоненими 1000 на 1000. Росіяни переконували українців — вони готові до обміну, але нібито все зриває Україна. Але в травні дещо змінилося.
“Коли мене привезли в СІЗО, я побачив підрозділ свій, хлопців, майже всіх, які були в окремих камерах, і я вже давно загубив з ними зв’язок, а тут вони всі в одномумісці були зібрані. Це вже був доказ, що збирають по списках з якоюсь метою. Нам видали наш військовий піксель, переодягнули. І тоді стало зрозуміло, що ми вже покидаємо цю зону, принаймні. Але ми все ще не вірили, і тільки вже коли нас привезли і посадили в літак, думки про обмін почали виникати частіше”, – пригадує співрозмовник.
Полоненим одягли пов’язки на руки та очі — аби ті не бачили, куди їх везуть. Сергій додає: ймовірно вилітав їх літак з Казані, бо летовище було велике. Далі був Чкаловський аеропорт, а звідти людей доставили до Гомеля.
“В Гомелі нам сказали, що зараз ви сядете в автобус і їдете на обмін. Але точність ця була суб’єктивна, ми вже точно такі обіцянки чули. До кінця ніхто не вірив на 100%. Була надія відсотків на 80. Найгірше було, як не дивно, це на кордоні між Україною і Росією, коли ми вже на автобусах приїхали до самого кордону, але були ще на ворожій території, ми не бачили наших автобусів з росіянами”, – пригадує у розмові пан Сергій.
Тоді по салону автобуса, де сиділи українські військові, почав поширюватися страх. Пригадувалися ті моменти, коли полонених привозили до кордону, люди фактично вже бачили Україну, вірили, що от-от будуть вдома, а потім повертали назад у тюрми.
Українці повернулися з полону, обмін 23 травня / фото Володимир Зеленський
“А потім ми побачили наші автобуси. Нас посадили, ми порахувалися і тоді стали просто відчувати, що ми їдемо додому. Як тільки перетнули наш кордон, практично зразу нас зустрічали люди на узбіччі з прапорами українськими. І далі просто така хвиля ейфорії накотила. І вона тривала дуже довго, практично всю подорож. Не було можливості навіть оговтатися. Дивишся за вікно, бачиш людей, дітей на руках, прапори українські. І просто не помічаєш, що сльози з очей, що ти, як дурний, посміхаєшся, щось кричиш, махаєш — навіть не фіксуєш ці моменти. Таке щастя важко описати і важко передати, бо його треба пережити, щоб зрозуміти всю силу емоцій. Люди, які не плакали при найстрашніших катуваннях, або фізичних, психологічних знущаннях, тут як діти поводилися. Була велика вдячність Україні, народу. Ти розумів, що тебе нарешті дочекаються і побачать твої рідні, це окриляло ще більше”.
Сергій Несвіт / фото надане героєм
23 травня, вперше після довгої розлуки, Сергій зателефонував дружині через телефон, який йому дав волонтер. Ця розмова назавжди буде у їх памяті. Зараз захисник проходить реабілітацію у Києві. Чоловік каже, що серед найближчих планів — наздогнати все те, що відбулося в світі за останні роки, адже ніякої інформації у полоні не було.
“Тим, хто чекає своїх, я міг би їх просити, щоб вони зберігали свою віру, щоб вони не підривали довіру ув’язнених, які сподіваються, що їх чекають. Ця впевненість живила мене.І якщо їхні рідні будуть впевнені, що їх чекають, це їм допоможе в цьому полоні. А на їх місці, я б просто посоромився не повірити і перестати чекати. Хай вони усвідомлюють, що їхні молитви допомагають”.
“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, […]
Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]
Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]
Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]
Три жінки, три долі, один зруйнований дім Бахмут — і однакове рішення: не зламатися. Вони були змушені залишити рідне місто. Але Олена, Оксана та Євгенія […]
