24 лютого минає річниця повномасштабного вторгнення. Київ мали захопити за три дні, а вся Україна мала б бути окупована російськими військами, прийманні, так собі уявляла сценарій росія. Минув рік великої війни, ми публікуємо спогади бахмутян напередодні 24 лютого, а також згадуємо, як жив Бахмут у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ганна Бокова, головна редакторка “Бахмут. IN. UA”

Ганна Бокова. Фото: особистий архів героїні

Для журналістки Ганни Бокової залишатися в Бахмуті було особливо небезпечно. Ще до війни з’явилася інформація про так звані “фільтраційні списки” рф.

«Перед вторгненням росії до мене зателефонували люди із спецслужб і попередили, що треба зібрати всі речі й бути готовою до виїзду, тільки-но почнеться війна», — пригадує Ганна.

Журналістка з родиною виїхала з Бахмута 25 лютого. За декілька місяців до війни, пригадує Ганна, було багато новин, даних розвідки про ймовірне вторгнення, однак бахмутянка не вірила такий розвиток подій, як не вірили й мільйони українців. До останнього Ганна сподівалася, що війна не почнеться.

Однак, зранку 24 лютого родина почула вибухи, в перший день виїздити не наважувалися, бо знали, що росіяни можуть обстрілювати машини цивільних. 24 сімя закупилася в місцевому супермаркеті, купили дуже багато їжі.

“Поїхали не 24-го, а 25-го лютого. Ще у Бахмуті ми бачили великі черги до банкоматів. Люди почали скуповувати їжу. Ми самі, перше, що зробили, після того, як я всіх обдзвонила — поїхали у супермаркет і купили багато їжі, на кілька тисяч гривень. Адже, ми не знали, можливо, нам доведеться просто сидіти у підвалі і ми не зможемо навіть вийти з дому. Тоді не можна було зрозуміти, як розвиватиметься ситуація”, — згадує 24 лютого Ганна.

Михайло Коротунов, письменник

Михайло Корутунов. Фото: особистий архів героя

Михайло Корутунов місцевий письменник, про свій ранок 24 лютого Михайло згадує так:

“Перший вибух у Часів Ярi змусив увімкнути комп та подивились новини. Відразу стало зрозуміло, що дарма видерлись з Горлівки в чотирнадцятому тiльки на 30 кілометрів, війна була завжди поруч, а стала навкруги. Що робити далі? Чи війська спроможні чинити опір? Чи гарант місцевий і гарант цілісності за договором в змозi адекватно відреагувати? А чого ж Чонгар не замінований? А чого…Питання, питання, питання”.

Вже через місяць Михайло евакуювався у Львів, але й тут чоловіка першою зустріла повітряна тривога.

“Мир дуже малий та ламкий, в ньому не можна так жити, як би життя нічого не варте. То дуже складна річ, щоб нею можна було комусь нехтувати. Тому за всілякі діі, та навіть слова на нас чекає суд, того, хто сотворив Всесвіт. I той суд незабаром станеться”, — розмірковує Михайло

Анастасія Абаровська, громадська діячка

Анастасія Абаровська. Фото: особистий архів героїні

Бахмутянка Анастасія Абаровська, як і більшість українців свій ранок почала з читання новин, а ще жінка згадує, що в месенджері отримала повідомлення від класного керівника сина — сьогодні діти навчаються дистанційно.

“Ми готувалися, але не до війни, до 8 дня народження сина, який ми повинні були відсвяткувати 25 лютого 2022, в звичному колі друзів та родичів. Та який потім довелось святкувати в хостелі в Дніпрі. Сашко досі з сумом згадує, що ми не встигли відсвяткувати його 8 день народження”, — пригадує Анастасія.

Євгенія Буднік, вчителька

Євгенія Буднік. Фото: особистий архів героїні

Євгенія Буднік вчителька в місцевій школі, 24 лютого педагогиня мала провести захід зі школярами, однак не судилося. 

“Я так не хотіла в це вірити, я забороняла собі навіть думати про це, я вперто не збирала тривожної валізки. Здавалося: пущу ці думки, і це станеться. Тому я занурилася в роботу і готувала відкритий захід, який мав відбутися 24 лютого. Так він і залишився у мене на флешці, не встигла я провести «мовні посиденьки» з тоді ще 8-б класом. 

Ранок 24 лютого почався не зі звуку будильника, я прокинулася задовго до нього. Я не чула вибухів, просто в душі було якось тривожно. А тоді глянула у вікно: прикордонники, які розміщувались у будинку напроти, не шикувались, як завжди, а зі зброєю виїжджали на бронемашинах. Потім був дзвінок чоловіка, який так не хотів їхати в Київ, а я вмовила, від нього я почула ту фразу: «Почалася війна!». Він говорив, давав настанови: що робити, як діяти. А у мене в голові була тільки одна думка: «Яка війна? У мене відкритий захід! Мені ще голову треба помити!» І я пішла в душ, поки є вода, поки є тепло і світло…”, — пригадує героїня.

Далі був дзвінок від директора школи, педагогів збирали, щоб вирішувати як діяти далі. Поки жінка розмовляла телефоном, дивилась на сина, який ще безтурботно спав у ліжку.

“До мене починало доходити, мозок нарешті прокидався, але від сприйняття дійсності у мене починалася паніка. Я по черзі хватала свої валізи, вирішуючи, яку ж з них обрати, далі туди летіли речі, діставалися звідти і знову клалися туди ж. А тоді настала черга будити сина, він сприйняв новину спокійно, виважено, швидко вдівся, умився і ми пішли до батьків. 

Нам, мабуть, ніколи не забути того ранку. Був легкий морозець, повітря було таке чисте, сонце пробивалося крізь хмари, ніби сама погода говорила, що все буде добре, все минеться. А на вулицях розгублені люди, кілометрові черги на заправках, в аптеках, магазинах. Той ранок тягнувся занадто довго”

Вже ввечері жінка не змогла стриматись, емоції брали гору й виходили сльозами.  Вже вдруге вчителька мала покинути свій дім. З того часу, минув рік, син героїні у безпеці, рідні та друзі у відносній безпеці, але ми всі ще у тому ранку 24 лютого, вважає Євгенія

“Наше життя змінилося до невпізнаності і без вороття. Але у нас залишилась віра, віра в добро, яке обов’язково переможе”

Микола Цихно, громадський діяч

Микола Ціхно. Фото: особистий архів

Бахмутянин Микола Ціхно про повномасштабне вторгнення думав вже 22 лютого, коли росія офіційно визнала підконтрольні собі уряди в Донецьку і Луганську, а, відповідно, і висловила територіальні претензії й на ті райони Донбасу, що підконтрольні Україні.

“Зранку 24 лютого мені не треба було рано прокидатись і їхати в Лиман, адже я працював дистанційно з середини лютого через чергову хвилю посилення захворюваності на COVID-19, і я планував добре виспатись. Але мене розбудила мама, яка спитала, чи чув я вибухи, і повідомила, що вичитала з інтернету, що Часів Яр зазнав ракетного обстрілу. Але що в 2014, що в 2022 я всі обстріли проспав. Також вона повідомила, що рф бомбить всю Україну. Одразу ж почали дзвонити друзі з повідомленнями про те саме”, — пригадує Микола.

Перший день Великої війни для бахмутянина пройшов одноманітно, чоловік моніторив новини. Микола пригадує, що в перший день російські ЗМІ писали багато новин, а українські ЗМІ програвали російським в об’ємі змістовної інформації про хід подій, вважає чоловік.

“Канали росії сипали своїми “успіхами” і про повністю, нібито, знищене українське ППО, і про довжину просування окупаційних військ Україною, і про натовпи українських прикордонників і військових, які, за їх словами, здаються в російський полон. Але Українські ЗМІ це ігнорували і не спростовували. Тому перший день настрій був пригнічений, роботи теж було мало, то і відволіктись не було чим. Першу ніч та кілька наступних я спав по пів години”, — каже чоловік.

У бахмутянина було два головних страхи, перший, що доведеться виїхати з Бахмуту, так й сталося, а другий страх — що серед знайомих будуть колаборанти, які підуть на співпрацю з фашистами. Більше ніяких емоцій чоловік не пам’ятає.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна. Бахмут. Евакуація (Фоторепортаж)

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!