Роман Ованесов відомий на Донеччині підприємець, до повномасштабного вторгнення чоловік мав власний дайвінг-клуб де працював інструктором, а окрім того мав будівельний бізнес. Його руці належить декілька проєктів в Бахмутській громаді. 24 лютого Роман з родиною зустрів війну в Іванівському, де власне й проживав, чоловік мав намір залишатися в країні, але доля склалася інакше. Як бахмутянин опинився в Німеччині, чому йому довелося розлучитися з родиною та чим сподобалася Німеччина українцю — читайте в матеріалі.

Життя в Іванівському

Будні в Іванівському. Фото: особистий архів героя

Зараз село Іванівське, де раніше проживав пан Роман, щодня штурмується російськими військами. Тут залишилося менш як 300 людей, чимало частина його зруйнована внаслідок численних обстрілів. Втім, раніше ця місцевість була спокійним осередком для життя, люди вирощували сільськогосподарські продукти, виховували дітей й загалом вирувало мирне життя.

Роман Ованесов батько трьох дітей, разом з дружиною Іриною він виховує Єлисея, Савелія та Софію. За фахом чоловік інженер-будівельник, його фірма “Бахмут-Проєкт” відома в Бахмуті й поза його межами. Відтак, в Курахові інженер спроектував проєкт поліцейського відділку з нуля разом з бомбосховищем.

Робота дайвінг-інструктора. Фото: особистий архів

Захоплення наш герой має дуже незвичне — Роман обожнює займатися дайвінгом. Улюблена справа з часом перетворилася на професію, тож чоловік працював інструктором по дайвінгу.

“Займався печерним дайвінгом та дайвінгом в копальнях. В Бахмутських гіпсових копальнях я проводив екскурсії на підводну частину й мав свій дайвінг-центр. 21 лютого до мене ще приїхали мої студенти, пара. Я завершував з ними курс “Mine Diver”, який вчить дайвера занурюватися з багатьма балонами в шахти чи копальні”.

Тривожні дзвінки напередодні вторгнення

Дим від ракети. Фото: особистий архів героя

21 лютого Роман разом зі своїми студентами занурювався під воду в частині селі Зайцеве, вже тоді почалися вибухи. До лінії розмежування із російськими військами тут залишалося 1,5 – 3 кілометри. 22 лютого Роман застав вже мінометні прильоти, через небезпеку він відмовився від занурювання в районі Зайцевого, тож інструктор разом зі студентами попрямували в район Іванграду, де також були водні печери. 

“Ми встигли завершити курс, пара отримала сертифікати, зробили спільні фото, я провів їх на потяг, який прямував до Києва. Наступного ранку 0 6:10 ми з родиною прокинулися від прильоту ракети, яка прилетіла в Часів Яр, поблизу місцевості колишнього табору “Мир”. Я зробив знімок диму, який виднівся в далині й сказав: “Мабуть, війна почалася”, — пригадує в розмові Роман Ованесов.

Попри вибухи й новини, родина Ованесових не панікувала в перший день повномасштабного вторгнення. Сім’я вирішила підготуватися й запастися всім необхідним, спершу поїхали в супермаркет АТБ, там закупили воду та їжу. В домі був підвал, тож туди Роман з сім’єю перетягнув ліжка. Попередньо родина вирішила залишитись в Іванівському. Живучи вісім років поблизу фронту вибухи вже не дивували, однак на про Роман все ж зібрав документи всіх членів родини, щоб можна було швидко евакуюватися.

Все вивезти не вдасться

Машина Романа потрапила в ДТП. Фото: особистий архів героя

Роман, окрім родини мав відповідальність, і як приватний підприємець, перед своїми працівниками. 

“Я є власником підприємства, тож в перші дні ми вирішували питання із зарплатнями, як далі працювати і, так далі. Всі люди на підприємстві працювали легально, за кожного сплачувався податок, вони згодом почали отримувати допомогу від Центру зайнятості”, — пояснює в розмові пан Роман.

Владнавши робочі питання, родина прийняла рішення все ж евакуюватися, обстріли посилювалися, тож відтягувати причини не було. З Іванівського вирушили до Дніпра по дорозі потрапили в ДТП, з Дніпра родина поїхала до Львова, а звідти в Закарпатську область. 

Під час цього маршруту родині доводилося безліч разів показувати документи для засвідчення особи, вимагали паспорту й новосформовані патрулі в селах. Дідусі, яким по 70 років з мисливськими рушницями виходили на дорогу, прагнучи захистити свої села, пригадує пан Роман.

Прихисток у Львові та дорога до Закарпаття

Роман встиг засадити Карпатський ліс. Фото: особистий архів героя

Роман з родиною є Свідками Єгови, у Львові релігійна організація організувала прихисток для біженців, тож тут перший час сім’я змогла зупинитися й прийти до тями: поїсти, помитися й поремонтувати авто.

“Оскільки всі були перелякані, дружина й дочка сильно хвилювалися — ми прийняли рішення їхати далі на Закарпаття. Там оселилися в селі Німецька Мокра й проживали до липня 2023”, — каже бахмутянин.

В селі родина почала займатися гуманітарною допомогою для Бахмута, зокрема забезпеченням ліків, згодом постачання налагодилося великими волонтерськими організаціями. Роман встиг в травні засаджувати Карпатський ліс, загалом вдалося озеленити близько двох гектарів землі разом з товаришами. Чоловік намагався знайти роботу на Закарпатті, але не вдалося.

Місцевість, де жила родина пана Романа. Фото: особистий архів героя

Працювати в Бахмуті для підприємця було неможливо, та державний апарат це не зафіксував.

“ВПО допомогу ми отримували. Ми з дружиною змогли стати до Центру зайнятості, але нам і не допомогали в пошуку роботи і не визнавали безробітними. Постала проблема із забезпеченням такої великої родини. Потрібно було за щось жити, за щось харчуватися, заощадження, які ми мали вже закінчилися. Оскільки, я інвалід третьої групи — вирішили виїжджати за кордон, дружина з дітьми в Німеччину. Старший син  залишився в Харкові, там він живе з дружиною”, — розповідає пан Роман.

Обираючи країну для роботи, вибір зупинили на Албанії, це туристична країна де дайвінг є популярним, пояснює чоловік. Липень, серпень та вересень Роман Ованесов працював інструктором, але крім цього чоловік ще був своєрідним різноробочим. Через високе фізичне навантаження Роман не зміг працювати надалі, сам в чужій країні без родини, він довго адаптовувався.

Пан Роман на роботі в Албанії. Фото: особистий архів героя

“Ніяких державних програм для біженців в Албанії немає, є мовний бар’єр, адже англійська мова там не дуже поширена, а албанська дуже складна. Перевагою було те, що ті, хто занурювався під воду володіли англійською, адже це переважно іноземні туристи. Робота в албанців сезонна, влітку працюєш по 12-14 годин, носиш важкі балони”, — ділиться тонкощами роботи інструктор з дайвінгу.

Дружина Романа намагалася працювати в Німеччині, знайшла вакансію прибиральниці у літніх людей, поки сам чоловік працював в Албанії. Втім згодом, Ірина вирішила спершу вивчити мову і потім знайти кращу посаду.

Життя в Німеччині

Місто Кам, де живе родина. Фото: особистий архів героя

Зараз сім’я Ованесових живе в Баварії, в місті Кам, адаптація є дуже важкою, як для дорослих так і для дітей, ділиться герой. Складністю стає й мовний бар’єр, адже в Німеччині англійська не є поширеною.

“Цілими днями ми всі вчимо німецьку мову, займаємося самоосвітою. Ми не плануємо тут залишатися, хочемо повернутися саме до України. Нам ближче український менталітет, український спосіб мислення. За час перебування тут склалося враження, що частина європейців — маленькі егоїсти, але в хорошому розумінні цього слова”. Для них дуже важливий свій добробут, вони не є емпатами. Проте багато німців допомагають біженцям”, — розмірковує пан Роман.

Чоловік додає, що Німеччина прихильно ставиться до українців, є виплати, але за ці кошти обов’язково потрібно відзвітуватися, вони мають йти в правильне русло, тобто на забезпечення базових потреб людини, як от їжа, житло чи ліки.

“Німці очікують, що люди, які приїдуть мають через певний час повинні стати повноцінними членами суспільства, виконувати свою роботу й приносили користь, платити податки, це важливо. Не можна сказати, що Німеччина погана чи хороша, вона просто інша, це потрібно розуміти”, — каже пан Роман.

Німецькі пейзажі. Фото: особистий архів героя

З переваг Німеччини — сильна медицина, каже чоловік. Наприклад, ті ж стоматологи дуже ретельно ставляться до лікування зубів, попередження карієсу у дітей, вони приділяють велику увагу саме профілактиці захворювання.

Родина Ованесових хоче повернутися додому в Бахмут, щоб відбудовувати своє рідне місто.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: як перукарка з Бахмута живе й працює в Канаді

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!