Роман Ованесов відомий на Донеччині підприємець, до повномасштабного вторгнення чоловік мав власний дайвінг-клуб де працював інструктором, а окрім того мав будівельний бізнес. Його руці належить декілька проєктів в Бахмутській громаді. 24 лютого Роман з родиною зустрів війну в Іванівському, де власне й проживав, чоловік мав намір залишатися в країні, але доля склалася інакше. Як бахмутянин опинився в Німеччині, чому йому довелося розлучитися з родиною та чим сподобалася Німеччина українцю — читайте в матеріалі.

Життя в Іванівському

Будні в Іванівському. Фото: особистий архів героя

Зараз село Іванівське, де раніше проживав пан Роман, щодня штурмується російськими військами. Тут залишилося менш як 300 людей, чимало частина його зруйнована внаслідок численних обстрілів. Втім, раніше ця місцевість була спокійним осередком для життя, люди вирощували сільськогосподарські продукти, виховували дітей й загалом вирувало мирне життя.

Роман Ованесов батько трьох дітей, разом з дружиною Іриною він виховує Єлисея, Савелія та Софію. За фахом чоловік інженер-будівельник, його фірма “Бахмут-Проєкт” відома в Бахмуті й поза його межами. Відтак, в Курахові інженер спроектував проєкт поліцейського відділку з нуля разом з бомбосховищем.

Робота дайвінг-інструктора. Фото: особистий архів

Захоплення наш герой має дуже незвичне — Роман обожнює займатися дайвінгом. Улюблена справа з часом перетворилася на професію, тож чоловік працював інструктором по дайвінгу.

“Займався печерним дайвінгом та дайвінгом в копальнях. В Бахмутських гіпсових копальнях я проводив екскурсії на підводну частину й мав свій дайвінг-центр. 21 лютого до мене ще приїхали мої студенти, пара. Я завершував з ними курс “Mine Diver”, який вчить дайвера занурюватися з багатьма балонами в шахти чи копальні”.

Тривожні дзвінки напередодні вторгнення

Дим від ракети. Фото: особистий архів героя

21 лютого Роман разом зі своїми студентами занурювався під воду в частині селі Зайцеве, вже тоді почалися вибухи. До лінії розмежування із російськими військами тут залишалося 1,5 – 3 кілометри. 22 лютого Роман застав вже мінометні прильоти, через небезпеку він відмовився від занурювання в районі Зайцевого, тож інструктор разом зі студентами попрямували в район Іванграду, де також були водні печери. 

“Ми встигли завершити курс, пара отримала сертифікати, зробили спільні фото, я провів їх на потяг, який прямував до Києва. Наступного ранку 0 6:10 ми з родиною прокинулися від прильоту ракети, яка прилетіла в Часів Яр, поблизу місцевості колишнього табору “Мир”. Я зробив знімок диму, який виднівся в далині й сказав: “Мабуть, війна почалася”, — пригадує в розмові Роман Ованесов.

Попри вибухи й новини, родина Ованесових не панікувала в перший день повномасштабного вторгнення. Сім’я вирішила підготуватися й запастися всім необхідним, спершу поїхали в супермаркет АТБ, там закупили воду та їжу. В домі був підвал, тож туди Роман з сім’єю перетягнув ліжка. Попередньо родина вирішила залишитись в Іванівському. Живучи вісім років поблизу фронту вибухи вже не дивували, однак на про Роман все ж зібрав документи всіх членів родини, щоб можна було швидко евакуюватися.

Все вивезти не вдасться

Машина Романа потрапила в ДТП. Фото: особистий архів героя

Роман, окрім родини мав відповідальність, і як приватний підприємець, перед своїми працівниками. 

“Я є власником підприємства, тож в перші дні ми вирішували питання із зарплатнями, як далі працювати і, так далі. Всі люди на підприємстві працювали легально, за кожного сплачувався податок, вони згодом почали отримувати допомогу від Центру зайнятості”, — пояснює в розмові пан Роман.

Владнавши робочі питання, родина прийняла рішення все ж евакуюватися, обстріли посилювалися, тож відтягувати причини не було. З Іванівського вирушили до Дніпра по дорозі потрапили в ДТП, з Дніпра родина поїхала до Львова, а звідти в Закарпатську область. 

Під час цього маршруту родині доводилося безліч разів показувати документи для засвідчення особи, вимагали паспорту й новосформовані патрулі в селах. Дідусі, яким по 70 років з мисливськими рушницями виходили на дорогу, прагнучи захистити свої села, пригадує пан Роман.

Прихисток у Львові та дорога до Закарпаття

Роман встиг засадити Карпатський ліс. Фото: особистий архів героя

Роман з родиною є Свідками Єгови, у Львові релігійна організація організувала прихисток для біженців, тож тут перший час сім’я змогла зупинитися й прийти до тями: поїсти, помитися й поремонтувати авто.

“Оскільки всі були перелякані, дружина й дочка сильно хвилювалися — ми прийняли рішення їхати далі на Закарпаття. Там оселилися в селі Німецька Мокра й проживали до липня 2023”, — каже бахмутянин.

В селі родина почала займатися гуманітарною допомогою для Бахмута, зокрема забезпеченням ліків, згодом постачання налагодилося великими волонтерськими організаціями. Роман встиг в травні засаджувати Карпатський ліс, загалом вдалося озеленити близько двох гектарів землі разом з товаришами. Чоловік намагався знайти роботу на Закарпатті, але не вдалося.

Місцевість, де жила родина пана Романа. Фото: особистий архів героя

Працювати в Бахмуті для підприємця було неможливо, та державний апарат це не зафіксував.

“ВПО допомогу ми отримували. Ми з дружиною змогли стати до Центру зайнятості, але нам і не допомогали в пошуку роботи і не визнавали безробітними. Постала проблема із забезпеченням такої великої родини. Потрібно було за щось жити, за щось харчуватися, заощадження, які ми мали вже закінчилися. Оскільки, я інвалід третьої групи — вирішили виїжджати за кордон, дружина з дітьми в Німеччину. Старший син  залишився в Харкові, там він живе з дружиною”, — розповідає пан Роман.

Обираючи країну для роботи, вибір зупинили на Албанії, це туристична країна де дайвінг є популярним, пояснює чоловік. Липень, серпень та вересень Роман Ованесов працював інструктором, але крім цього чоловік ще був своєрідним різноробочим. Через високе фізичне навантаження Роман не зміг працювати надалі, сам в чужій країні без родини, він довго адаптовувався.

Пан Роман на роботі в Албанії. Фото: особистий архів героя

“Ніяких державних програм для біженців в Албанії немає, є мовний бар’єр, адже англійська мова там не дуже поширена, а албанська дуже складна. Перевагою було те, що ті, хто занурювався під воду володіли англійською, адже це переважно іноземні туристи. Робота в албанців сезонна, влітку працюєш по 12-14 годин, носиш важкі балони”, — ділиться тонкощами роботи інструктор з дайвінгу.

Дружина Романа намагалася працювати в Німеччині, знайшла вакансію прибиральниці у літніх людей, поки сам чоловік працював в Албанії. Втім згодом, Ірина вирішила спершу вивчити мову і потім знайти кращу посаду.

Життя в Німеччині

Місто Кам, де живе родина. Фото: особистий архів героя

Зараз сім’я Ованесових живе в Баварії, в місті Кам, адаптація є дуже важкою, як для дорослих так і для дітей, ділиться герой. Складністю стає й мовний бар’єр, адже в Німеччині англійська не є поширеною.

“Цілими днями ми всі вчимо німецьку мову, займаємося самоосвітою. Ми не плануємо тут залишатися, хочемо повернутися саме до України. Нам ближче український менталітет, український спосіб мислення. За час перебування тут склалося враження, що частина європейців — маленькі егоїсти, але в хорошому розумінні цього слова”. Для них дуже важливий свій добробут, вони не є емпатами. Проте багато німців допомагають біженцям”, — розмірковує пан Роман.

Чоловік додає, що Німеччина прихильно ставиться до українців, є виплати, але за ці кошти обов’язково потрібно відзвітуватися, вони мають йти в правильне русло, тобто на забезпечення базових потреб людини, як от їжа, житло чи ліки.

“Німці очікують, що люди, які приїдуть мають через певний час повинні стати повноцінними членами суспільства, виконувати свою роботу й приносили користь, платити податки, це важливо. Не можна сказати, що Німеччина погана чи хороша, вона просто інша, це потрібно розуміти”, — каже пан Роман.

Німецькі пейзажі. Фото: особистий архів героя

З переваг Німеччини — сильна медицина, каже чоловік. Наприклад, ті ж стоматологи дуже ретельно ставляться до лікування зубів, попередження карієсу у дітей, вони приділяють велику увагу саме профілактиці захворювання.

Родина Ованесових хоче повернутися додому в Бахмут, щоб відбудовувати своє рідне місто.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: як перукарка з Бахмута живе й працює в Канаді

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Військовослужбовець Сергій Сергієнко на позивний “Маджахед”, чиє фото з Бахмута свого часу порівнювали з кадрами Другої світової війни, загинув 7 березня 2026 року поблизу Озерного на Донеччині. Він пішов добровольцем захищати Україну у 2022 році й залишався у війську навіть тоді, коли стан здоров’я вже не дозволяв виконувати бойові завдання так, як раніше. 14 серпня, через 160 днів після його загибелі, його дружина Олена розповіла Бахмут IN.UA, яким Сергій був у житті — принциповим, прямим, турботливим і готовим допомагати іншим. Сьогодні вона продовжує волонтерити, допомагати військовим і переселенцям, та працювати над тим, щоб пам’ять про чоловіка залишилася для його дітей, побратимів і людей, які знали його лише з фотографій та історій.

“Він був моєю людиною цілком повністю”

Сергій пішов до Збройних сил України добровольцем у 2022 році з початком повномасштабної війни. Олена розповідає, що він служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні, а потім його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. Останні місяці служби були для нього складними. Через стан здоров’я Сергій уже не міг виконувати бойові завдання так само, як раніше. За словами Олени, його організм був виснажений, а також він мав проблеми зі здоров’ям.
Попри це, можливість залишити військо не стала для нього причиною повернутися до цивільного життя. Олена згадує Сергія як про світлу людину, яка не боялася говорити те, що думала. Він не уникав суперечок і завжди відстоював власну позицію. Так і отримав свій позивний “Маджахед”.

“Найбільше він мені запам’ятався, тим, що він завжди говорив все, що думав, він не був зручним, завжди відстоював свою позицію, він був принциповий, характерний, стійкий, мужній і впевнений в собі, він завжди мені допомагав, Сергій був моєю підтримкою та опорою, завжди підіймав мені настрій і він був моєю людиною цілком повністю”, — згадує його дружина.

Сергій з Оленою постійно залишалися на зв’язку. Вони одружилися у 2022 році, а до цього певний час спілкувалися та поступово створювали власні звички. Однією з них було ранкове побажання доброго дня, пригадує дружина полеглого і додає, що Сергій цікавився найменшими деталями її життя — що вона їла, що вдягала, куди йшла та який мала настрій.

Навіть перебуваючи на позиціях, Сергій намагався зберігати цей зв’язок. Коли не мав можливості говорити наживо, записував для Олени відео, а згодом, коли з’являвся зв’язок, вони обмінювалися ними. Олена згадує, що у цих відео могли бути зовсім буденні речі, наприклад, розповідь про подаровані волонтерами речі. Саме такі деталі, за її словами, допомагали їм залишатися близькими навіть на відстані.

Доброволець, який залишився у війську до останнього

18 січня 2023 року Сергія поранили на Бахмутському напрямку, з тіла чоловіка витягли 40 осколків. Весь шлях поранення з ним була Олена. Попри травму, Сергій вирішив повертатися до війська. Згодом через стан здоровя чоловік вже не міг виконувати бойові завдання.

“Попри можливість залишити Збройні Сили України і жити мирне життя, він залишився в ЗСУ, і він до останніх секунд, до останнього подиху серця був вірний своїй Україні, так як і пішов він добровольцем в ЗСУ. От з принципами так він і загинув”, — ділиться у розмові Олена.

Принциповість Сергія, за словами дружини, була помітна і серед побратимів. Він міг бути незручним для інших, коли бачив проблему або не погоджувався з рішенням, але водночас не уникав відповідальності за свої слова.

Водночас Олена говорить про нього як про людину, яка багато віддавала іншим. Сергій міг подарувати побратиму інструмент, рукавиці, ніж, плоскогубці, футболку, кепку чи дощовик — будь-яку річ, яка могла стати комусь у пригоді.
Для нього було важливо залишати після себе спогад.

Мрії, які Олена продовжує здійснювати

За словами Олени, їхнє спільне життя було коротким, проте пара мало багато простих планів. На жаль, один їм так й не вдалося здійснити, разом вони мріяли поїхати на відпочинок. Пара домовилася востаннє, що коли Сергій вийде з позицій, то Олена вибере довгоочікуване місце для відпустки, але з тих позицій Сергій так й не вийшов. Вони хотіли ремонтувати будинок, облаштувати територію біля нього, висадити квіти, зробити місце для відпочинку. Після загибелі чоловіка Олена продовжує здійснювати ці плани, як би важко їй не було.

“Наші мрії, про які ми говорили разом, знаєте, я їх досі втілюю в життя. Ми хотіли ремонт, також Сергій хотів біля будинку, щоб були гарні квіти та також щоб був красивий ландшафт. Я це зараз втілюю. Також він хотів, щоб в нас біля паркану були миготливі ліхтарики, щоб це була зона комфорту, де можна було винести, просто шезлонги, щоб позасмагати, розпалити мангал і жарити шашлики. Це все в проєкті зараз, бо я хочу зробити все, що він не встиг”, — ділиться Олена у розмові.

Після поховання Сергія, Олена продовжила волонтерити. Вона допомагає військовим і переселенцям та каже, що не хоче відмовлятися від життя, яким жила останні роки. За її словами, обіцянку продовжувати підтримувати військових вона дала Сергію вже після його поховання. Олена говорить, що допомога іншим стала для неї способом знаходити сили рухатися далі:

“Після поховання чоловіка у мене був пригнічений стан. Але в нього на могилі на другий день, коли ми йому несли сніданок, я пообіцяла Сергію, що я не залишу хлопців. Я підтримуватиму хлопців. Поки не закінчиться війна, я знайду собі сили”.

Вона додає, що не хоче припиняти те, що раніше її наповнювало. Підтримка військових, допомога переселенцям, яку видають вже 5 рік завдяки підтримці Ukraine Trust Chain та благодійного фонду “Вільні Люди, Вільна Країна”, а також допомога тваринам залишаються частиною її життя.

“Я в будь-якому випадку надалі підтримуватиму і переселенців, і військових, шукатиму сама від себе, що зможу робитиму. Не зупинюсь, бо я цим жила. І цим я живу далі. Я не хочу обірвати те, що мене наповнювало. Бо ця підтримка хлопців, вона, знаєте, як такий приємний післясмак, емоції і радощі всередині себе, що ти щось зробив. Тобто для мене це велике наповнення”, — каже Олена.

Пам’ять про Сергія, яку Олена хоче зберегти

Щодня о дев’ятій ранку Олена разом з іншими небайдужими людьми виходить на хвилину мовчання та вшанування загиблих захисників. Вона говорить, що це стало для неї важливою частиною життя після смерті чоловіка. Водночас Олена працює над тим, щоб зберегти пам’ять про Сергія не лише у власному житті. Вона хоче, щоб у школі, де він навчався, з’явилася пам’ятна табличка, планує встановити табличку на Хрещатику на Алеї Слави, оформити пам’ятник та QR-код із фотографіями й відео. Також вона замовила книгу “Пам’ять в обличчях”, у якій буде історія Сергія.

“Розумієте, я все це маю зробити гідно, достойно, так, як він того заслуговує, бо він віддав найдорожче, тому я не можу зараз скласти руки. Хочу передати книгу “Пам’ять в обличчях” в музей, щоб була увіковічена історія пам’яті Сергія, і щоб це було задокументовано, щоб про нього пам’ятали, і знали, що був такий військовий, можливо, діти потім в книжках бачитимуть його фото”, — пояснює дружина Сергія.

Коли Олена говорить про те, що хотіла б залишити людям у пам’яті про Сергія, вона насамперед згадує його мотивацію захищати Україну. За її словами, Сергій говорив, що пішов на війну за майбутнє України та за дітей, які мають жити на своїй землі.

“Я хотіла б, щоб вони знали, що кожен військовий, який туди йшов, він йшов за майбутнє, Сергій говорив так: “Я йшов за майбутнє України, я йшов за дітей, щоб сюди не прийшли вороги, і не скривдужвали їх, і не жили тут, бо це земля саме українського народу, і саме наші жінки, наші діти тут мають жити”, — згадує Олена.

Олена згадує і фразу, яку Сергій сказав їй особисто: “Моя мама мені дала життя, а твоя мама дала мені сенс життя”.
Для неї ці слова залишилися одним із найважливіших спогадів про чоловіка. Олена хоче, щоб Сергія пам’ятали не лише як військового, а як людину, яка була здатна допомогти незнайомцю. Вона розповідає, як одного разу Сергій почув у таксі, що дитина просить батька увімкнути генератор через відсутність електрики. Він просто залишив гроші на морозиво для дівчинки:

“І він таким лишається, він далі живе в моєму серці, поки я про нього говорю, поки я про нього дбаю, і він завжди житиме, і завжди лишиться в моєму серці, і серці тих людей, з ким він був знайомий, і навіть просто хто його не знає, але бачили його фото, і чули його історії, наскільки він відважно стояв, стримував ворога, і жив в тих умовах, в яких просто нереально жити серед води, холоду і морозу”.

Для Олени турбота про пам’ять Сергія стала продовженням їхнього спільного життя. Вона ремонтує будинок, який вони планували облаштувати разом, продовжує допомагати військовим і переселенцям. Нижче Олена переказує одну з їх звичайних розмов, яка лишилася в її пам’яті.

***

Cергій лишився в мені назавжди, в наших звичках, в моєму характері, в стійкості до випробувань долі, в ранкових сніданках, тепер я їм індюшку та творог, (він просив) менше шоколаду, в розмовах “тільки наших по дитячому”

……. Я питала: що ти мені ще не казав. А він: ще не казав?!
А я кажу: ні
Він дивиться на годинник і каже о 9:45 я тебе кохаю
Я відповідаю : я тебе сильніше
А він: я знаю.

І це був тільки наший такий короткий діалог по дитячому і так просто. Здається за ці роки ми проговорили кожну хвилину часу це одне одному Він назавжди для мене Кошеня, для хлопців Маджахед , для дітей батько, син і брат.

Читайте також:

“Я зі своїми хлопцями буду до кінця”: яким запам’ятали загиблого на фронті поліцейського і воїна з Бахмута Андрія Пугачова

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона Стрющенко понад 10 років життя присвятила роботі з дітьми. У рідному Бахмуті вона працювала в дитсадку “Зірочка”, де була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії. Паралельно з цим пані Альона була хореографкою циркового колективу “Галактика” в Народному домі. Роботу з дітьми жінка відновила у Краматорську, куди переїхала після повномасштабної війни. Тут вона працює хореографкою і тренеркою в місцевій студії.

Про життя в Бахмуті, захоплення танцями і відновлення роботи у Краматорську Альона Стрющенко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Альона Стрющенко про життя в Бахмуті

Альона Стрющенко народилася і виросла в Бахмуті. У 2013 році закінчила Артемівське педагогічне училище (нині — Бахмутський педагогічний фаховий коледж) за спеціальністю “Фізичне виховання”. Також отримала додаткову спеціалізацію з хореографії.

Отримавши профільну освіту, пані Альона влаштувалася у дитячий садок №27 “Зірочка”. Там вона була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії.

“З 2015 року я працювала у садочку “Зірочка”. Там вела гурток хореографії, і діти під моїм керівництвом брали участь у місцевому конкурсі “Маленькі зірочки Бахмута”, де завжди отримували дипломи, були у своїй категорії перші. Ми добре виступали і наших дітей завжди відзначали”, — згадує Альона Стрющенко.

Паралельно з роботою в дитсадку пані Альона працювала в Народному домі. Там вела хореографію для народного циркового колективу “Галактика”. Примітно, що в дитячому віці Альона сама була вихованицею цього колективу, а згодом стала викладачкою для дітей.

“Я з дитинства любила танцювати, ставити якісь номери, щось вигадувати. Тобто, змалечку була дуже активною. У дитинстві я займалася в цирковому колективі “Галактика”. Там я зрозуміла, що це моя стихія. І коли я отримала освіту, мені було дуже приємно, що моя тренерка запропонувала допомагати їй і працювати в колективі хореографкою. Я ставила постановки циркових номерів. Також ми часто ходили на вистави, коли до Бахмута приїжджали цирк “Кобзов”, цирк-шапіто. Діти там могли подивитися, як виступають справжні артисти. До речі, є діти з нашого колективу, які в подальшому стали виступати в цирку”, — розповідає Альона Стрющенко.

Переїзд з Бахмута і життя у Краматорську

Пані Альона мешкала в Бахмуті з родиною і сином до листопада 2022 року. Рішення про виїзд ухвалили після прильоту поруч з їхнім домом. Коли в місті було неможливо залишатися, жінка з сином і батьками вирішила їхати до Краматорська.

“Як і всі, ми сподівалися повернутися скоріше додому. Думали, що це божевілля скоро закінчиться. Тому, чесно кажучи, не хотіли виїжджати кудись далеко. Та і дуже я люблю нашу Донецьку область. Я вірю, що вона вистоїть”, — каже бахмутянка.

Перший час після переїзду Альона Стрющенко продовжувала працювати в дитячому садочку “Зірочка”. Заняття для дітей продовжували в онлайн-форматі. Але згодом дошкільний заклад припинив роботу. Відтоді бахмутянка розпочала пошук роботи у Краматорську.

Пані Альона згадує, що близько року не могла знайти нову роботу, адаптація проходила важко. Та згодом їй вдалося професійно реалізуватися.

“У 2023 році я стала працювати у приватному садочку хореографкою. Мені це подобалося, оскільки робота з дітьми — це моє. А у 2024 році випадково побачила рекламу в Instagram, що студія “Грація” шукає дитячого тренера. Я пройшла співбесіду і почала працювати там. Хоча я хвилювалася, бо робота саме на студії — це трохи інший формат. Але мені було дуже цікаво, а ще великий досвід роботи з дітьми допоміг”, — розповіла тренерка.

Згодом студія припинила роботу в Краматорську через безпекову ситуацію.

У 2025 році Альона Стрющенко влаштувалася у студію Oxygen. Рік вона вела групу з акробатики і черлідингу для дітей від 3 до 6 років. Але згодом і ця студія вирішила виїхати з міста.

Тоді тренерки і хореографки, які залишилися у Краматорську, вирішили самостійно орендувати приміщення і продовжити роботу. Вони заснували власну студію Sport.Space.

Танці у студії Sport.Space

Сьогодні Альона Стрющенко працює у студії Sport.Space і веде дві групи: Baby Dance 3+ (сучасні танці та акробатика для дітей) і стретчинг для дорослих.

Тренерка каже, що танці і заняття в залі допомагають відволікатися від поганих новин. Про це їй кажуть клієнти. А сама Альона стверджує, що своєю роботою має на меті надихати на турботу про своє тіло.

“Зараз такий складний час для всіх нас. І я вважаю, що саме тренування може бути, як свого роду терапія. Мене дуже тішить, коли я чую, що мої клієнти задоволені і рекомендують мене як гарного тренера. Вже рік, як я веду тренування зі стретчингу, і дівчата дуже задоволені, завжди кажуть мені: “Альоно, дякую, що у нашому місті є такі тренування, бо вони допомагають відволікатися”. Я завжди всім кажу, що треную з любов’ю. І вважаю, що тренер повинен жити своєю справою і надихати людей ставати краще, любити своє тіло і піклуватися про себе”, — каже бахмутянка.

Особливо цінно для тренерки — давати можливість розвиватися дітям. Заняття танцями допомагають дітям соціалізуватися, коли вони переважно вчаться онлайн.

“Я дуже рада, що можу дати, в першу чергу дітям, можливість трохи відволіктися. А ще дуже важливо, що на заняттях вони можуть спілкуватися з однолітками. Діти не замкнені, вони розвиваються і соціалізуються. І мені дуже приємно, що я даю позитив у їхню буденність”, — каже Альона Стрющенко.

На сьогодні, за словами тренерки, кількість відвідувачів у студії зменшилася. На це впливає воєнна ситуація, адже все більше родин ухвалюють рішення про виїзд.

Сама Альона каже, що теж задумується про виїзд, але поки ситуація дозволяє, залишатиметься у Краматорську.

Чи проводять заняття з танців у Краматорську

Сьогодні студія Sport.Space, у якій викладає Альона Стрющенко, продовжує роботу. Зали облаштовані у підвальному приміщенні, щоб убезпечити клієнтів. За словами Альони, безпеці тут приділяють особливу увагу. Також у студії є всі необхідні умови, обладнання та світло.

Зараз Альона Стрющенко веде набір дітей від 3 до 7 років на заняття з танців. На тренуваннях діти вчать сучасні стилі хореографії, елементи акробатики та займаються загальним фізичним розвитком.

Дівчата та жінки також можуть записатися до Альони на тренування зі стретчингу.

Якщо ви мешкаєте у Краматорську і хочете записатися на тренування, пишіть Альоні Стрющенко в Instagram або телефонуйте за номером: +380 (50) 821 0410.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!