Інна Колягіна — бахмутянка, яка була вимушена покинути свою справу в рідному місті й з чистого аркуша розпочинати все заново. Які складнощі були у Інни та що зараз актуальне в б’юті індустрії, читайте в нашому матеріалі.
Евакуація та початок на новому місці
Інна разом з родиною виїхала з Бахмута ще 4 квітня, хоча спочатку не планували. Однак, коли діти почали сильно боятись вибухів, вирішили їхати, сім’я була впевнена, що це лише на декілька тижнів. Зараз родина Колягіних живе в Дніпропетровській області, смт Софіївка.
«Будинок в Бахмуті зруйновано й розграбовано, але все одно ми будемо повертатись, там залишилася душа. Як тільки затихнуть вибухи й дозволять їхати, ми поїдемо відновлювати місто. Головне, щоб стало безпечно».
Чоловік в червні поїхав в Бахмут і забрав обладнання Інни, яке необхідне для поновлення роботи. Героїня орендувала приміщення та змогла поновити свою справу в б’юті індустрії:
«Все вивезти не змогли, але чоловік привіз, що зміг. Поновлюватись було дуже страшно й важко, була невпевненість чи будуть тут клієнтки та, чи впораюсь я. Я звикла що в Бахмуті були всі свої, а тут нові клієнти. Але я дуже вдячна місцевим дівчатах, за їх підтримку. Я бачила, що люди приходили підтримати, навіть ніколи в житті не робивши цю процедуру, дівчина приходила, щоб підтримати».
Нові клієнти
Майстриня за роботою. Фото: особистий архів героїні
Інна майстер-універсал, вона займається манікюром, педикюром та депіляцією, а раніше ще нарощувала вії:
«Я завжди хотіла бути універсальним майстром, щоб дівчата приходили до мене й отримувати комплекс послуг».
Зараз клієнтів не дуже багато, що депіляція, що педикюр — це сезонні послуги, які дівчата не роблять в зимній період. Але Інна зізнається, що нарощувати велику клієнтську базу ще не готова:
«Людей ходить не мало, не стільки скільки в Бахмуті, але вистачає. Зараз я не дуже хочу набирати багато людей, бо я досі хочу поїхати додому. Моя гіпервідповідальність не дає мені так вчинити з людьми. Дівчата хочуть ходити до мене, але їм заважає, що я поїду, а залишатись я точно не хочу».
Б`юті поради
Майстриня за роботою. Фото: особистий архів героїні
Щодо манікюру, Інна запевняє, що зараз актуальний мінімалізм та нюдові кольори. Коротка довжина та мінімальний дизайн будуть неймовірно виглядати на жіночих руках.
Воскова депіляція – це дуже комфортна процедура, але не під час самої процедури.
“Головне для клієнта, це розслаблятись. Дівчата кажуть мені, що зі мною дуже комфортно, я відволікаю клієнток й вони навіть не помічають, що ми вже завершили. Плюси депіляції в тому, що немає подразнень як після гоління. Депіляція послаблює волосяну цибулину, вона стає м’якшим і світлішим. Деяким вистачає гладенької шкіри на 2-3 тижні, але все індивідуальне”, — наголошує майстриня.
Гігієнічний педикюр — він необхідний завжди, запевняє Інна, бо обмін клітин у нас відбувається постійно, і якшо занедбати стопу на Вас чекають тріщини й загрубілості. А от щодо покриття гель лаком на нігтях ніг, то краще не робити його в зимній період. Взуття створює тиск, це призводить до вростань і деформацій. Тому не рекомендується, каже фахівчиня.
Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу.
Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі.
Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява
Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами.
Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку:
Розгін останнього проукраїнського мітингу у Донецьку / фото з відкритих джерел
“Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана.
Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.
Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло:
“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.
Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно:
“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут все працює, українські прапори, тут українські воїни”.
Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути
Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.
З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в Артемівському міськрайонному суді.
У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.
Бюро безоплатної правової допомоги у Бахмуті / фото з архіву героїні
Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:
“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.
З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.
Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.
Оксана Судак та директор Дому Книги “Еней” Володимир Дериведмідь / фото Олександр Дяченко
“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.
Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською.
Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.
Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку
У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову:
“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.
Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння.
Артем Мирошниченко / фото з соцмереж
“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду, я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.
Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.
Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка.
“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана.
У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали.
Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.
Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”.
“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.
Оксана Судак / фото з особистого архіву
Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.
За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування.
Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.
Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття.
Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.
Збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку у парку Бахмута / з особистого архіву героїні
Минув час, але зрушень по цій справі не було.
Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі
Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.
Презентація книги поета Миколи Джміля під час занять клубу / архів героїні
Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.
Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ.
Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.
“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.
Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією:
“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак.
Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.
Бахмутські активісти / фото Олександр Дяченко
З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.
Софія Голець — культурологиня, модель та власниця вінтажної костюмерної, яка спеціалізується на сукнях. Бахмутянка була змушена евакуюватися в Житомир, де зараз продовжує збирати колекцію. А ще дає можливість людям зробити фотосесію в унікальних образах минулого століття.
Про те, як склалося життя евакуйованої власниці вінтажної костюмерної, та як розвивається її хобі під час війни, дізнавайтесь на нашому каналі “Донеччина в евакуації”.
Бахмут-Житомир
Софія Голець – власниця вінтажної костюмерної. Раніше вона працювала у бахмутському міському центрі дітей та юнацтва з 2015 по 2020 роки, де регулярно допомагала підліткам у саморозвитку та самопізнанні.
Паралельно з роботою, вона займалася збором колекції з незвичайних речей — вінтажних суконь з усього світу. Втім, війна змінила все і бахмутянка евакуювалась в безпечніші регіони країни.
За словами Софії Голець, робота колекціонера суконь та вінтажної моделі розпочалася ще десять років тому, але війна змусила залишити усі дорогі речі в рідному місті.
Найцінніше, що зараз є в колекції — це сукня з Бахмута, яка опинилася у жінки вже після початку повномасштабного вторгнення та штурмів міста. Це стало справжнім дивом:
“Я віддавала людині, а вона змогла її передати мені сюди. Саме з цієї сукні все почалося знову. Коли я її побачила, коли я її потримала в руках, то мені захотілося все відновити“, — каже Софія Голець.
Наразі бахмутянка робить усе, щоб її колекція поповнювалася. Деякі сукні надсилають їй друзі та колеги з усього світу, а інші вона отримує напряму від виробників унікального вінтажного одягу.
Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника […]
Софія Голець — культурологиня, модель та власниця вінтажної костюмерної, яка спеціалізується на сукнях. Бахмутянка була змушена евакуюватися в Житомир, де зараз продовжує збирати колекцію. А […]
Йєнс Олоф Лестеін — фотограф зі Швеції, який приїхав до України для роботи над новим проєктом, що присвячений війні та життю в прифронтових містах. Детальніше […]
Покровськ — місто на Донеччині, де композитор Микола Леонтович провів 4 роки та де написав українську колядку “Щедрик” (адаптована англійською як Carol of the Bells), […]
Дмитро Денисенко — відомий бахмутянин та майстер народної творчості з писанкарства. Він започаткував Музей писанкарства та розвитку народних ремесел, експонати з якого нещодавно представили у […]
