Культурна платформа “Ізоляція” була заснована ще в 2010 році в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, якому фонд, власне, й завдячує своїм ім’ям. Вперше “Ізоляції” довелося залишити Донецьк у 2014 році, коли бойовики так званої ДНР окупували завод, тоді платформа перебралася до Києва, потім облаштуватися в Соледарі. Вже в 2022 році перед Ізоляцією постали нові завдання, тепер основна увага Фонду — це допомога людям. Про те як працює “Ізоляція” зараз, чому команда вирішила створити резиденцію саме в Соледарі та про допомогу Бахмуту — редакції розповіла кураторка Фонду Катерина Філюк.

Актуальні задачі культурної інституції

Через повномасштабне російське вторгнення напрямки роботи “Ізоляції” дещо змінилися, замість мистецької діяльності на заміну прийшла волонтерська. Останній рік “Ізоляція” займається допомогою ВПО. Втім, встигає й здійснювати підтримку митців, професіоналів культури та мистецтва в Україні та за кордоном. “Ізоляція” бере активну участь у культурній дипломатії та відстоюванню потреб української громади в міжнародних культурно-політичних інституціях.

Кураторка Фонду Катерина Філюк. Фото: особистий архів героїні

“Ізоляція отримала Європейський грант і наразі займається мікрогрантінгом і дистриб’юцією цих коштів, які допомогають митцям та організаціям, що сприяють ВПО адаптуватися до нових умов життя. Але окрім цього, є й інші проєкти, які виконуються. Це, наприклад, резиденція, яка мала б відбутися в Соледарській громаді, але зараз вона у Великій Британії, оскільки це спільний проєкт з британською організацією. Першочергово, було заплановано, що це буде резиденція британських митців у Соледарській громаді”, — пояснює пані Катерина.

Тепер українські митці працюють у британській резиденції.

Культурна резиденція в Соледарі

Приміщення “Ізоляції” в Соледарі. Фото: Фейсбук

У Соледарі філія “Ізоляція” з’явилася в 2019 році, це рішення було абсолютно виваженим. Перед тим, як відкривати резиденцію у Соледарі, команда Фонду близько року проводила власне дослідження місцевості, спілкувалась з місцевими мешканцями, намагалася більше дізнатися про історію, розповідає кураторка Фонду:

“Попри те, що ми працювали в Києві — це все одно було своєрідною діяльністю у вигнанні. Столицю ми ніколи не розглядали, як постійне місце локації. Вже згодом ми зрозуміли, що Київська культурна екосистема досить насичена, в ній багато цікавих гравців, й наша роль буде більш важливою не в Києві, а у маленькому місті, ми вирішили, що це буде саме Соледар. Ми розуміли ризики, на той час, це було близько 15 км від лінії фронту, але наша місія там була важливіша”.

Вся команда вірила в краще й вирішила заснувати в місті осередок, де могли б працювати локальні митці.  Загалом, це був мікс різних людей, пригадує пані Катерина. Більшу частину команди складали соледарці, також працювало декілька людей з Києва, зараз всі працюють з різних куточків планети.

“Звісно, що в окупованому Соледарі вже ніхто не залишився. Частина команди зараз на Заході України, частина в столиці, директорка фонду опинилася у Франції”, — розповідає Катерина Філюк.

Команда “Ізоляції” активно допомагала людям Бахмуту та Соледару, які залишилися в цих містах. Переважно, це було закриття базових потреб, таких як ліки чи їжа.

Реконструкція Будинку культури: проєкти перед Великою війною

Зруйнований офіс “Ізоляції” в Соледарі. Фото: пропагандистські канали

Напередодні російського повномасштабного наступу було чимало тривожних новин, Катерина Філюк згадала про те, як команда “Ізоляції” працювала за декілька днів до вторгнення росії.

“Ми були оптимістично налаштовані, подали заявку на великий Європейський грант, який допоміг б виконати реконструкцію Будинку культури в Соледарі. Подалися на грант ми влітку, і якраз в лютому місяці отримали всі фінальні підтвердження та підписали контакт. Програма відновлення будівлі мала тривати три роки, тож ми були налаштовані працювати. Звісно, що ніхто не очікував таких трагічних подій. Коли почалося повномасштабне вторгнення всі допомагали один одному, люди швидко виїхали”, — пригадує Катерина Філюк.

Мисткиня додає, що завдяки діяльності “Ізоляції” було багато допомоги, як митцям, які там працювали так і самій команді та культурній інституції. 

“У нас було багато планів щодо мистецьких резиденцій у Соледарі та у Соледарській громаді, бо це, власне, те, що ми робили. Судячи з відгуків митців, які просто закохалися в це місто — ми розуміли, що має сенс робити ці резиденції, запрошувати міжнародних діячів і розвивати далі цю ідею. Самі місцеві теж цікавилися нами. Звісно, що у нас є мрія повернутися в Соледар та продовжувати працювати”, — резюмує Катерина Філюк.

Фото: Фейсбук, IZOLYATSIA. Platform for Cultural Initiatives.

Читайте також: “Шансону й російських новин не було”: як починало працювати “Вільне Радіо”

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На Сумщині триває евакуація населення через загрозу російського наступу. На сьогодні в області оголошена обов’язкова евакуація населення з 213 населених пунктів, що розташовані на прикордонні з рф. Допомогу евакуйованим надає громадська організація “Плурітон”, якою керує бахмутянка Катерина Арісой.

Про евакуацію людей на Сумщині Катерина Арісой розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Де приймають евакуйованих з Сумщини

Бахмутянку Катерину Арісой після евакуації з рідної Донеччини прихистила Сумщина. Тут дівчина продовжила волонтерити, допомагаючи людям, які евакуюються з прикордоння на Сумщині.

Зараз бахмутянка очолює громадську організацію “Плурітон”, яка приймає евакуйованих людей. Для переселенців і переселенок облаштували транзитний центр у Сумах, де вони можуть отримати всебічну допомогу. Щодня тут приймають понад 100 людей.

“Зараз оголошена евакуація з 213 населених пунктів. Найбільш активно вона проходить у громадах, де йдуть бойові дії — Юнаківській, Білопільській, Хотінській, Ворожбянській. Щодня люди з цих громад проходять через транзитний центр, у день приймаємо більше 100 людей. Максимально, коли був пік евакуації (ред. у березні), ми прийняли 460 людей за день. І так працюємо без вихідних. Приймаємо всіх евакуйованих, хто був або централізовано вивезений, або хто виїхав самостійно”, — розповідає Катерина Арісой.

У транзитному центрі ГО “Плурітон” люди можуть отримати психологічну підтримку, зареєструватися на отримання грошової допомоги, отримати консультації від спеціалістів. Також у центрі надають прихисток.

“Надаємо людям першу базову допомогу: гуманітарну, соціальну, юридичну. У нас працює Департамент соціального захисту, який видає людям довідки про евакуацію і довідки про отримання статусу внутрішньо переміщеної особи. Також у нашому центрі можна зареєструватися на отримання грошової допомоги від міжнародних благодійних організацій. Люди, яким немає куди їхати, можуть розміститися в нас допоки фахівці не знайдуть їм соціальне житло на довготривалий період. Людей ми забезпечуємо і харчуванням. Є багато самотніх літніх людей, людей з інвалідністю, лежачих хворих — з ними найважче. Поки вони в нас знаходяться, ми забезпечуємо їм догляд, але разом з цим шукаємо варіанти для розміщення у спеціалізованих закладах, наприклад геріатричі пансіонати чи лікарні”, — розповідає Катерина Арісой.

Проживати в центрі можуть і люди з домашніми тваринами.

“Звісно зі свійськими тваринами — козами, коровами, курми — ми не можемо прийняти. А ось людям з собаками, котиками чи іншими домашніми улюбленцями ніколи не відмовляємо. Ми розуміємо, що ці тварини для людей як члени сім’ї, і подекуди людина може залишити щось з матеріальних речей, а врятувати свого улюбленця. Ми це цінуємо і підтримуємо”, — каже Катерина Арісой.

Наразі більшість людей, які залишаються в населених пунктах, де оголошена евакуація, — це люди старшого віку. З ними триває робота. Маломобільних людей евакуюють за допомогою спецтранспорту і в супроводі лікарів.

Транзитний центр у Сумах продовжує приймати переселенців. Однак, загроза з боку рф триває, тому волонтери вже продумують план на випадок оголошення евакуації з Сум.

Особливості евакуації на Сумщині

Очільниця громадської організації зазначає, що більшість мешканців Сумщини не хочуть виїжджати за межі області. Через те, що тут немає широкомасштабного наступу рф, люди мають надію повернутися додому, тому не розглядають варіанти довготривалої евакуації. Цим ситуація на Сумщині відрізняється від Донеччини, де ворог на довгий час окуповує території і люди вимушені шукати варіанти для тривалого проживання.

“На Сумщині дуже невеликий відсоток людей, які хочуть виїжджати в інші області. Переважна більшість людей залишаються в області, бо сподіваються, що скоро можуть повернутися додому. Найбільша відмінність евакуації на Сумщині від Донеччини в тому, що люди мають надію повернутися, оскільки ворог не захоплює території і вони лишаються підконтрольні Україні. Основна небезпека полягає в руйнуванні міст і сіл, однак після стабілізації ситуації люди можуть повернутися додому, якщо їхнє майно вціліло. На Донеччині ж більше людей розуміють, що можуть довгий час бути в евакуації, оскільки ворог окуповує території”, — каже голова ГО “Плурітон”.

Ще однією особливістю евакуації на Сумщині є самі люди. Переважно евакуації підлягають села або селища, де люди тримають худобу і домашніх тварин. Їм складніше зважитись на евакуацію та змінити свій життєустрій. Щоб полегшити процес адаптації до нових умов, волонтери влаштовують толоки.

“Переважна більшість це люди з сіл, які прив’язані до городів, і їм дуже важко прилаштуватись до умов у гуртожитках, де потрібно жити на поверсі. Їм важко жити “в чотирьох стінах” без звичної роботи на землі чи в хазяйстві, тому ми влаштовували для них толоку. Люди самі зголосились на цю ініціативу, бо хотіли щось посадити, зробити клумбу, попрацювати на землі. Вони були настільки щасливі, що можуть взяти в руки лопату, насіння і щось зробити своїми руками. Так біля нашої будівлі з’явилась клумба, яку доглядають наші евакуйовані мешканці”, — розповіла Катерина Арісой.

ГО “Плурітон” продовжує надавати допомогу постраждалим від війни. За підтримкою звертайтесь на гарячу лінію: +380 (68) 937 0000. Дзвінки приймають цілодобово.

Читайте також:

• Де переселенцям знайти безоплатне житло на Полтавщині: перелік вільних місць по районах
• Росіяни б’ють дронами по цивільних авто на Донеччині: як це впливає на евакуацію. Розповідає волонтер
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота — це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• “Хочу, щоб ВПО відчували підтримку”: як бахмутянка Анна Яхонтова змінює життя переселенців на Закарпатті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!