Катерина Додіна разом чоловіком Дмитром та донечкою Софією жила в Бахмуті. До повномасштабного вторгнення сім’я будувала безліч планів на життя. Дмитро хотів відкрити власний магазин, але 15 серпня 2022 року на 41 році його життя обірвалося.

Історією Дмитра Додіна поділилася з редакцією «Бахмут. IN. UA» його дружина пані Катерина.

Дмитро Додін був цивільним мешканцем Бахмута, не байдужий до інших, він любив життя, допомагав друзям, мав багато знайомих. Дмитро загинув 15 серпня від отриманих осколкових поранень й від опіків. Російська ракета поцілила в дім.

Дмитро Додін біля моря. Фото: архів родини Додіних

«Це все відбулося вночі, близько другої години. Від зривної хвилі винесло всі вікна, чоловік зміг вибратися з дому зі всіма пораненнями та опіками, він лежав на землі, до нього підійшов тато, він намагався допомогти. Діма хотів щось сказати, підняти руки, але в нього було поранення, не зрозуміло було, що він говорить. Тато намагався надати йому першу допомогу, але він загинув у нього на руках. Ми дізналися про це телефоном», — розповідає дружина загиблого.

Через сильні обстріли та пожежі на місце загибелі Дмитра не могла дістатися ні поліція, ні пожежники. Родину попросили сфотографувати тіло загиблого та будинок й передати дані поліції. Бахмутянина Дмитра Додіна поховали у дворі дому, бо через сильні обстріли ховати Дмитра на цвинтарі не було можливості.

Дмитро займався вантажними перевезеннями, любов футбол. Чоловік був активний, веселий та життєрадісний. Планів на життя було дуже багато, поки його життя не обірвалося таким жахливим способом, розповідає дружина загиблого.

Планів на життя було дуже багато, поки його життя не обірвалося таким жахливим способом, розповідає дружина загиблого.

Дмитро Додін. Фото: архів родини Додіних

Дмитро й Катерина познайомилися у 2008 році, сім’я прожила разом щасливі 14 років. У 2011 році в сім’ї з’явилися довгоочікувана донечка — Софія. Разом з дружиною чоловік хотів допомогти доньці реалізуватися. З останніх нереалізованих планів — відкриття власного магазину в Бахмуті, Дмитро мріяв мати свій бізнес, каже пані Катерина.

9 листопада Катерина разом з донькою евакуювалися з міста до Дніпропетровської області, звикнути до того, що Дмитра немає родині дуже важко. В новому місті Катерина разом з донькою почуваються, як гості. Пані Катерина додає, вони з чоловіком вірили, що все закінчиться швидко, жевріла надія, що Бахмут знову стане спокійним.

«Дмитро був найкращим татом, найкращим чоловіком. Мені важко говорити про нього в минулому часі. Для нас він завжди залишиться найкращим, найяскравішим, цілеспрямованим, добрим, сильним. Діма мав багато друзів, для мене він назавжди залишиться в пам’яті, наша донька на нього схожа», — говорить дружина Дмитра.

Нагадаємо, що внаслідок російської агресії в Бахмуті станом на 10 березня 2023 року вже 765 бахмутян отримали допомогу стаціонарну або ж амбулаторну внаслідок поранень. 164 особи померло внаслідок російської агресії.

Редакція хоче вшанувати кожного: цивільного, який помер у рідному місті від російських куль, волонтера, що допомагав, та військового, який обороняв країну.

«Бахмут. IN.UA» пропонує поділитися історією загиблого та вшанувати пам’ять мирних й військових людей у спецпроєкті“Бахмутський меморіал”. Заповнити анкету за посиланням – https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdWyuau3hynTah926BwymJl15n8ku5B8JxIe_6-SFo0LTwC6w/viewform

Читайте також: Захищаючи Бахмут, загинув журналіст Олександр Цахнів

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Україні у 2025 та 2026 роках люди з інвалідністю можуть оформити паперове або електронне пенсійне посвідчення. Документ підтверджує статус, дає право на пільги та соціальні гарантії. Розповідаємо, куди звертатися та які документи знадобляться.

Детальніше про те, як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Як отримати пенсійне посвідчення з інвалідності

Пенсійне посвідчення з інвалідності — це офіційний документ, що підтверджує статус особи з інвалідністю та дає право на відповідні соціальні гарантії, пільги та допомогу. Його можуть оформити як дорослі, так і діти з інвалідністю, а також особи з інвалідністю з дитинства.

У посвідченні зазначають:

• ПІБ людини;
• дату народження;
• стать;
• вид пенсії;
• номер особового рахунку;
• серію та номер паспорта або РНОКПП.

Також додатково вносять:

• групу та підгрупу інвалідності;
• причину інвалідності (захворювання, травма, вроджені вади тощо);
• нозологічну форму;
• строк, на який встановлено інвалідність.

Пенсійне посвідчення з інвалідності може видаватися:

у паперовій формі — термін дії не обмежується, виняток — призначення пенсії на певний строк;
у електронній формі — видається у вигляді платіжної картки, яка є одночасно пенсійним посвідченням, термін дії такого посвідчення визначається банком й не може перевищувати трьох років;

За бажанням, людина може оформити електронне пенсійне посвідчення у “Дія”, без паперового аналога. І користуватись ним лише у цифровому вигляді.

Які документи потрібні та куди звертатися

Щоб отримати пенсійне посвідчення особам з інвалідністю, необхідно звернутися до Пенсійного фонду України (ПФУ) із заявою та надати наступні документи:

• серію та номер паспорта або реєстраційний номер облікової картки платника податків;
• номер особового рахунку;
• вид пенсії (з інвалідності);
• групи, підгрупи, причини інвалідності із зазначенням у відповідних випадках нозологічних форм захворювань;
• термін дії посвідчення;
• фото 3 на 4 для особи з інвалідністю; фото 3 на 4 дитини та фото 3 на 4 одного з батьків, який отримує допомогу (для оформлення пенсійного посвідчення для дитини з інвалідністю).

Посвідчення можна замовити й онлайн в особистому кабінеті на порталі електронних послуг ПФУ. Для цього треба:

• Подати онлайн-заяву на виготовлення посвідчення;
• заповнити всі розділи форми;
• завантажити копії паспорта та РНОКПП;
• прикріпити фотографію 3 на 4;
• підписати заяву КЕП.

Готове посвідчення видається безплатно особисто одержувачу соціальної допомоги у сервісному центрі ПФУ.

Читайте також:

У Дії стартував прийом заяв на житловий ваучер для ВПО з ТОТ: покрокова інструкція

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!