Історично Україна мала декілька разів узаконити свою державність, але зрештою це сталось лише в кінці XX століття. Чому ця дата припала саме на 28 липня, та від якої відправної точки у світовій історії насправді починається українська державність, – у нашому матеріалі.
Сьогодні, 28 липня, наша країна святкує День української державності. Про цю дату написав вже кожен державний орган, багато політичних діячів та знаменитостей. Зокрема, голова Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко.
«Нам не було просто. Але ми завжди знали, за що боремося. Знаємо це і зараз. Ми на своїй землі. На цій землі – наша правда, і сила, і воля. І наша держава, соборна і вічна!», – написав Кириленко.
Своєю чергою, Міністерство культури та інформаційної політики України розробило логотип нового свята – український герб. Сучасний, родовий знак Рюриковичів та інші тризуби, що використовувались і різні історичні періоди. Свою символічність мають й кольори концепції.
Ми вирішили дізнатись маловідомі факти з історії України, пов’язані з українською державністю, та перевірити ствердження про те, що це свято могло бути започатковане набагато раніше. Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет» Галина Петрівна Докашенко розповіла у коментарі «Бахмут.IN.UA», що означає День державності України по своїй суті.
Фото: Галина Петрівна Докашенко
Перш за все треба зазначити, що елементи державності, про які далі піде у статті – це форми правління, державного устрою, організації державної влади, традиції, ідеологія, мова та символіка.
«Українська державність мала багато етапів. Вона не виникла 1991 року, як інколи здається людям, котрі не дуже фахово з цим стикаються. Українська державність має дуже глибокі корені. Навіть до Київської держави вже було елементи державності. Вони не всі належали слов’янському населенню. Багато істориків вважають, що, коли ми говоримо про історію української державності, бажано згадувати всі народи, які проживали на нашій території незалежно від того, чи вони залишились тут, або пішли далі. Кочівники тощо. Всі вони залишали свій слід: пам’ятки, матеріальну творчість, поховання, будови»
Скіфи. Малюнок: spadok.org.ua
«Потім, звичайно, дуже важливе місце займав період Київської держави. Тут були всі елементи ранньо-феодальної держави. На сьогодні це відомий факт, що Київська держава була однією з найвизнаніших в Європі. Її князі своїми династичними шлюбами практично породичались з усією Європою. Ярослава Мудрого, наприклад, називали тестем та свекром усієї Європи, усі ми знаємо історії про його доньок, які обручились з європейськими королями, та синів, що взяли заміж європейок. Тобто у цей період існувало дві ранньофеодальні держави: наша та Імперія Франків, з якої потім пішли Німеччина, Франція та Італія»
Володимир Великий. Фото: КМДА
«Потім Галицько-Волинська держава, тому що вона стала спадкоємицею Київської держави та перейняла її традиції, вони перейшли більш на Захід»
«Після визвольних подій середини XVII століття під керівництвом Богдана Хмельницького була утворена так звана гетьманщина. У неї теж були елементи державності, для якої Запорізька Січ була певним зразком. Я завжди розповідаю на лекціях, що Запорізька Січ стала міні-державним утворенням. Міні, тому що вона мала невелику територію, але мала багато ознак державності. І, коли утворилась гетьманщина, вона перейняла всі традиції, і взяла на рівні держави»
Гетьманщина. Малюнок: spadok.org.ua
«Не менш важливі події 1917 року, коли була утворена Центральна рада. Якщо у першому універсалі проголошувалась автономія України, то вже в четвертому проголошувалась незалежність нашої держави, відома нам як Українська народна республіка. Я б виокремила складний період радянської державності, де українська республіка була однією зі складових. Це був складний період з точки зору позицій української республіки у складі СРСР. Ми сьогодні розуміємо той диктат, що був з боку центру стосовно України. Але навіть тоді були певні державні традиції»
Перший Генеральний секретаріат Центральної ради, Київ 1917. Стоять (зліва направо): Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. Сидять: Іван Стешенко, Христофор Барановський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра.
«І, коли в 1991 році відбулось проголошення незалежності, то ми завжди кажемо, що це ж не на рівному місці виникло. В Україні ніколи не зникала ідея державності. Навіть, коли її не було реально, ніколи не зникала сама ідея. Це прослідковується у діяльності багатьох просвітницьких організацій, потім політичних партій. Коли була така можливість, цю ідею прагнули реалізувати»
«Я впевнена, що нинішній етап української державності вже не зміниться та не зникне. Мені дуже сподобалась фраза президента України Володимира Зеленського з нагоди Дня Державності, яку я сьогодні прочитала. Він сказав, що ми були, ми є і ми будемо»
«Чому саме 28 липня? Дійсно, були різні пропозиції щодо того, яку саме дату взяти за відправну точку. Тут зійшлись кілька моментів. Християнська церква сьогодні святкує День святого Володимира. Князя, з ім’ям якого ми пов’язуємо дуже важливий етап становлення ранньофеодальної української державності – Хрещення Русі. Він один з найвизначніших історичних діячів, і я думаю, що відбулося таке поєднання наших традицій в розрізі віків»
Фото: Офіс Президента
«І ось ми вперше цього року святкуємо зафіксований День української державності. Так, нам зараз складно, сумно, ми всі щось втратили. Але дуже хочеться всіх привітати з Днем української державності. Цей день точно тепер буде зафіксований як факт підтвердження нашого існування, нашої української державності»
Також Галина Петрівна анонсувала новий курс «Історія та гібридні загрози», котрий зараз готує колектив історичного факультету. Цей курс буде доступний не тільки для студентів та викладачів, але й для широкого загалу. Деталі можна буде дізнатись на сайті закладу.
Центр “ЯМаріуполь” у Києві постраждав через російський обстріл
Вночі 27 жовтня росія атакувала Київ. Внаслідок атаки постраждав центр “ЯМаріуполь”, що працює на лівому березі столиці. Попри пошкодження, центр продовжує надавати допомогу маріупольцям.
Центр “ЯМаріуполь” у Києві постраждав внаслідок обстрілу
Вночі 27 жовтня росіяни атакували Київ. Внаслідок обстрілу постраждав центр “ЯМаріуполь”, розташований на лівому березі столиці.
Вибуховою хвилею вибило вікна, пошкоджено дитячу кімнату й рамку з Декларацією солідарності, яку підписали 18 польських міст та інституцій на знак підтримки Маріуполя та засудження російської агресії.
Постраждалих серед людей не було.
Будівля центру постраждала внаслідок обстрілу / фото Маріупольська міськрадаДитяча кімната / фото Маріупольська міськрада
Наразі триває оцінювання збитків та відновлення приміщень. Попри пошкодження, центр продовжує працювати у звичному режимі та надавати допомогу маріупольцям.
Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.
Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:
“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.
Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.
“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”
Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.
“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.
Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.
“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.
Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.
“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”
У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.
Пані Ірина з випускницями / фото надане героїнею
“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.
За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.
“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.
Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.
Навчання під час війни
Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.
“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.
Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.
Уроки ще в мирному Краматорську / фото надане героїнею
“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня
За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.
“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.
Як змінилося ставлення дітей до української мови
Заняття в гімназії / фото надане героїнею
Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.
“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.
Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.
“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.
Випускники пані Ірини / фото надане героїнею
Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.
“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.
“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої
Ірина Савчук під час нагородження / фото Ірини Савчук
У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.
“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.
Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.
“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.
Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.
“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.
Вночі 27 жовтня росія атакувала Київ. Внаслідок атаки постраждав центр “ЯМаріуполь”, що працює на лівому березі столиці. Попри пошкодження, центр продовжує надавати допомогу маріупольцям. Про […]
Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як […]
Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Дмитра Крука — хлопця з окупованого міста Хрестівка на Донеччині. Його рідне місто захопила рф, коли хлопцю було 9 років. […]
Із 1 листопада 2026 року у Краматорську та Слов’янську зміниться графік роботи відділень ПриватБанку. Через подовжену комендантську годину банківські установи прийматимуть клієнтів із 11:00 до […]
У Сумській області стартує програма грошової допомоги на придбання твердого палива для опалення житла. Домогосподарства, які відповідають критеріям вразливості, можуть отримати 19 400 гривень. Допомога […]
