Бібліотека, зібрана за пів життя. Сімейні фотографії, що зберігали тепло поколінь. Улюблена дитяча іграшка, яку так і не встигли забрати. Зустрічі з друзями біля Набережної, коли час зупинявся під шум хвиль. Вечори на власному балконі, наповнені сміхом і щирими розмовами. Це не просто речі – це частини нашого життя, нашої історії, наших найдорожчих спогадів. І все це було безповоротно знищене окупантами. Спогади, що не можна купити. Люди, яких не повернути.

До річниці повномасштабного вторгнення, редакція публікує особливий перелік. Це 24 символічні речі, залишені можливості, у яких кожен впізнає щось своє.

Дім

Бахмутяни втратили дім. Дім, до якого не повернешся, де ще живі були рідні й близькі, де було багато сміху, розмов й мрій. Розбитий росіянами Бахмут тримається на фасаді уцілілих будинків.

Сімейні фотографії

Ми неодноразово спілкуючись з бахмутянами відслідковували спогади про фото. Люди не знали наскільки й куди їдуть, сімейні альбоми з собою не брали. Спогади про все життя залишились в окупації. Це, ймовірно, найбільше річ, за якою шкодували наші герої.

Дитячі фото залишені на стінах кухонь, віталень

Дитячі фото — ще одна щемка річ, яку не встигли забрати з Бахмута. Фото онуків та дітей, які дбайливо ставили на видне місце в оселях — зараз стоять в порожніх кімнатах.

Домашня бібліотека

Книги, які роками одна за одною поповнювали родинну бібліотеку теж не встигли вивезти. У кращому випадку, як на фото, вони вціліли в розбитій росіянами квартирі. Проте більшість будинків в Бахмуті згоріли разом з усіма речами.

Листи

Листи, які отримували від рідних на свята залишились в окупації. Ці теплі згадки про рідних, які дбайливо зберігали в шухлядах та столах.

Дитячі іграшки

Улюблена дитяча іграшка дочки або сина, яку в поспіху не встигли взяти з собою. “Це на надовго”, “Ми думали, що скоро повернемось”, кажуть місцеві переглядаючи світлини з власних зруйнованих осель.

Дитячий візочок

Дитячий візочок на фоні руїн Бахмута. Покинутий, бо власники вірили, що от-от й повернуться до міста.

Наші чисті й охайні будинки

Чистота й доглянутість в Бахмуті, це те, що зазначали майже всі герої наших матеріалів.

“Так гарно, як в Бахмуті не було ніде”, “Наше місто затишне й дуже чисте”, — казали бахмутяни.

Але таку просту річ, як відчуття чистоти в місті змогли забрати росіяни. На будинках “красуються” російські “z”.

Наші троянди

Вони цвіли повсюди, рожеві та червоні квіти літом вкривали все місто. Навіть попри окупацію, троянди квітнуть, але побачити їх можна лише на фото з окупації.

Ту саму останню пляшку ігристого

Бахмутський магазин Artwinery, який асоціював місто з шампанським й трояндами. Придбати фірмову продукцію тут вже неможливо.

Речі, які не встигли зробити

Речі, які не встигли зробити… Разом переглянути старі сімейні фотографії, сміючись над дитячими витівками, зібрати домашній виноград, вийти на набережну. Ще раз повернутися додому, відчути знайомий запах рідних стін. Сказати найважливіші слова тим, кого вже немає…

Встигнути зібрати урожай

Господарі цього виноградника не встигли зібрати врожай. Таких незібраних врожаїв залишилось багато, росіяни не гребують користуватися чужим, ні будинками, ні їжею.

Зробити фото бахмутського неба

Вийти увечері та назнімати десяток майже однакових фотографій неба над набережною, а потім довго думати, яка ж найкраща. А виявилось, що усі найкращі, бо вони останні були зроблені своїми руками, а не руками окупантів.

Зустрітися біля бахмутського годинника

Палац культури й центр міста, сюди йшли, щоб послухати “Шахтарську ліричну”. Те, що колись здавалось буденністю – зараз розкіш. У Бахмуті вже кілька років ніхто не сповіщає годину, немає й для кого.

Прогулятися по парку

Проста здавалась б річ — прогулянка по Бахмуту тепер залишилась привілеєм росіян. Замість бахмутян по вулицях крокують російські окупанти.

Зробити світлину на фоні муралів

Весною й літом — ці два мурали були головними локаціями для зйомок фотографів й майже в кожного з нас є, якщо не фото на фоні, то світлина самих стінописів. Обидві будівлі знищені.

Провести вечір на лавочках біля під’їзду

Вечірні посиденьки з рідними біля своїх будинків — цю можливість безповоротно втрачено для більшості містян, частина тих самих рідних загинула під час російського вторгнення. Почуття дому зі своїми — річ, яку втрачено.

Взяти ту саму каву в “Франсуа”

Більше немає можливості взяти каву у “Франсуа”, тут не чутно ні дитячого сміху ні голоси людей. Кав’ярня знищена, а кава не смакує так, як тут раніше.

Подивитись матч на стадіоні

Вихідними бахмутяни збирались на матчі, у місті було гучно й шумно. Тут вирувало життя, якого зараз немає, як немає й стадіону.

Зустріти захід на набережній

Прийти на набережну вечором аби провести день, зустріти захід сонця, обговорити останні новини. Але прийти на зруйновану набережну зараз можуть лише окупанти.

Ще раз поговорити з найважливішими

Маріупольське кладовище в Бахмуті одне з місць, де поховані рідні люди. Однак прийти до них більше неможливо.

Відвести дитину в школу зранку

Взяти свого першокласника за руку та відвести на перший дзвоник можна, але в іншому місті. Бахмутські школи зруйновані вщент.

Побачити місто з висоти

Піднятись на колесі огляду аби побачити місто з висоти, зробити кілька знімків, які зафіксують щасливі обличчя рідних.

Ще раз пройтися Бугром

У цих руїнах місцеві можуть впізнати магазин в районі Бугор. Для багатьох бахмутян — один з улюблених кварталів.

Спостерігати за сонцем з вікон власної квартири

Після роботи взяти чашку кави та вийти на балкон, аби помилуватися заходом сонця. З цих балконів зараз росіяни запускають дрони по Часів Яру.

Встигнути сказати найважливіше

Набрати найрідніших, аби сказати, як сильно скучив, встигнути відправити повідомлення й отримати той самий дзвінок, той самий “+”, якого чекають найбільше. Росія забрала не просто речі, а ціле життя поховане у них.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• 2 роки російського терору: як рф знищує Донеччину

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Що об’єднує спільноту українського Сходу? Як визначити ідентичність українського сходу та її особливості? Які ініціативи важливі для збереження ідентичності найближчим часом та в перспективі. Відповіді на ці питання шукала спільнота небайдужих людей до майбутнього українського сходу. Питання відновлення, повернення людей, обмін досвідом щодо практик як фізичної, так і інформаційної залученості до тематики українського майбутнього Донецької та Луганської областей, турбує мешканців регіону.

Сьогодні більша частина Луганської області та частина Донецької окуповані російськими військами. Жителі та жительки цих регіонів розпорошені по всій Україні: переселенці та переселенки намагаються почати життя спочатку, люди адаптуються до нових сіл та міст, водночас намагаючись знайти те, що їх об’єднує — устав, який був звичний для них на Донеччині та Луганщині. Як ВПО не втратити свою ідентичність в новій громаді, як можна її зберегти, щоб відновити після повернення та не розгубитись, не розчинитись у новому – про це активісти зі Сходу дискутували на початку лютого.

Примітка. Дискусія відбувалась під час онлайн зустрічі “Студії Сходу: збереження ідентичності українського Сходу. Ініціативи релокованих громад” в межах проєкту «Посилення спроможності активістів українського Сходу впливати на процеси відновлення регіону (II фаза)» за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, який реалізує ГО “Асоціація”Відродження та розвиток” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Найцікавіші ідеї, які озвучили громадські активісти та представники місцевого самоврядування для збереження ідентичності, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Зшивати громаду за допомогою кухні

Зацікавлені в розвитку громади люди об’єднались навколо ідеї приготування страв. Так з’явилась ініціатива, яку зараз знають якщо не у всій Україні, то в більшості областей — це Авдіївська каша. Цю страву включили до національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Саме локальна унікальна кухня для Авдіївської громади стала відкриттям, як можна “зшивати” громаду за допомогою кухні.

Авдіївська каша в прямому сенсі — це традиція, яка мандрує Україною, об’єднуючи всіх. Фестивалі з приготуванням страви збирають не тільки Авдіївську громаду, але й долучають до свята місцевих. Їм цікаво познайомитись з новими традиціями, спробувати щось особливе — так їжа знайомить з новим регіоном, виступає таким собі посередником.

“Наша їжа, наша кулінарна спадщина стає першим ідентифікатором національної культури й останнім бастіоном, який її захищає. Особливо в такі часи, як зараз, в часи криз та війни”, — каже Тетяна Переверзєва, представниця ГО “Сила ідей ініціативи зі збереження ідентичності”.

Жінки та чоловіки старшого покоління передають рецепти донькам, синам, внучкам та внучкам. Це формує особливий емоційний зв’язок, адже потім цей рецепт стає не просто стравою, а способом зібрати родину, поділитись переживаннями або горем — коли, наприклад, готують поминальну Авдіївську кашу, або щастям, коли готують святкову кашу. Саме так працюють елементи нематеріальної культурної спадщини, тому важливо підтримувати її.

Не загубити своїх: створення осередків/хабів для евакуйованих жителів та жительок

Осередки, які допомагають переселенцям та переселенкам в евакуації, також можуть стати одним із способів зберегти ту саму ідентичність. Важливо, щоб там не лише видавали гуманітарну допомогу, але й проводили заходи для дітей, дорослих, ветеранів, мам й тощо, щоб якомога більше людей відчували себе включеними в життя громади в евакуації.

Таким прикладом став й Бахмут, міська рада якого організувала роботу осередків бахмутян, на базі яких проводять майстер-класи, уроки, лекції для дітей, а дорослі можуть отримати юридичну, соціальну чи психологічну підтримку. Наразі працює 9 осередків підтримки бахмутян та бахмутянок. У 2025 році планують розширити цю мережу — осередки хочуть відкрити в Рівному, Черкасах, Луцьку та Кременчуці.

“Для наших громадян важливо відчувати, що вони всі нам потрібні, відчувати причетність до Сходу”, — каже Тетяна Татаринова, начальниця Управління економічного розвитку Бахмутської міської ради.

Яна Любимова, голова ради з розв’язання питань ВПО Луганської області, додає, що наразі Луганщина має понад 30 гуманітарних хабів по всій Україні, які також фактично стали у людей асоціацією зі збереженням їх ідентичності.

Тамара Лук’янчук, голова ради з розв’язання питань внутрішньо переміщених осіб (ВПО) Донеччини, розповідає, що нині діє 94 гуманітарні хаби, створені переселенцями для переселенців. Вони стали не просто центрами допомоги, а справжніми осередками життя: тут можна отримати підтримку, знайти друзів, навчитися нового, а головне – відчувати себе вдома.

“З одного боку людям важливо надати допомогу, щоб вони інтегрувалися на новому місці, а з іншого боку, якщо ми всі сподіваємось та мріємо, щоб ми повернулись й відбудували регіон, то ми повинні думати й про реінтеграцію. Якщо на початку створення головна мета цих хабів була надати допомогу, то вже у 2023 році ми зрозуміли, що потрібно долучати мешканців до культурного життя, пропагувати у нових громадах, де вони сьогодні перебувають наші традиції. Важливо показати, що Схід України — це не ті міфи та стереотипи, які про нього поширювали”, – вважає Тамара Лук’янчук.

Переселенці та переселенки не просто шукають нові можливості, а й діляться своїм досвідом, розповідають про традиції, створюють спільні проєкти з місцевими громадами. Люди відкривають для себе нові сторони культури Сходу України, а самі ВПО так відчувають, що їхнє коріння не зникає, а стає частиною загальноукраїнської історії. І ця частинка вже стає міцним містком єднання.

“Для чого це робиться? Щоб показати, що Донеччина як й Луганщина — вона є різна, багатогранна й українська“, — каже пані Тамара.

Проте не всюди місцеві органи самоврядування мають змогу організувати такі ініціативи самостійно. Тому важливим кроком є укладання Меморандумів між громадами – як тими, що приймають переселенців, так і тими, що були евакуйовані. Співпраця допомагає швидше адаптуватися, розвивати економіку й культуру, підтримувати людей у важкі часи.

Включати рівноцінно: гендерний баланс

Говорячи про ідентичність людей Сходу, важливо звертати увагу й на те, що більша частина ВПО — це саме жінки, які часто перебувають у вразливому становищі. Тож осередки, коаліції, які формують за гендерною приналежністю, можуть стати рішенням не лише щоб жінки могли отримати базову підтримку, але й активно брали участь у відновленні.

Луганська коаліція “Жінки.Мир.Безпека” почала працювати ще до повномасштабного вторгнення, й зараз жінки працюють над тим, як можуть брати участь у відновленні.

“Сьогодні серед керівників військових адміністрацій (ред. в Луганській області всі громади є військовими адміністраціями) 19% керівників — це жінки”, — зазначає Яна Любимова.

Плекати у найменших: залучення дітей до збереження свого регіону

Андрій Грудкін, голова коаліції “На лінії зіткнення”, пояснює, що особливу увагу потрібно приділяти молодому поколінню Донеччини, яке народилась вже за часів повномасштабної війни. Ці діти змалку були змушені залишити свій дім через російське вторгнення. Збереження цієї ідентичності допоможе у відновленні після деокупації, яка, за песимістичного сценарію, може бути не скоро.

Ще активіст пояснює, що, працюючи над збереженням ідентичності, потрібно не забувати співпрацювати з владою, аби доносити до них ініціативи, лобіювати їх на національному рівні.

“Наша спільнота усіх зацікавлених осіб, які хочуть тримати голос Донеччини та Луганщини на вищому рівні, особливо в контексті того, що нам можуть почати продавати корейські сценарії тощо. Нам потрібно мати конкретні важелі впливу на державну політику й мати представництво при формуванні державної політики й для репрезентації поглядів наших земляків. Якщо тільки громадський сектор буде реалізувати ініціативи, то без державного бачення це буде виглядати, як щось відбувається, але без національного бачення”, — додає Андрій Грудкін.

Говорити історіями: документування війни

Олександр Явтушенко, голова ради з питань ВПО при Київській обласній державній адміністрації, вважає, що найбільше людей Сходу об’єднує травматичний досвід війни. Й щоб його трансформувати та показати іншим, варто документувати цю війну, записувати історії людей, аби інші покоління розуміли, через що проходили жителі та жительки Сходу протягом останніх 10 років. Крім того, документування реальних історій допомагає протидіяти російській пропаганді. Як приклад Олександр Явтушенко наводить журнал The Ukranian Review, який націлений на іноземну авдиторію, де розповідають реальні історії війни.

Голова ради з питань ВПО при КМДА також поділився результатами роботи — за минулий рік вдалось провести інвентаризацію будівель та залучити донорів для того, щоб створити місця проживання для ВПО. Таким чином бачимо, що, працюючи разом, громадськість та влада можуть об’єднуватись, шукати рішення та втілювати їх, починаючи від базових потреб й завершуючи тими, які формують нас, як націю.

В ході онлайн зустрічі учасники дискусії також об’єднались у робочі групи, про хід цих напрацювань та подальші зустрічі ми розповідатимемо в наступних публікаціях.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.

Читайте також:

• “У нас різне минуле, але точно спільне майбутнє”: що спільного у Нарви та Бахмута
• Закон №7283: які ризики він несе для ВПО та чи справді спрямований на інтеграцію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!