Угода про асоціацію України з ЄС відкрила чимало нових можливостей для українських виробників-експортерів. Отриманими перевагами активно користуються закарпатські деревообробні підприємства, хоча наголошують на ряді проблем, що залишаються невирішеними всередині країни. Цікавим є і досвід співпраці з європейцями, що суттєво різниться від внутрішнього ринку. Власні висновки від багаторічної роботи на ринок ЄС Ужгородському прес-клубу озвучив Василь Симочко, директор підприємства «СІО», що у Великоберезнянському районі Закарпаття.
90 % виробів – на експорт
«Ми починали як приватне підприємство, а 10 років тому, коли прийшла криза, я був змушений залучити інвесторів, – розповідає В. Симочко. – Тоді до нас ввійшли компанії з Данії і Франції, так що тепер тут три господарі». Фактично, 90 % виробництва йде на експорт. Йдеться про відомі фірми – данську, яка постачає драбини для дахів (обіймає 35-40 % відповідного світового ринку) і французьку, яка виготовляє збірні будинки, а закарпатці постачають для них сходи, огорожі, балюстради та інше. Крім того, співпрацюють з французькою компанією, яка виробляє дитячі ліжка, туди надсилають меблеві компоненти.
Наразі на фабриці працює до 160 людей. Позицій досить багато, номенклатура широка. Обсяги експорту підприємства у рік – 1, 2 млн євро. Крім того, близько 10 % виробів реалізовується на внутрішньому ринку – Одеса, Київ, Харків (до слова, з Харкова підприємство закуповує дубові заготовки). 95 % усіх виготовлених тут деталей чи меблів – з бука. Є і окремі компоненти, наприклад, для сходів із сосни та дуба.
Тут давно зрозуміли, що одна із запорук успіху – технології. І навіть у кризовий період не ставили мету нарощувати виробництво, а першочерговим визначили завдання модернізувати техніку.
Відмінна якість і конкурентна ціна – «секрети» співпраці з Європою
«Чи важко працювати з Європою? Мені ні. Коли я цю фабрику розбудовував, клав на ноги, то знав, що буду працювати на Європу, іншого бачення у мене і не було. Нас там вже знають дуже добре, я роками постачав продукцію і на північ Італії, і до французьких будівельних гіпермаркетів «Леруа Мерлен», – каже директор.
І наголошує: «З Європою просто треба вміти працювати: давай хорошу якість, конкурентну ціну і тоді буде успіх. Особливо важлива якість».
Разом з тим захвату від нинішньої ситуації у керівництва «СІО» немає. «Якби я знав, що так складатимуться реалії бізнесу, то вже б давно знайшов для фабрики керівника і пішов на пенсію», – зауважує директор.
Працювати легально – майже нереально
За його словами, проблема в тому, що в Україні все ще дуже мало фірм працюють легально. «Починаючи співпрацю з європейськими інвесторами, я підписав документ, що не буду брати участь в жодних корупційних діяннях, тобто я дав про це «розписку»! І якби не мої партнери, то я не знаю, чи працював би повністю легально, скажу так. Якби це не звучало, але я розумію тих людей, бо сьогодні практично неможливо працювати у рамках закону. Я в цій справі з 1988 року і знаєте, для нас найкращі часи були, коли «наверху» свої «розбірки», коли Юля з Ющенком воювали там наверху і не родили ніяких «реформ» для виробників, змін, від яких у нас голова пухне. На мій погляд, держава не зацікавлена у розвитку виробництва і взагалі…», – з сумом констатує В. Симочко.
«Останні два роки нашу фірми «колише туди-сюди», хоча ми тримаємося на плаву, не можу казати, що вкладені зусилля безрезультатні, – додає він. – Але то не робота. Директор не має стільки витрачати часу, як я витрачаю на з’ясування стосунків із державними структурами. Я взагалі не повинен знати прізвища, хто там губернатор, хто інші чиновники. Я маю платити податки і на тому питання має бути закрите».
«Український велосипед» у лісових торгах
Найбільше нарікань у виробника на ситуацію з сировинною базою, лісом. За його словами, система залишилася ще та, яку заснував В.Янукович: «Нічого не змінилося, верхівка й далі хоче мати свій зиск з лісу. Придумали аукціони, ніби правильно все – держава хоче отримати максимальну ціну за сировину. Але правильно це лише на перший погляд. На аукціони потрапляють як я, платник ПДВ, так і фізичні особи. І не важливо, скільки вони куплять – кубик деревини чи 150 кубів. Їм важливо купити хоч один лот і… потрапити у ліс. Через це у нас іноді ціни вищі, ніж в Чехії, Словаччині і навіть Франції. Мало того, ціни міняються кожен квартал, кожен місяць, побудувати якусь стратегію розвитку взагалі неможливо. Фізична особа заплатить 800 грн на місяць і на цьому закінчилися його всі відчислення, тож ми апріорі не можемо конкурувати на загальній системі оподаткування із тими, хто платить єдиний податок. Там, де я плачу мільйон на рік, приватник заплатить 5000 грн».
В. Симочко наголошує: «Не вважаю, що це правильно, коли Київ розпоряджається місцевими ресурсами. У 90-ті, ті погані роки, заявки на ліс комісія в губернатора під телекамерами розглядала. У претендентів повинна була бути певна кількість працівників, рівень зарплати, рентабельність і багато чого іншого треба було. Тепер – електронні торги, заходить любий підприємець і заявляє любу ціну. Я навіть не можу претендувати на всі лоти, лише на ті, щодо яких зробив передоплату. Таке накрутили… Я, наприклад, купую картини на аукціоні, то там є порядок, я можу хоч і з американського аукціону купити все сам. А щоб брати участь в українських електронних торгах, у мене мусять сидіти 5-6 людей в комп’ютері».
Також закарпатський виробник розповів, як аналогічна система діє у світі. Всюди лісопродукція продається через тендери, на довгострокових договорах та щ дотриманням інших ділових умов. Є і в Європі аукціони, – підтверджує В. Симочко, але вони стосуються особливо цінних порід дерева – явора, з якого роблять скрипку, черешні, дуба фанерного. Але звичайний бук другого, третього сорту – це для Європи немислимо купувати з акуціону.
«Україну розвалить не війна, а відтік робочих рук»
Василь Симочко торкнувся і болючої теми забезпечення робочими кадрами: «Через кілька років наша держава може розпастися без воєн і без Росії. Бо просто не буде кому працювати. Тут, у прикордонному регіоні, ми це відчуваємо дуже добре. З працівниками у нашому районі проблемно, чимало людей доїжджають до фабрики з Ужгорода. І повірте, справа не у зарплаті, я робив експеримент та платив величезні гроші, але від не ставали працювати краще. Зараз у нас на підприємстві зарплата диференційована. Окремі працівники отримують 25 тисяч грн, середня ланка – 12-13 тисяч, робітники – 8-10 тисяч. Є і найменш відповідальні, які отримують 3 000 грн. Середня сума виходить біля 5000. Скажу так: наш фонд зарплати – понад 800 тисяч».
За словами директора, кваліфікація українців значно нижче, ніж їх європейських колег, усупереч поширеному твердженню, що у нас дуже високо кваліфіковані люди. «З іноземними партнерами завжди закладаємо показник 1:5. Тобто роботу, яку робить один француз, у нас зможуть виконати лише п’ятеро осіб, і то ще мало, хочу вам сказати. Якість роботи не залежить від отримуваних грошей. Проблема глибша: нема самовіддачі, нема того, що називається патріотизмом, нема цінностей, на яких все це тримається», – констатує В. Симочко. – Ми, на жаль, пожинаємо 90-ті роки, коли розвалилася освіта і коли люди втратили віру».
Матеріал підготовано Ужгородським прес-клубом у рамках проекту «Просування реформ в регіони» Програми Європейського Союзу «Підтримка громадянського суспільства в Україні».
