В’ячеслав Чорновіл та Донеччина: як пройшло знайомство українського державотворця з регіоном

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 15:30, 25 Березня 2025
Вячеслав Чорновіл / ілюстрація Бахмут IN.UA

В’ячеслав Чорновіл — це видатний політик, публіцист та ініціатор Акту проголошення Незалежності, один з етапів життя якого тісно пов’язаний з Донеччиною.

Редакція Бахмут IN.UA розповідає про зв’язок Чорновола та Донеччини.

В’ячеслав Чорновіл: біографія

Відомий політик Вячеслав Чорновіл / фото з Вікіпедії

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селищі Єрки, що зараз знаходяться в адміністративних кордонах Черкаської області. Його батько був вчителем, якого переслідував сталінський режим, а дядька хлопчика розстріляли агенти як ворога народу.

Майбутній політик мав репутацію сумлінного учня, який у решті решт закінчив школу з медаллю. Згодом він подав документи до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет. Але з другого курсу він переводиться на факультет журналістики, де почав демонструвати “не такі” погляди. У 1958 році Чорновіл тимчасово перериває навчання та їде на Донбас працювати теслярем, слюсарем та співробітником виїзної редакції газети. Через два роки він успішно захищає дипломну роботу та починає займатися науковою роботою спочатку у Львові, потім у Києві. До 29 років він заслужив собі славу успішного та перспективного українського журналіста, який працює у столичній газеті “Молода гвардія”. 

Газета “Молода Гвардія”/ фото Violity

В’ячеслав Чорновіл як оратор та один із засновників національно-визвольного руху протистоїть тоталітарному режимові та бере активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді. 8 серпня 1965 року він оголошує антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині.

Після виступу Чорновола звільняють з роботи, допитують та проводять обшуки в його домівці. За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів його засуджують до трьох місяців примусових робіт. У листопаді 1967 року — уперше засуджують до 6 років колонії суворого режиму.

У 1970 році після дострокового звільнення йому вдалось влаштуватись на роботу спостерігача метеостанції в Закарпатті, а потім землекопом археологічної експедиції в Одеській області. Вже у 1971 році він починає працювати у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

Через рік, в січні 1972 року, діяча знову арештовують за антирадянську агітацію та засуджують до 6 років ув’язнення і 3 роки заслання в Якутії. У квітні 1980 року його втретє арештовують на 5 років, проте в 1983 році достроково звільняють.

Політична кар’єра

Трохи згодом, у 1987 році, майбутній політик відновлює роботу відомого видання “Український вісник” та займається редакторською роботою. Приблизно у той же час він починає свій шлях у політиці, де швидко здобуває успіхи:

  • з квітня 1990 року — він голова Львівської обласної ради;
  • 1990 рік — народний депутат України;
  • 1991 рік — балотується на пост Президента України та здобуває друге місце;
  • березень 1992 — співголова Львівської обласної ради;
  • грудень 1992 — голова Народного руху України, котрий під його управлінням з громадського об’єднання перетворився на політичну партію;
  • протягом того ж року він обіймає посаду заступника голова Комісії з питань гласності та ЗМІ у Верховній Раді України;
  • 1994 та 1998 — народний депутат України.

Загибель Чорновола

Фотографія з місця аварії, де загинув Вячеслав Чорновіл / Фото з Facebook Тараса Чорновол

Загинув Чорновіл 25 березня 1999 року в автокатастрофі біля Борисполя. Автомобіль врізався в причеп вантажівки із зерном. Поховали політика в Києві на Байковому кладовищі.

Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, тогочасний керівник Міністерства внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив, що це — нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме.

Проте соратники В’ячеслава Чорновола та його син Тарас зовсім іншої думки. Вони вважають, що загибель політика — це умисне убивство напередодні майбутніх президентських виборів.

Розслідування завершилося тоді, але почалося знову у 2011 році. Тоді Генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу. Одночасно Тарас Чорновіл вважав, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури, щоб уникнути можливих фальсифікацій.

21 січня 2014 року Бориспільський міськрайонний суд закрив справу про загибель В’ячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком, проте згодом справу знову поновили. У 2018 році було призначено додаткову судово-медичну, медико-криміналістичну та автотехнічну експертизу, яка наприкінці 2018 року виявила, що політик В’ячеслав Чорновіл загинув унаслідок травм від ДТП.

Зазначимо, на цьому справа щодо загибелі Чорновола не завершилась. У вересні 2021 року в ЗМІ з’явилось інтерв’ю ексзаступника генпрокурора Миколи Голомші, який висловив припущення, базоване на свідченнях паталогоанатома та посмертних досліджень, що ДТП була не випадкова. Він додав, що Чорновіл пережив його, але невідомі добили політика та його водія декількома ударами кастета.

В’ячеслав Чорновіл на Донеччині: як пройшло знайомство з регіоном

Завод імені іліча в Маріуполі / фото з Вікіпедії

Знайомство В’ячеслава Чорновола з Донеччиною розпочалося в молоді роки політика, коли він навчався на філфаці Київського державного університету. Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов) на металургійному заводі імені ілліча. 1957-1958 навчальний рік для нього пройшов саме на виробництві.

Спочатку політик працював теслярем, а потів став частиною виїзної команди редакції газети “Київський комсомолець”. Крім того, він працював над створенням текстів для республіканської газети, яку випускали на заводі імені ілліча. Саме там він зміг публікувати критичні висловлювання, які мали вплив.

Чорновіл та події 1989 року на Донеччині

Донецька організація Української Гельсінської Спілки / фото з Вікіпедії

Також цікавим моментом в житті Донеччини, який був пов’язаний з ім’ям Чорновіла, відбувся в 1989 році. Тоді в Донецьк приїхав В’ячеслав Чорновіл для організації збору Донецької організації Української Гельсінської Спілки. Саме в той же час відбулася скарга сусіда дисидента Володимира Мазанова, що в його квартирі збираються люди, які виступають проти комуністичної партії. Серед них був й Чорновіл.

Ілля Шутов / фото з Вікіпедії

Про події квітня 1989 року в Донецьку за участю В’ячеслава Чорновола згадує Ілля Шутов, який на той час був головою обласного Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а також — юристом Київського райвиконкому міста Донецька:

Перед під’їздом стояли троє, які своєю зовнішністю нагадували “філерів”, та відступати нікуди, іду у під’їзд, заповнений кагебістами, мєнтами, та іншими “свідками”» (в т. ч. стукач), у цей час відкриваються двері квартири Мазанова, мєнти завалюють у приміщення, скручують Володимира, і я чую В’ячеслава Чорновола, який твердим голосом цитує конституційні права про свободу зборів…“, — згадував Шутов.

За його словами, присутність юриста райвиконкому різко зняла напруження, а самого Мазанова відпустили. Як результат, збори не розігнали, а на Донеччині з’явилося регіональне утворення Української Гельсінської Спілки.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як Бахмут святкував День Гідності та Свободи у 2016 році (Архівні фото)

Семаковська Тетяна 15:00, 21 Листопада 2025
День Гідності та Свободи, Бахмут 2016 рік / фото Бахмут IN.UA

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Для бахмутян, які доєдналися до акції, студентки піготували паперових голубів як символ миру / фото Бахмут IN.UA
Концерт за участі військових / фото Бахмут IN.UA
Акція в Бахмуті до 21 листопада / фото Бахмут IN.UA
Перехожі зупинялися біля стіни пам’яті, яку підготували члени організації “Бахмут Український”, щоб віддати загиблим Героям Майдану / фото Бахмут IN.UA
Бахмутяни віддають шану загиблим / фото Бахмут IN.UA

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Регіон, куди їхали рятуватися”: історик Роман Молдавський про Голодомор на Донеччині 

Семаковська Тетяна 14:00, 21 Листопада 2025

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

Роман Молдавський / фото надане героєм

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

  • блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
  • відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
  • неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
  • повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Ілюстрація з архіву Музею Голодомору

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як Бахмут святкував День Гідності та Свободи у 2016 році (Архівні фото)

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції […]

Важливо

“Регіон, куди їхали рятуватися”: історик Роман Молдавський про Голодомор на Донеччині 

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку […]

245072968 1224922287985252 2091925369309348843 n 3b09e

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло […]

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

У Бахмуті минулого року перейменували 106 вулиць, назви яких повʼязані з радянським минулим. Таким чином, у Бахмутській громаді, вулиця, раніше названа в честь радянського воєначальника […]

Історії

Бахмут, який неможливо забути: спогади українського фотографа

Фотограф та мандрівник Олександр Мальон уперше приїхав до Бахмута у 2020 році без особливих очікувань. Але з перших кроків він його вразив: старовинні вулиці, тихі […]