Окупаційні війська російської федерації активізували наступальні дії на Сході. На Бахмутському напрямку загарбники намагаються використати піхоту, як перевагу в бойових діях. Окупанти не полишають спроб вийти на кордони Донецької області.

Про це заступник командира 3-ї окремої штурмової бригади, майор ЗСУ Родіон Кудряшов розповів у етері телеканалу Еспресо.

Бої в районі Бахмута

Генеральний штаб повідомив, що минулої доби ЗСУ відбили 21 атаку рф біля Богданівки, Кліщіївки та Андріївки Донецької області. Родіон Кудряшов зазначив, що окупанти посилили наступальні дії по всій лінії фронту, зокрема й на Бахмутському напрямку.

Він додав, що окупанти намагаються використовувати велику кількість піхотних підрозділів, як перевагу в бойових діях. За його словами, ЗСУ знищують загарбників усіма наявними видами озброєння.

“Ми своєю чергою теж застосовуємо всі наявні сили та засоби, щоб стримати противника. Ворог має шалену кількість особового складу, яку кидає на штурми наших позицій. Ця піхота ліквідовується з дронів-камікадзе та артилерією. Це класична тактика росіян. Вони застосовують одну зі своїх переваг, а саме перевагу у живій силі”, — підсумував майор ЗСУ.

Командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський повідомив, що росіяни мають намір наступати на Часів Яр, потім на Костянтинівку, Дружківку, Слов’янськ, Краматорськ з подальшим виходом на кордони Донецької області.

Нагадаємо, що російська армія утримує на Бахмутському напрямку близько 80 тисяч військових. Окупанти концентрують увагу на цій ділянці фронту, яка є однією з пріоритетних для ворога.

Читайте також:

• Росіяни поставили задачу взяти Часів Яр
• “Кліщі під загрозою”: російські війська просуваються під Бахмутом
• “Окупанти підтягують більше резервів”, — боєць НГУ про бої під Бахмутом

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині тривають активні бойові дії. Найактивніше росіяни атакують на Покровському напрямку, де протягом доби зупинили 21 штурм. Загалом на Донеччині зафіксували 49 наступальних дій противника.

Про ситуацію на фронті розповідає Бахмут IN.UA.

Що відбувається на фронті Донеччини

Найбільше ворожих атак протягом минулої доби, 13 квітня, зафіксовано на Покровському напрямку. За твердженням Генштабу, тут зупинили 21 ворожий штурм. Окупанти атакували в районах Родинського, Мирнограда, Удачного, Заповідного, Білицького, Гришиного, Покровська і Муравки.

За даними оперативного командування “Схід”, на Покровському напрямку зберігається складна ситуація. Росіяни намагаються посилити наступ у Покровську, наростивши кількість штурмової піхоти, далекобійної артилерії та дронових підрозділів. Попри постійний тиск, ЗСУ продовжують утримувати позиції в північній частині міста.

Завдяки активній протидії українських захисників окупанти сповільнили просування. Зараз противник намагається активізуватися в напрямку Гришиного.

На Костянтинівському напрямку минулої доби російська армія провела 17 атак. Окупанти атакували в районах Костянтинівки, Плещіївки, Іллінівки, Степанівки, Русин Яру, Софіївки та Новопавлівки.

На Лиманському напрямку росіяни намагалися просунутись вперед поблизу Діброви, Дробишевого та Лимана. Загалом минулої доби тут відбулось вісім боєзіткнень.

Штурмували окупанти і на Слов’янському напрямку. Тут противник атакував два рази, намагаючись просунутись у бік Рай-Олександрівки.

На Краматорському напрямку російська армія провела одну наступальну дію в районі Тихонівки.

Читайте також:

• Великодній обмін: Україна повернула 182 військових та цивільних з російського полону
• У 24-й бригаді імені короля Данила показали, як виглядає Костянтинівка під обстрілами
• Росіяни залучають резерви для атак на Гришине і Ступочки: яка ситуація на фронті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!