В травні 2024 року Служба безпеки України провела обшуки і затримала настоятеля Святогірської лаври Арсенія. Його звинуватили у тому, що клірік передавав ворогу дані про розміщення українських блокпостів навколо лаври. На жаль, СБУ знадобилося довгих 10 років, щоб знайти підстави для затримання Арсенія. Ще в 2014-му терорист Гіркін розповідав в численних інтерв’ю, як переховувався в стінах Святогірської лаври, де керував Арсеній,  як ховав зброю у монастирі, і як деякі монахи не просто підтримували терориста, а стали до лав особистої охорони Гіркіна.

На жаль, закони України не дозволяють затримувати людину тільки за звинуваченнями третіх осіб, так пояснюють правоохоронці. Тож настоятель лаври спокійнісінько роками жив на українській землі, працюючи на РПЦ і країну-агресорку. І не тільки Арсеній. Під прикриттям церкви так званого Московського патріархату ховались сотні російських агентів в рясах. Більшість з них зараз в окупації очолюють українські храми, в яких служать службу на російській мові, воздаючі шану агенту ФСБ і одночасно голові Руської православної церкви Кирилу.

Хто ці люди, дослідили журналісти видань Бахмут.in.ua, Приморка, Кавун.City та РІА Південь.

Окупована частина Запорізької області 

Бердянська єпархія

Патріарх РПЦ Кирило 12 березня 2024 року, на своєму збіговиську, іменованому “синодом руської православної церкви”, оголосив перехід мелітопольських служителів культу під підпорядкування Бердянської єпархії. 

На момент повномасштабного вторгнення територія єпархії охоплювала межі колишніх Бердянського, Більмацького, Василівського, Гуляйпільського, Пологівського, Приазовського, Приморського, Токмацького, Чернігівського та Якимівського районів.

Вже за росіян до складу єпархії увійшли приходи Веселівського, Кам’янсько-Дніпровського, Мелітопольського та Михайлівського районів, а також міст Мелітополь та Енергодар, які належать до Запорізької та Мелітопольської єпархій, якими в Запоріжжі керував підстанційний митрополит Лука. Станом на зараз до Бердянської єпархії Російської православної церкви Московського патріархату (як загарбники називають її після захоплення) входить близько 150 приходів та монастирів по всій анексованій Запорізькій області.

Правлячий архиєпископ Бердянський і Приморський Єфрем (Валентин Ярінко) продовжував керувати єпархією ще понад рік після захоплення міста та району росіянами. Він брав участь у заходах окупаційної влади, приймав російських чиновників та представників російського духівництва і розбудовував життя єпархії в “нових умовах”. Але від публічних закликів та підтримки російської влади все ж утримувався.

Офіційно Єфрем продовжував підтримувати зв’язки з Українською православною церквою та підпорядковувався митрополиту Київському і всієї України Онуфрію. І навіть уже перебуваючи в окупації, у серпні 2022 року отримав від Онуфрія підвищення — сан митрополита. І хоч незалежність Київського престолу від патріарха Гундяєва — справа радше номінальна, саме це стало каменем спотикання для подальшого перебування Єфрема на катедрі у Бердянську.

Навесні 2023 року з Москви стали вимагати, щоб Єфрем напряму присягнув патріарху Кирилу, а Бердянська єпархія перейшла під пряме підпорядкування Російській православній церкві. Ідея знайшла підтримку у кількох членів синодального управління єпархії.

Секретар єпархіального управління протоієрей Сергій Ілюшенко, прес-секретар протоієрей Олег Клименко, протоієрей Дмитро Лебедченко з Приморська та архімандрит Димитрій Міхешкін, благочинний з Кам’янки (Більмак), очолили заколот та зрештою усунули Єфрема. Заколотники за підтримки ФСБ їздили по приходах та опрацьовували керівників приходів, щоб ті підписалися під “челобитною” до Кирила, виступали в ефірі православного пропагандистського каналу «Спас» із розповідями про утиски православ’я в Україні та скаржилися на митрополита Єфрема, який покинув єпархію.

Як це відбувалося, в інтерв’ю “Новому времени” розповів настоятель храму Приморська Володимир Савійський, який публічно виступив проти російського вторгнення та відмовився від переходу до складу РПЦ:

“В какой-то момент они стали говорить, что мы не имеем права поминать митрополита Киевского Онуфрия (предстоятель Украинской православной церкви – НВ), что мы должны поминать только патриарха Московского Кирилла. Фактически выжили митрополита Ефрема Бердянского и Приморского: владыка был вынужден уехать, а они стали продвигать идею о том, что Бердянская епархия должна перейти в РПЦ”. 

За версією, оголошеною на засіданні синоду у Москві, прохання до Московського патріарха підписали 76 з 86 кліриків єпархії (5 священиків були відсутні, 5 — висловились проти). Митрополит Єфрем начебто телефоном підтвердив, що виїздить на лікування за кордон.

16 травня синод РПЦ постановив «прийняти Бердянську єпархію в безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування Патріарху Московському і всієї Русі» та призначив керуючим єпархією єпископа Іскитимського та Черепанівського Луку.

А судячи з того, що за останні два роки змінилося вже три керівники, церковна служба на анексованих територіях серед російського “священства” — така сама повинність, як і відрядження для чиновників.

У березні 2024 року першого московського ставленика — єпископа Бердянського та Приморського Луку — синод заслав до Біробіджану. На його місце прислали єпископа Алатирського та Порецького Феодора, якого в травні 2025 року замінили на єпископа Златоустівського та Саткинського Петра (Іван Дмитрієв).

“Отців-заколотників” митрополит Єфрем заборонив у служінні через кілька днів після від’їзду. За інформацією Української православної церкви, він залишається правлячим архієреєм та очільником Бердянської єпархії. Але жодних заяв після виїзду з Бердянська Валентин Ярінко не зробив та публічної діяльності не веде. 

Заочно покарані священики проводять активну проросійську діяльність. Дмитро Лебедченко став благочинним Приморського району замість вигнаного колеги Володимира Савійського. 

Сергій Ілюшенко, окрім Троїцького храму біля центрального ринку, з 2024 року є й настоятелем храму на бульварі Шевченка, 12 — храму Пресвятої Богородиці, який належав Православній церкві України. Його московські попи перетворили на храм в ім’я Іоанна Кронштадтського. Олег Клименко залишається прес-секретарем, головою видавничого відділу та настоятелем храму новомучеників Бердянських. Обидва входять до найближчого оточення правлячих архієреїв, яких присилають з Москви.

В єпархії створено відділ із взаємодії зі збройними силами та іншими військовими формуваннями РФ. Його очолює ієрей Олександр Носков — за часів мера Євгена Шаповалова він був директором КП “Бердянськекотранс”, яке відповідало за прибирання міста. Потім подався до церкви та очолив храм у селі Старопетрівка. Також віднедавна він став благочинним Нововасилівського округу замість настоятеля Нововасилівського храму Володимира Іванченка, який, ймовірно, залишив посаду через вік.

Ще один єпархіальний відділ військового спрямування – відділ духовної опіки козацтва – очолює вже згаданий більмацький архімандрит Димитрій Міхешкін.

Новоявлені московські попи постійно звітують про участь у воєнізованих заходах, промивають мізки молоді та опікають дітей місцевих колаборантів у православній гімназії, яку створили на базі захопленої бердянської школи №5.

Мелітополь

Благочинним церков Мелітополя Російської православної церкви є  Максим Смірнов. Ще за часів України благочинним його зробив чинний митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука. У 2021 році в Україні Максим Смірнов був нагороджений почесною нагородою Чорнобильців – орденом “За гуманність і милосердя”. За часів української влади  він був вхожий у всі владні кабінети мерії та державних структур.

І саме православним Московського патріархату депутати міської ради виділяли абсолютно безплатно землю в центрі міста та в інших районах під будівництво храмів. А держава звільнила церкву від сплати податків. 

На пожертви Смірнов побудував у Мелітополі і свій приход Георгія Побідоносця на пр. 50-річчя Перемоги. Але не тільки з приходу московський піп мав постійний дохід. За неофіційною інформацією, у Криму Максим Смирнов обзавівся своїм свічковим заводом, завдяки якому дуже безбідно і ситно живе. Крім того, разом із ієреєм Олександром Бєдновим обзавівся церквою у Швеції. 

Але привілеї від української влади не завадили йому піти на співпрацю із окупантами. Тому вже на початку окупації Смірнов закликав мелітопольців прямо під час проповіді йти на псевдореферендум.

“Ми ж усі отримали російські паспорти і є членами такої великої держави, і тепер настав такий момент, коли ми повинні проголосувати за президента. Православна людина — це та, яка поважає закон. Це ж не Україна. Ми ж у Росії”, – заявляв поп. 

В липні 2025 року у Мелітополі окупанти вкрали українську церкву ПЦУ на честь преподобного Андрія Первозванного і передали її московським попам. Перше богослужіння в храмі провів саме Максим Смірнов.

СБУ зібрала неспростовні докази його співпраці із окупантами й заочно повідомила про підозру в колабораціонізмі. Ще один адепт російського світу у рясі – архімандрит Іоанн (Олександр Прокопенко). Цьому 39-річному настоятелю Свято-Саввинського чоловічого монастиря УПЦ МП, що в Мелітополі, правоохоронці теж вже оголосили підозру. 

Є припущення, що Прокопенко працював на ФСБ ще до окупації Мелітополя. І саме в келіях чоловічого монастиря жили переодягнені ФСБшники під виглядом пацієнтів реабілітаційного центру для залежних від наркотиків та алкоголю. 

Вперше Іоанн “засвітився” у медіа пропагандистів 8 серпня 2022 року – коли взяв участь у Форумі путінського громадського руху “Мы вместе с Россией”. Зі сцени він віщав про “наших воїнів, які борються з цим злом”.

Слідчі органи повідомляють, що Олександр Прокопенко приєднався до “Загальнонародного з’їзду громадян Запорізької області з питання проведення референдуму” і брав активну участь у його організації. Ба більше, святий отець зі сцени БК Залізничників благословив колаборантів на проведення фейкового референдуму.

Окрім того, Іоанн відвідав Москву, де особисто брав участь у “церемонії” оголошення незаконної анексії  Донецької, Запорізької, Луганської та Херсонської областей. 

Сьогодні Іоан став публічною особою і вже часто миготить у пропагандистских фільмах.  Зрадник не приховуючи хвалитися, з якою радістю він сприйняв окупацію Мелітополя, на яку, як він висловився, чекав багато років:

“Дуже радісно для мене все це було, незважаючи на те, що йде війна. Поневолення нас і гноблення наше закінчилося. Ми раділи. А парафіяни наші по-різному ставилися. Навіть була серед братів людина, яка втекла на той бік. Втік із монастиря, щоб не жити з нами. Але здебільшого все сприйняли позитивно”, — міркує московський піп.

Ну, і найцікавіше, від чого так радісно стало жити московським попам у Мелітополі після усунення конкурентів – дохід у церкві різко пішов угору. Через брак інших храмів у місті, люди йдуть у ту церкву, яка відкрита. І не так місцеві несуть грошики попам, як приїжджі.

“Більше чиновників стало до нас у церкву заходити, бо раніше не можна було в нашу церкву ходити.  А зараз набагато більше людей, одягнених у владу, ходять до нас і моляться. Тим більше зараз війна і всім важко. Набагато більше стало нових людей: приїхали до нас волонтери, чиновники й ті, хто займається там якимось своїми обов’язками, зокрема й силовики приходять.  Часто просять похреститися. Я так розумію, на передовій немає священиків і вони, проїжджаючи через місто, приходять до нас і просять похреститися або дати хрестики, ікони, молитви”, — розповідає намісник монастиря.

Серед священиків, які миттєво прийняли сторону Росії,  Олександр Бєднов. Він колишній військовий льотчик транспортної авіації, адвокат, чинний нотаріус і підприємець. Дружина – росіянка Наталія Бєднова, теж працює нотаріусом. 

У релігійному житті Бєднов був пов’язаний із Запорізькою єпархією. До окупації він за власні кошти організовував церковні ініціативи за кордоном. Зокрема, у Швеції придбав нерухомість у місті Шеллефтео, де облаштував приміщення під храм. Пізніше у місті Боліден відкрив нову парафію, запросивши на освячення єпископа Запорізького Луку. Ця діяльність сприяла його висвяченню в сан ієрея.

Після початку російської окупації Мелітополя в 2022 році Бєднов залишився у місті й став співпрацювати з окупантами. У перші тижні долучився до формування, що займалося охороною громадського порядку. 

На початку окупації саме Бєднов отримав дозвіл на оформлення довіреностей для виїзду за кордон або на підконтрольну Україні територію. Пізніше він став учасником процесу створення російської нотаріальної палати у Запорізькій області разом з представниками, делегованими з РФ і очолив структуру.

А “губернатор” Запорізької області Євген Балицький відзначив його під час відкриття пам’ятника Олександру Невському. Але як не старались мелітопольські служителі культу демонструвати свою лояльність до окупантів, усю місцеву єпархію підпорядкували єпархії Бердянській. Хто очолює церкви УПЦ МП на окупованій Донеччині

Московський патріархат в Україні давно перестав бути просто церквою. Ще до повномасштабного вторгнення він перетворився на зручний майданчик для російської пропаганди й вербування інформаторів. СБУ не раз ловила “священнослужителів”, які замість молитов збирали координати українських позицій та передавали їх російській розвідці.

Окупована частина Донецької області

На окупованих територіях Донеччини все ще відвертіше: тут релігією благословляють війну проти України та роками формують парафіянам вигідну Кремлю картинку світу. 

Ми обрали три ключові фігури, які постійно фігурують у релігійному й не тільки житті окупованої Донеччини. Це митрополит Донецький і Маріупольський Володимир, архієпископ Волноваський Амвросій та архієпископ Варнава. 

Митрополит Донецький і Маріупольський Володимир (мирське  ім’я Михайло Самохін) народився 18 листопада 1979 року у місті Скопин Рязанської області.Після школи обрав духовну освіту: спочатку навчався у Рязанському духовному училищі, а згодом — у Калузькій семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії. У 2005 році захистив дипломну роботу, присвячену діяльності ордену єзуїтів.

Священницьке служіння розпочав у 2004 році, коли був висвячений у диякони, а через рік став ієреєм. Він обіймав посади проректора та настоятеля, працював над “розвитком духовної освіти” у Рязанській єпархії. У липні 2011 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Володимир. Восени того ж року був обраний єпископом Скопинським і Шацьким, а 2 грудня 2011 року відбулася його архієрейська хіротонія у Храмі Христа Спасителя в Москві. Далі його служіння було пов’язане з різними регіонами рф: Забайкаллям, Хабаровськом, Владивостоком. 

У 2015, вже під час окупації окремих територій Донеччини, році патріарх Кирил підніс його до сану митрополита. А під час повномасштабного вторгнення, у жовтні 2024 року, Володимира призначили митрополитом Донецьким та Маріупольським, хоча у місцевих клірків, це викликало невдоволення. Володимир тісно тримає контакт з російською владою, так у листопаді 2024 року він зустрічався з замом голови держдуми РФ, а потім вже з замом керівника адміністрації президента рф. 

Володимир благословляв Пушиліна, ватажка “днр” на відновлення зруйнованих храмів на Донбасі, а також на підтримку “традиційних цінностей”. Без проповіді митрополита не проходить жодна важлива подія на окупованій Донеччині: День міста, 1 вересня, спортивні змагання на усіх цих заходах Володимир або займається освячуванням або веде службу.

Архієпископ Волноваський Амвросій — другий за важливістю на окупованій Донеччині архієпископ Волноваський Амвросій (реальне ім’я Андрій Скобіола). Він починав з послушника в монастирі, а сьогодні є вікарним архієреєм Донецької єпархії та має сан архієпископа.

За даними Донецької єпархії при РПЦ, архієпископ народився 22 лютого 1980 року в місті Корсаков Сахалінської області. У 1983 році прийняв таїнство Хрещення, а невдовзі разом із батьками переїхав до України, у тепер окуповане місто Ясинувата Донецької області.

З 1987 по 1997 рік навчався у загальноосвітній школі. Після її закінчення здобув фах водія й працював автослюсарем на Ясинуватському машинобудівному заводі. Паралельно протягом п’яти років ніс послух пономаря та чтеця у Свято-Миколаївському храмі в Ясинуватій.

У 1999 році Андрій Скобіола вступив до Свято-Успенської Николо-Василівської обителі у селі Нікольське Волноваського району. Тут він ніс послух церковника та келійника намісника монастиря схиархімандрита Зосими (Сокура).

22 серпня 2001 року відбулося його постриження в мантію з нареченням імені Амвросій. 7 жовтня 2001 року ексмитрополит Іларіон (Донецький і Маріупольський) посвятив його в ієродиякона, а 10 грудня 2003 року — в ієромонаха. Згодом Амвросій почав просуватися у церковних званнях: у 2003 році подвійний орар, у 2006 році був возведений у сан ігумена, а 2012-го, у сан архімандрита.

У 2013 році його призначили виконуючим обов’язки намісника Свято-Василівського чоловічого монастиря в Микільському, а вже з 2014 року він став його повноправним намісником.

3 квітня 2019 року Священний Синод УПЦ МП призначив архімандрита Амвросія єпископом Волноваським, вікарієм Донецької єпархії. Його архієрейська хіротонія відбулася 6 квітня 2019 року у Свято-Успенській Києво-Печерській лаврі. Таїнство  проводив митрополит Онуфрій.

З початку повномасштабного вторгнення й по сьогодні Архієпископ Волноваський Амвросій продовжує працювати на окупованій Донеччині. Зокрема відомо, що він проводить богослужіння в різних регіонах тимчасово окупованої Донеччини та долучається до акцій, які підтримують пропагандистський образ “звірств українських бойовиків”. Серед останніх прикладів хода поблизу Вугледара, де нібито українці суттєво пошкодили Микільський монастир. Сам Амвросій став його намістником.

Амвросій також перейшов до складу Російської православної церкви у 2023 році. У тому ж році Володимир Зеленський позбавив його громадянства України.

Архієпископ Варнава замикає трійку головних церковних фігур окупованої Донеччини  (мирське ім’я В’ячеслав Філатов). За інформацією, вказаною на офіційному сайті Донецької єпархії при РПЦ, він народився 21 квітня 1953 року в Ашхабаді (Туркменістан), у сім’ї медичних працівників. У 1974 році разом із родиною переїхав до Сухумі (Абхазія). Там він займався іконописом, співав у церковному хорі та ніс послух у вівтарі.

У 1976 році В’ячеслав Філатов отримав перший сан — диякона. На початку 1990-х років Філатов переїхав до Макіївки Донецької області. 2 травня 1991 року cтав священником у Луганському кафедральному соборі та настоятелем Свято-Іоанно-Кронштадтського храму у місті Кіровське.

Згодом служив у Свято-Казанському соборі Макіївки, а в 1993 році був призначений настоятелем Свято-Георгіївського собору цього ж міста. У 1995 році він прийняв чернечий постриг із іменем Варнава, був благочинним Макіївського округу, а згодом — Торезького.

Церковна кар’єра Варнави поступово розвивалася: у 1996 році він став ігуменом, у 1997-му — архімандритом. Також входив до складу єпархіальної ради Донецької єпархії.

24 січня 2007 року Священний Синод УПЦ ухвалив рішення призначити архімандрита Варнаву єпископом Макіївським, вікарієм Донецької єпархії. Хіротонія відбулася 11 лютого того ж року у Свято-Георгіївському соборі Макіївки.

Втім, вже за кілька місяців, у березні 2007 року, він був призначений керуючим Бердянською єпархією з титулом “Бердянський і Приморський”. Проте восени того ж року рішенням Синоду його повернули до Донецької єпархії на посаду вікарія.

28 серпня 2014 року Варнава був присутній на святкуванні Успіння Божої Матері в Успенському соборі Лаври в Києві, де його возвели у сан архієпископа УПЦ МП. З того часу і по сьогодні він продовжує своє служіння як архієпископ Макіївський на ТОТ.

З початком АТО священнослужитель залишився на території, які були підконтрольними “днр”. При цьому він долучався до різних пропагандистських заходів, організованими “владою”. Зокрема, Варнава брав участь у святкуванні дня народження тогочасного голови донецького республіканського центру охорони материнства та дитинства Володимира Чайки та 55-ліття тієї ж установи в Донецькому державному академічному театрі опери та балету. Крім нього, там же “засвітилися” керівники “днр”, зокрема, олександр захарченко. 

Варнава після початку повномасштабного вторгнення до України продовжує власну духовну діяльність, інколи згадуючи про необхідність “молитви за російських військових, які на полі бою поклали власне життя”. Він проводить богослужіння в різних регіонах тимчасово окупованої Донеччини, а не тільки в Макіївці. Зокрема, відомо про його неодноразові візити в Донецьк та Маріуполь. В останньому він та інші священнослужителі Донбасу навіть приймали лідера російської партії лдпр леоніда слуцього.

У липні 2023 року фактична влада в Донецьку повідомила про “рішення духовенства Донецької та Маріупольської, а також Горлівської та Слов’янської єпархій про входження до складу російської православної церкви”. В цей же момент архієпіскоп Варнава фактично перейшов у підпорядкування РПЦ, як й інші вищевказані священнослужителі.

Окупована частина Херсонської області 

За офіційним російським реєстром, на Херсонщині зареєстровані 96 різних об’єктів, так чи інакше пов’язаних із Московським патріархатом: від окремих церков до єпархій.

Найбільш активно православна церква Московського патріархату працює у Скадовську. Інші церкви в окупованій Херсонщині так активно комунікацію не проводять. Одним із найбільш яскравих представників пропагандистів від церкви в окупованій частині Херсонщини є священник Геннадій Шкіль.

Разом із сином Назаром він має підозру від СБУ у колабораційній діяльності, запереченні збройної агресії РФ, посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України. Вітім, Шкіль мав проросійські погляди ще до початку повномасштабного вторгнення. У 2018 році він долучився до флешмобу на підтримку УПЦ (МП) від “тиску влади” і запропонував співробітникам Служби безпеки України відмовитися від ведення подібних справ або затягувати їх.

У 2022 році, після повномасштабного вторгнення та окупації Херсона, Геннадій Шкіль зазначив, що попри комендантську годину проводитиме нічне богослужіння, а згодом  разом із синами долучився до окупаційного параду 9 травня. Шкіль був і є активним у Телеграм та ТікТок. Він зокрема активно заперечував масові вбивства російськими окупантами місцевих жителів в Ізюмі на Харківщині, — загалом в його дописах і відео завжди було і є багато російської пропаганди, прикритої начебто православною вірою. Власне, закріпив свою приналежність до окупаційної влади Шкіль іще у червні 2022 року, коли його пропагандистську статтю оприлюднили в одній з російських газет, яку поширювали в тоді ще окупованому Херсоні.

У листопаді 2024 року Суд виніс вирок у справі архімандрита Української православної церкви (Московського патріархату), який підтримав окупацію Херсонської області. За матеріалами Служби безпеки 15 років тюрми за держзраду заочно отримав екснастоятель собору Херсонської єпархії УПЦ (МП) Олексій, який переховується у Криму. За даними відомства, після того, як російська армія захопила Херсон, архімандрит пішов на співпрацю з окупантами і очільником окупаційної адміністрації Володимиром Сальдо. Останнього він «регулярно запрошував у храм для прокремлівських виступів перед вірянами». 

Загалом не так багато священиків на Херсонщині, які вже отримали свої підозри від українських правоохоронців. 

Навіщо росіянам церква

Загалом росіяни використовують церкву та релігію за цілком практичними завданнями.

1. Церква як тил армії. Священики благословляють вбивства, освячують зброю тощо.

Ключовий меседж: війна — це свята справа.

2. Легітимація окупаційних структур. Священики в окупації активно беруть участь у богослужіннях з окупаційними структурами. Включення російських силових структур у церковний календар показує, що саме Росія “захищає людей” і “має традицію”. Фактично це створення симбіозу: держава = армія + церква.

3. Демонізація ЗСУ. Це одне з основних завдань церковних пропагандистів в окупації.

4. Освітньо-ідеологічна робота. Священники в окупації активно співпрацюють зі школами та загалом дитячими закладами. Також в окупації впроваджують російські освітні стандарти “Основ православной культуры” як частини пропаганди.

5. “Нормалізація життя” в окупації через побут і традиції. Виходячи з публікацій окупантів, де є багато інформації про релігійні пости, ремонт храмів, святкування — створюється ілюзія стабільності, автори активно відволікають від війни. У постах колаборанти підкреслюють: храми працюють, громади єдині, йде духовне життя. 

А що із свободою віросповідання? 

Ситуація із свободою релігійних організацій на окупованій території значно гірша, ніж навіть у самій РФ, де, наприклад, веде місіонерську діяльність Католицька церква та її благодійна організація “Карітас”. У Запорізькій області ця організація заборонена наказом Балицького — так само, як і діяльність Православної церкви України та Греко-католицької церкви. Аналогічні заборони діють на всіх окупованих Росією територіях.

Священнослужителів переслідують на  ТОТ, а визволення з російського полону двох бердянських священиків УГКЦ — Богдана Гелети та Івана Левицького — Україна разом із Папою Римським добивалася півтора року.

На сьогодні офіційно перереєстровані в російських реєстрах лише Лютеранська церква та кілька громад Євангельських християн-баптистів. Захоплені релігійні споруди окупанти використовують для потреб своєї пропаганди. 

Наприклад, Молитовний будинок “Зал Царства” Свідків Єгови (їх у РФ вважають екстремістами) окупанти перетворили на пропагандистський центр руху “Юг молодой”. У молитовному будинку та молодіжному центрі євангельської церкви “Вефіль”, біля школи №10, відкрили аналогічний заклад для пенсіонерів.

В Маріуполі в храмі Петра Могили ПЦУ окупанти влаштували гуртожиток для військових. Окрасу Бердянська — католицький костел Пресвятої Діви Марії — передали на баланс міській лікарні. Так чинять безбожники і росіяни. 

До теми:

Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сексуальне насильство – один з найменш досліджених та задокументованих злочинів на окупованих територіях. Журналісти видань Бахмут IN.UA та Кавун.City зібрали інформацію, яка відома правоохоронним органам станом на зараз.

Горлівка, квітень 2023 рік. Так званий мер міста записує відеозвернення до батьків — каже, у місті почастішали випадки зникнення дівчаток та просить, аби батьки перевірили телефони дітей. У місті зникли двоє дівчаток віком від 10 до 14 років, обоє нібито були учасницями “чатів порнографічного характеру”. Дітей нібито знайшли, однак обставини їхнього зникнення та перебування залишилися невідомими.

Водночас у зверненні акцент було зроблено не на розслідуванні факту зникнення чи пошуку дітей, а на твердженні про можливу їхню присутність у “чатах порнографічного характеру”. Такий фокус окупаційної влади викликає запитання щодо реальних причин інциденту та того, якою була мета повідомлення. 

Херсон, 13 серпня 2022 року російський військовослужбовець Роман Попов і його спільники викрали цивільного,мешканця Херсону, били його та привезли до ІТТ. Там чоловіка роздягнули, катували електрошокером, завдаючи струмових ударів по тілу та статевому органу. На десятий день утримання, не отримавши бажаних свідчень, окупанти посилили тортури: до тіла потерпілого під’єднували металеві зажими з електрострумом, утримували силоміць, після чого один із військових вчинив сексуальне насильство. Потерпілого звільнили лише після того, як його родина заплатила окупантам.

Ця історія стала відомою завдяки документальному фільму Слідство.Інфо “Він Теж”, де четверо чоловіків розповідають про сексуальне насильство в херсонських катівнях. Один із героїв фільму описує дії того ж підрозділу, зокрема “збоченця”, який погрожував і намагався зґвалтувати затриманого.

Попов свою причетність заперечує, на виклики слідства й суду не з’являється — він продовжує воювати проти України.  Справу передали до суду в березні 2024 року, а в грудні суд ухвалив проводити спеціальний розгляд. Потерпілого планують допитувати у закритому режимі з міркувань безпеки.

Обвинуваченому загрожує від 8 до 12 років ув’язнення за порушення законів та звичаїв війни. 

Маріуполь, грудень 2024 рік. Пенсіонерка, як пишуть російські медіа, вбила свого співмешканця, завдавши йому 22 ножових поранення після того, як він почав до неї чіплятися. Чоловік помер на місці. Жінці загрожує до 15 років ув’язнення.

Станіславська громада Херсонщини. Влітку 2022 року кадровий російський військовий Зунель Братов, боєць 25-го окремого полку спецпризначення РФ протягом тривалого часу гвалтував місцеву мешканку та знущався над її донькою.

Раніше Братову вже пред’явили підозру за зґвалтування та утримання в сексуальному рабстві жительки Станіславської громади — цю справу на той момент вже передали до суду. Слідство встановило, що восени 2022 року він викрадав жінку, утримував її понад місяць у своєму помешканні, змушував до статевих актів, бив і замикав у підвалі.

Влітку російський військовий, погрожуючи зброєю, ґвалтував іншу жінку зі Станіславської громади та регулярно приходив до її дому, забираючи потерпілу силоміць. Від сексуального насильства постраждала також її неповнолітня донька, над якою він вчиняв розпусні дії. Родина була змушена покинути дім і переховуватись у Херсоні до звільнення території. 

Журналісти Слідство.Інфо встановили, що Братов — кадровий російський військовий, одружений, має дітей і був нагороджений Міноборони РФ ще до повномасштабної війни.

14 січня 2025 року Великоолександрівський районний суд Херсонської області виніс вирок російському військовому за зґвалтування та залякування дівчат навесні 2022 року. Вирок заборонений для оприлюднення, тому що справу розглядали у закритому судовому засіданні.

За інформацією з відкритих джерел та підозри зрозуміло, що обвинувачений – 24-річний росіянин, лейтенант ФСБ Олександр Лебідь. Підозру йому оголосили 23 серпня 2023 року. Українські правоохоронці зафіксували два епізоди воєнних злочинів, до яких причетний Лебідь. У першому епізоді він, за версією слідства, викрав дівчинку з помешкання, де вона проживала з матір’ю і бабусею, вивіз до приміщення магазину, поїв спиртним, бив, погрожував зброєю та зрештою вчинив сексуальне насильство.

У другому Лебідь, за даними правоохоронців, неодноразово викрадав під приводом допиту та огляду мобільного телефону на предмет співпраці з ЗСУ, змушував роздягатися, погрожував зброєю і згодом зґвалтував молоду жінку. Все це відбувалось у квітні та травні 2022 року.

З різних медіа стало відомо, що Лебідь загинув 6 жовтня 2022 року, а в Росії його представили до “ордена мужності” посмертно. Вироком суду у січні 2025 року Олександра Лебідя засудили заочно до 12 років позбавлення волі за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).

Сексуальне насильство на тимчасово окупованій території залишається одним із найменш задокументованих злочинів. Більшість фактів стає відомою вже після деокупації, як це відбувається на Херсонщині. А ось на ТОТ це табуйована тема. Окупанти про такі випадки практично не повідомляють. 

Самі постраждалі в умовах повної відсутності правового захисту, контролю з боку окупаційних адміністрацій і страху перед переслідуваннями не можуть повідомити про те, що пережили, якщо вижили. Тож дані з окупації фрагментарні — вони надходять із відкритих джерел, повідомлень місцевих мешканців, матеріалів правозахисників і рідкісних свідчень тих, кому вдалося покинути територію. 

Журналісти видання Бахмут IN.UA намагалися встановити контакт з однією з жінок, згадку про яку отримали, але вона відмовилася від розмови: на даний момент вона перебуває у тяжкому психологічному стані та досі живе на окупованій території, де будь-яке спілкування з журналістами може наражати її на безпеку.

Тому це дослідження, яке провели журналісти Бахмут IN.UA та Кавун.City базується виключно на відкритих даних про випадки сексуального насильства в окупованих містах Донеччини, які нам вдалося знайти.

Системність злочинів: що показують доступні згадки

Донеччина. Ми аналізували кілька джерел за поточний рік та кілька останніх: російські судові реєстри, новинні канали так званої “днр” та соцмережі, а також українські джерела. Знайшли інформацію про випадки сексуального насильства над жінками у Донецьку, в Горлівці, Макіївці, Єнакієвому, Харцизьку та інших населених пунктах. Згадки про сексуальні злочини по відношенню до жінок збільшилися після повномасштабного вторгнення. Їх фіксують навіть російські джерела. 

Але у документах та повідомленнях немає жодного підтвердженого прикладу реального розслідування на ТОТ. У багатьох випадках окупаційні структури замовчували, спотворювали інформацію, або ж перекладали провину на інших. Зокрема, ми знайшли випадки нібито “ложних доносів”, коли жінки повідомляли про згвалтування, але їм відповідали, що їх звинувачення хибні, чи довести їх неможливо. Особливо це помітно стосовно учасників “сво”, які фігурують як сексуальні злочинці. Вироки їм виносять лише українські суди заочно, російські ж — ні.

Зокрема, на території окупованої Донеччини за останній рік було кілька таких випадків. Так, російський військовий зґвалтував жительку селища Гольмівський, це Горлівська територіальна громада. У селі на Донеччині двоє російських військових змусили жінку до статевого акту, і щоб побороти опір, вкололи їй невідому речовину. У Єнакієвому учасник так званої “сво”, раніше судимий, зґвалтував і вбив дитину. У Зугресі російський солдат, погрожуючи ножем, згвалтував дівчину. Випадки насильства над жінками також фіксували в “Ізоляції” — сексуальне насилля тут використовували як метод покарання. 

Аналізуючи доступні повідомлення про сексуальне насильство на окупованій Донеччині, ми окремо відстежували питання відповідальності. У відкритих російських реєстрах та зведеннях окупаційних структур немає підтверджених даних про притягнення до відповідальності осіб, причетних до цих злочинів. У доступних судових документах відсутні вироки чи згадки про реальні кримінальні провадження, що вказує на практичну безкарність за такі дії на тимчасово окупованих територіях.

Окремо ми перевірили, чи мають постраждалі можливість звернутися по психологічну допомогу. Всеросійська служба “Насилию нет”, яка у РФ декларує підтримку жертвам насильства, не має жодних центрів або представництв на території так званої “днр”. Ці регіони не фігурують у переліку областей, де організація надає підтримку. Є лише загальний номер гарячої лінії, проте жодної структурованої присутності або локальних служб у містах окупованої Донеччини немає.

Фактично це означає, що жінки й інші постраждалі залишаються без доступу до незалежних кризових центрів, психологічної допомоги та механізмів фіксації злочинів. У поєднанні з відсутністю реальних розслідувань це створює замкнене коло: постраждалі не можуть безпечно звернутися по підтримку, а системи, здатної фіксувати такі випадки або захищати їхні права, на окупованій території не існує.

Херсонщина. Станом на 25 листопада 2025 року органи прокуратури Херсонщини продовжують документувати воєнні злочини, пов’язані із сексуальним насильством під час воєнного стану. На сьогодні прокурори встановили 126 потерпілих від сексуального насильства, серед яких 30 жінок, 88 чоловіків та 8 дітей, повідомили на запит Кавун.City у Херсонській обласній прокуратурі. Йдеться саме про злочини, вчинені російськими окупантами на території області. 

Вже у грудні 2022 року, за місяць після деокупації правобережжя Херсонщини, стало відомо, що Херсонська область — серед «лідерів» у зафіксованій кількості злочинів сексуального насильства, вчиненого окупантами, у порівнянні з іншими деокупованими територіями України. На той момент серед найбільш поширених фактів сексуального насильства, здійсненого ворогом щодо мирного населення, — примусове оголення, зґвалтування, катування електрострумом геніталій. 

За інформацією, яку Херсонська обласна прокуратура надала Кавун.City, у межах Херсонської області зареєстровано 59 кримінальних правопорушень за ст. 438 КК України, більшість з яких російські військові вчинили на території Бериславського району (24 факти) та Херсонського району (21 факт, з них 19 – на деокупованій території). Зафіксовано також 7 таких злочинів у Каховському районі, 4 – у Скадовському та 3 – у Генічеському. Скільки фактів нам ще невідомо, адже понад 70% області наразі окуповані, можна лише здогадуватись.

Беззахисні на ТОТ

Уповноважений Верховної Ради України Дмитро Лубінець підкреслює, що сексуальне насильство Росія використовує як:

• інструмент залякування населення на ТОТ;
• метод тиску на утримуваних осіб;
• форму тортур;
• елемент психологічної війни.

“Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), росія використовує як психологічну зброю, спосіб залякування мирного населення на ТОТ, інструмент приниження та придушення українського народу та для тортур військовополонених. Це грубе порушення одного з фундаментальних прав людини – на особисту недоторканість особи. СНПК може кваліфікуватись не тільки як воєнні злочини, злочини проти людяності чи грубі порушення прав людини, але й бути частиною актів геноциду”, — пояснив Дмитро Лубінець.

Зазначимо, що якщо ви перебуваєте/перебували на ТОТ й зазнали сексуального насильства, при в’їзді на непідконтрольну росіянам територію ви можете звернутися до поліції та правоохоронних органів, щоб задокументувати випадок, а кривдника зможуть покарати, зокрема заочним винесенням вироку.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, у 2024 році в Україні зафіксовано 209 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Серед постраждалих — 156 чоловіків, 46 жінок, а також діти: шість дівчат і один хлопчик. Більшість задокументованих злочинів, за інформацією місії, була скоєна представниками російських збройних сил, окупаційних правоохоронних структур та пенітенціарних установ — як на тимчасово окупованих територіях України, так і на території РФ.

Читайте також:

2014-й – 2022 – 2025. Як змінилося ставлення мешканців Донеччини до життя в окупації. Думки трьох людей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вже 11 років Російська Федерація займається індоктринацією дітей на тимчасово окупованих територіях України. Маніпуляції історичним фактами, дезінформація, тиск, який пригнічує критичне мислення дитини, виховання в системі, де лише одна ідеологія є правильною, а всі інші  заборонені, – ось чим займається російська окупаційна влада в Україні, починаючи з 2014 року і до сьогодні. Проте є відмінність. Якщо раніше ця робота зі свідомістю дітей була фрагментарною, то сьогодні це – всеохоплююча система, яка включає школу, позашкільний час, фільтраційні центри, табори відпочинку, політичні дитячі організації, систему контролю за споживанням інформації та освітою.

Як працює ця система з перемелювання дитячих мозгів зараз, досліджували журналісти Бахмут IN.UA, РІА Південь та 0629.com.ua.

Як усе починалося: “Молода гвардія – Юнармія” і “виховання резерву“

Ще до повномасштабного вторгнення росія відпрацьовувала модель мілітаризації дітей у так званих “Л/ДНР”. У 2019 році в угрупованнях оголосили про створення структури “Молодая гвардия – Юнармия” – кальки з всеросійського руху “Юнармия”, створеного Міноборони РФ як аналог гітлер’югенду. Перші юнармійці в Донецьку та Луганську публічно складали присягу, їх прямо називали “мобілізаційним резервом” для майбутніх силових структур. 

Правозахисники вже тоді фіксували, що дітей залучають до “військово-патріотичного виховання” з 7 років: шкільні уроки, позакласні секції, спеціальні табори, участь у парадах і військових заходах. 

До 2021 року правозахисні організації вже виділяли п’ять основних напрямів мілітаризації дітей в ОРДЛО: шкільні програми, позашкільні гуртки, військові ігри та табори, масові заходи (паради, “Юнармія”), а також “героїзація” бойовиків через пам’ятники й урочистості. 

Усе це було інтегровано з російськими програмами “патриотического воспитания”: діти з ОРДЛО їздили до рф, брали участь у спільних зборах і таборах, отримували форму та символіку, ідентичну російській.

Але все це поки що не мало обов’язкового характеру і, відповідно, не було тотальним якищем.

Після 2022 року почалась масова “юнармізація” дітей 

Після повномасштабного вторгнення система суттєво розрослася. За даними Центру прав людини ZMINA, станом на вересень 2024 року лише на окупованій частині Донецької області понад 4 тисячі дітей стали учасниками “Молодої гвардії – Юнармії”.

За більш свіжими оцінками, понад 6 тисяч українських дітей окупанти залучили до так званої “юнaрмії ДНР”. Загалом організація декларує, що об’єднала 1,3 мільйона дітей, має 89 регіональних штабів, а вступити до її лав можна з восьми років, заповнивши анкету в мобільному додатку.

У Запорізькій області перший зліт регіонального відділення Юнармії відбувся в серпні 2023 року на базі російського “Міністерства молодіжної політики Запорізької області”. Штаб організації розташований у комплексі будівлі вкраденої християнської церкви. Тут організація проводить патріотичні заходи, літні табори та заняття у школах, де дітей навчають основам військової справи, стрільбі, виживанню. “Юнармія” формує в підлітків лояльність до російської армії та готує їх до участі у військових діях. Тут дітей не тільки вчать користуватися зброєю – їх виховують у дусі російського патріотизму і вірності російській владі.

Керує місцевим штабом Фідаіль Бікбулатов – 30-річний уродженець Уфи, який, за даними української розвідки, бере участь в організованому механізмі масового викрадення, незаконної депортації та примусового переміщення українських дітей з тимчасово окупованих територій України до РФ. Європейський Союз вже запровадив санкції щодо цієї людини.

В стратегії розвитку “Юнармии” в Росії прямо записано: не менше 10% новобранців мають приходити до армії саме з цього руху. 

Школа замість полігона – чи полігон замість школи?

В окупації школа перетворюється з місця, де надають знання, на центр виховної роботи, де ламають свідомість дітей. Окупанти більше не покладаються в цьому питанні виключно на вчителів. В окупації вчителями стають військові злочинці, які демобілізувалися із армії-агресорки за станом здоров’я.

У лютому 2024 року російська “Юнармія”прийшла до дітей просто в клас із автоматом Калашникова. Активісти в радянській формі показували зброю, вчили “розбирати-збирати”, а паралельно – агітували вступати до юнармійського руху. 

У жовтні 2025 року на базі тієї ж школи №26 відкрили “будинок Юнармії”. Дітей з 8 років офіційно запрошують на заняття, де їх навчають стрільбі, метанню ножів, саперній справі, основам роботи з безпілотниками. Це вже не разова “патриотическая акция”, а стаціонарний центр підготовки “майбутніх захисників росії” з числа українських дітей.

Такий самий “будинок” вже пообіцяли створити в окупованому Мелітополі. Працюють в цьому напрямку і на Луганщині.

У листопаді 2025-го маріупольським школярам влаштували “фестиваль БПЛА”: дітей залучали до роботи з безпілотниками, позиціонуючи це як “технічну творчість”, хоча в реальності йдеться про технології, які сьогодні щодня використовують на фронті.

Ще один приклад – так званий “пізнавальний час” у школі №7 під назвою “Святое дело – Родине служить!”. Дев’ятикласникам розповідали про “важливість служби в Росгвардії”, правила вступу до російських силових вишів і демонстрували ролики про “будні гвардійців”.

В школах Мелітополя окупанти також проводять мілітаристські заходи. Так у ЗОШ№11 солдати провели для старшокласників «уроки мужності» і «уроки цивільної оборони». 

А у школі №15  окупанти відкрили кадетський клас і заохочують майбутніх росгвардійців медалями – відзнаки “Кадет-відмінник” та “Кадетська слава” ІІІ ступеня вручали за зразкове навчання та активну участь у громадському житті регіону. 

Купівлю комплекту форми для “кадетів” покладають на батьків, а це 45 тисяч рублів. Серед батьків це викликало обурення. Але у відповідь директорка школи пригрозила позбавити дітей харчування. Ось так працює шантаж в окупації. Загалом, на території окупованої частини Запорізької області 13 кадетських класів, частина з них – у Мелітополі.

Крім безпосередньо вправам зі зброєю, діти мають писати листи “підтримки” російським солдатам, а ще частина занять включає тактичну й військово-медичну підготовку. Після початку повномасштабної війни, Росія запровадила на ТОТ новий обов’язковий курс “Основы безопасности и защиты Родины”, який викладають й в школах на території “ДНР” з 1 вересня 2024 року. Цей предмет подають як “захист населення”, але на практиці — він вчить школярів, як працювати з безпілотниками, складати автомат, і “бонусом” йде спілкування з чинними російськими окупантами, які до цих уроків доєднуються у ролі наставників.

Ось приклад, як проходить урок з “ветераном” у старобешівській школі: 

Дитячі табори, що перетворюються на військові об’єкти

У листопаді 2025 року в Маріуполі на місці колишнього дитячого табору почали облаштовувати фактичну військову базу для підготовки дітей та молоді. За планом окупаційної адміністрації, там мають проходити навчання не лише школярі, а й студенти: від “військово-патріотичних зборів” до тактичних тренувань і занять зі стройової та спеціальної підготовки.

Це логічна ланка однієї системи: школа → юнармійський центр → “військовий табір” → кадетські чи російські військові виші. Дитинство перетворюють на коридор, який веде просто до майбутніх окопів як “добровольців” росії.

Окрім таких таборів безпосередньо на місцях, окупанти налагодили систему вивезення українських дітей на територію РФ. В таких умовах, коли родина за сотні кілометрів, дитина відчуває себе незахищеною, а тому стає більш вразливою для сторонніх впливів пропаганди.

Наприклад, у Мелітополі дітей з Запорізької області вивозять до “військово-патріотичного” табору “Авангард” у Волгоградській області РФ. Окупанти позиціонують його як місце для “всебічного розвитку молодих патріотів”. 

Його програма включає фізичну підготовку, військову тактику, навчання з користування безпілотниками, орієнтування на місцевості та інші активності з військовим ухилом. 

“Там є наметове містечко, є корпуси для проживання, окрема їдальня, є різне обладнання для проведення занять, таке як БПЛА, є ще окопи, тобто можна проводити заняття з тактики”, – каже школярка з Мелітополя Катерина Топольницька, яку вже не вперше окупанти відправляють у подібні табори.

У 2024 році окупаційна влада відкрила у Бердянську  свій центр мілітаризації дітей “Маяк”, на базі якого проводять тепер російську військову гру “Зарниця”, яка охопила понад 200 учасників у складі 32 команд із Запорізької області, створених на базі осередків “Руху перших” та “Юнармії”.

17-річний Нікіта з Мелітопольського району повернувся додому після п’яти днів так званого “військового табору”. За його словами, участь у ньому була обов’язковою умовою для отримання шкільного атестата.

“Нас піднімали о сьомій ранку, змушували виконувати стройові вправи, віджиматися, бігати з макетами автоматів. Потім — лекції про “героїзм” російської армії”, – розповів Нікіта.

Батьки не могли відмовитися: без довідки про проходження “курсу” хлопцю погрожували не видати документи про закінчення школи.

Формально ці табори називають “виховними” або “патріотичними”, проте насправді вони грубо порушують норми міжнародного права, зокрема 51-шу статтю Женевської конвенції, яка забороняє будь-яку пропаганду чи тиск, спрямовані на залучення дітей до військової служби.

Як розповів РІА Південь начальник Головного управління Національної поліції в Запорізької області генерал поліції третього рангу Артем Кисько, окупанти мілітаризують свої молодіжні організації, готуючи з українських підлітків майбутніх диверсантів і вбивць.

“В них є відповідальна особа Кірієнко. Чоловік раз на тиждень, то на Херсонщину, то на Запоріжчину приїжджає таі контролює ці дитячи рухи. Вони возять дітей скрізь. Діють так, як робили це століттями. Тому ми створили під егідою Національної поліції України рух “Байда”. Це не майбутні поліцейські. Ми просто готуємо інтелектуальну еліту для України. Але ми відрізняємось від росіян. Якщо вони всі організації мілітаризують: готують дітей вбивати, то ми готуємо дітей до миру, щоб ці діти розвивали нашу Україну. І в цьому наша суттєва різниця”, – прокоментував Артем Кисько.

Мілітаризація дітей як частина загальної стратегії РФ

Те, що роблять росіяни на окупованих територіях, – не ініціатива місцевих гауляйтерів, а елемент загальної стратегії Росії щодо захоплених українських земель.  У доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) 2025 року прямо зазначено: російська Федерація на окупованих територіях України запровадила “патріотичне та військове виховання”, спрямоване на підготовку дітей до військової чи «громадянської служби” в структурах рф.

Дослідження Йєльської школи громадського здоров’я (Humanitarian Research Lab) зафіксувало мережу з понад 200 таборів та установ у росії й на окупованих територіях, де українських дітей піддаються “перевихованню”, військовій підготовці та ідеологічній обробці. На частині цих об’єктів дітей вчать збирати дрони, користуватися зброєю, а також готують до можливої служби в армії РФ. 

Паралельно тривають депортації та примусові вивезення дітей з окупованих регіонів, зокрема й Донеччини. Міжнародний кримінальний суд уже видав ордери на арешт путіна та уповноваженої з прав дитини марії львової-бєлової саме за депортацію українських дітей, а журналістські розслідування й дослідження міжнародних інституцій детально описують схеми «русифікації» та подальшої мілітаризації цих дітей. 

Чому мілітаризація дітей – це воєнний злочин 

Залучення дітей до будь-яких збройних формувань, військової підготовки чи пропаганди війни на користь держави-окупанта – це пряме порушення:

• Женевських конвенцій та Додаткових протоколів;
  
• Конвенції про права дитини;
  
• Римського статуту МКС (якщо йдеться про вербування або використання дітей до 15 років у збройних конфліктах).
  

Коли окупаційна окупанти  відкривають “будинок Юнармії”, проводить уроки з автоматами в школах, перетворюють дитячий табір на “військову базу” й втягують дітей у фестивалі БПЛА – це не “патріотичне виховання”, а свідомий воєнний злочин проти цивільного населення.  Окремий вимір – психологічний. Діти, які пережили блокаду, активну фазу бойових дій, під час таких навчань піддаються  ретравматизації.

Діти, постраждалі від війни

Нагадаємо, діти, які були втягнуті до збройних формувань країни агресорки, претендують на статус дитини, постраждалої внаслідок війни. Цей статус регулюється Постановою Кабінету Міністрів України №268 від 5 квітня 2017 року.

Заяву про надання статусу можна подати до служби у справах дітей за місцем проживання чи перебування дитини, або за місцем звернення, якщо сім’я перебуває на тимчасово окупованій території. Подати документи можуть батьки, усиновлювачі, сама дитина (з 14 років) або близькі родичі.

Діти, які отримали статус постраждалих від війни, мають право на:

• безоплатне харчування у школах і дитсадках;
• психологічну реабілітацію;
• оздоровлення та відпочинок коштом держави;
• додаткові соціальні пільги (які нині розробляються).

До теми:

В Україні розширили підстави для надання статусу дитини, яка постраждала від війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!