Питання щодо розпорядження громадянином своїм майном на випадок смерті, а саме складання заповіту, не втрачає актуальності і на сьогоднішній день.
Звернемося до історії. Заповіт відомий людству ще з часів римського права. Ульпіан (римський юрист) так визначав заповіт: «Заповіт це правомірне вираження волі, зроблене урочисто для того, щоб воно діяло після нашої смерті».
Заповітом у римському праві вважалося не будь-яке розпорядження особи на випадок смерті, а тільки таке, яке містить призначення спадкоємця. За класичним правом вимагалося, щоб таке призначення було зроблено на початку заповіту. Спочатку вимагалося призначення спадкоємців в урочистій формі, а з 339 року – у будь-яких формах.
До змісту заповіту могли також включатися інші розпорядження: відкази (легати – спеціально оговорені в заповіті дарунки, які віднімалися від загальної спадкової маси, яка призначалася конкретній особі), призначення опікунів для малолітніх спадкоємців тощо.
Заповіт мав юридичну силу при наявності сукупності певних умов: а) укладення у встановленій формі; б) активна заповідальна правоздатність заповідача (наявність загальної правоздатності в області майнових відносин); в) призначення спадкоємцем особи, яка має пасивну заповідальну правоздатність (здатність особи бути спадкоємцем).
Залежно від форми волевиявлення заповіти могли бути письмовими і усними. Проте, письмова форма заповіту набула пріоритет перед усною.
Для письмових заповітів встановлювалися особливості щодо їх складання. Так, заповіт, як правило, повинен був укладатися особисто заповідачем і підписувався ним власноручно у присутності семи свідків. Якщо заповідач не міг підписати заповіт, то запрошували восьмого свідка, який підписував заповіт і вказував, що він це робить за доручення заповідача. Свідки засвідчували заповіт своїми підписами та скріплювали печатками. Усний заповіт оголошувався у присутності восьми свідків мовою, зрозумілою для всіх.
Письмові заповіти висхідних родичів (батько і мати, дідусь і бабуся як з боку матері, так і з боку батька, інші висхідні родичі, якщо вони були), на користь не східних (діти, онуки, та ін.) дозволялося укладати без участі свідків.
Також оглянемо сучасні правила законодавства, які регламентують порядок складання та посвідчення заповіту, адже враховуючи ситуацію, яка склалася на сході України, чимало громадян звертаються з питанням складання заповітів, як щодо майна, яке знаходиться на тимчасово неконтрольованій території, так і майна, що є на підконтрольній українській владі території.
Слід відзначити, що в 2017 році нотаріусами Донецької області було посвідчено 6811 заповітів, що більше ніж на 200 заповітів менше, ніж в 2016 році, але цей показник все ж таки більше, ніж в 2015 році (5927 заповітів). Таким чином, можна зауважити, що громадяни все ж таки ставляться досить відповідально до вирішення долі належного їм майна на випадок своєї смерті.
І так, розглянемо, як діюче законодавство визначає зміст поняття «заповіт». Ним визнається особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. У тлумачних словниках значення цього терміну розкривається як офіційний документ, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерті, передсмертна воля, розпорядження, настанова, наказ, дані послідовникам або нащадкам.
Згідно законодавства України право на заповіт має кожна фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється громадянином особисто і вчинення його через представника не допускається.
За загальним правилом посвідчення заповіту більше, ніж від імені однієї особи не допускається, за винятком випадку посвідчення заповіту подружжя, який складається чоловіком та дружиною щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності.
Для складання та посвідчення заповіту громадянин може звернутися до будь-якого державного або приватного нотаріусів, або до уповноважених на це посадових осіб органів місцевого самоврядування (сільських та селищних рад) у населених пунктах, де немає нотаріусів, на підконтрольній українській владі території.
Необхідно зауважити, що при посвідченні заповіту від заповідача не потребується подання доказів та документів, які підтверджують його право на майно, яке заповідається. В той же час, нотаріуси або осадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, вправі витребувати від фізичних та юридичних осіб відомості та документи, які необхідні для вчинення нотаріальних дій, що передбачено Законом України «Про нотаріат».
Законодавство встановлює певні вимоги до форми заповіту.
Так, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Крім цього, у заповіті повинні зазначатися дата та місце народження заповідача.
Слід зазначити, що кожна з вищезазначених умов відноситься до елементів форми заповіту, тому відсутність хоча б однієї з них несе за собою недійсність ( а саме – нікчемність) цього правочину в цілому.
Порядок посвідчення заповіту означає дотримання відповідної процедури його складання і оформлення, що включає в себе процес вираження волі заповідача, складання тексту правочину, ознайомлення зі змістом заповіту (прочитання вголос заповідачем) і підписання.
Заповіт має бути підписаний особисто заповідачем. В той же час, стан здоров’я заповідача, фізичні вади тощо не завжди дозволяють йому особисто підписати заповіт. В такому випадку за нього заповіт може підписати інша особа, яка визначається заповідачем. Слід мати на увазі, що правочин за особу, яка не може його підписати, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено (тобто спадкоємець за заповітом, свідок).
При посвідченні заповіту стягується державне мито у розмірі 0,85 грн.
Відомості про посвідчені заповіти підлягають обов’язковій реєстрації в Спадковому реєстрі.
За реєстрацію у Спадковому реєстрі відомостей про посвідчення одного заповіту з видачею відповідного витягу стягується плата у розмірі 68 гривень.
Відділ з питань нотаріату
Головного територіального управління
юстиції у Донецькій області
