“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.

Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.

Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.

Бахмут — місто мого дитинства

“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.

Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.

“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.

Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо  їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.

“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.

Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти

Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.

“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.

Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.

“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.

Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.

В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях

Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення. 

“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.

На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.

“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.

Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.

Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?

На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.

“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.

Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.

“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.

В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.

“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”. 

Читайте також:

• “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі в різних містах України. У 2026 році дівчина придбала власну квартиру в Ужгороді у забудовника, який релокувався з окупованого Мелітополя.

Своїм досвідом придбання житла і порадами Вікторія Шопіна поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Чому обрала Ужгород для придбання житла

Вікторія Шопіна родом з міста Щастя, що в Луганській області. У 2014 році, коли почалась війна на сході України, вона була підлітком. З рідного міста дівчина виїхала до Полтави, де вступила на навчання. Потім жила у різних містах України — Києві, Харкові, Львові.

З початком повномасштабного вторгення Вікторія Шопіна почала розглядати варіант переїзду в Ужгород. Зараз вона працює маркетологинею в компанії, яка реалізує проєкти будівництва житла в різних містах України, в тому числі й Ужгороді. Саме у компанії, де вона працює, пані Вікторія придбала житло. Нерухомість придбала власним коштом у розтермінування від забудовника.

“Наразі я працюю із забудовником, вони також переселенці, але з Мелітополя. І я побачила, що вони дуже круто будують, роблять проєкти з реновації. Тому й вирішила саме у свого забудовника придбати житло в Ужгороді. До нинішнього часу в мене не було власного житла, лише в батьків є своє нерухомість. Придбала я його власним коштом у розтермінування від забудовника. Держпрограмами для купівлі житла я не користувалась, осільки в мене була можливість придбати його одразу”, — зазначила Вікторія Шопіна.

Переселенка зазначає, що обрати саме Ужгород вона вирішила з кількох причин. Серед головних — безпека, довіра до забудовника і близькість до кордону.

“Найголовніше для мене, як переселенки, — це безпека. Ужгород ніколи не обстрілювався і, дай Боже, так і буде надалі. Також це безпека й в іншому форматі — я знаю забудовника і впевнена, що вони добудують, зроблять реновацію на 100%, а не кинуть об’єкт. Тобто, мої кошти не підуть кудись не туди. І, напевно, ще дуже приваблює те, що Ужгород близько до Європи, тому що я люблю подорожувати”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Дівчина придбала житло в будівлі, яка є одним із проєктом реновації. Забудовник відновлює будівлю колишнього машинобудівного заводу під апартаменти.

Поради щодо придбання житла: яку суму потрібно мати і як обрати

Назвати конкретну суму, яка необхідна для купівлі житла в Ужгороді, Вікторія Шопіна не може. Каже, що це дуже індивідуальний показник, який залежить від потреб покупця.

“Я купила економну нерухомість, там вхідна сума була 650 доларів за квадратний метр. Це тільки штукатурка, без ремонту. Якщо ми кажемо про щось більше — комфорт-клас, бізнес-клас — то там вже 800 доларів за квадратний метр і вище. Ще додатково треба розраховувати суму на ремонт та людей, які його зроблять. Також я зекономила на тому, що купувала житло сама, без рієлтора. Точні розцінки на це я знаю, про це треба дізнаватися конкретно в агенції або рієлтора, з яким ви хочете працювати. Але, я думаю, там комісія може бути 5-10% від вартості нерухомості”, — зазначає пані Вікторія.

Дівчина придбала апартаменти в розтермінування на два роки. Її щомісячний платіж складає 30 тисяч гривень, що більше, ніж ціна за орендоване житло. Попри це, в купівлі власного житла Вікторія бачить переваги, тому й готова переплачувати.

“У кожного різні думки щодо купівлі житла. Якщо хтось не хоче в Україні нерухомість, бо боїться вкладати кошти під час війни, то в цьому випадку, мабуть, краще орендувати. А якщо в мене є ціль придбати житло, то я це зроблю. В будь-якому випадку це інвестиція. У мене розтермінування виходить 30 тисяч на місяць. Якщо орендувати квартиру в Ужгороді, то це десь 15-18 тисяч, бо там зараз дуже високі ціни. Я вирішила вкластися в житло, бо, за моїми підрахунками, десь через 2-4 роки розтермінування відійде з мого життя, і я вже не буду нікому нічого платити. Звісно, якщо б розтермінування було тисяч 60 на місяць, тоді б я задумалася, чи зможу я це виплатити, зробити ремонт і при цьому мати кошти на їжу, розваги та інше. Але мене умови влаштували, тому я й обрала купівлю житла”, — каже дівчина.

При виборі житла Вікторія Шопіна радить ретельно відбирати забудовника, якщо бажаєте придбати житло в новобудові, а також обирати його в тому сегменті, на який маєте кошти.

“По-перше, якщо ви хочете житло в новобудові, то звертайте увагу на забудовника: хто ці люди, які об’єкти в них вже збудовані, завжди перевіряйте документацію. Також зважайте на власні можливості і ресурси. Якщо у вас є кошти на бюджетну, економну нерухомість, то роздивляйтеся тільки економ-сегмент. А якщо є гроші на щось більше, то можете розглядати й більш дорожчі варіанти”, — зазначає Вікторія Шопіна.

Раніше редакція розповідала історію переселенки з Харкова, яка отримала житло в іпотеку від Держмолодьжитло. Її досвід та поради в нашому матеріалі.

Читайте також:

• ВПО пропонують безкоштовне житло на Чернігіщині: які умови
• Житло для ВПО в Гощі: Бахмутська житлова управляюча компанія отримала документацію для будівництва
• Доступне житло для ВПО: які програми діють в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!