“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.
Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.
Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.
Бахмут — місто мого дитинства
“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.
Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.
“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.
Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.
“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.
Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти
Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.
“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.
Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.
“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.
Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.
В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях
Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення.
“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.
На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.
“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.
Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.
Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?
На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.
“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.
Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.
“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.
В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.
“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”.
Читайте також:
- “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
- “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
- “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
