У січні цього року своє сторіччя мав би відзначати Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. На честь ювілею ми поспілкувались з  викладачем Володимиром Єпіком, щоб згадати яким був центр до війни та як проходить робота зараз.

Рупор всього Бахмута

Розмову пан Володимир починає із власних спогадів про Бахмутський міський Центр:

«‎Пригадайте, як виглядав Центр дітей та юнацтва в останні передвоєнні роки. Зразу при вході тебе охоплювало відчуття свята, вестибюль, кабінети гуртків, глядацький зал – все манило і зачаровувало. Кабінет Коваленко О.А – це справжній музей ужитково-прикладного мистецтва, а кабінет Поліханенко А.Л. — повноцінна картинна галерея.

Напевно, не перебільшенням буде сказати, що МЦДЮ був головним рупором всієї освіти міста, бо всі міські освітні заходи проходили саме на нашій сцені з якісним озвучуванням і освітленням. А чого варті наші новорічні ранки, масляні. Традиційними стали наші мюзикли на Святого Миколая, наскрізні проєкти на День учителя, загальноміський випускний, які об’єднували всі творчі колективи закладу».

На жаль, у результаті ворожого обстрілу старовинна будівля 1880-х років, у якій був розташований Бахмутський міський центр дітей та юнацтва, повністю зруйнована. Про це повідомляє Управління освіти Бахмутської міської ради.

Робота центру в умовах війни

Зруйнований росіянами Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. Фото: Павло Кириленко.

Наразі, центр стабільно працює та проводить заняття у дистанційному режимі. Для 669 вихованців організовано роботу 49 гуртків.  Педагогічний колектив складається з 12 педагогів, серед яких лауреати міських та обласних  конкурсів педагогічної майстерності. 

Викладач Володимир Єпік має педагогічне звання «керівник гуртка-методист», нагороджений знаком «Відмінник освіти України». Володимир розповів нам, як починався його шлях в Центрі та яким він був до початку повномасштабного вторгнення:

«‎В Артемівський міський Дім піонерів (так тоді називався наш заклад) я прийшов в 1986 році в якості керівника вокально-інструментального ансамблю. Радянська держава в ті часи, приділяючи головну увагу комуністичній пропаганді, мало дбала про технічний стан закладу і його оснащення. Серйозні зміни почалися уже в незалежній Україні. Змінилась назва закладу і, відповідно, зміст роботи, головною метою якої стала додаткова освіта, виховання багатогранної високорозвиненої особистості. Будівля Центру зазнала капітальної реконструкції, робочі кабінети поступово наповнювались сучасними технічними засобами. 

Моєю особистою гордістю стала сформована нами міні-студія звукозапису, яка відкрила перед нами нові перспективи в царині  музичного виховання дітей, розвитку їх загальних здібностей‎».

Володимир запевняє, що дітей у них завжди було багато. Різні за віком, характерами та здібностями, але всіх їх об’єднувала жага нових знань:

«Ми неодноразово проводили анкетування наших випускників, яке показувало, що ті, хто відвідував Центр три і більше років, як правило, мають вищу освіту, користуються повагою в своїх трудових колективах, образно кажучи, якісно вмонтовані в сучасне життя».

Викладачі в евакуації

Діти навчаються онлайн. Фото: Фейсбук

Багато з викладачів зараз продовжують свою роботу в Центрі дистанційно для бахмутських дітей. Але крім цього деякі розпочали на волонтерських засадах працювати в тих містах, в яких мешкають:

«Я тричі йшов із професії і тричі повертався. Напевно в тому і полягає моя місія, як говорить Шалва Амонашвілі про педагогів, вчити дітей. Я погано собі уявляю майбутнє без установи, якій віддав добру половину життя. 

Після настання активної фази війни я перебрався в Львівську область, село Уличне. Але, окрім онлайн занять зі своїми бахмутськими вихованцями, я організував на волонтерських умовах вокальний гурт з місцевих школярів, які знають, що вони є гуртківцями Студії сучасної музики Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Але я не один такий. Всі мої колеги, з ким я спілкувався, в Україні, за кордоном, в тій чи іншій формі працюють на волонтерських засадах і це наш супротив».

Чи вдасться відновити будівлю в Бахмуті й продовжити роботу після закінчення війни?

Зруйнована росіянами будівля Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Фото: Олексій Рева

«Дивитись на нашу спалену окупантами будівлю без сліз неможливо. І тут найціннішим є не стіни і дах, які ми відновимо без сумніву. Значно важливішими є художньо-естетичні і інтелектуальні цінності, які створювались роками і які відновити неможливо. Я вірю в майбутнє нашого закладу, вірю в ті молоді сили, які ідуть за нами,  готові взяти керування державою в свої руки і знаю: всі війни рано чи пізно закінчуються».

Наостанок, пан Володимир заходів виділити тих, хто протягом багатьох років очолював заклад і приймав активну участь в його розбудові і реформуванні:

Новосельцева Людмила Ілінична, Єпік Світлана Анатоліївна, Петрієнко-Полухіна Ганна Володимирівна.

Певний час виконувала обов’язки директора Архіпова Тетяна Володимирівна, але найскладніші іспити випали на долю нинішньої керівниці закладу – Кальченко Вікторії Борисівни, резюмує пан Володимир.

Фото: Олексій Рева, Фейсбук

Читайте також: Людей заживо замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Легендарний бій під Крутами — уособлює у собі героїчну історію народу України. Він насичений міфами, легендами, оспіваний українськими митцями. Україна тих часів опинилась у скрутному становищі через Першу світову війну, економічну розруху та більшовицький переворот.

Спецпроєкт Бахмут IN.UA “Перемагали раніше — переможемо зараз!”. Просто і цікаво розповідаємо про перемоги українців крізь історичний час.

Битва під Крутами

17 грудня 1917 року більшовицькі ватажки Ленін та Троцький висувають Українській Центральній Раді (вищій законодавчий орган України на той момент) ультиматум. Очільники червоного терору вимагали легалізувати більшовицькі військові загони та перестати роззброювати їх. Майбутні кати українського народу шукали привід до початку окупації України і навіть не дочекавшись відповіді, одразу почали наступ.

Більшовицька армія у кількості 26 тисяч солдат хлинула на територію України. На Київський напрям пішов у наступ командарм Муравйов з 6-тисячним загоном. Армія УНР не змогла стати на захист столиці через те, що була деморалізована війною та більшовицькою пропагандою.

На захист столиці стали учні старших класів гімназії, студенти університету та курсанти юнкерської школи. Командування загону, який налічував приблизно 500 осіб, взяв на себе старшина Аверкій Гончаренко. Юні захисники Києва окопалися біля залізничної станції Крути. Муравйов зі своєю 3-тисячною ордою підійшов 29 січня 1928 року. Запеклий бій тривав 5 годин, захисники Крут понесли значні втрати, але змогли відбити перші атаки ворога поки не закінчились патрони.

За думкою різних дослідників, приблизно 400 захисників Крут загинули, але змогли загальмувати вторгнення більшовиків, вигравши для УНР тактичну перевагу. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити Берестейський мир 9 лютого 1918 року та продовжити процес формування Української Держави. Подвиг студентів, які віддали своє життя заради свободи України, став символом мужності та безмежної любові до Вітчизни.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Читайте також:

Вільна економічна зона: що це таке та приклади успішних ініціатив у світі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!