У січні цього року своє сторіччя мав би відзначати Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. На честь ювілею ми поспілкувались з  викладачем Володимиром Єпіком, щоб згадати яким був центр до війни та як проходить робота зараз.

Рупор всього Бахмута

Розмову пан Володимир починає із власних спогадів про Бахмутський міський Центр:

«‎Пригадайте, як виглядав Центр дітей та юнацтва в останні передвоєнні роки. Зразу при вході тебе охоплювало відчуття свята, вестибюль, кабінети гуртків, глядацький зал – все манило і зачаровувало. Кабінет Коваленко О.А – це справжній музей ужитково-прикладного мистецтва, а кабінет Поліханенко А.Л. — повноцінна картинна галерея.

Напевно, не перебільшенням буде сказати, що МЦДЮ був головним рупором всієї освіти міста, бо всі міські освітні заходи проходили саме на нашій сцені з якісним озвучуванням і освітленням. А чого варті наші новорічні ранки, масляні. Традиційними стали наші мюзикли на Святого Миколая, наскрізні проєкти на День учителя, загальноміський випускний, які об’єднували всі творчі колективи закладу».

На жаль, у результаті ворожого обстрілу старовинна будівля 1880-х років, у якій був розташований Бахмутський міський центр дітей та юнацтва, повністю зруйнована. Про це повідомляє Управління освіти Бахмутської міської ради.

Робота центру в умовах війни

Зруйнований росіянами Бахмутський міський Центр дітей та юнацтва. Фото: Павло Кириленко.

Наразі, центр стабільно працює та проводить заняття у дистанційному режимі. Для 669 вихованців організовано роботу 49 гуртків.  Педагогічний колектив складається з 12 педагогів, серед яких лауреати міських та обласних  конкурсів педагогічної майстерності. 

Викладач Володимир Єпік має педагогічне звання «керівник гуртка-методист», нагороджений знаком «Відмінник освіти України». Володимир розповів нам, як починався його шлях в Центрі та яким він був до початку повномасштабного вторгнення:

«‎В Артемівський міський Дім піонерів (так тоді називався наш заклад) я прийшов в 1986 році в якості керівника вокально-інструментального ансамблю. Радянська держава в ті часи, приділяючи головну увагу комуністичній пропаганді, мало дбала про технічний стан закладу і його оснащення. Серйозні зміни почалися уже в незалежній Україні. Змінилась назва закладу і, відповідно, зміст роботи, головною метою якої стала додаткова освіта, виховання багатогранної високорозвиненої особистості. Будівля Центру зазнала капітальної реконструкції, робочі кабінети поступово наповнювались сучасними технічними засобами. 

Моєю особистою гордістю стала сформована нами міні-студія звукозапису, яка відкрила перед нами нові перспективи в царині  музичного виховання дітей, розвитку їх загальних здібностей‎».

Володимир запевняє, що дітей у них завжди було багато. Різні за віком, характерами та здібностями, але всіх їх об’єднувала жага нових знань:

«Ми неодноразово проводили анкетування наших випускників, яке показувало, що ті, хто відвідував Центр три і більше років, як правило, мають вищу освіту, користуються повагою в своїх трудових колективах, образно кажучи, якісно вмонтовані в сучасне життя».

Викладачі в евакуації

Діти навчаються онлайн. Фото: Фейсбук

Багато з викладачів зараз продовжують свою роботу в Центрі дистанційно для бахмутських дітей. Але крім цього деякі розпочали на волонтерських засадах працювати в тих містах, в яких мешкають:

«Я тричі йшов із професії і тричі повертався. Напевно в тому і полягає моя місія, як говорить Шалва Амонашвілі про педагогів, вчити дітей. Я погано собі уявляю майбутнє без установи, якій віддав добру половину життя. 

Після настання активної фази війни я перебрався в Львівську область, село Уличне. Але, окрім онлайн занять зі своїми бахмутськими вихованцями, я організував на волонтерських умовах вокальний гурт з місцевих школярів, які знають, що вони є гуртківцями Студії сучасної музики Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Але я не один такий. Всі мої колеги, з ким я спілкувався, в Україні, за кордоном, в тій чи іншій формі працюють на волонтерських засадах і це наш супротив».

Чи вдасться відновити будівлю в Бахмуті й продовжити роботу після закінчення війни?

Зруйнована росіянами будівля Бахмутського міського Центру дітей та юнацтва. Фото: Олексій Рева

«Дивитись на нашу спалену окупантами будівлю без сліз неможливо. І тут найціннішим є не стіни і дах, які ми відновимо без сумніву. Значно важливішими є художньо-естетичні і інтелектуальні цінності, які створювались роками і які відновити неможливо. Я вірю в майбутнє нашого закладу, вірю в ті молоді сили, які ідуть за нами,  готові взяти керування державою в свої руки і знаю: всі війни рано чи пізно закінчуються».

Наостанок, пан Володимир заходів виділити тих, хто протягом багатьох років очолював заклад і приймав активну участь в його розбудові і реформуванні:

Новосельцева Людмила Ілінична, Єпік Світлана Анатоліївна, Петрієнко-Полухіна Ганна Володимирівна.

Певний час виконувала обов’язки директора Архіпова Тетяна Володимирівна, але найскладніші іспити випали на долю нинішньої керівниці закладу – Кальченко Вікторії Борисівни, резюмує пан Володимир.

Фото: Олексій Рева, Фейсбук

Читайте також: Людей заживо замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Будинок за адресою вулиця Миру, 53, із характерним округленим кутом, був однією з найвідоміших будівель у центрі Бахмута. Ця так звана “сталінка” мала тривалу та складну історію, яка розпочалася ще у тридцяті роки минулого століття.

Детальніше про те, яка історія в заокругленої будівлі в центрі Бахмута, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як з’явилася будівля за адресою вулиця Миру, 53

Зведення будівлі офіційно розпочалося у 1933 році. Згідно зі звітами Артемівської міськради, будинок планували здати в експлуатацію вже наприкінці 1934 року. Однак процес розтягнувся на чотири роки через низку факторів. Будівництво гальмували нестача фінансування та будівельних матеріалів, дефіцит робочої сили, погані погодні умови та проблеми з логістикою. Через ці причини в період з весни 1934 до початку осені 1935 року вдалося збудувати лише стіни та накрити дах, після чого роботи припинилися.

Темпи будівництва прискорилися лише у 1936 році. Будівельники завершили зовнішні роботи, вставили вікна, оштукатурили фасад та підвели необхідні комунікації. Завдяки тому, що робітники систематично перевиконували задані норми, навесні 1937 року будинок офіційно здали в експлуатацію.

У тодішній пресі будівлю називали “Будинком залізничників” або “Будинком спеціалістів”. Фінансування робіт частково здійснювалося державними коштами, які отримували від продажу населенню облігацій “Позички Третьої П’ятирічки”.

Будівля в роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації в будинку квартирувалися німецькі військові. Радянська розвідка знала про це, тому літаки Червоної армії неодноразово намагалися розбомбити як цю будівлю, так і сусідні багатоповерхівки у центрі міста.

Точна дата першого руйнування будинку невідома, проте історики припускають, що це сталося влітку 1943 року під час активних авіаційних бомбардувань. Відновлення споруди відбулося вже після закінчення Другої світової війни, приблизно наприкінці сорокових років.

Історія комерційних приміщень

Округлений кут будинку завжди використовувався для торгівлі та надання послуг. У період з 1937 по 1941 роки на першому поверсі функціонував магазин споживчих товарів. У другій половині двадцятого століття там відкрили залізничну аптеку. На початку дев’яностих вона перетворилася на комерційну аптеку, а згодом на цьому місці працював магазин електроніки “Алло”.

Будівлю повністю зруйнували росіяни внаслідок інтенсивних бойових дій.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!