Попри війну, евакуацію та брак підтримки, притулок “Лада”, який колись працював у Бахмуті, продовжує рятувати тварин. Нині волонтери тримають на своїх плечах понад дві сотні собак і намагаються втримати притулок без стабільного фінансування.

Детальніше про ситуацію, а також нагальні проблеми у волонтерській діяльності бахмутського притулку “Лада”, розповіла керівниця Бахмутського товариства захисту тварин “Лада” Марина Шажко в коментарі Бахмут IN.UA.

Бахмутський притулок “Лада”: як він працює у 2025

Відомий багатьом бахмутянам притулок для тварин “Лада” евакуювався майже на початку війни до села Вільне, що на Дніпропетровщині. Наразі саме там опікуються понад двома сотнями собак. Проте, за словами Марини Шажко, найбільшою проблемою нині є брак фінансування, який створює й інші труднощі — особливо скорочення кількості кормів, медикаментів та побутових засобів для догляду за тваринами.

“У нашій групі у Facebook понад 7000 підписників, але донатять здебільшого одні й ті самі люди. Багато хто вважає, що 10 гривень — це замало, однак саме такі маленькі внески рятують життя: якби кожен долучився бодай на цю суму, притулок міг би три тижні жити спокійно” — каже керівниця “Лади”.

Вона додає, що допомогти притулку нині можна не тільки грошима, але й конкретними речами. Зокрема, зараз тварини потребують сухих і вологих кормів, поглинаючих пелюшок та ліків.

Бахмутське товариство “Лада” завжди існувало завдяки небайдужим людям. Пропозицій підтримки ж від Бахмутської влади не надходило:

“Звертатися туди немає сенсу, адже притулок ніколи не мав бюджетного фінансування і завжди існував виключно завдяки добрим людям“, — зазначає Марина Шажко.

Водночас вона додає, що місцева влада на Дніпропетровщині допомогла знайти територію для облаштування притулку під час евакуації, але не безплатно — за 15 000 гривень на місяць.

Школа виживання: як працюють волонтери в умовах навантаження

За словами Марини Шажко, за 13 років існування “Лади” відбулося багато подій, які навчили її команду діяти навіть у найскладніших умовах.

“Ми пройшли справжню школу виживання. Навчилися не опускати рук, а діяти попри все“, — зазначає Марина Шажко.

Керівниця притулку додає, що благодійний проєкт активно шукає шляхи для виживання в нинішніх умовах. Зокрема, волонтери оновлюють сторінки в соцмережах, де розповідають історії кожного улюбленця, щоб привернути увагу більшої кількості людей.

“Ми постійно звертаємося по допомогу, і навіть коли здається, що шансів немає — вона приходить, іноді звідти, звідки зовсім не очікуєш“, — каже керівниця “Лади”.

Іноді, зізнається Марина Шажко, труднощі викликають відчай, однак віра, любов і вдячність тварин допомагають рухатися далі.

“Наразі у притулку 203 собачки, кожна з них має свою трагедію та шлях до довіри. Ми вклали багато сил у їхню реабілітацію та догляд. Так, ми шукаємо їм родини, але зараз із прилаштуванням дуже складно — багато людей живуть у стані невизначеності через війну. Була ідея у хвилини відчаю розподілити собак між іншими притулками, але це — ніби віддати свою дитину. Ми взяли відповідальність за них і не маємо наміру від неї відмовлятися. Ми зробимо все, щоб “Лада” жила, адже це — пам’ять про наше рідне місто, про Бахмут і про всіх, кого ми врятували“, — резюмує волонтерка.

Як допомогти притулку “Лада”

Щоб допомогти притулку “Лада”, можна напряму звернутися до керівниці Марини Шажко за контактним номером телефону, вказаним у групі у Facebook.

Читайте також:

• В яких містах Бахмутська МВА реєструє дітей на новорічні подарунки: список
• Бахмутська бібліотека облаштувала книжкові локації: де бахмутяни можуть взяти книги
• “Найбільше вихованців зараз у Києві”: де і як працює Бахмутська КДЮСШ

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Днями у Львові демонтували меморіальну таблицю на вулиці Ковжуна, 8, присвячену Ларисі Шепітько — відомій кінорежисерці з Бахмута. Це викликало обурення місцевих жителів, зокрема, й істориків.

Детальніше про демонтаж та про те, що буде далі з пам’ятною дошкою Ларисі Шепітько у Львові — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Демонтаж меморіальної дошки присвяченій Ларисі Шепітько у Львові

30 вересня у Львові демонтували меморіальну дошку, присвячену бахмутській кінорежисерці Ларисі Шепітько. Як вказували представники Львівської міської ради, роботи проводилися з огляду на численні звернення громадськості до робочої групи з розгляду пропозицій перейменування вулиць названих іменами російських діячів.

“Після демонтажу меморіальну таблицю перевеземо на експонування на територію Меморіального музею тоталітарних режимів “Територія терору”, — повідомили в Галицькій районній адміністрації.

Реакція суспільства

Демонтаж одразу викликав обурення великої кількості містян, які вказали на приналежність режисерки до українського культурного простору. Зокрема, коментар опублікував Микола Бандрівський, голова Археологічної комісії в Наукове товариство імені Шевченка у Європі та львівський історик. За його словами, бахмутянку знав увесь світ кіномистецтва, а її творчість і досі цінують у всіх цивілізованих державах світу. Її фільми майже не допускали на радянський екран, “бо вони були надто європейськими”, писав історик.

***

“Українку Ларису Шепітько знав увесь тогочасний світ кіномистецтва і шанують її творчість досі у всіх цивілізованих державах світу. Так, вона прожила коротке життя (упокоїлася у 1979 у віці 41 рік), але те, що вона створила, це – надбання всього світу, а не лише України. Так, от: на інших двох світлинах ви бачите меморіальну дошку на тій самій львівській школі в якій вчилася Лариса Шепітько (на теперішній вулиці Ковжуна) і те, що залишилося від цієї меморіальної дошки на стіні будинку після її демонтажу комунальниками пару днів тому.

Це ж яким треба бути відбитим галицьким хрунем, щоби аж так не знати і не поважати українську культуру і дати наказ про знищення цієї меморіальної дошки Лариси Шепітько..! (офіційна причина демонтажу – “…невідповідність критеріям для вшанування, пов’язана з приналежністю діячки до радянського культурного простору…”). Адже, фільми Лариси Шепітько майже не допускали на радянський екран, бо вони були надто європейськими. Так, Лариса Шепітько була радянською кінорежисеркою. А, якою ще вона могла бути у той час..?

Так само й наша видатна оперна співачка Соломія Крушельницька стала саме радянською оперною співачкою після того, як їй у 1951 році присвоїли звання Заслуженої діячки мистецтв УРСР. А стала Соломія Крушельницька громадянкою радянської України лише після того, як написала заяву про передачу своєї італійської вілли й усього майна радянській державі. Звідси постає питання: то що – наступною буде демонтована меморіальна дошка на будинку Соломії Крушельницької, де вона мешкала..? Адже, за логікою тих відбитих неосвічених створінь із Львівської міської Ради які здійснили демонтаж, саме так і треба вчиняти в теперішньому українському Львові “…з усіма тими, які прислуговували радянському режимові”..?

І, останнє: мене чи не найбільше дивує холодна байдужість львів’ян до цього ганебного вчинку і підлеглих Андрія Садового. Звідси питання: на якого милого нам тут у Львові потрібні усі ті творчі Спілки художників, скульпторів та інших митців, якщо вони зараз позаникувалися по своїх квартирах і звідти єхидно спостерігають за реакцією на демонтаж меморіальної дошки Лариси Шепітько, і за усім тим бардаком що діється у Львові з культурою та тутешніми пам’ятками минулого. Ви ж мабуть розумієте, що своїм мовчанням і тупим небажанням відстоювати правду, ви даєте зелене світло усім тим відморозкам від влади, які, таки, начисто донищать наш Львів“, — з допису Миколи Бандрівського.

Позицію Миколи Бандрівського розділили й інші містяни.

Що думає бахмутський історик

Редакція Бахмут IN.UA звернулася до бахмутського історика Микити Безмена. За його словами, формально Ларису Шепітько можна вважати радянською режисеркою, проте культурно вона виходить за межі радянської системи мислення. 

“У її фільмах головне не ідеологія, а моральний і духовний вимір людини. Вона зображала не “героїв соціалістичної праці”, а людей перед обличчям совісті, смерті, Бога“, — зауважив Микола Безмен.

Він додав, що Шепітько завжди прагнула зберегти художню свободу, через що її стрічки часто зустрічали опір цензури. Проте, вона не зупинилася і продовжила поетичну школу українського кіно, започатковану Довженком та Параджановим. 

“Її кадри наповнені символізмом, метафорами, духовним болем — а не лозунгами чи партійними настановами“, — резюмував бахмутський історик.

Як відреагувала місцева влада на обурення

Трохи згодом на суспільне обурення відреагували в пресцентрі Львівської міської ради та надали коментарі першого заступника львівського міського голови Андрія Москаленко. За його словами, кінорежисерці Ларисі Шепітько встановлять нову пам’ятну таблицю

“Побачив багато інформації щодо таблиці, присвяченої Ларисі Шепітько. Хочу подякувати всім, хто підняв це питання. На жаль, рішення щодо цієї таблиці ми неналежно прокомунікували, через що виникло багато дискусій. Хочу одразу уточнити: йдеться не про зняття, а про заміну таблиці. Ми ще не відновлювали фасад, оскільки плануємо встановити нову таблицю“, — пояснив Андрій Москаленко.

Він додав, що таблицю демонтували лише тому, що на ній були згадані радянські нагороди та формулювання як головну заслугу, які “не відповідають сучасному баченню та історичній правді”.

Лариса Шепітько: біографія

Лариса Шепітько народилася 6 січня 1938 року в Бахмуті. Після війни родина переїхала до Львова, де вона закінчила школу. Ще в дитинстві дівчина потрапила на зйомки фільму “Овід” і саме тоді вирішила присвятити життя кіно.

У 1955 році Шепітько вступила до Всеросійського державного університету кінематографії (ВДІК) на режисерський факультет, де її наставником став Олександр Довженко. Уже під час навчання вона знялася у фільмі “Поема про море”, а її дипломна робота — картина “Спека” (1963) — отримала міжнародне визнання.

Справжню популярність режисерці приніс фільм “Крила” (1966) з Майєю Булгаковою у головній ролі. Пізніше Шепітько зняла кольорові стрічки “О тринадцятій годині ночі” (1969) та “Ти і я” (1972), остання з яких була відзначена у Венеції.

У 1978 році її запросили до журі Берлінського кінофестивалю. Проте життя режисерки обірвалося трагічно — Лариса Шепітько загинула в автокатастрофі 1979 року.

Незавершену роботу “Матера” завершив її чоловік, Елем Клімов, під назвою “Прощання” (1982). Він також зняв документальний фільм “Лариса” — як данину пам’яті жінці, яка залишила глибокий слід в історії українського та світового кіно.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фотограф та мандрівник Олександр Мальон уперше приїхав до Бахмута у 2020 році без особливих очікувань. Але з перших кроків він його вразив: старовинні вулиці, тихі дворики, вражаюча архітектура й теплі усмішки містян. Бахмут став для нього відкриттям і перетворився на одне з найулюбленіших міст сходу України — місто, що залишилося в серці назавжди.

Олександр поділився у розмові з редакцією своїми спогадами про Бахмут.

Фотографією захопився з дитинства

Олександр Мальон родом з Черкаської області, зараз живе на Київщині. Фотографія й мандрівки для чоловіка хоббі, а за професією він інженер. Любов до фото у нього з дитинства — цим наш герой займається у вільний час.

“Батько в мене мав ще плівковий фотоапарат, і я захоплювався його роботою, спостерігав за ним, дивився, звідки беруться фотографії. Нерідко ми з татом залишались десь посеред ночі на кухні, де проявляли плівки, і ці фотографії друкували”, — каже пан Олександр.

Він самостійно опановував мистецтво фотографії, а з 2012 року захопився ще й краєзнавчими мандрівками по Україні. Спершу починав досліджувати свою рідну землю, Канівщину.

“Я зрозумів, що те, що було в моєму дитинстві, зникає, і захотілося, щоб це збереглось хоча б на світлинах. Взагалі, це була моя першочергова мета — фотографувати те, що може потім зникнути: старовинні будівлі, вітряки, водяні млини. Я ж інженер, тому люблю усі інженерні споруди”, — ділиться у розмові чоловік.

Так склалося, що фото та мандрівки по Україні ідеально поєдналися. Олександр їздив по різних містах та селах, де знімкував усе, що здавалося цікавим, а потім знайшов свою мандрівну компанію, і разом група складала собі маршрути.

“Так, наприклад, я в свій час дуже захопився вежами Шухова. У нас по Україні десь близько 10 таких конструкцій лишилось, які будувалися на початку XX століття. І, от, наприклад, на Донеччину ми їздили у Часів Яр двічі, бо там збереглась така вежа Шухова”, — згадує Олександр Мальон.

Саме у Часів Ярі наш герой вперше почув про Бахмут — відвідати це місто радив краєзнавець Валерій Богуненко.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття”

У жовтні 2020 року Олександр разом з групою таких самих мандрівників приїхав у Бахмут.

“Бахмут в тій мандрівці — це було справжнє відкриття, я не очікував побачити таке красиве місто. Ми приїхали туди осіннього вечора. Жили в будинку біля Азово-Донського банку, вечеряли в місцевій піцерії, а зранку вийшли на прогулянку. Й саме це найбільше залишилось в спогадах і на фотографіях. Це був туманний ранок, сонце тільки вставало. Ми ходили цими історичними вулицями, і я був вражений побаченим. Там були збережені будинки XVIII, XIX та XX століття. Вразив тоді мене будинок Окружного суду”, — ділиться спогадами мандрівник.

А ще запам’ятався, каже Олександр, центр Бахмута, де було багато історичних будівель. Хоча частина із них й була закинута, проте зберегла оригінальні вікна та двері.

“А ще згадую, ми проходили базарчик. І там бабуся винесла такі старі гранчаки (ред. стакани з гранованими ребрами). Я потім вже дізнався, що це в Бахмуті їх й робили на скляному заводі. Я ж просто не міг пройти повз цих гранчаків, купив декілька, заплатив більше грошей, бо бабуся за якусь смішну ціну пропонувала їх. Тепер ці стакани з Бахмута стоять у моїй колекції”, — говорить Олександр.

Запам’ятались черкасцю і бахмутські храми, зокрема неоготична синагога та Миколаївська церква, їх фото також є в колекції Олександра.

Фото Бахмута до війни, які Олександр зробив у місті, стали останніми в його колекції, зробленими власноруч. Зараз Бахмут окупований російськими військами, і все те, що зафіксовано на фото в цьому матеріалі, давно знищене.

“Як фанат архітектури, коли я дивився на Бахмут, то око тішилося тому, що я бачив. На жаль, я знаю, що всього того вже немає, мабуть, і в це важко повірити. Знаєте, в мене три улюблених міста Донеччини, в яких я побував: Бахмут, Часів Яр і Маріуполь”, — з теплотою резюмує Олександр.

До теми:

Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!