Подружжя Олена і Тарас Головко познайомились на Донеччині. Тоді під час антитерористичної операції Тарас приїхав захищати Донбас. Згодом до лав військослужбовців долучилась і сама Олена. Пара разом обороняла Бахмут, а після втрати міста вони продовжують служити державі, але на інших кордонах — між Україною та Європою. 

Про бажання стати на захист рідної країни, службу під час повномасштабного вторгнення та втрату Бахмута, Олена розповіла журналістам Бахмут. IN.UA.

Бахмут – особиста сімейна фортеця

Олена Головко народилась в місті Горлівка Донецької області. Проте все життя жінка прожила в Бахмуті, яке і вважає своїм рідним місто. Тут вона закінчила школу і технікум. 

“Це місто, де народилася моя донька і місто, яке назавжди залишиться в моїй пам’яті, як моя особиста сімейна фортеця”, — каже Олена про Бахмут.

Чоловік Олени Тарас родом з російської федерації, проте все життя прожив у Волинській області. Під час АТО, каже бахмутянка, він приїхав захищати кордони рідного Донбасу. 

“Це людина, яка надала мені сил жити далі, розуміти, для чого то все. Це людина, яка є мені другом і людина, яка разом зі мною до кінця”, — каже Олена. 

2014 рік: початок війни 

У 2014 році в Україні почалась війна, росіяни окупували Горлівку, рідне місто героїні, та любов всього життя Бахмут. Тоді вже під час деокупації Бахмута до міста приїхали інструктори з Канади, які здійснювали навчання тактмеду.

На цих тренінгах Олена познайомилася з військовослужбовцями, які показали жінці, що самоідентифікація як громадянина України може відбутися і через захист своєї країни. Тоді ж вона вирішила, що теж стане на захист своєї домівки. 

“Саме у 2014 році відбулась самоідентифікація мене, як захисника. Захисника майбутнього моєї доньки, бо тоді я вже ставила собі питання: А що я залишу сама собі ? Яку країну я їй залишу? Таку, як залишили мені батьки? Я вже тоді розуміла, що щось не так і так не має бути. Тому здійснила свідомий вибір і пішла навчатися професійно військовій справі”, — розповідає жінка.

Олена зауважує, що завжди дуже хотіла і прагне досі, зробити все, щоб Україна була цивілізованим європейським суспільством для її доньки.  

Повномасштабне вторгнення: переддень 

Початок повномасштабного вторгнення Олена зустріла вдома. 23 лютого була її крайня зміна на лінії розмежування. Це був умовний кордон, пункт пропуску з тимчасово окупованої території. 

О 20:00 жінка завершила свою робочу зміну і поїхала додому. В нічний час доби Олену змінив її чоловік зі своїми побратимами. Вже тоді відчувався, пригадує героїня, той накал перед офіційним повномасштабним вторгненням. 

“Те, що відбувалося далі, то було щось фантастичне. Бо ніхто нічого не розумів, як цивільні так і військові. Перші хвилини були такі, як і в більшості людей. Почалась повномасштабна війна. Це вже друга така дата, найстрашніша у моєму житті. Коли ти розумієш, що в твоїй країні війна, біля тебе війна і ти сам учасник тієї війни”, — каже Олена. 

Перші дні “24-го лютого” 

Перше, що Олена зробила після перших сирен та вибухів, це зібрала свою на той момент ще неповнолітню доньку, взяла найнеобхідніші речі, а це документи, нагороди та ювелірні прикраси, та відправила її  в невідомість на інший кінець країни. Вже тоді вона сказала своїй доньці, що не знає, чи повернеться. 

Потім героїня перестала рахувати числа на календарі, час вимірювала місцями. На вулиці було або тепло, або холодно.

“Це такий термін часу, який ти просто проживаєш. Бо в тебе є одна ціль – вижити”, — пригадує захисниця.

Спочатку підрозділ Олени здійснював охорону умовної лінії розмежування і тримав захист міста Попасна. Пізніше була оборона Бахмута. 

Найважче було, каже, спокійно спілкуватися зі своїми друзями, а потім їхати їх забирати в останню путь. Фізична втома, каже Олена, була ні про що, її не помічаєш. Поступово звикається до вибухів, і вже чітко розрізняєш, що і на якій відстані відбулося. Сама ж оборона Бахмута стала для Олени її особистою поразкою.

“Мені завжди буде здаватися, що я щось недоробила, не змогла… Важко було зрозуміти, що людей, з якими ти служив 10 років, вже нема”, — згадує.

Наші дні 

Зараз Олена разом із чоловіком стоять на захисті кордонів з Європейським союзом. 

“Ми залишаємось в Україні, продовжуємо захищати нашу Україну, трохи на інших рубежах. Кожен зробив вибір сам за себе. Це така гордість і гордість, що ти не зрадив сам собі. Не злякався, навіть у надважких ситуаціях”, — наголошує.

Є бажання повернутися вже в деокупований Бахмут, зізнається Олена, але не жити там. Психологічно жити на кістках своїх загиблих друзів, каже, вони не зможуть.

Втрату Бахмута Олена вважає свою найбільшою особистою поразкою. Бахмутянка каже, що їй буде завжди соромно через втрату свого міста. Але, продовжує, це також є частиною нашої історії.

“Це така особиста поразка, моральна поразка, яка буде з нами до кінця життя”, — підсумувала жінка. 

Читайте також:

• Трагедія Іловайська: редакція публікує архівні світлини 2014 року
• “Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті
• “У нас переворот в країні”: спогади про проголошення Дня Незалежності від горлівчанки Галини Докашенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!