Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона Стрющенко понад 10 років життя присвятила роботі з дітьми. У рідному Бахмуті вона працювала в дитсадку “Зірочка”, де була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії. Паралельно з цим пані Альона була хореографкою циркового колективу “Галактика” в Народному домі. Роботу з дітьми жінка відновила у Краматорську, куди переїхала після повномасштабної війни. Тут вона працює хореографкою і тренеркою в місцевій студії.

Про життя в Бахмуті, захоплення танцями і відновлення роботи у Краматорську Альона Стрющенко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Альона Стрющенко про життя в Бахмуті

Альона Стрющенко народилася і виросла в Бахмуті. У 2013 році закінчила Артемівське педагогічне училище (нині — Бахмутський педагогічний фаховий коледж) за спеціальністю “Фізичне виховання”. Також отримала додаткову спеціалізацію з хореографії.

Отримавши профільну освіту, пані Альона влаштувалася у дитячий садок №27 “Зірочка”. Там вона була вихователькою з фізичної культури та вела гурток хореографії.

“З 2015 року я працювала у садочку “Зірочка”. Там вела гурток хореографії, і діти під моїм керівництвом брали участь у місцевому конкурсі “Маленькі зірочки Бахмута”, де завжди отримували дипломи, були у своїй категорії перші. Ми добре виступали і наших дітей завжди відзначали”, — згадує Альона Стрющенко.

Паралельно з роботою в дитсадку пані Альона працювала в Народному домі. Там вела хореографію для народного циркового колективу “Галактика”. Примітно, що в дитячому віці Альона сама була вихованицею цього колективу, а згодом стала викладачкою для дітей.

“Я з дитинства любила танцювати, ставити якісь номери, щось вигадувати. Тобто, змалечку була дуже активною. У дитинстві я займалася в цирковому колективі “Галактика”. Там я зрозуміла, що це моя стихія. І коли я отримала освіту, мені було дуже приємно, що моя тренерка запропонувала допомагати їй і працювати в колективі хореографкою. Я ставила постановки циркових номерів. Також ми часто ходили на вистави, коли до Бахмута приїжджали цирк “Кобзов”, цирк-шапіто. Діти там могли подивитися, як виступають справжні артисти. До речі, є діти з нашого колективу, які в подальшому стали виступати в цирку”, — розповідає Альона Стрющенко.

Переїзд з Бахмута і життя у Краматорську

Пані Альона мешкала в Бахмуті з родиною і сином до листопада 2022 року. Рішення про виїзд ухвалили після прильоту поруч з їхнім домом. Коли в місті було неможливо залишатися, жінка з сином і батьками вирішила їхати до Краматорська.

“Як і всі, ми сподівалися повернутися скоріше додому. Думали, що це божевілля скоро закінчиться. Тому, чесно кажучи, не хотіли виїжджати кудись далеко. Та і дуже я люблю нашу Донецьку область. Я вірю, що вона вистоїть”, — каже бахмутянка.

Перший час після переїзду Альона Стрющенко продовжувала працювати в дитячому садочку “Зірочка”. Заняття для дітей продовжували в онлайн-форматі. Але згодом дошкільний заклад припинив роботу. Відтоді бахмутянка розпочала пошук роботи у Краматорську.

Пані Альона згадує, що близько року не могла знайти нову роботу, адаптація проходила важко. Та згодом їй вдалося професійно реалізуватися.

“У 2023 році я стала працювати у приватному садочку хореографкою. Мені це подобалося, оскільки робота з дітьми — це моє. А у 2024 році випадково побачила рекламу в Instagram, що студія “Грація” шукає дитячого тренера. Я пройшла співбесіду і почала працювати там. Хоча я хвилювалася, бо робота саме на студії — це трохи інший формат. Але мені було дуже цікаво, а ще великий досвід роботи з дітьми допоміг”, — розповіла тренерка.

Згодом студія припинила роботу в Краматорську через безпекову ситуацію.

У 2025 році Альона Стрющенко влаштувалася у студію Oxygen. Рік вона вела групу з акробатики і черлідингу для дітей від 3 до 6 років. Але згодом і ця студія вирішила виїхати з міста.

Тоді тренерки і хореографки, які залишилися у Краматорську, вирішили самостійно орендувати приміщення і продовжити роботу. Вони заснували власну студію Sport.Space.

Танці у студії Sport.Space

Сьогодні Альона Стрющенко працює у студії Sport.Space і веде дві групи: Baby Dance 3+ (сучасні танці та акробатика для дітей) і група зі стретчингу для дорослих.

Тренерка каже, що танці і заняття в залі допомагають відволікатися від поганих новин. Про це їй кажуть клієнти. А сама Альона стверджує, що своєю роботою має на меті надихати на турботу про своє тіло.

“Зараз такий складний час для всіх нас. І я вважаю, що саме тренування може бути, як свого роду терапія. Мене дуже тішить, коли я чую, що мої клієнти задоволені і рекомендують мене як гарного тренера. Вже рік, як я веду тренування зі стретчингу, і дівчата дуже задоволені, завжди кажуть мені: “Альоно, дякую, що у нашому місті є такі тренування, бо вони допомагають відволікатися”. Я завжди всі кажу, що треную з любов’ю. І вважаю, що тренер повинен жити своєю справою і надихати людей ставати краще, любити своє тіло і піклуватися про себе”, — каже бахмутянка.

Особливо цінно для тренерки — давати можливість розвиватися дітям. Заняття танцями допомагають дітям соціалізуватися, коли вони переважно вчаться онлайн.

“Я дуже рада, що можу дати, в першу чергу дітям, можливість трохи відволіктися. А ще дуже важливо, що на заняттях вони можуть спілкуватися з однолітками. Діти не замкнені, вони розвиваються і соціалізуються. І мені дуже приємно, що я даю позитив у їхню буденність”, — каже Альона Стрющенко.

На сьогодні, за словами тренерки, кількість відвідувачів у студії зменшилася. На це впливає воєнна ситуація, адже все більше родин ухвалюють рішення про виїзд.

Сама Альона каже, що теж задумується про виїзд, але поки ситуація дозволяє, залишатиметься у Краматорську.

Чи проводять заняття з танців у Краматорську

Сьогодні студія Sport.Space, у якій викладає Альона Стрющенко, продовжує роботу. Зали облаштовані у підвальному приміщенні, щоб убезпечити клієнтів. За словами Альони, безпеці тут приділяють особливу увагу. Також у студії є всі необхідні умови, обладнання та світло.

Зараз Альона Стрющенко веде набір дітей від 3 до 7 років на заняття з танців. На тренуваннях діти вчать сучасні стилі хореографії, елементи акробатики та займаються загальним фізичним розвитком.

Дівчата та жінки також можуть записатися до Альони на тренування зі стретчингу.

Якщо ви мешкаєте у Краматорську і хочете записатися на тренування, пишіть Альоні Стрющенко в Instagram або телефонуйте за номером: +380 (50) 821 0410.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мирослава Ткаченко — дитяча тренерка з Бахмута. Понад 10 років вона займається кануполо — водним видом спорту, який поєднує веслування і гру з м’ячем. Восени 2021 року почала активно працювати над відкриттям секції кануполо в Бахмуті і влітку 2022 року планувала розпочати дитячі тренування. Та цим планам завадила війна. Зараз бахмутянка тренує дітей у Києві і запрошує до себе дітей з Бахмута.

Про свій шлях у спорті та тренерстві Мирослава Ткаченко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Мирослава Ткаченко прийшла у спорт

Мирослава Ткаченко народилася і виросла в Бахмуті. Тут же і здобула освіту — закінчила Бахмутський фаховий коледж транспортної інфраструктури та Бахмутський навчально-науковий професійно-педагогічний інститут.

Під час здобуття вищої освіти Мирослава переїхала до Києва. Тут дівчина знайшла себе в різних заняттях, переважно це були спорт і туризм. 

З 2015 року бахмутянка почала займатися водними видами спорту — каякінгом і кануполо. Згодом ці захоплення переросли в серйозні тренування і вона стала членкинею жіночої збірної з кануполо.

“У 2015 році я познайомилася з каякінгом, але мені не вистачало драйву й командної гри. Я більше люблю командні види спорту, ніж індивідуальні. Одного разу каякерський клуб, у якому я займалася, запросили зіграти в кануполо. Уже після першого матчу я зрозуміла, що знайшла саме те, чого мені бракувало. Потім дізналася, що існує жіноча команда, вирішила приєднатися до неї й почала займатися серйозніше. Відтоді кануполо стало моїм видом спорту”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

У складі жіночої збірної бахмутянка брала участь у міжнародних змаганнях з кануполо. Та за деякий час команда розпалася, бо більшість її гравчинь пішли в декрет.

Примітка. Кануполо — це командна гра з м’ячем на воді. Команди, перебуваючи в каяках, намагаються забити якомога більше голів команді суперника. Передавати м’яч можна руками або веслами.

Після розпаду команди бахмутянка не закинула заняття спортом. Із 2018 року вона змінила формат своєї діяльності, стала дитячою тренеркою та відтоді веде секцію з кануполо для дітей у Києві. Паралельно з цим здобула магістерський ступінь за спеціальністю “Тренер з водних видів спорту”.

Про плани заснувати секцію з кануполо в Бахмуті

Попри те, що Мирослава постійно проживала в Києві, вона часто приїжджала в рідний Бахмут. Основна її робота була дистанційною, тому дівчина могла розвивати діяльність у двох містах. Так у 2021 році спортсменка вирішила заснувати секцію з кануполо в Бахмуті, залучивши грантові кошти. Заняття для дітей планувати відкрити влітку 2022 року на набережній.

“Паралельно зі спортом я проходила різні навчання з ведення бізнесу, менеджерські курси. І врешті-решт наважилася відкрити секцію з кануполо в Бахмуті. До повномасштабного вторгнення здавалося, що часу достатньо, тому я намагалася не поспішати, а правильно підійти до справи. Для цього проходила менеджерські та бізнес-курси, консультувалася з центром зайнятості щодо грантової підтримки. Я хотіла залучити грантові кошти, щоб відкрити дитячу секцію в Бахмуті. У нас для цього вже була побудована шикарна набережна, де можна було в теплий сезон з дітками займатися. Також у Бахмуті були й інші водойми, де можна було створити необхідну інфраструктуру для занять. У майбутньому також планувала домовлятися про використання басейну. Планів було багато, але повномасштабне вторгнення їх повністю зруйнувало”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

Заняття з кануполо в Києві

Понад десять років Мирослава Ткаченко займається кануполо та тренує дітей. Останні два роки мала перерву, оскільки зосередилася на допомозі військовим. Зараз тренерка поступово відновлює заняття для дітей та запрошує до них дітей віком від 8 до 15 років, зокрема дітей із бахмутських родин, які нині мешкають у Києві

Тренерка пропонує два види занять з кануполо. Це можуть бути разові тренування, коли дитина може ходити за бажанням. Або ж повноцінні заняття в команді три рази на тиждень. Такий формат підійде тим, хто бажає розвиватися в цьому виді спорту.

“Формат обирають діти і їхні батьки. У кануполо немає “правильного” типу характеру для цього виду спорту. Тут однаково цінують невтомних енерджайзерів і спокійних стратегів. Саме різні характери роблять команду сильнішою. А найцінніше — це перші досягнення дітей, які приходять дуже швидко: перше самостійне перепливання затоки, перший переворот у каяку, перший забитий гол. Під час тренувань ми багато граємо в рухливі ігри на воді. Наприклад, у “відбивного”, коли діти на човнах наздоганяють одне одного. Це завжди багато драйву, позитивних емоцій і щирої радості”, — розповідає тренерка.

На постійні тренування або разові заняття запрошують всіх, хто бажає спробувати себе в кануполо. Попередньої підготовки до цього виду спорту не потрібно, дітей не відбирають за будовою тіла чи фізичними можливостями. Єдина вимога — висновок від лікаря, що дитина може займатися активним видом спорту. Якщо в неї є обмеження чи протипоказання, тренер має про це знати і може відмовити.

На заняття з кануполо можуть записуватися діти віком від 8 років до 15 років. Можливо згодом початковий вік розширять до 6 років.

“Що отримує дитина? В першу чергу, познайомиться зі спортивним каяком, якщо не мала досвіду сидіння в каяку. Відчує, як тримати баланс на воді. Коли дитина навчилася це робити, ми перепливаємо з Оболонської набережної на інший берег, на острів. Це, можна сказати, дивовижна прогулянка, особливо для новачків, і всім вона дуже подобається. Також вчимося закидати м’яч у ворота, забити свої перші голи і загалом грати з м’ячем”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Весь інвентар дитині видають. Це каяк і весло та захисне спорядження — жилет і шолом. З собою потрібно мати лише змінний одяг, легке взуття і рушник.

За словами тренерки, заняття з кануполо можуть дати дитині не лише загальний спортивний розвиток, а й допомогу в адаптації до нового середовища і соціалізації.

“Загалом вода має терапевтичний ефект, вона заспокоює. А сам спорт — гуртує, дисциплінує. Діти знайомляться з іншими, більше соціалізуються. Тим паче, це командна гра, і вони потім один одного підтримують, надалі мають свою маленьку особливу групу. Також позитивні емоції приносять досягнення, тим більше, що це не класичний вид спорту і в дитини будуть дуже нетипові досягнення. Наприклад, перевертання в каяку. У нас це необхідний елемент, ми завжди вчимося, а для новачка це щось “вау, я перевернувся”. І це завжди захоплює”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Чи є в Україні можливість розвиватися в кануполо

Ті, кого зацікавить кануполо, як можливість розвитку в спорті, можуть відвідувати турніри. Це і локальні змагання в Україні, і міжнародні турніри.

“В Україні є локальні заходи, це наш національний турнір. Він відбувається навесні в Києві, і восени у Львові. До повномасштабного вторгнення в Україну приїжджали команди з Польщі, Литви. Наша найдружніша федерація — це литовська, ми часто до них їздимо. Але на жаль, через війну до нас поки що з інших країн спортсмени не приїжджають. Часто проходять і міжнародні змагання, де змагаються учасники з України. Наприклад, через тиждень буде турнір у Польщі, і наші дитячі та дорослі команди туди їдуть”, — каже Мирослава Ткаченко.

Кануполо в Києві: ціна, місце тренувань, як долучитися

Мирослава Ткаченко запрошує на свої заняття дітей з Бахмута. Вартість разового тренування складає 350 гривень (для дітей з Бахмута — 250 гривень). Тривалість заняття — 1,5 години.

Для тих, хто бажає займатися в секції, абонемент на місяць коштує 1 500 гривень.

У літній період заняття проходять на Оболонській набережній. Взимку — в басейні.

Записатися на разове тренування можна особисто до Мирослави. Для цього телефонуйте за номером: +380 (63) 793 1454. Або пишіть на цей номер у Telegram чи WhatsApp.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!