Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Краматорськ — одне з найбільших міст Донецької області, зараз тут неспокійно. У місті чутно вибухи, проте місцеві реагують на них вже інакше.

Детальніше про те, як саме живе Краматорськ у 2025 році, дізнавайтеся у відеорепортажі “Донеччина в евакуації”.

Краматорськ, опитування місцевих жителів 

Краматорськ майже завжди був одним із провідних міст Донеччини. До війни в ньому мешкало понад 150 000 осіб, але зараз людей значно менше. Місто вже відчуває наближення фронту.

“Все напружено. У всіх тривога. Ніхто не розуміє того, що нас чекає завтра. Але розуміємо, що нічого хорошого“, — каже один із жителів міста, на ім’я Валерій.

Він впевнений, що його рідне місто може чекати та ж доля, що й Покровськ, Торецьк чи Часів Яр.

Наразі ж місто продовжує жити та функціонувати. В ньому працюють комунальні служби, є світло та вода. Інші ж люди, яких опитала команда Бахмут IN.UA більш оптимістичні.

“Ми самі з Ярового, що під Святогорськом. Ми переїхали сюди та проживаємо в Краматорську другий рік. Тут набагато тихіше. Звісно, з початку було трохи, а зараз — ні. Ми працюємо та навіть знаходимо час на відпочинок“, — каже інша жителька міста.

Більше думок жителів Краматорська та переселенців у місті дізнавайтесь у відеорепортажі нашого каналу “Донеччина в евакуації”.

Читайте також:

• Бахмутський район: скільки людей лишаються і скільки евакуювалися
• Як живе прифронтова Дружківка: опитування місцевих жителів
• Російська піхота намагається просочуватися вглиб: яка ситуація в місті Часів Яр

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Весна, 1951 рік. Молодь робітничих професій посадили в перший ешелон потягу. Не сказали, ні куди їх везуть, ні що з собою брати — так для мешканців села Ліскувате з Галичини почалась депортація. “Акція 51”, як її назвали в історії, це примусове переселення понад 30 тисяч людей. Частина з них опинилась у селі Званівка на Бахмутщині, а також в селах Роздолівка та Верхньокам’янське.

Редакція поговорила з Ярославою Пасічко, завідувачкою відділу комплектування та обліку музейних предметів та колекцій Другої світової війни, яка в 2018 році сама відправилась в експедицію у Званівку, а також з Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України в Другій світовій війні, який досліджує тему переселення.

Примітка. Текст було оновлено 25 січня о 17:25. У попередній версії матеріалу був вказаний невірний рік в першому абзаці, замість 1951 був вказаний 1950 рік. Також у тексті внесли коректуру щодо переселення людей з Бойківщини та Лемківщини, прибравши “Лемківщину”, оскільки вона не була коректна вказана. Редакція оновлює матеріал згідно з Редакційної Політикою.

Коротка передісторія

В 1951 році 15 лютого відбувся польсько-радянський обмін територіями. Він вважається найбільшим мирним обміном територіями в історії Польщі та одним з найбільших змін кордонів у післявоєнній історії Європи. Під час цього обміну близько 32 тисяч українців примусово депортували з Бойківщини. Так, частина цих людей опинилась на Донеччині, у Бахмутському районі. Переселенців поселили у Званівці, Роздолівці та Верхньокам’янському.

Експедиція до Званівки в 2018

Пані Ярослава в 2018 році сама вирушила в польову експедицію до Званівки — невеликого села в Бахмутському районі. З Києва вона приїхала потягом до Костянтинівки, а далі вже автівкою. В той період Музей досліджував тему переселення за радянських часів, й експедиція, хоч Ярослава провела її наодинці, вирушила на схід, аби знайти та привезти речі, які могли мати історичну цінність.

“Коли я почала готувати відрядження, я ще не знала про “Акцію 51”, тож просто забила її в Інтернеті. Гугл тоді мені підказав дуже цікаву, на мій погляд, річ — це “Лемкоцентр” у селі Званівка. І так все почалось”, — пригадує пані Ярослава. 

Лемкоцентр у Званівці очолювало подружжя Тимчаків, Юлія та Андрій. Вони — нащадки переселенців 1951 року. Дослідниця заручилась їх підтримкою та дозволом, після чого приїхала до Званівки. У розмові Ярослава Пасічко зізнається — вона не очікувала, що застане живих очевидців подій 1951 року.

“Але мені пощастило, бо я поспілкувалась з тими людьми, яким на момент переселення було 5, 10 років, але вони дуже добре пам’ятали це. Ця історія переселення передавалась з покоління в покоління. Відчувалось, як вони берегли її, ось цю розповідь старших членів родини — про те, наскільки це було важко й жахливо”, — каже співрозмовниця.

Званівку Ярослава Пасічко згадує з теплом. Їй вдалось зібрати цінні речі для музею. Їх місцеві віддавали самі, аби збереглися. Серед експонатів були побутові речі: рушники, ночви, посуд. Але найбільше Ярославу вразив вцілілий переселенський квиток 1951 року — такий видавали голові родини перед вимушеним переселенням.

Це був квиток переселенки Марії Стиранець, яка з дітьми та свекрухою отримала цей документ перед депортацією в 1951 році. Також збереглася єдина в родині фотографія Марії. Родина жила дуже бідно і фото — це все, що залишилось від жінки.

“Мене це настільки вразило… Ми зараз робимо стільки фото…Вони віддали нам цей документ з фотографією мами. Уявіть собі, єдина фотографія людини за все життя. Потім, до речі, саме ця родина передала нам й жернова свої”, — говорить жінка.

Зібрані експонати зібрали у виставку “Вирване коріння”. 

Переселення 1951 року: як людей вивезли з Галичини на Донеччину

Під час тої експедиції Ярослава Пасічко фіксувала свідчення очевидців. Частину людей до Званівки в 1951 році переселили з села Ліскувате, яке знаходилось раніше на польському кордоні — там проживало 2 тисячі людей. Переселили абсолютно всіх людей, від малого до великого.

“Переселяли людей кількома етапами, вже в травні 1951 року вони дізнались про переселення. Згодом, перший ешелон було відправлено на Донеччину, здебільшого це була робоча молодь”, — пояснює пані Ярослава.

Молодь переселяли в першу чергу, аби вони могли побудувати житло та розбудувати місцевість. Потім туди перевозили жінок, дітей та людей старшого віку. Чотири ешелони потягів перевезли переселенців та переселенок до нової домівки.

Перший потяг був весною, а останній — в жовтні. Пані Ярослава каже: люди намагались забрати з собою все найнеобхідніше, аби вижити на далекій та чужій землі, навіть ткацькі станки. Також вони прощалися з рідними. Людей з Ліскуватого розселили до Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського. Всі три села знаходяться близько одне до одного.

“Людям не казали назви сіл, куди їх везуть. Говорили тільки, що переселяють до колгоспу. Можливо, вони здогадувались, що в Донецьку, Одеську або Миколаївську область…По таких малозаселених регіонах, які зазнали найбільше руйнувань під час Другої світової війни. Тобто, їх кидали майже на віднову цих регіонів”, — пояснює Ярослава Пасічко.

Місцеві під час розмови з дослідницею не раз говорили, як їм важко було вести господарство на новому місці. Умови, де вони звикли це робити, кардинально відрізнялися від тих, куди їх привезли. Люди не знали, як вирощувати в степах городину, адже земля Донеччини була вкрита попелом й мало нагадувала родючу.

“Взагалі, люди раніше так не подорожували, як зараз. Уявіть собі: людина жила в одній хаті роками, поколіннями, і її кудись вивозять. Для людей того покоління було подією виїхати на свято в якесь велике місто. Й про ту подію, що вони виїхали за межі рідного села, розповідали, як про подію всього життя. А коли вони були вимушені примусово виселитися, знаючи, що вони вже ніколи сюди не повернуться — для людей старшого покоління це була трагедія всього життя”, — розказує пані Ярослава.

Родини брали те, що допомогло б їм нагадати про своє життя до переселення. За словами нашої співрозмовниці, були випадки, коли господарі зривали зі своїх дахів черепицю, або як її називали на Галичині — ґонт, щоб покрити нею свою нову домівку.

Людей везли товарняками, а дорога в середньому займала 5 діб. Ні про які зручності не йшлося — вікон не було, як і свіжого повітря. Прибувши на місце, люди не завжди мали, де поселитися, адже чоловіки не встигали збудувати оселю за такий короткий термін. Оселями це можна було назвати з натяжкою, бо так швидко встигали збудувати тільки сирі напівземлянки. Тож тогочасна влада розпорядилась, що переселенців мають приймати місцеві жителі Донеччини. Водночас раді їм не були — людям довелось шукати компроміси, вчитись жити разом. Історик Роман Кабачій каже, що вимушені переселенці мали по кілька дітей, були працьовитими й фактично це вони розбудовували тогочасні села.

Як переселення повпливало на Донеччину?

Ярослава Пасічко пояснює, що насамперед відбувся культурний обмін. Молоді хлопці та дівчата одружувались та виходили заміж за місцевих. Історик та дослідник примусових депортацій Роман Кабачій пояснює, що оскільки переселенці з Ліскуватого тоді складали більшу частину населення Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського — вони змогли зберегти свою культуру, але водночас навчились й місцевим традиціям.

“Наприклад, Ольга Бойко Канцір, донька переселенки, вона розповідала мені, що навчилась вирощувати кавуни… Зараз вона виїхала в евакуацію на Франківщину — їй бракує цієї Батьківщини, яку родина набула через виселення 1951 року. Тобто, вони зараз скучають за тим Бахмутським степом. Звісно, що те, як переселенці зберігали свої традиції, не могло не впливати, але воно й перемішалось”, — говорить історик.

Переселення для людей було несподіваним, додає пан Роман. Бо наприкінці 1944-46 років мешканці тих сіл бачили, як відбулося масове виселення людей із Бойківщини — тому після того люди були певні, що їх вже ніхто не переселить. Але 1951 рік все змінив, адже в лютому Польща та тогочасний радянський союз підписали угоду про обмін територіями.

“Фактично, ми віддали ті гори, де вони жили. До української УРСР потрапили теперішній вже перейменований Червоноград, Белз — тобто райони теперішньої півночі Львівської області, це було 480 квадратних кілометрів. І людей, які потрапили під цей обмін територій, просто на просто відселили вглиб”, — каже Роман Кабачій.

Чому люди віддавали речі в музей?

За словами дослідника, 32 тисячі мешканців західної Бойківщини були розселені в південних та східних областях України. На Донеччині, крім Званівки, Роздолівки та Верхньокам’янського, людей переселили до тодішнього Тельманівського району, який межував з росією. Саме там переселенці зустріли справжніх лемків, яких привезли ще раніше. Історик пояснює, що перевезення галичан на Донеччину відбувалось в кілька хвиль.

“В 51 році ця “Акція 51” дозволяла зібрати більшість майна й вивезти, а тут (ред. йдеться про вимушене переселення людей в 2022 році через російське вторгнення) люди стикнулися з тим, що війна прийшла дуже швидко. Всі три села потрапили в сіру зону — й голі, й босі люди виїхали. Ті, хто передавав нам до музею речі, казали: “Як добре, що у 2018 році ми їх передали, принаймні у вас вони збереглися”, — відповідає Роман Кабачій на питання про особливості переселення в 1951 та сучасне.

Ми попросили назвати Романа Кабачія, який експонат зі Званівки є особливим саме для нього. За словами історика, це вишита весільна сорочка переселенки Розалії Потич — жінка одягала її на своє весілля в 1938 році. Ця сорочка стала родинним оберегом, і нащадки Розалії віддали її на зберігання в музей.

“Ця сорочка була на окремій виставці в музеї, де ми порівнювали обереги під час Другої світової війни й зараз. То, така в мене закралась навіть думка…Бачите, вони передали сорочку, а тепер родина була вимушена тікати з рідного села. Цей оберіг тепер тут”, — підсумовує Роман Кабачій.

Читайте також:

• “Колега говорила: “Доброє утро, новоросія”: як починалась боротьба донеччанки за українську ідентичність
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!