Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна Яхонтова — бахмутянка, яка у 2022 році евакуювалась на Закарпаття разом з мамою і маленькою донькою. Після переїзду Анна не лише інтегрувалась у нову громаду, а й стала місцевою активісткою. Разом з іншими переселенцями та місцевими жителями вона працює в Раді з питань ВПО Вишківської ОТГ. Спільно вони ініціюють заходи для допомоги ВПО.

Про евакуацію з Бахмута, громадську активність та роботу в Раді ВПО Анна Яхонтова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Життя до війни і евакуація на Закарпаття

Анна Яхонтова родом з Бахмута. Вона проживала в місті до початку повномасштабної війни. Тут працювала, виховувала маленьку доньку. Також у житті Анни була громадська активність. Вона допомагала своїй матері, яка була волонтеркою громадської організації “Бахмут Український”, а також брала участь у різних патріотичних заходах.

“Моя мама з 2014 року була в “Бахмуті Українському”, вона активно волонтерила. А я їй потроху допомагала, оскільки багато часу не мала, я навчалась і працювала. Ми відвідували госпіталі, шили прапори, одяг. Також я брала участь у різних патріотичних заходах, малювала картини для виставок. На жаль, вони всі лишились у Бахмуті. Також я брала участь у створенні календаря “Генетичний код Бахмута”, на якому зображені наші місцеві жительки в етнічних українських костюмах. Загалом моя родина мала активну громадянську позицію”, — розповідає бахмутянка.

З Бахмута Анна Яхонтова разом з донькою і мамою виїхали в перший день повномасштабної війни. До Закарпаття вони доїхали не одразу.

“Ми спочатку виїхали до Запоріжжя, два тижні пробули там. Після новин про обстріл Запорізької АЕС ми вирішили їхати на евакуаційному потязі у Львів. Там теж пробули два тижні, а потім, коли до Львова почали прилітати ракети, ми опинились на роздоріжжі. Думали чи виїжджати за кордон, чи лишатися в Україні. І якраз тоді люди нам підказали їхати до Закарпаття, в селище де приймають переселенців. Так ми опинились у Хустському районі, в селищі Вишково. Тут ми й досі проживаємо в місці компактного поселення”, — розповідає Анна Яхонтова.

Адаптація на новому місці і робота в Раді ВПО

Бахмутянка згадує, що громада тепло зустрічала евакуйованих людей, тому адаптація на новому місці пройшла легко. Громада й до сьогодні допомагає мешканцям компактного поселення, де проживають ВПО. Тут поступово створюють більш комфортні умови.

“Звичайно на початку було складно, адже ти приїжджаєш зі свого будинку на якесь нове місце і не знаєш, що тебе чекає. Наше МКП (ред. місце компактного поселення) — це колишня лікарня, яку закрили незадовго до війни. Тому умови там були не дуже комфортні, а людей було дуже багато — на той час близько сотні. Але громада нас дуже сильно підтримувала, перший час нас навіть годували. Поступово вони намагалися зробити якомога кращі умови для нас: десь поміняли вікна, потім двері, додали душові, відремонтували сантехніку, зробили гарний ремонт, оновили деякі меблі. Тобто протягом цих трьох років, наскільки це можливо, громада нам допомагає”, — розповідає переселенка.

Звикнувши до нового життя, Анна Яхонтова почала проявляти себе як громадська активістка. У МКП, де вона проживає, розгорнули волонтерський куточок, де мешканці плетуть маскувальні сітки військовим на фронт. Також Анну призначили відповідальною особою серед ВПО у гуртожитку. Зважаючи на активність бахмутянки, її запросили в Раду ВПО Вишківської громади. Разом з іншими активістами вона впроваджує різні ініціативи для покращення життя переселенців і переселенок.

“У Вишково живе досить велика кількість ВПО, як для селища. Наприклад, у нашому МКП близько 55 людей. І коли з’явилась ініціатива створення Ради ВПО, то мене і ще деяких наших мешканців запросили бути її членами. Щороку в нас проходять чотири сесії, на яких ми обговорюємо ініціативи та заходи, які б хотіли реалізувати. На сесіях ми також пропрацьовуємо сфери, які страждають у певному ОТГ, і думаємо, як можна змінити ситуацію, щоб покращити і життя ВПО, і заразом життя місцевих. Наприклад, якщо це стосується питань транспорту чи проблем працевлаштування.

Оскільки Рада ВПО — це консультативно-дорадчий орган, ми можемо пропонувати якісь певні ініціативи для місцевої влади, а також самостійно налагоджувати певні зв’язки з волонтерами, що у нас вже неодноразово було. Більшість ініціатив і допомоги, звісно, йде саме для МКП, тому що тут зосереджена велика кількість людей. Зокрема, завдяки нашій співпраці з волонтерами була проведена частина ремонту в нашому МКП”, — розповідає Анна Яхонтова.

Окрім цього, Анна та її колеги з Ради ВПО беруть участь у благодійних заходах на підтримку ЗСУ. Один з останніх — забіг Khust Half Marathon, який провели в Хусті вже всьоме. Раніше Анна долучалась до забігу як волонтерка, а цьогоріч вже як учасниця.

“Цей благодійний забіг організовує один з наших знайомих волонтерів — керівник ГО “Велооб’єднання” Андрій Козир. Він довгий час допомагає нам. Наприклад, протягом більш ніж двох років він кожному з дітей організовує подарунки на День народження, щоб порадувати вразливі категорії.

Щороку наше МКП брало участь у забігах як волонтери, адже через наше селище проходив маршрут марафону. Ми працювали на пункті гідратації для підтримки бігунів — подавали воду, підтримували тощо. Цього разу ми вже виступали як учасники. Були різні дистанції — 21, 10 та 1 кілометрів. І ми, як аматори бігу, взяли найменшу дистанцію. Зі мною була ще одна мешканка, а також представники Вишківської селищної ради. Всі зібрані з марафону кошти підуть на підтримку ЗСУ”, — розповідає Анна Яхонтова.

Спираючись на власний досвід, бахмутянка каже, що Рада ВПО може бути дієвим інструментом для покращення життя переселенців у громаді. Для цього лише потрібні ініціативні люди і влада, яка дослухається до думок ВПО.

“Якщо людина хоче долучитись до Ради ВПО, то не треба цього боятися. Я думаю, що ініціативних людей, які хочуть щось привнести в цю Раду, будуть тільки раді бачити. Адже, якщо говорити про нашу громаду, тут всі зацікавлені в тому, щоб покращити життя і ВПО, і місцевих мешканців. В нашому випадку налагоджений дуже гарний контакт з місцевою владою. Вони раді йти на зустріч, підтримують і десь можуть самі щось ініціювати за нашої підтримки”, — підкреслила Анна Яхонтова.

Примітка. “Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.

Читайте також:

• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Шахове, Михайлівка, Олексієво-Дружківка, це лише останній перелік сіл, де надають допомогу лікарі мобільної бригади. У прифронтових регіонах Донецької області доступ до медичної допомоги часто залишається обмеженим або й повністю відсутнім. Саме тому в регіоні діє спеціальна програма. Це мобільні гінекологічні бригади — ініціатива, що дозволяє мешканцям навіть найвіддаленіших сіл отримати базову діагностику та консультації вузьких спеціалістів. 

Про свою щоденну роботу редакції Бахмут IN.UA розповів Олександр Колесник, лікар-гінеколог, фахівець з ультразвукової діагностики на базі КНП “Обласний перинатальний центр м. Краматорськ”.

Як працюють мобільні бригади на Донеччині?

Пан Олександр працює в проєкті мобільних гінекологічних бригад із самого його запуску, з 2022 року. Щодня команда вирушає на заплановані маршрути — по Краматорську району, іноді майже до меж Харківської чи Дніпропетровської областей. В основному, це невеликі населені пункти, інколи лише дорога в один бік займає 2 години, але мешканці таких сіл так отримають консультації, які їм недоступні. 

Лікарі розуміють ризики. У разі загрози безпеці виїзд скасовується або змінюється маршрут. У бригади є засоби захисту: шоломи та бронежилети.

“Починаємо робочий день близько восьмої години ранку, і зазвичай до 16:00-17:00 години вже повертаємось на місце дислокації. Це не екстрена допомога, тому в комендантську годину ми не працюємо”, – розповідає лікар.

Які послуги надають?

Гінекологічні бригади можуть надати такі послуги:

• консультація акушера-гінеколога;
• ультразвукова діагностика органів малого таза;
• ультразвукова діагностика органів черевної порожнини, поверхневих органів;
• ультразвукова діагностика щитоподібної залози;
• ультразвукова діагностика чоловічих внутрішніх органів, статевих органів.
• огляд хірурга;
• огляд кардіолога;
• огляд терапевта;
• огляд гастроентеролога. 

Хто входить у мобільну бригаду?

До складу мобільної бригади входить середній медперсонал — медсестра або акушерка — та один або кілька вузьких спеціалістів: гінеколог, хірург, гастроентеролог, кардіолог. Після прибуття на локацію бригада приймає в середньому 30 пацієнтів. 

“Є ті, хто роками не бачив лікаря. Бувають люди, які з 2022 року жодного разу не зверталися до фахівців. А є й такі, що й 10 років не були. Іноді до нас приводять навіть дітей, хоч це виняток”, – ділиться Олександр Колесник.

Найчастіше до мобільної бригади звертаються жінки — переважно у віці 50+. З огляду на спеціалізацію лікаря, це здебільшого гінекологічні проблеми. Але бувають і молодші жінки — у віці від 17 до 30 років.

Проблеми, з якими часто звертаються жінки: новоутворення, клімактеричні розлади, запальні хвороби, порушення менструального циклу, безпліддя, вагітність, контрацепція, планування вагітності, а також для планового гінекологічного огляду.

“Часто люди не звертаються по допомогу через байдужість, бо нічого не болить, це їх вибір”, – пояснює лікар.

Мовчазна проблема: ожиріння

Під час консультацій лікар також звертає увагу на індекс маси тіла пацієнтів. За його словами, ожиріння — ще одна суттєва проблема, про яку часто не говорять.

“Це не просто супутня патологія, а причина багатьох хвороб. Люди мало рухаються, харчуються абияк, а далі — серцево-судинні захворювання, гормональні збої, діабет”, – каже Олександр. 

Він зазначає: лікар може лише звернути увагу на проблему, а далі — це відповідальність самого пацієнта і його сімейного лікаря.

“Ми повністю забезпечені. Усе необхідне обладнання та розхідники у нас із собою. Ми навіть не просимо паспорт”, – зазначає лікар.

Огляд у межах мобільної бригади — повністю безплатний. Пацієнту не потрібно мати з собою ні грошей, ні документів. Якщо є медична картка або попередні результати аналізів — добре, але й без них людину приймуть.

Примітка: Мобільні гінекологічні бригади функціонують у рамках гуманітарного реагування UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні, за фінансової підтримки Європейського Союзу, урядів Іспанії, Норвегії, Швеції, Ірландії та Австрії. Географія проєкту: Загалом 28 мобільних гінекологічних бригад працює у 23-ох регіонах України. З підтримкою БО “100% Життя” – у 12-ти регіонах (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Чернігівська області).

Читайте також:

• Як підготуватися до вагітності — інструкція від лікаря-акушера
• Замість протеза для грудей — мішечок із льоном: як живуть переселенки з раком молочних залоз

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!