Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Єлизавета Погребняк — багатодітна матір з Бахмута. Разом з чоловіком вони мають восьмеро дітей. Коли почалось повномасштабне вторгнення, їхня старша донька була в Києві, а подружжя з сімома дітьми — в Бахмуті. У рідному місті вони перебували до квітня, а потім вирішили виїжджати, щоб не наражати дітей на небезпеку. Дорога була складною: більше доби чоловік з дружиною, сімома дітьми та домашніми улюбленцями їхали до старшої доньки на Київщину, ночувати довелося на заправці. Зараз родина живе на Київщині. Тут діти пішли у школу, а їхні батьки заснували власну справу.

Історією своєї родини Єлизавета Погребняк поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті і свою велику родину

Єлизавета Погребняк родом з Бахмута. Вона мешкала тут до 17 років, а потім переїхала до Маріуполя, де прожила 12 років. Після цього знову повернулася до рідного міста, де жила до повномасштабного вторгнення. У Бахмуті жінка працювала диспетчеркою у місцевій службі таксі.

Пані Єлизавета — багатодітна матір. Разом із чоловіком вони мають восьмеро дітей. Жінка каже, що в юності ніколи не мріяла про таку велику родину, але зараз зовсім про це не шкодує. Діти є її найбільшою любов’ю і мотивацією в житті.

“Я ніколи не мріяла бути багатодітною мамою. Я більше скажу, коли була підліткою, то казала старшій сестрі, що взагалі не буду мати дітей, бо я няньчила її старшого сина. І досі ми згадуємо ті мої слова з посмішкою. Зараз у нас з чоловіком восьмеро дітей, про що ми не шкодуємо. Якось так склалося, мабуть це доля така, за що я їй дуже вдячна”, — розповідає бахмутянка.

Серед улюблених місць у Бахмуті пані Єлизавета згадує набережну, де любили гуляти всією родиною, та парк, який назавжди залишиться у юнацьких спогадах.

“Ми жили на Забахмутці, і мені дуже подобалася наша набережна. Коли її реконструювали, то ми часто ходили туди гуляти. А ще я дуже любила наш парк. Ще з юнацтва це було місце, де ми гуляли, відпочивали, знайомилися, закохувалися. Пам’ятаю наші дискотеки, “Пятак” — це те, з чим пов’язана моя юність. А вже у дорослому віці ми завжди ходили в парк з дітьми, обов’язково каталися там на атракціонах”, — згадує Єлизавета Погребняк.

Про початок повномасштабної війни і евакуацію

Про початок повномасштабної війни Єлизавета Погребняк дізналася від доньки, яка на той момент вже як рік мешкала в Києві. Тривожний дзвінок розбудив жінку рано вранці, і вона дізналася про атаки росіян на Київ. Старша донька залишалася у столиці весь час, поки не минула загроза. Її ж батьки, брати і сестри були в Бахмуті.

Коли в Києві стабілізувалася ситуація, а окупантів вигнали з Київщини, подружжя Погребняк стало думати про переїзд. Планували, що першими вивезуть дітей, аби не наражати їх на небезпеку, а самі залишаться вдома, щоб доглядати за батьками. Та плани змінилися після того, як неподалік їхнього будинку стався обстріл.

“Коли в Києві все стихло, донька почала казати: “Мамо, виїжджайте”. Але ж у нас в Бахмуті були мої батьки, мама чоловіка, собака, коти — ну куди виїжджати. І ми спочатку думали, що відправимо дітей до старшої доньки, а самі поки залишатимемось у Бахмуті. Але стався обстріл, у нас на Забахмутці прилетіло неподалік дому. Я прям бачила ракети зі свого вікна. Тоді наша молодша донька дуже-дуже злякалася, і чоловік сказав: “Ні, треба виїжджати, я не хочу, щоб діти бачили ці обстріли, не хочу, щоб вони так жили і росли в небезпеці”. Виїхали ми 9 чи 11 квітня”, — розповідає бахмутянка.

Виїжджати надовго родина не планувала, думали що повернуться до міста за деякий час. Тому взяли з собою лише кілька речей на перший час. В останній момент перед від’їздом пані Єлизавета вирішила забрати альбом з фотографіями. Сьогодні вони для родини є справжньою цінністю.

“Ми виїжджали, як і всі, на два тижні, на місяць. Тому я взяла лише речі, щоб дітям і нам з чоловіком переодягнутися. Ніяких валіз ми не збирали, не вивозили меблі чи техніку. Єдине, що я взяла — це документи, і в останню мить забрала фотографії. Причому ми вже виходили з квартири, і я сказала чоловіку: “Почекай, я заберу фотографії”. А він каже: “Та навіщо ти їх тягнеш?”. А я говорю: “Хай будуть, вони багато місця не займуть, потім привеземо назад”. Тобто взагалі не було думок, що ми більше додому не повернемося”, — розповідає жінка.

Єлизавета Погребняк каже, що перед від’їздом їх проводжали всі сусіди — настільки дружними вони всі були. Тоді ж у неї закралася перша думка про те, що можливо вона не повернеться додому. Але настільки ж швидко вона відігнала її від себе.

Складна дорога до Києва

Їхати до Києва родина вирішила власним транспортом. З собою забрали і домашніх улюбленців — велику собаку і двох котів.

За кермом маленького “Ланоса” їхав чоловік, на передньому сидінні — Єлизавета з собакою. Ззаду були семеро дітей і коти. Найстаршому сину тоді було 17 років, а молодшому — 5 років.

Дорога до Києва була складною. Їхати довелося понад добу, ночували в автомобілі на заправці у Дніпропетровській області.

“Їхали ми півтори доби, тому що тоді комендантська година була, вночі пересуватися не можна було. Я взагалі не знаю, як ми доїхали. Діти були маленькі, вони могли сидіти у старших на руках, але це дуже важко було. Ночували на заправці всі разом у машині. Ми були не одні, там також автобуси з людьми стояли. Діти поспали наскільки це можливо, чоловік трохи подрімав, бо його ще чекала дорога далі. А я всю ніч з собакою то в машині, то на вулицю виходила. На ранок продовжили дорогу”, — розповідає пані Єлизавета.

У Києві родину зустрів їхній тоді ще майбутній зять. Він допоміг їм з житлом: його знайомі дали свою однокімнатну квартиру в місті Вишневе. Там сім’я прожила три місяці.

Єлизавета Погребняк каже, що довгий час сподівалася на покращення ситуації і повернення додому. Постійно слідкували за новинами і думали про краще. Та ситуація погіршувалася, і з нею зникали сподівання на повернення.

Більше до Бахмута подружжя Погребняк не їздило. У вересні з міста виїхали батьки Єлизавети, свекруха виїжджала вже у грудні з волонтерами. Їхати і особисто вивозити рідних чоловік з дружиною не ризикнули, бо боялися за долю дітей.

Адаптація на Київщині і початок власної справи

Перші три місяці після евакуації багатодітна родина мешкала в однокімнатній квартирі. Потім винайняли будинок теж у місті Вишневе, де мешкають до сьогодні.

Перший час після переїзду було важко адаптуватися. Бо починати все довелося з нуля. Були і випадки, коли родина стикалася з упередженнями, але хороших людей на їхньому шляху все ж було більше. Це і допомогло звикнути до нового життя.

“Ми зустріли тут дуже багато добрих людей, які нас прийняли. Це і знайомі, і незнайомі. Найскладніше було, мабуть, моєму чоловікові. Він дуже довго не міг прийняти того, що ми втратили все, що мали. Чесно, починати спочатку, коли тобі майже 40 років, дуже важко. Ми ж не мали взагалі нічого: навіть ні ложки, ні виделки. Було важко, коли зустрічали людей, які казали: “Чому ви сюди приїхали? Ви ж з Донбасу, чекали на росію”. Доводити, що ти нікого там не чекав, а просто жив своє життя, і ніякої війни, і ніякої росії тобі не потрібно було — це дуже неприємно. Але я щаслива, що все ж більшість людей нам допомагали. Це і знайомі нашого зятя, і його батьки, і зовсім сторонні люди”, — розповідає Єлизавета Погребняк.

Старший син жінки закінчив навчання в Бахмутському медичному коледжі і працює в Києві медбратом, середні доньки випустилися з бахмутських шкіл. Молодші ж діти вже вступали на навчання у приймаючій громаді. Бахмутянка згадує, що адаптація у новій школі проходила добре, оскільки вчителі і адміністрація були дружні до дітей-ВПО.

“Коли ми оформлювали молодших дітей до школи, нам пішли на зустріч, бо у нас не було ні медичних карток, ні інформації про щеплення. Попри це нас взяли без проблем. Уже потім, коли з’явилася можливість витягнути цю інформацію, ми її надавали. Також наші діти були російськомовні, як і більшість на той час у нашому регіоні. І їм було важко адаптуватися до української мови, вони не завжди розуміли вчителя. Але я вдячна, що жодного разу моїх дітей не утискали, а, навпаки, йшли їм на зустріч. Те, що діти не розуміли, їм перекладали, пояснювали, за що дуже велика вдячність”, — розповіла Єлизавета Погребняк.

Минулого року подружжя вирішило заснувати власну справу. Зараз вони займаються встановленням сонячних панелей. Працюють офіційно, Єлизавета займається документацією, а її чоловік виконує фізичну роботу — монтує панелі.

Починали справу самостійно без залучення сторонньої підтримки чи грантів. Жінка каже, що спрацювало “сарафанне радіо”, оскільки її чоловік якісно виконує роботу.

“Чоловік працював водієм на різних відприємствах, а минулого року йому запропонували спробувати встановлювати сонячні панелі. Він влаштувався, попрацював, а влітку підійшов до мене і каже: “Давай спробуємо самостійно цим займатися?”. Я спочатку казала, що у нас не вийде, але чоловік наполіг на тому, щоб спробувати. Так ми відкрили ФОП і почали займатися монтажем панелей. Починали просто з того, які інструменти були в чоловіка, також у нас є автівка і телефон — оце і все. Восени і взимку робота йшла не дуже, а зараз у нас є вдячні клієнти і вже працює “сарафанне радіо”. Намагаємося розвиватися в цьому напрямку”, — розповіла бахмутянка.

За словами пані Єлизавети, її найбільша мотивація в житті — це її діти. Саме вони дають їй сили не опускати руки попри всі труднощі.

“Нам дають життя наші діти, плюс ми ще очікуємо на онуку. Ми рухаємося далі, бо я хочу, щоб мої діти мали все, попри те, що відбувається в країні. Я хочу, щоб вони жили найщасливіше життя, яке я можу їм дати. Заради них ми живемо і заради них рухаємося далі”, — підсумувала Єлизавета Погребняк.

Читайте також:

• “Я зустріла повномасштабну війну на роботі”: історія бахмутянки Світлани Стор’євої, яка 8 років працювала в ДСНС
• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Стор’єва — бахмутянка, яка присвятила 8 років життя роботі в ДСНС. З 2016 року вона працювала диспетчеркою в пожежних частинах Часів Яру і Бахмута — приймала виклики від людей і відправляла рятувальників на ліквідацію надзвичайних ситуацій. У ніч на 24 лютого 2022 року пані Світлана якраз була на робочій зміні і зустріла повномасшабне вторгнення на роботі. Через декілька місяців вона вирішила виїжджати з міста, але роботу в ДСНС не покинула — продовжила її у Кременчуці. Зараз Світлана Стор’єва мешкає у Чернігові, де разом із чоловіком виховують трьох дітей.

Про роботу в ДСНС, виїзд з Бахмута і життя на новому місці Світлана Стор’єва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Світлана Стор’єва прийшла в ДСНС

Світлана Стор’єва родом з Бахмута. Тут вона народилася і виросла, здобула освіту. Після випуску зі школи №12 вступила до індустріального технікуму. Вищу освіту теж здобула в Бахмуті — навчалася в Харківському національному економічному університеті, який мав філіал на базі школи №7.

У рідному Бахмуті жінка створила родину. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який працював рятувальником. Саме він і запропонував дружині спробувати роботу в ДСНС.

“У мене чоловік ще з 2011 року, після того, як випустився з університету, працював рятувальником. Починав з Донецька, а потім перевівся в Бахмут. У 2016 році я була в декреті зі старшим сином, а в ДСНС якраз було розширення штатів: набирали диспетчерів у Часів Яр, Соледар, Сіверськ. І чоловік мені запропонував, каже: “Є така можливість, якщо хочеш, можеш спробувати працювати диспетчером”. Це було не по моїй спеціальності, я боялася, мені тоді був 21 рік. Але все ж таки вирішила спробувати і ні разу про це не пошкодувала”, — розповідає Світлана Стор’єва.

З 2016 по 2017 роки пані Світлана була диспетчеркою в місті Часів Яр. На добові чергування їздила туди з Бахмута. А у 2017 році з’явилася можливість перевестися на аналогічну посаду в Бахмуті. Диспетчеркою в рідному місті жінка працювала до 2022 року.

Про роботу диспетчеркою ДСНС

Світлана Стор’єва згадує свою роботу в Бахмуті лише з позитивними емоціями. Попри те, що ця робота нелегка і вимагає витримки та відповідальності, її жінка дуже любила. Передусім за свій колектив, з яким була дуже дружною.

“Робота мені дуже подобалася, у мене було купа енергії. Знаєте, є люди, які просто приходять на роботу для “галочки”. Тобто, прийшов, відпрацював, пішов. А я на свою роботу завжди йшла із задоволенням. Дуже класний був у нас колектив. Я часто згадую хлопців, з якими працювала. І цей період, мабуть, у моєму професійному житті був найкращим. Але й робота у нас нелегка була. Це пожежі, ДТП, після війни ще й обстріли додалися. Тобто, робота напружена, дуже відповідальна і потребує швидкої реакції. Бо від твоїх дій, від того, як швидко ти ухвалиш рішення після дзвінка на лінію “101” залежить людське життя”, — розповідає жінка.

Також пані Світлана згадує, що ДСНС у Донецькій області постійно розвивалося. Цифровізація, нове обладнання і нові підходи робили роботу в цій структурі ще цікавішою.

“Я якраз застала той період з 2016 року, коли структура ДСНС активно розвивалася саме в нашій Донецькій області. Ми отримували нові пожежні автомобілі, нові цифрові радіостанції, яких ще в інших регіонах України на той момент не було. У нас активно впроваджувалася цифровізація: нові комп’ютери, нові програми. Тобто, ми працювали по-новому. І саме це мене затягувало, бо ми постійно, кожного дня чомусь новому вчилися. Це було дуже цікаво”, — згадує диспетчерка.

Про роботу в ДСНС під час повномасштабної війни

Світлана Стор’єва, як працівниця ДСНС, морально готувала себе до можливого повномасштабного вторнення. Загострення воєнної ситуації вона відчула вже на початку лютого. А за день до повномасштабного вторгнення посилились обстріли на контрольному пункті в’їзду-виїзду “Майорське”, що на лінії зіткнення в Бахмутському районі.

“Зміни ми почали відчувати, мабуть, на початку лютого, може трошки пізніше. Бо почастішали обстріли на лінії розмежування з окупованою територією. А 23 лютого пам’ятаю, що в нас люди на КПВВ “Майорське” були, телефонували і казали, що дуже сильні були обстріли. Їх ще ввечері 23 лютого довелося вивезти з КПВВ. Загалом нас морально готували. Ми розуміли, що все почнеться з нашої Донецької області. Чесно, було дуже страшно в ті останній добові чергування працювати, бо ти не знав, що буде далі. Можна прокинутися, а на вулиці вже стоять люди озброєні”, — згадує Світлана Стор’єва.

У ніч на 24 лютого жінка якраз заступила на добове чергування. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на робочому місці. Її чоловік Олександр 24 лютого поїхав на роботі в пожежну частину Торецька, куди його раніше перевели. Близько місяця подружжя було вимушене жити окремо. Світлана сама піклувалася про їхніх дітей і при цьому продовжувала працювати.

“24 лютого десь о 5 ранку ми почули перші вибухи. Тоді ж був викликаний весь особовий склад, ми були переведені в посилений режим несення служби. Мій чоловік зранку 24 лютого поїхав у Торецьк. Там були дуже сильні обстріли, але він там залишався. Ночував і жив у своїй пожежній частині. Ми з ним не бачилися, мабуть, більше місяця, він майже не приїжджав. Тому відповідальність за дітей, за нашу родину більше була на мені. І на роботу доводилося ходити, і з дітками бути”, — розповідає бахмутянка.

На початку квітня родина Стор’євих вирішила вивезти дітей. Їх відправили разом з бабусями в більш безпечне місце. Світлана теж мала можливість виїхати, перевівшись на роботу в пожежну частину подалі від небезпеки. Таку можливість керівництво ДСНС пропонувало жінкам, зважаючи на досвід блокади Маріуполя. Та Світлана Стор’єва вирішила залишатися в місті, оскільки в Бахмуті тоді було ще багато людей, яким могла знадобитися допомога.

З того періоду роботи у пам’яті диспетчерки закарбувалися дзвінки з Попасної. Рятувальні служби там вже не працювали, але люди намагалися кликати на допомогу. Часто дзвінки звідти надходили до Бахмута, де їх приймала Світлана Стор’єва.

“Це був квітень. І на той момент у них, мабуть, місто вже було дуже зруйноване. Пожежників там не було, бо не було можливості працювати, вони вже звідти виїхали. А люди продовжували телефонувати і потрапляли до нас. Вони дзвонили з підвалів, плакали, говорили, що повністю горять дев’ятиповерхівки, будинки могли горіти тижнями і ніхто їх не гасив. Були поранені люди в підвалах, були загиблі. Я вислуховувала людей, записувала адреси, ми намагалися їх кудись передавати через наші служби, через Головне управління. Але я розуміла, я їм одразу казала, що: “Я дуже вибачаюся, мені дуже вас шкода”, але допомогти ми ніяк не могли. І від цього розривалося серце. Коли ти хочеш допомогти, а ніяк не можеш. Туди ми поїхати не могли через обстріли”, — згадує жінка.

Світлана Стор’єва виїхала з Бахмута 19 травня. Рішення про виїзд вона ухвалила після ракетного обстрілу, який забрав життя мирних жителів.

“17 травня був прильот у районі Забахмутки, ракета влучила у п’ятиповерхівку. Там загинула жінка і дворічна дитина, 9-річний хлопчик був поранений. Наші рятувальники навіть не одразу змогли дістати цю жінку через загрозу повторних ударів, тільки наступного дня вони дістали її з дитиною. Я взагалі людина дуже стресостійка, як вважала до того моменту, бо смерть, на жаль, була одним із моментів нашої роботи. Але саме після цього прильоту, після того, як я дізналася про цю жінку з дитиною, які ні в чому невинні загинули від ракети, щось всередині мене надломилося. Всю добу, коли я була 18 травня на чергуванні, я проплакала. Навіть нормально не могла працювати, бо мій моральний стан був на межі. Я зателефонувала чоловіку в Торецьк, він почув мій голос, зрозумів, що зі мною відбувається, і сказав: “Завтра зранку збирайся і виїжджай, бо так далі вже не можна”. І от 19 травня зранку я сиджу, пишу заяву, що буду виїжджати, і в цей момент стався прильот у п’ятиповерхівку за пожежною частиною. Тоді мене ще більше накрило”, — розповідає Світлана Стор’єва.

Бахмутянка каже, що через важкий моральний стан погано пам’ятає свій виїзд. На той момент вона щиро вірила, що повернеться додому, і впевнено казала про це чоловікові. Тому їхала з міста з кількома літніми речами, плануючи згодом повернутися.

Нове життя і нова робота у Кременчуці

За все своє життя до війни Світлана Стор’єва майже не виїжджала з рідної Донеччини. Всі її рідні та друзі теж були в цій області, тому коли постало питання про виїзд, родина не знала, куди їм їхати. Думаючи про виїзд дітей, Олександр Стор’єв вирішив зателефонувати своєму однокурснику, який жив на Полтавщині. Той допоміг родині і знайшов житло у Кременчуці. Спочатку туди виїхали діти подружжя разом з бабусями, а у травні до них приїхала і Світлана.

У Кременчуці жінка влаштувалася диспетчеркою в місцеву пожежну частину. Колектив привітно зустрів бахмутянку, але перший час їй було важко адаптуватися.

“Коли я приїхала у Кременчук, то було важко морально. Бо я ніколи не жила в інших містах, і мені потрібно було адаптуватися до нових умов життя і до нового міста. Також перший час було важко адаптуватися на роботі в новому колективі, звикнути до міста. Бо в Бахмуті я з дитинства росла, знала кожну вулицю, і мені було дуже легко. Людина телефонувала і могла не називати точну адресу, а просто сказати, наприклад, біля якого це магазину. І я вже автоматично розуміла, що це за адреса і відправляла туди машину. У Кременчуці ж було по-інакшому, і це було дуже складно”, — згадує бахмутянка.

Загартувало Світлану добове чергування 27 червня 2022 року. Тоді росія завдала ракетного удару по ТЦ “Амстор”, де загинули 22 людей.

“Це, мабуть, десь місяць пройшов після того, як я приїхала до Кременчука. І через те, що я тільки місяць там пропрацювала, то не знала всіх цих масштабів. У той день мені довелося включити всю швидкість реакції, щоб всіх оперативно зібрати і відправити на допомогу людям. Саме це чергування різко мене загартувало, і я остаточно влилася в колектив”, — каже Світлана Стор’єва.

Жінка каже, що адаптуватися в новому місті їй вдалося за підтримки людей. Її тепло прийняли в робочому колективі, а родина місцевих жителів допомогла з житлом. Саме привітні люди, які були готові допомогти, зробили адаптацію легшою.

“Нас прийняла родина — поселила у свою квартиру, а самі жили у приватному будинку. Тоді ціни на оренду житла були дуже високі, а нас прийняли за 3 тисячі гривень. На той момент це були смішні гроші. І я дуже вдячна цим людям. Вони нам всім допомагали, іноді привозили фрукти і овочі зі свого городу. Саме в такі моменти розумієш, що є ще людяність, ще залишились якісь нематеріальні цінності у людей. Саме на таких людях і тримається світ”, — зауважила бахмутянка.

Світлана Стор’єва прожила разом з дітьми у Кременчуці до весни 2024 року. Її чоловік весь цей час був у Торецьку. Коли робота рятувальників у Торецьку стала неможливою через обстріли, Олександра Стор’єва перевели до Чернігова. Там він обійняв одну з керівних посад. Сюди ж він перевіз і свою родину.

З листопада 2024 року Світлана Стор’єва більше не працює в ДСНС особисті обставини. Зараз вона доглядає за дітьми. У 2025 році в подружжя народилася третя дитина.

Спогади про Бахмут і захоплення фотографією

З дитинства Світлана Стор’єва захоплювалася фотографією. Вона займалася любительською зйомкою і часто фотографувала рідний Бахмут. Сьогодні ці фото і спогади гріюють її душу.

“Ще коли я навчалася у школі, любила фотографувати щось на мобільний телефон. Потім у мене з’явився цифровий фотоапарат, і я фотографувала заходи сонця, природу, все, що здавалося тоді гарним. А у 2024 році у мене з’явився більш сучасний телефон і гарна камера, то я вже фотографую більше дітей, знайомих, робила сімейні фотосесії. Фотографія для мене — це можливість зупинити час і закарбувати момент, який більше не повернеться. Зараз, наприклад, я часто переглядаю фото з Бахмута. Особливо мені подобаються фото зими 2021 року, вона тоді була дуже красива і сніжна. Пам’ятаю, що я тоді дуже багато відео знімала, фотографувала дітей, себе, місто. І зараз така чудова пам’ять залишилася”, — каже Світлана Стор’єва.

Сьогодні Світлана з теплом згадує відомі всім бахмутянам місця — алею троянд, набережну, Палац культури імені Євгена Мартинова, розважальний центр “Перемога”. Але є й те, про що вона шкодує — що не відвідала соляні шахти Соледара.

“Ми дуже любили бувати на алеї троянд, на набережній, яка після реконструкції була неймовірно гарною. Також дуже любила наш Палац культури. У нас із чоловіком там була весільна фотосесія у 2014 році. Пам’ятаю, коли побачила, що будівля згоріла під час бойових дій, то в мене прямо серце розривалося, бо дуже багато спогадів з цього місця. Також дуже часто бували в розважальному центрі “Перемога”: у кіно ходили, в кафе відпочивали. Усе життя проживши в Бахмуті, ми звикли до свого міста й не помічали його унікальності, хоча люди їхали до нас з усієї України та з-за кордону. Лише в червні 2021 року ми з чоловіком нарешті потрапили на екскурсію до штолень Бахмутського заводу шампанських вин. Це справило неймовірне враження. Єдине, про що шкодуємо — ми так і не встигли побувати в соляних шахтах Соледара, бо постійно відкладали цю поїздку на потім”, — згадує Світлана Стор’єва.

Любов до Бахмута жінка прививає і своїм дітям, які виїхали з міста зовсім маленькими.

“Мені часто здається, що ми — останнє покоління, яке по-справжньому пам’ятає Бахмут живим і так сильно до нього прив’язане. Наші діти вже будуть відчувати це інакше. Моєму сину на момент виїзду було 7 років, а доньці всього 4. Син ще має власні спогади: пам’ятає свій дім, свою школу, момент нашої евакуації. А донечка була надто маленькою, тому для неї Бахмута, як рідного простору, майже не існує, її свідомі спогади починаються вже з Кременчука та Чернігова”, — каже бахмутянка.

Бахмут залишився у пам’яті Світлани, як найкраще місце і рідний дім. Довгий час жінка плекала надію на повернення. Та ці мрії обірвалися після того, як вона побачила відео свого зруйнованого будинку. Розуміючи, що повертатися нікуди, родина будує нове життя на новому місці. Але у цьому новому житті є й місце для Бахмута. Світлана збирає свою маленьку колекцію речей, пов’язаних із рідним домом. Це книга, сувенірна монета, чашка і світильник із символікою Бахмута. А найцінніший артефакт — невикористаний квиток із парку атракціонів, який колись жінка поклала в гаманець, і він так і поїхав з нею в евакуацію.

Читайте також:

• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!