Чоловік з задумливим поглядом у вишитій сорочці дивиться кудись в далечінь — це фото Артема Мирошниченка досі стоїть на його сторінці у Facebook. Артема знають як активіста, волонтера, людину, яка не побоялась відкрито виражати свої погляди, підтримувала й популяризувала все українське. Але, крім цього, він ще був братом, сином, другом, ідейником, який надихав інших. Артем любив ліс, любив ходити восени з мамою по гриби й любив тишу.

Редакція згадує Артема Мирошниченка у спогадах.

Для того, щоб відтворити портрет Артема, ми звернулись до брата, Сергія Мирошниченка, а також поспілкувались з його товаришкою Іриною Жданюк. Цей текст поділений на різні періоди життя Артема очима двох людей, які знали його з двох зовсім різних сторін. Далі наводимо пряму мову.

“Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате”

***

З народження я не пам’ятаю Артема, тому що я молодший за нього, він мій старший брат. Як і у всіх, дитинство у нас було не дуже багате, зовсім звичайна родина. Між нами було чотири роки різниці, й коли я був у восьмому класі, Артем вже поїхав вчитися в технікум на лісовода. А потім додому він майже не приїжджав, лише інколи на вихідні. Мобільного тоді не було, тому й спілкувались ми рідко. Артем був завжди такий сором’язливий, особливо друзів не мав.

Не те, що він відлюдник якийсь був. Ні… просто такий от був. З малого він мав велике хобі, займався моделюванням — дуже любив майструвати ці всякі конструктори літаків, мав велику колекцію різних моделей. Часто він за моделюванням проводив весь вільний час.

Ми якось не дуже часто ділились таємницями, і як це буває у юнацькому віці між братами — часто сперечались між собою, конкурували. Але потім наші стосунки змінювались.

Пам’ятаю, коли Артем приїздив з технікуму, то завжди приносив мені якісь подарунки. Навіть знав, яку музику я полюбляю. Він їздив додому через Донецьк і, заїжджаючи туди, намагався якісь приколи мені купити, наприклад аудіокасету з улюбленою групою.

А потім вже я випустився зі школи, поїхав від батьків. З 18 років додому я приїжджав рідко, інколи з мамою й татом зідзвонювалися, але вже такого тісного зв’язку не було. Якось так от доля розвела нас, що кожен майже з якогось певного часу жив окремо.

Примітка. Артем Мирошниченко народився та жив в Бахмуті, в 2003 вступив у Великоанадольський лісовий технікум у смт. Графське. Вчився на лісовода.

“Артем любив з мамою збирати гриби восени”

Артем вивчився на лісовода. Він насправді дуже любив природу, от його вона цікавила, любив тварин. Навіть у місцевому товаристві Лада він завжди возився з тими собаками. Якщо знайде собаку на вулиці, то її туди відвезе відразу.

Природа, ліс для нього, напевно, були особливими, можливо він вбачав якусь романтику в тому, щоб самому жити в лісі. А ще Артем любив осінь: коли працював у селі, то ніколи не брав відпустку літом. Все терпів до осені, щоб з мамою піти по гриби. Він це дуже любив, й мама в мене фанат цього тихого полювання.

Також брат любив готувати чебуреки сам — то мама нас навчила, так. Дуже часто ми з ним згадували, як нас на літо відправляли до дідуся в Сіверськ, там була дача й наш приватний будинок.

Дідусь нам готував, а ми часто згадували його суп, з такими макаронами-ракушками. Він був томатний — не зазвичай, як всі готують, жовтий чи якийсь інший, а саме томатний. Це такий яскравий у нас спогад з дитинства був…

“У всієї нашої родини патріотична позиція”

Насправді у всіх нас склалося, у всієї родини, що ми всі мали проукраїнську позицію. Я своїм прикладом, й тоді ще моя дівчина, а зараз дружина показала, який напрямок треба тримати.

Ми з братом розмовляли про це. Він пояснював: якщо ти показав свою думку і бачиш, що ця думка осмислена — то немає сенсу вже показувати, що ти якийсь інший. Наш дід був ветераном війни, але ніколи не носив цю колорадську стрічку, не казав оце “можем повтарить”. На мене сильно вплинув 2008 рік — тоді в одному з інтерв’ю путін сказав, що росія сама виграла Другу світову війну… Мої друзі, більшість з Харкова, на той час були російськомовні, та і я сам так говорив – ми всі потроху перейшли на українську.

І Артем, й мої батьки колись були теж, як і я, російськомовні. Але дивлячись на всю цю ситуацію, маючи розум, аналізуючи, читаючи певну правильну літературу — до цього висновку, що потрібно було переходити на українську, не можна було не прийти.

У Бахмуті ми знайшли проукраїнські осередки, знайшли однодумців. І я думаю, що коло людей, знайомих і цікавих для Артема, ставало більшим. В 2014 році, коли Бахмут був під окупацією, ми, звісно, що переховувалися, бо мали іншу позицію. Дехто потім казав, що якби Артем не був такий гучний, він був би живий… Різне казали.

Після окупації міста багато людей змінили свою думку — вони вже не так чекали приходу руського міру, але прям кардинальних змін таких так і не відбулося у нас в місті. На проукраїнські рейки всі не стали. Тобто, все пройшло, на жаль, як-то кажуть, лагідною українізацією. Треба було все-таки якось більш суворо це робити.

Артем був членом Бахмуту українського. У мене моя думка, яку я не хочу озвучувати про нього. Але такий величезний плюс Бахмуту Українського — це те, що саме він зібрав під різними своїми дахами, тому що в різних містах ми збиралися, величезний гурт людей. І всі різні, всі цікаві, всі зі своєю думкою, але проукраїнською. Ми тоді дізналися, що є такі люди, що можна до них звернутися з якимось питанням і я знаю, що вони нам допоможуть.

Примітка. Брат Артема Мирошниченка військовослужбовець, який сьогодні захищає Україну. Для 204 батальйону Сергій збирає кошти на навушники та ПНБ для водія протитанкового взводу роти вогневої підтримки 204 батальйону ТРО. Підтримати збір за посиланням.

Ірина Жданюк

***

Родина Артема та родина Ірини займали проактивну позицію в Бахмуті. Вперше Артема дівчина побачила на одній з проукраїнських акцій в 2014 році. Його обличчя дівчина запам’ятала й потім не раз ще бачила.

Я думаю, це був 2014. Тобто десь після деокупації, от колись ми так видно проводили якраз такі заходи, ну, коли таке ситуація дозволяла — от мені здається, тоді ми познайомилися. Я не можу сказати, що була дуже близько знайома з Артемом. Але от мені він згадується дуже таким ввічливим, а ще його хотілося слухати.

Він надихав, мотивував молодь вивчати українську мову. Хотілося розмовляти так гарно, як він. Це, напевно, внутрішня харизма, але вона будувалась на таких опорах внутрішніх: щирості, відвертості. Люди боялися говорити відкрито про любов до Батьківщини, а Артем не боявся.

Він був щирою, не награною людиною. Він популяризував українське ще тоді, коли це не було мейнстрімом. У Бахмуті Артем ініціював ідею розмалювати фарбою частинку тротуару візерунком, як орнамент вишиванки. Це не просто така акція, де ми зібралися, поговорили і розійшлися. Для мене ця вишиванка була в такому значенні, що вона дає захист.

Знаю, кажуть, що цей візерунок, який наші предки вишивали на сорочках, якраз для того, щоб закрити всі-всі-всі криві сорочки. Це ніби для захисту людини. І в мене така теж з’явилася думка, що цей візерунок для захисту міста, такий символічний. Артем це зробив не просто на публіку, а щоб щось залишилось. Й малі діти, й старші люди звертали на цей тротуар увагу — це було таке легке та ненав’язливе знайомство з нашими традиціями.

А ще Артем, як і багато свідомих людей, які народились в місті, завжди хотів щось покращувати. Інколи мені здається, що у нас, бахмутян, ця риса вбудована з народження. Я постійно бачила Артема на всіх заходах, на акціях, відкритті першої книгарні…

Коли Артема не стало, це всіх дуже вразило, було відчуття потрясіння. І поки там лікарі боролись за його життя, інші люди так одразу почали згадувати, наскільки незмінною протягом років була його позиція. Навіть я особисто трошки зневірилася поступово, а людина стільки років була незмінно в своїй позиції. І оце я особисто відзначила. Новина про його смерть стала болючою. Це була втрата для всієї спільноти Бахмута. Тому що історія знову повторюється.

Такі люди, як Артем, які мали настільки сильну, міцну позицію, і не боялися — це рідкість. В них вистачає енергії не тільки для свого життя, а й для життя спільноти. Це рідкість для будь-якого суспільства. Я часто думаю: ось скільки б ще ця людина могла б зробити, так? Такі люди – це основа громадянського суспільства. І чим менше таких людей стає, тим більше ми відкачуємось назад.

***

Артема Мирошниченка вбили в Бахмуті 5 грудня, двоє неповнолітніх побили волонтера. За однією з версій – підлітки побили його за українську мову, якою він спілкувався. Через кілька днів він помер в лікарні, не приходячи до тями, а обвинувачені у смерті активіста досі не покарані.

Ми говоримо про важливе. Ваша підтримка дає нам силу!

Читайте також:

• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут
• “Бахмут завжди співатиме в душі різними нотами”: як учні та викладачі школи мистецтв створювали кліп про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!