Аскольд – одна з найзагадковіших постатей ранньої історії Київської Русі. Саме він, за літописами, зробив Київ центром держави та першим серед правителів Русі прийняв християнство. Його правління, походи на Візантію та трагічна загибель від рук Олега стали ключовими подіями в подальшому становленні Русі, як однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи.

Детальніше про постать Аскольда та його роль в історії України — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Київський князь Аскольд: біографія

Аскольд або, як зазначали в Ніконовському літописі, Осколд — київський князь, який жив у IX столітті.

Походження імені князя досі викликає запитання. Поширена версія виводить його з давньої ісландської. Haskuldr або Höskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням. За іншою версією — ім’я має місцеве, слов’янське коріння та пов’язується зі словом “Сколотити”.

Достеменно невідомо, як та коли народився Аскольд. Утім, існує безліч версій походження. Наприклад, польський хроніст XV століття Ян Длугош вважав, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Аналогічної думки дотримувався відомий український історик Михайло Грушевський.

Інша версія походження князя Аскольда базується на норманській теорії походження Русі. За нею, київський князь Аскольд міг бути Аслейком — сином шведського конунга Бйорна Залізнобокого та онуком легендарного вікінга Раґнара Лодброка.

В “Повісті временних літ” оповідається що Аскольд з Діром до княжіння в Києві були боярами Рюрика.

“І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, сказали: “Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам“, — зазначається в “Повісті временних літ”.

Царствування та похід на Царгорода

Наразі невідомим залишається й те, як почалося правління Аскольда в Києві. Утім, відомо, що в 860 році він очолив перший задокументований похід Русі на Царгород або Константинополь — столицю Візантії.

На світанку 18 червня 360 руських ладей з 8 тисячами вояків на борту несподівано з’явилися у Босфорській протоці й взяли Константинополь в облогу. Незабаром наспіла й піхота. Патріарх Фотій I емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: “Народ від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море”.

Облога Константинополя тривала цілий тиждень. За цей час, як згадували деякі візантійські історики, місто ледве не було захоплене силою. Утім, все завершилось мирною угодою, одним з пунктом якого було хрещення Аскольда та його дружини.

Никонівський літопис каже про хрещення при Аскольді, що русичі начебто і збирались хреститись, але згодились на це лише тільки після того, як впевнилися у божественній силі нової віри — вони кинули Євангеліє у вогонь, а воно не згоріло. Цю ж версію підтверджує й свідок — тогочасний патріарх Святий Фотій Великий, який свідчить, що руси, настрашені чудом Божої Матері, відмовились від язичництва, і визнавши істинність віри Христової, виявили бажання охреститися. Окрім цього, згідно зі свідченнями Св. Фотія, цісар Михаїл III вирядив до Києва єпископа та священник, і на Русі навіть було засновано окрему єпархію (митрополію).

Похід руських дружин на Константинополь у 860 році став важливою віхою Русі. Як писав константинопольський патріарх Фотій, відбулося “Відкриття Русі”. Саме з цієї події у візантійських та інших закордонних хроніках починається офіційний відлік історії Київської Русі. “Повість временних літ” зазначає, що з цього часу “почався прозивати Руська земля” або “Русь”.

Смерть Аскольда

Аскольд розпрощався з життям при загадкових обставинах — на нього напав новгородський воєвода Олег під час мирних переговорів. Владу в Києві одразу же захопили представники династії Рюриковичі.

Місце вбивства й поховання Аскольда з часом дістало збережену й донині назву – Аскольдова могила. З давніх часів на місці Аскольдової могили існувала церква Святого Миколи. Пізніше там було побудовано жіночий монастир, а у XII ст. – чоловічий. У 1809 році на Аскольдовій могилі звели невелику кам’яну церкву. З 1866 році до Аскольдової могили щорічно 15 липня Церквою здійснювався хресний хід від Миколаївського чоловічого монастиря.

З липня в 1937 році територію Аскольдової могили передали під парковий павільйон. У 1998 році церкву Святого Миколи відбудували, і тепер вона належить греко-католицькій церкві. Там же знаходиться невелика паркова зона за адресою: місто Київ, вулиця Паркова Дорога, 1 (станція метро Арсенальна).

Читайте також:

• Історичні перемоги українців: як Святослав переміг візантійців з вдвічі меншим військом?
• Історичні перемоги українців: як Ярослав Мудрий провчив половців
• Історичні перемоги українців: як збудували місто Переяслав

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Будинок за адресою вулиця Миру, 53, із характерним округленим кутом, був однією з найвідоміших будівель у центрі Бахмута. Ця так звана “сталінка” мала тривалу та складну історію, яка розпочалася ще у тридцяті роки минулого століття.

Детальніше про те, яка історія в заокругленої будівлі в центрі Бахмута, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як з’явилася будівля за адресою вулиця Миру, 53

Зведення будівлі офіційно розпочалося у 1933 році. Згідно зі звітами Артемівської міськради, будинок планували здати в експлуатацію вже наприкінці 1934 року. Однак процес розтягнувся на чотири роки через низку факторів. Будівництво гальмували нестача фінансування та будівельних матеріалів, дефіцит робочої сили, погані погодні умови та проблеми з логістикою. Через ці причини в період з весни 1934 до початку осені 1935 року вдалося збудувати лише стіни та накрити дах, після чого роботи припинилися.

Темпи будівництва прискорилися лише у 1936 році. Будівельники завершили зовнішні роботи, вставили вікна, оштукатурили фасад та підвели необхідні комунікації. Завдяки тому, що робітники систематично перевиконували задані норми, навесні 1937 року будинок офіційно здали в експлуатацію.

У тодішній пресі будівлю називали “Будинком залізничників” або “Будинком спеціалістів”. Фінансування робіт частково здійснювалося державними коштами, які отримували від продажу населенню облігацій “Позички Третьої П’ятирічки”.

Будівля в роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації в будинку квартирувалися німецькі військові. Радянська розвідка знала про це, тому літаки Червоної армії неодноразово намагалися розбомбити як цю будівлю, так і сусідні багатоповерхівки у центрі міста.

Точна дата першого руйнування будинку невідома, проте історики припускають, що це сталося влітку 1943 року під час активних авіаційних бомбардувань. Відновлення споруди відбулося вже після закінчення Другої світової війни, приблизно наприкінці сорокових років.

Історія комерційних приміщень

Округлений кут будинку завжди використовувався для торгівлі та надання послуг. У період з 1937 по 1941 роки на першому поверсі функціонував магазин споживчих товарів. У другій половині двадцятого століття там відкрили залізничну аптеку. На початку дев’яностих вона перетворилася на комерційну аптеку, а згодом на цьому місці працював магазин електроніки “Алло”.

Будівлю повністю зруйнували росіяни внаслідок інтенсивних бойових дій.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!