Аскольд – одна з найзагадковіших постатей ранньої історії Київської Русі. Саме він, за літописами, зробив Київ центром держави та першим серед правителів Русі прийняв християнство. Його правління, походи на Візантію та трагічна загибель від рук Олега стали ключовими подіями в подальшому становленні Русі, як однієї з наймогутніших держав середньовічної Європи.

Детальніше про постать Аскольда та його роль в історії України — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Київський князь Аскольд: біографія

Аскольд або, як зазначали в Ніконовському літописі, Осколд — київський князь, який жив у IX столітті.

Походження імені князя досі викликає запитання. Поширена версія виводить його з давньої ісландської. Haskuldr або Höskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням. За іншою версією — ім’я має місцеве, слов’янське коріння та пов’язується зі словом “Сколотити”.

Достеменно невідомо, як та коли народився Аскольд. Утім, існує безліч версій походження. Наприклад, польський хроніст XV століття Ян Длугош вважав, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої князем Києм. Аналогічної думки дотримувався відомий український історик Михайло Грушевський.

Інша версія походження князя Аскольда базується на норманській теорії походження Русі. За нею, київський князь Аскольд міг бути Аслейком — сином шведського конунга Бйорна Залізнобокого та онуком легендарного вікінга Раґнара Лодброка.

В “Повісті временних літ” оповідається що Аскольд з Діром до княжіння в Києві були боярами Рюрика.

“І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, сказали: “Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам“, — зазначається в “Повісті временних літ”.

Царствування та похід на Царгорода

Наразі невідомим залишається й те, як почалося правління Аскольда в Києві. Утім, відомо, що в 860 році він очолив перший задокументований похід Русі на Царгород або Константинополь — столицю Візантії.

На світанку 18 червня 360 руських ладей з 8 тисячами вояків на борту несподівано з’явилися у Босфорській протоці й взяли Константинополь в облогу. Незабаром наспіла й піхота. Патріарх Фотій I емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: “Народ від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море”.

Облога Константинополя тривала цілий тиждень. За цей час, як згадували деякі візантійські історики, місто ледве не було захоплене силою. Утім, все завершилось мирною угодою, одним з пунктом якого було хрещення Аскольда та його дружини.

Никонівський літопис каже про хрещення при Аскольді, що русичі начебто і збирались хреститись, але згодились на це лише тільки після того, як впевнилися у божественній силі нової віри — вони кинули Євангеліє у вогонь, а воно не згоріло. Цю ж версію підтверджує й свідок — тогочасний патріарх Святий Фотій Великий, який свідчить, що руси, настрашені чудом Божої Матері, відмовились від язичництва, і визнавши істинність віри Христової, виявили бажання охреститися. Окрім цього, згідно зі свідченнями Св. Фотія, цісар Михаїл III вирядив до Києва єпископа та священник, і на Русі навіть було засновано окрему єпархію (митрополію).

Похід руських дружин на Константинополь у 860 році став важливою віхою Русі. Як писав константинопольський патріарх Фотій, відбулося “Відкриття Русі”. Саме з цієї події у візантійських та інших закордонних хроніках починається офіційний відлік історії Київської Русі. “Повість временних літ” зазначає, що з цього часу “почався прозивати Руська земля” або “Русь”.

Смерть Аскольда

Аскольд розпрощався з життям при загадкових обставинах — на нього напав новгородський воєвода Олег під час мирних переговорів. Владу в Києві одразу же захопили представники династії Рюриковичі.

Місце вбивства й поховання Аскольда з часом дістало збережену й донині назву – Аскольдова могила. З давніх часів на місці Аскольдової могили існувала церква Святого Миколи. Пізніше там було побудовано жіночий монастир, а у XII ст. – чоловічий. У 1809 році на Аскольдовій могилі звели невелику кам’яну церкву. З 1866 році до Аскольдової могили щорічно 15 липня Церквою здійснювався хресний хід від Миколаївського чоловічого монастиря.

З липня в 1937 році територію Аскольдової могили передали під парковий павільйон. У 1998 році церкву Святого Миколи відбудували, і тепер вона належить греко-католицькій церкві. Там же знаходиться невелика паркова зона за адресою: місто Київ, вулиця Паркова Дорога, 1 (станція метро Арсенальна).

Читайте також:

• Історичні перемоги українців: як Святослав переміг візантійців з вдвічі меншим військом?
• Історичні перемоги українців: як Ярослав Мудрий провчив половців
• Історичні перемоги українців: як збудували місто Переяслав

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Стус, якого ми не знали: до роковин загибелі розповідаємо про поета, якого сформувала Донеччина

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!