Олег моргун регулярно фігурує в новинах окупаційної влади. Він є “мером” окупованого Маріуполя. Очолює місто він з 2023 року. До роботи на окупантів олег моргун працював у правоохоронних органах України.

Звідки родом олег моргун та як він став “мером”? Редакція зібрала детальне досьє на колаборанта.

Звідки родом олег моргун

У біографії олега моргуна, опублікованій у росджерелах, вказано, що він народився 19 березня 1967 року в селі Садківці Вінницької області. Там він закінчив сільську восьмирічну школу. Після цього вступив до Червоноармійського педагогічного училища, де навчався чотири роки за спеціальністю “Праця та креслення”.

Після цього олег моргун закінчив заочне відділення Донецької школи міліції. У 2001 році став випускником Донецького інституту внутрішніх справ.

Олег моргун, кар’єра в Україні

Олег моргун працював міліціонером з березня 1989 року. Був оперуповноваженим карного розшуку, а зголом начальником відділу карного розшуку і начальником кримінальної міліції. Згодом дослужився до посади начальника Новоазовського райвідділку міліції. Також був старшим оперуповноваженим в особливо важливих справах відділу внутрішньої безпеки Донецької області.

З 2013 року очолював Головне управління внутрішніх справ Новоазовська.

З початком війни у 2014 році олег моргун продовжив працювати на боці України. 10 травня 2014 року його призначили виконувачем обов’язків начальника Маріупольського управління МВС у Донецькій області замість викраденого терористами Валерія Андрущука. Спочатку моргун протидіяв бойовикам днр — збирав і передавав інформацію про них до вищих органів міліції та безпосередньо їх затримував.

Однак це тривало недовго. Під час окупації Маріуполя у 2014 році олег моргун перейшов на бік окупантів.

Затримання і втеча до “днр”

18 травня 2014 року олег моргун взяв участь у пресконференції бойовиків “днр” — дениса кузьменка і так званого “коменданта” Маріуполя андрія борисова. Олег моргун був присутній як начальник міліції. Бойовики розповідали журналістам про плани оборони міста від ЗСУ.

У червні 2014 року Маріуполь був звільнений від окупантів. Олега моргуна, який працював з бойовиками, затримали, але ненадовго. Прокуратура не змогла знайти достатньо доказів і його відпустили. Після цього олег моргун вийшов на пенсію і втік до окупованого Новоазовська.

Олег моргун, кар’єра в “днр”

Після втечі до Новоазовська олег моргун пішов на співпрацю з окупантами. У березні 2015 року тодішній голова “днр” олександр захарченко призначив його головою Новоазовського району “днр”. У серпні 2016 року захарченко призначив моргуна головою міста Ясинувата.

На цьому посту він пробув до січня 2019 року. Замість нього головою Ясинуватої назначили дмитра шевченка, а олега моргуна повернули на колишню посаду — голову Новоазовського району “днр”.

23 січня 2023 року олег моргун став так званим “мером” Маріуполя. На цю посаду його призначив ватажок “днр” пушилін.

Примітно, що 6 листопада 2023 року моргуна відправили у відставку, про що є відповідний указ “голови днр”. Однак фактично олег моргун продовжує виконувати обов’язки мера. Чому так сталося не повідомляють ні керівництво “днр”, ні сам моргун.

Олег моргун як очільник Маріуполя

На посаді мера Маріуполя олег моргун виконує накази росії. Місто перелаштовують на російські законодавство, стандарти освіти, надання послуг, культурне життя тощо. Псевдомер активно впроваджує “нові порядки”.

Зокрема, в окупованому Маріуполі за сприяння мера проводили вибори рф. А саме вибори президента росії. При цьому олег моргун звітував про “високу явку на виборні пункти і високу підтримку путіна”. Також у Маріуполі проводили вибори губернатора санкт-петербурга.

Також у Маріуполі проводять різноманітні розважальні заходи під прапорами росії. А саме: ярмарок з виробниками рф і “днр”, Новий рік з російськими концертами і казковими персонажами.

Особливу увагу моргун приділяє заходам “російського патріотичного спрямування”. У Маріуполі відзначають день прапора “днр”, річниці вступу “днр” до складу рф, день народного єднання, день героїв вітчизни тощо. На ці “свята” активно залучають молодь, пропагуючи їм “любов і повагу” до всього російського.

Пропаганду поширюють серед молоді не лише на свята. Зокрема, в Маріуполі за сприяння олега моргуна почав працювати загальноросійський молодіжний рух “народний фронт”. За кожним районом міста закріпили кураторів, які “координуватимуть і організовуватимуть заходи з суспільно-патріотичного виховання дітей та підлітків”.

Окрім цього, в Маріуполі відкрили філіал російського воєнно-історичного товариства. Він теж займатиметься вихованням молоді, а також популяризацією російської історії.

Також у школах розповідають про “героїв сво”. На честь загиблих росіян і відкривають пам’ятні дошки та іменні парти у навчальних закладах.

Попри те, що Маріуполь сильно постраждав внаслідок російської агресії, олег моргун ініціює акції підтримки росіян. Зокрема, з Маріуполя відправляли гуманітарні вантажі в курську область. За його словами, з серпня по жовтень Маріуполь відправив до курська 70 тонн гуманітарних вантажів. Також у Маріуполі селять біженців з курської області. Їх розміщують у так званому “націоналізованому” житлі — оселях маріупольців, які виїхали з окупації.

Окремо олег моргун звітує про відновлення і будівництво житла в Маріуполі. Він часто розповідає про те, що всі маріупольці отримують компенсаційне житло. Втім, на практиці це все дуже складно, про що пише сам моргун. Зокрема, псевдомер розповів про звернення до нього місцевої жительки. Жінка отримала позитивне рішення комісії щодо надання компенсаційної чотирикімнатної квартири. Але вже понад рік вона не може її отримати. Обіцяне житло видадуть лише “за наявності квартири по метражу і підходом черги”.

Отримати компенсаційне житло не можуть і люди, які втратили документи. Окупаційна влада не може їм допомогти і посилає в суди.

Олег моргун також продовжує займатися “націоналізацією” житла маріупольців. Покинуте житло забирають у “власність муніципалітету”.

Олег моргун, відповідальність за колабораціонізм

У 2017 році олега моргуна заочно судили. Приазовський районний суд Запорізької області визнав його винним в участі у терористичній організації. Олега моргуна засудили до 11 років позбавлення волі.

У 2023 році олегу моргуну оголосили підозру в колабораційній діяльності. Обвинувальний акт передали до Жовтневого районного суду Дніпропетровська.

Також олег моргун потрапив до списку санкцій НАЗК та санкційного списку США.

Читайте також:

• Хто такий олександр шатов: досьє на псевдомера міста Шахтарськ
• Хто такий іван приходько: досьє на мера окупованої Горлівки
• Хто така елеонора федоренко: досьє на чиновницю “днр”, яка займається депортацією українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фахівці українських платформ “ЛУН” та “Work.ua” провели спільне дослідження, щоб з’ясувати рівень доступності житла в різних регіонах нашої держави. Аналітики підрахували, скільки років доведеться повністю відкладати середню річну заробітну плату, щоб придбати власну однокімнатну квартиру.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Ситуація по регіонах: від безпечного заходу до прифронтових міст

Найдорожчим очікувано виявилося житло у західних областях. Щоб стати власником однокімнатної квартири в Ужгороді, Луцьку чи Львові, людині потрібно накопичувати весь свій річний дохід протягом 8 або навіть 8,5 років. У Києві цей показник трохи нижчий і становить 7,7 року.

Значно доступнішою є нерухомість у містах, наближених до лінії фронту. Як зазначають експерти “ЛУН”, постійні безпекові ризики суттєво знизили попит, що стримує ріст цін на квартири. Наприклад, у Дніпрі для купівлі житла потрібно відкладати 4,5 року, у Харкові — 3,5 року, у Миколаєві — 3,4 року, а в Запоріжжі середня квартира обійдеться лише у 2,4 року стабільного заробітку.

Прірва між професіями: кому найважче придбати житло

Терміни накопичення критично залежать від обраної спеціальності та рівня оплати праці. Дослідження демонструє колосальний розрив між різними професіями. Наприклад, менеджеру з продажу для купівлі житла в Харкові знадобиться відкладати свою зарплату 2,6 року, тоді як в Ужгороді чи Львові на це піде близько шести років роботи. Бухгалтеру на сході країни доведеться збирати кошти 3,5 року, а на заході — від 8 до 9 років.

Найскладніша ситуація спостерігається у працівників сфери базового обслуговування. Прибиральникам у Києві потрібно відкладати весь дохід протягом 14 років, а у Львові — понад 15 років. Аналітики констатують, що без сторонньої фінансової допомоги чи додаткових джерел доходу придбати нерухомість людям цих професій майже неможливо.

Ринок оренди: від третини доходу до абсолютної недосяжності

Оренда житла також демонструє значні регіональні контрасти. У Харкові винаймання однокімнатної квартири в середньому “з’їдає” лише 20% від зарплати, і представники більшості професій витрачають на проживання менше половини або третину свого доходу. У Києві цей показник сягає близько 50%.

Натомість у західних містах ситуація є критичною. У Львові оренда забирає 60-80% заробітку, а в Ужгороді витрати на житло впевнено сягають 80%. Для продавців, барист та касирів на заході країни оренда може забирати 96-98% доходу, а для прибиральників вартість оренди у Львові та Ужгороді взагалі перевищує 100% їхнього місячного заробітку.

Керівниця напрямку “ЛУН Статистика” Людмила Кірюхіна пояснює, що Львів та Ужгород поступово переходять у зону економічної недосяжності для багатьох спеціалістів. За її словами, міста, які суспільство сприймає як безпечніші, стають абсолютно недоступними для тих людей, хто забезпечує їхнє щоденне функціонування — працівників базових сервісів, торгівлі та сфери обслуговування.

Читайте також:

Індексація пенсій з 1 березня 2026 року: кому та на скільки підвищать виплати в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!