Дар’я Ковшарова — мама дитини з особливими потребами, через війну героїня була змушена евакуюватися з рідного Бахмута та шукати безпечного прихистку деінде. Наразі пані Дар’я живе в Київській області в невеличкому селі, тут родина облаштувала побут. адаптовується до нового помешкання й син Дар’ї, хлопчику у цьому допомагає навчання. Про те як навчаються інклюзивні дітки під час війни та чому потрібно звернути увагу на створення громадських осередків для дітей в селах — читайте в матеріалі.

Евакуація з Бахмута

Через російське вторгнення Дар’я Ковшарова разом із сином була змушена евакуюватися з міста. Спочатку притулок знайшли у Львові, родина знімала будинок, втім через скрутне фінансове становище, в якому опинилися мільйони українців, Дар’ї довелося шукати житло дешевше. Вибір впав на столицю, знайти житло було нелегко, каже героїня, адже мало господарів приймають родин із домашніми тваринами. Втім, Дар’ї все ж вдалося прилаштувати велику родину.

Село, де мешкає жінка із сином немає якихось активностей для інклюзивних дітей, за словами героїні навіть звичайним дітям тут важко знайти заняття. Інколи, діти від нудьги просто стукають палицями по парканах. В населеному пункті відсутні гуртки чи творчі осередки, з розваг — тільки старий дитячий майданчик, який потребує ремонту.

Наголосимо, що громадськість має звертати увагу на культурні осередки в своїй місцевості, адже організувати клуби за інтересами, полагодити дитячу зону чи створити цікаві розваги для дітей – завдання, яке можуть виконати самі ж жителі громади. Чудовий цьому приклад, мешканці села Званівки на Донеччині, які до повномасштабного вторгнення розвивали у селі громадські простори за власної ініціативи.

Дистанційне навчання для дітей з особливими потребами

Син героїні. Фото: особистий архів

Дистанційна освіта вже давно не є новиною для українських педагогів. Спочатку, такому формату посприяла епідемія коронавірусу, а в 2022 році діти знову були змушені навчатися онлайн через російське вторгнення.

“Наша школа була налаштована так, що навчання буде продовжуватися, попри будь-які обставини. Були труднощі, коли працювали планові відключення, але зараз все налагодили, тож стало значно легше. Вчителя нам в цьому році змінили, але нам все подобається. Наша нова педагогиня молода й ініціативна, вона цікаво проводить уроки, всі педагоги стараються, влаштовують щось цікаве”, — каже Дар’я Ковшарова, наголошуючи, що процес навчання організований добре.

За словами героїні часом їй доводиться допомагати вчителю, адже дитині важко сконцентруватися тривалий час, тож виходить так, що пані Дар’я трішки підпрацьовує асистенткою педагога.

“Водночас, зосередитися дитині може бути важко й при очному навчанні. Всі діти так поводяться. Зараз, на мою думку, це відволікання може бути пов’язане з тим, що діти не мають такого спілкування між собою, вони всі розкидані по різних містах. Звісно, що це відкладає на них відбиток, вони все розуміють, аналізують почуте. Коли дитина побачить як горить магазин в рідному місті, то вже не думатиме про навчання в ту мить”, — каже пані Дар’я.

Водночас успішність в школі у дитини збереглася, попри стресові умови. З недоліків дистанційного навчання — відсутність паперових книг. На думку, героїні дітям легше сприймати інформацію, коли є можливість тактильно взаємодіяти, а планшет чи інший гаджет в цьому плані програють звичайним книжкам. Придбати книги мають змогу далеко не всі батьки, школа також не може забезпечувати учнів підручниками, адже зараз вихованці в різних куточках країни й світу. 

Інтеграція в соціальне життя

Малюнок сина героїні. Фото: особистий архів героїні

В Бахмуті, каже Дар’я, у сина було активне соціальне життя. Дитина відвідувала заходи, займалася у місцевому центрі “Кіндер-клаб” та просто гралася з іншими дітками, зараз такої можливості немає.

“У Бахмуті ми намагалися долучати дітей до свят, виводили їх на національні свята, як День Вишиванки чи День прапора. Наразі соціальне життя дитини повністю зійшло нанівець. Звичайні гуртки не дуже бажають брати діток із особливими потребами. Якщо в якомусь гуртку є інклюзивна дитина, то це щось неймовірне. Зачасту, у звичайному житті діти із особливими потребами залишаються за бортом”, — пояснює мама хлопчика з особливими потребами.

Жінка додає, що на жаль в суспільстві не всі готові приймати людей із особливими потребами, тому часто такі люди мають дуже обмежене коло спілкування. Крім того, час від часу досі можна зіштовхнутися зі стереотипами, на кшталт тих, що аутизм передається при перебуванні поруч з такою людиною. 

Пошук можливостей

Героїня з сином. Фото: особистий архів героїні

У селі, де опинилася героїня, як ми зазначали раніше на жаль немає змоги для дітей із особливими потребами соціалізуватися. Пані Дар’я зазначає, що до Києва, де син міг б спілкуватися з іншими дітками, родині добиратися нелегко, по перше це займає багато часу, по-друге, без власної автівки такі поїздки є важкими для дитини. 

“Оренда житла, плата за комунальні послуги, їжа — це все немалі витрати. Ми їхали з Бахмута з мінімальною кількістю речей. Навряд чи ми зможемо відвідувати реабілітаційні центри в Києві, бо постане питання оренди житла, а люди не дуже хочуть здавати житло, тим хто має тварин”, — каже бахмутянка. 

Пані Дар’я не відкидає можливість переїзду в місто з початком теплої пори року, але поки родина залишається на Київщині. Дар’я вдячна педагогам, які попри труднощі не забувають за діток й проводять для них конкурси й різні заходи, які допомогають інклюзивним дітям швидше адаптуватися до життя. Своєю чергою поки в родини немає можливості жити в місті, Дар’я з сином відвідують сусідні села, нещодавно вони  побували в Археологічному музеї, дитині такі мандри подобаються.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: «Супермами з Бахмута» на Львівщині хочуть створити реабілітаційний центр

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!