Дар’я Ковшарова — мама дитини з особливими потребами, через війну героїня була змушена евакуюватися з рідного Бахмута та шукати безпечного прихистку деінде. Наразі пані Дар’я живе в Київській області в невеличкому селі, тут родина облаштувала побут. адаптовується до нового помешкання й син Дар’ї, хлопчику у цьому допомагає навчання. Про те як навчаються інклюзивні дітки під час війни та чому потрібно звернути увагу на створення громадських осередків для дітей в селах — читайте в матеріалі.

Евакуація з Бахмута

Через російське вторгнення Дар’я Ковшарова разом із сином була змушена евакуюватися з міста. Спочатку притулок знайшли у Львові, родина знімала будинок, втім через скрутне фінансове становище, в якому опинилися мільйони українців, Дар’ї довелося шукати житло дешевше. Вибір впав на столицю, знайти житло було нелегко, каже героїня, адже мало господарів приймають родин із домашніми тваринами. Втім, Дар’ї все ж вдалося прилаштувати велику родину.

Село, де мешкає жінка із сином немає якихось активностей для інклюзивних дітей, за словами героїні навіть звичайним дітям тут важко знайти заняття. Інколи, діти від нудьги просто стукають палицями по парканах. В населеному пункті відсутні гуртки чи творчі осередки, з розваг — тільки старий дитячий майданчик, який потребує ремонту.

Наголосимо, що громадськість має звертати увагу на культурні осередки в своїй місцевості, адже організувати клуби за інтересами, полагодити дитячу зону чи створити цікаві розваги для дітей – завдання, яке можуть виконати самі ж жителі громади. Чудовий цьому приклад, мешканці села Званівки на Донеччині, які до повномасштабного вторгнення розвивали у селі громадські простори за власної ініціативи.

Дистанційне навчання для дітей з особливими потребами

Син героїні. Фото: особистий архів

Дистанційна освіта вже давно не є новиною для українських педагогів. Спочатку, такому формату посприяла епідемія коронавірусу, а в 2022 році діти знову були змушені навчатися онлайн через російське вторгнення.

“Наша школа була налаштована так, що навчання буде продовжуватися, попри будь-які обставини. Були труднощі, коли працювали планові відключення, але зараз все налагодили, тож стало значно легше. Вчителя нам в цьому році змінили, але нам все подобається. Наша нова педагогиня молода й ініціативна, вона цікаво проводить уроки, всі педагоги стараються, влаштовують щось цікаве”, — каже Дар’я Ковшарова, наголошуючи, що процес навчання організований добре.

За словами героїні часом їй доводиться допомагати вчителю, адже дитині важко сконцентруватися тривалий час, тож виходить так, що пані Дар’я трішки підпрацьовує асистенткою педагога.

“Водночас, зосередитися дитині може бути важко й при очному навчанні. Всі діти так поводяться. Зараз, на мою думку, це відволікання може бути пов’язане з тим, що діти не мають такого спілкування між собою, вони всі розкидані по різних містах. Звісно, що це відкладає на них відбиток, вони все розуміють, аналізують почуте. Коли дитина побачить як горить магазин в рідному місті, то вже не думатиме про навчання в ту мить”, — каже пані Дар’я.

Водночас успішність в школі у дитини збереглася, попри стресові умови. З недоліків дистанційного навчання — відсутність паперових книг. На думку, героїні дітям легше сприймати інформацію, коли є можливість тактильно взаємодіяти, а планшет чи інший гаджет в цьому плані програють звичайним книжкам. Придбати книги мають змогу далеко не всі батьки, школа також не може забезпечувати учнів підручниками, адже зараз вихованці в різних куточках країни й світу. 

Інтеграція в соціальне життя

Малюнок сина героїні. Фото: особистий архів героїні

В Бахмуті, каже Дар’я, у сина було активне соціальне життя. Дитина відвідувала заходи, займалася у місцевому центрі “Кіндер-клаб” та просто гралася з іншими дітками, зараз такої можливості немає.

“У Бахмуті ми намагалися долучати дітей до свят, виводили їх на національні свята, як День Вишиванки чи День прапора. Наразі соціальне життя дитини повністю зійшло нанівець. Звичайні гуртки не дуже бажають брати діток із особливими потребами. Якщо в якомусь гуртку є інклюзивна дитина, то це щось неймовірне. Зачасту, у звичайному житті діти із особливими потребами залишаються за бортом”, — пояснює мама хлопчика з особливими потребами.

Жінка додає, що на жаль в суспільстві не всі готові приймати людей із особливими потребами, тому часто такі люди мають дуже обмежене коло спілкування. Крім того, час від часу досі можна зіштовхнутися зі стереотипами, на кшталт тих, що аутизм передається при перебуванні поруч з такою людиною. 

Пошук можливостей

Героїня з сином. Фото: особистий архів героїні

У селі, де опинилася героїня, як ми зазначали раніше на жаль немає змоги для дітей із особливими потребами соціалізуватися. Пані Дар’я зазначає, що до Києва, де син міг б спілкуватися з іншими дітками, родині добиратися нелегко, по перше це займає багато часу, по-друге, без власної автівки такі поїздки є важкими для дитини. 

“Оренда житла, плата за комунальні послуги, їжа — це все немалі витрати. Ми їхали з Бахмута з мінімальною кількістю речей. Навряд чи ми зможемо відвідувати реабілітаційні центри в Києві, бо постане питання оренди житла, а люди не дуже хочуть здавати житло, тим хто має тварин”, — каже бахмутянка. 

Пані Дар’я не відкидає можливість переїзду в місто з початком теплої пори року, але поки родина залишається на Київщині. Дар’я вдячна педагогам, які попри труднощі не забувають за діток й проводять для них конкурси й різні заходи, які допомогають інклюзивним дітям швидше адаптуватися до життя. Своєю чергою поки в родини немає можливості жити в місті, Дар’я з сином відвідують сусідні села, нещодавно вони  побували в Археологічному музеї, дитині такі мандри подобаються.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: «Супермами з Бахмута» на Львівщині хочуть створити реабілітаційний центр

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!