Сьогодні, 31 липня 2025 року, росіяни заявили, що їхні військові нібито захопили Часів Яр. Проте ця інформація не відповідає дійсності, а сама ситуація в місті залишається незмінною вже тривалий час.

Про це Суспільному повідомив начальник відділу комунікацій 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Іван Петричак.

Росія оголосила про “взяття” міста Часів Яр

31 липня міноборони рф опублікувало пост, у якому заявило, що місто Часів Яр було захоплене.

“Внаслідок наступальних дій “Південним” угрупованням військ на Краматорсько-Дружківському напрямку звільнено місто Часів Яр“, — заявили росіяни близько 08:00.

Ця інформація не відповідає дійсності. За словами начальника відділу комунікацій 24-ї ОМБр імені Короля Данила Івана Петричака, під контролем українських військових залишається частина міста, де ведуться активні бойові дії.

“Ситуація там незмінна вже тривалий час, попри брехню росіян“, — наголошує представник 24-ї ОМБр.

Начальник міської військової адміністрації Часів Яру Сергій Чаус теж прокоментував ситуацію. За його словами, росіяни вже вдруге публікують заяву про “захоплення” міста.

“Перший раз — на початку літа, тепер — ще раз. Я думаю, що вони його ще ‘захоплюватимуть’ кільканадцять разів. На цей момент місто не окуповане, на його території тривають бойові дії“, — зазначив Сергій Чаус.

Читайте також:

• На Донеччині двоє загиблих і десятеро поранених через нові обстріли рф
• Росіяни окупували село у Званівській громаді: карта від DeepState
• Росіяни наблизились до адмінмежі Дніпропетровщини: мапа від DeepState

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У травні 2024 року Бахмутський психоневрологічний інтернат відновив роботу на Полтавщині. Заклад релокували в село Веприк Миргородського району Полтавщини. Наразі інтернат продовжує приймати мешканців Донеччини, основна частина яких — люди, які евакуюються з регіону. В закладі облаштували необхідні умови, за кошти обласного бюджету закупили підйомники.

Як зараз працює заклад, редакції Бахмут IN.UA розповіла Людмила Костян — директорка Бахмутського психоневрологічного інтернату.

Бахмутський психоневрологічний інтернат: як працює у Полтавській області

У травні 2024 року відновив роботу Бахмутський психоневрологічний інтернат. Заклад працює у будівлі колишнього туберкульозного диспансеру, що в селі Веприк Полтавської області. Цю будівлю орендували, а також провели відновлення приміщень за підтримки Міжнародної організації з міграції.

Заклад фінансують з бюджету Донецької області. Через це проживати в інтернаті можуть виключно мешканці Донеччини.

На сьогодні заклад повністю укомплектовано. Вільних місць немає, але вони періодично з’являються.

“Інтернат розрахований на 100 ліжкомість, і наразі в нас проживають 100 підопічних. 50 людей — у геріатричному відділенні для людей старшого віку, і ще 50 людей — це люди з психічними розладами. Наразі вільних місць немає, але періодично у нас бувають зміни в наповнюваності. Місця з’являються з природніх причин. Середній вік людей з геріатричного відділення — за 80 років, тому буває так, що, на жаль, вони помирають. Тоді на їхнє місце можна поселити іншу людину. Також у нас було троє підопічних, які під час проживання у нас знайшли своїх родичів і переїхали до них”, — розповіла директорка закладу.

Бахмутський психоневрологічний інтернат задіяний і у процес евакуації людей з Донеччини. За наявності вільних місць, тут приймають самотніх маломобільних людей або людей з психічними розладами. Заклад надає евакуйованим повним супровід, а також прописку до завершення воєнного стану.

“До інтернату людей везуть благодійні організації, зокрема ми співпрацюємо з “Лікарями без кордонів” і “Проліском”. Але перебування в нашій установі для евакуйованих трохи змінено через воєнний стан. До війни людині виписувалась путівка на постійне проживання, і вона мешкала в нас до кінця своїх днів або поки її не заберуть родичі. Зараз путівка виписується на час воєнного стану. Якщо закінчиться війна, тоді вже будуть якісь нові розпорядження. Але люди в нас повністю захищені: вони тут прописані і проживають як повноправні мешканці Полтавської області”, — розповідає Людмила Костян.

Умови в Бахмутському психоневрологічному інтернаті

Всі мешканці інтернату повністю забезпечені доглядом. Вони мають медичний супровід, чотириразове харчування і необхідні ліки.

Людмила Костян каже, що заклад постійно працює над покращенням умов для мешканців. Особливо для людей маломобільних та людей з інвалідністю.

“Ми зробили все, щоб у нас було затишно і комфортно людям. Додали туалети, душові кімнати. У 2025 році за кошти обласного бюджету ми придбали два гусеничні сходові підйомники для людей, які проживають на другому поверсі. Вони працюють дуже просто, треба лише натиснути кнопку. Це дозволяє людям на кріслах колісних піднятися наверх або ж спуститися на перший поверх, а далі пандусом на вулицю. Окрім цього, ми купили два підйомники для людей, які прикуті до ліжка. Вони дозволяють підняти людину з ліжка і посадити на крісло”, — розповідає директорка інтернату.

Також персонал закладу працює над адаптацією людей до нових умов. Для підопічних організовують різні заходи, щоб дозвілля було цікавішим.

“Спочатку людям було важко адаптуватися, особливо тим, хто до війни жив у своєму будинку, а потім все втратив. Але ми працюємо над тим, щоб люди почували себе тут, ніби як вдома. І це вдається, наші підопічні кажуть, що почувають себе повноправними мешканцями громади. Цьому дуже сприяє і сама громада, запрошуючи нас на різні заходи. Наприклад, нещодавно ми відвідали, як гості, пісений фестиваль до дня народження Марусі Чурай, де виступали аматорські колективи, гості з Полтави, народна артистка. А творчі колективи громади приїжджають до нас на всі свята. Вони роблять для нас чудові концерти, співаючи разом з нашими підопічними і піднімаючи їм настрій”, — розповідає Людмила Костян.

За словами директорки заклад продовжує роботу з покращення умов для людей. Наступним кроком стане закупівля підйомника для медичного транспорту, щоб людей на кріслах колісних могли швидше і зручніше вивозити на прогулянки чи у профільні медичні заклади.

Читайте також:

• Переїхали з Часів Яру: як на Хмельниччині працює хоспіс для самотніх літніх людей
• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Безплатний притулок та адаптація: як санаторії України допомагають ВПО

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ми народжуємося, вчимося ходити, йдемо до школи, знаходимо друзів, вперше закохуємося, закінчуємо навчання, а далі шляхи в кожного різні, і всі вони проводять нас в один кінець, до смерті. Смерть — невідмінна частина людського життя, від неї ніяк не сховаєшся. Так ми прощаємося з рідними, проводимо поховання й цей обряд дуже важливий для вшанування пам’яті, для етапу горювання, який ми повинні пройти. Та що робити, якщо близьку людину не поховаєш? Якщо тіла її немає, й немає куди прийти на могилу? Росіяни забрали у багатьох сімей можливість провести в останню путь близьку людину. Тіла наших військових нерідко залишаються на полі бої або ж в окупації, й забрати їх звідти немає можливості. А рідні натомість отримують повідомлення “зник безвісти”.

Редакція поспілкувалася з двома жінками, які втратили найдорожчих, але не мали змоги попрощатися. Анна поділилася тим, що відчувають родини, коли близька людина зникає безвісти, а серце вже носить тишу втрати. Аліна — розповіла про свій шлях через суд, аби держава офіційно визнала смерть її чоловіка. Лише після цього вона зможе провести його в останню путь: без тіла, але з гідністю, з правом на памʼять і прощання.

Що відчувають рідні?

Почати цю розповідь ми хочемо з голосу тих, хто залишився чекати, зі спогаду, що не має могили. Анна втратила батька на війні 10 місяців тому, і досі не змогла провести його в останню путь. У цих обставинах найточніше слово для опису її стану — невизначеність. Це відчуття виснажує, позбавляє опори й змушує жити між надією й болем. 

“Фактично мій батько зник безвісти, хоча ми знаємо, де і як він загинув. Було багато питань від родичів і знайомих — як це загинув, але зник. Якщо говориш, що зник, то багато хто бажає знайти живим, чи у полоні, чи у лікарні. І знову, і знову треба пояснювати, як саме зник твій родич. Було таке, що деякі з рідні вичитували нам, що ми нічого не робимо. Але ж я не поїду на лінію зіткнення, щоб самотужки евакуювати тіло. Є розуміння, що тіло не варто, щоб за нього гинули інші. Але все одно чекаєш…

Поховання як крапка в історії життя. Це важко описати, але ми зав’язли у думках про його загибель, не можемо до кінця усвідомити і прийняти. Бо нема доказів, немає тіла, розум відмовляється прийняти факт загибелі. Фантазує, що це не правда, вигадує сценарії спасіння. А через секунду ти уявляєш, як тато лежить у лісі, один, холодний і самотній”, — ділиться Анна.

За словами жінки, її родина застрягла посеред маршруту “смерть — поховання — прийняття”. Анна додає — вона досі не може усвідомити, що тата немає. Часом її гризуть сумління, що вона погана донька, бо не може провести батька в останню путь. Вона шукає його обличчя в обмінах полоненими, живе хибною надією, а потім перечитує повідомлення командира, де побратими намагаються евакуювати тіло, і знову переживає усе наново. Це замкнуте коло. Єдине, що його розірве, каже Анна — це побачити і поховати тата. 

“Бо тоді вже ці думки відчепляться від мене”.

Анна мріє зібрати близьких, згадати усе добре про тата, зустріти людей, що також горюють через втрату — почути, яким він був за життя, згадати щось, що не пам’ятає, але пам’ятають інші. І хоч родина Анни не дуже релігійна, однак відпустити його, відспівати, покласти квіти і поговорити над могилою — це все втамувало б її біль, розмірковує героїня. Бо знати, що рідна людина десь поруч, мати можливість прийти на могилу — цього б вистачило.

Ми також запитали Анну, що могло б підтримати родину у стані втрати. Вона вважає, що важливою є фахова психологічна допомога, а також символічні місця памʼяті — наприклад, Алеї Слави як альтернатива, коли немає могили. Її саму тримало піклування про родину, спокійні моменти на природі поруч з домашніми тваринами. А ще прощання через дію: розібрати речі тата, передати друзям щось особисте на згадку.

Власний досвід Аліни Отземко. Як у судовому порядку домогтися визнання факту смерті

Далі ви прочитаєте історію Аліни Отземко з міста Корсунь-Шевченківський. Її чоловік загинув 7 червня 2024 року на Лимансько-Куп’янському напрямку, удома його чекав чотирирічний син. Попри відсутність тіла, у 2025 році Аліні вдалося через суд домогтися офіційного визнання загибелі. 

Примітка: Аліна Отземко — психологиня, психотерапевтка в процесі навчання, авторка книжок “Чому тато не вдома?” та “Чому тато загинув?”. 

Чоловік нашої героїні, Василь Отземко на позивний “Тічер” (від англійської teacher, вчитель), до повномасштабки працював вчителем історії у школі. Але з перших днів вторгнення пішов захищати країну, згодом доєднався до 44 ОМБР, де отримав офіцерське звання під час виконання бойового завдання. Дружина згадує його цитату:

“Він говорив так: Як я можу вчити дітей історії, якщо вона твориться прямо зараз”.

Василь Отземко загинув у селі Джерельне Луганської області, через тиждень ця територія стала окупованою. Забрати звідти тіло Василя не було можливості. Крім того, через спеку, яка була в той час, а це був червень, тіла швидко розкладалися. Аліна пояснює: за попередніми даними, росіяни ті тіла, які були на цій території, включно з російськими солдатами, спалювали. Максимум, що могло залишитися — це рештки тіла. Черкаска здала ДНК-тест, щоб у випадку, коли рештки повернуть, була змога ідентифікувати чоловіка. Жінка отримала повідомлення про те, що її чоловік вважається зниклим безвісти.

Далі для Аліни почався довгий бюрократичний процес. Після смерті чоловіка військова частина розпочала службове розслідування, тоді і почалися перші проблеми. 

“Військова частина намагалася написати в рапорті, що мій чоловік пішов самовільно. Якщо таке визнають, то це означає, що у родини не буде ні статусу, ні виплат, нічого для сім’ї. Я вдячна побратимам за те, що вони тоді не дали цього зробити, тому що було бойове розпорядження, згідно з яким він все робив за наказом”, — пояснює Аліна Отземко.

Другим нюансом стало те, що службове розслідування, яке мало тривати у перший місяць, розпочали аж через три тижні після зникнення військового. У розслідуванні була друга спроба знову вказати, що Василь пішов самовільно, додає дружина. Цього вкотре не дозволили зробити його побратими.

У випадку Аліни, побратими Василя були свідками, які вказали, що саме відбулося під час його останнього виходу — саме їх свідченням стали ключовими. Але якщо ваш рідний зазначений як “зниклий безвісти”, й ви не маєте жодних свідків, що сталося з ним, то через суд вам буде дуже проблематично довести факт загибелі. Тому, наголошує пані Аліна, так важливо тримати добрий контакт з побратимами та бригадою, де служить ваша близька людина.

“В мене в службовому розслідуванні вказано дані, що він загинув, що є свідки, які про це говорять. Це значно спростило процес. Свідчення побратимів були у службовому розслідуванні — цього вистачало. Не потрібно було, щоб вони давали їх очно”, — ділиться у розмові жінка.

Загалом Аліна двічі була на судовому засіданні. Судовий процес з моменту подачі заяви у жінки зайняв 2-3 місяці, але термін буде залежати й від завантаженості вашого суду. Сам процес підготовки до суду тривав довше, адже з адвокатами на зв’язку Аліна була близько пів року, допоки не зібрала всі документи. По безплатну правничу допомогу вона не зверталася — найняла адвоката, якому довіряла і який представляв її інтереси. Жінка радить: якщо ви також плануєте використовувати платну допомогу фахівця, то звертайте увагу на договір, який підписуєте, щоб там була фіксована сума оплати.

Суд відбувається за місцем прописки. Але якщо ми беремо, умовно, окуповані території, де суд не працює, то звертатися треба до або релокованого суду, або ж , якщо попередній не працює, то до суду, який перебрав на себе повноваження, тобто реорганізувався.

“Коли людина зникає без звісти і немає свідків, які можуть підтвердити те, що сталося, людина проживає невизначену втрату. Велика кількість жінок вірять в те, що їх чоловік живий, що, можливо, він у полоні, в госпіталі, без пам’яті. Але в моєму випадку це працювало інакше, бо я бачила відео, яке мені надали побратими — вони не мали права цього робити по закону. Але я завжди кажу, що є закон, а є совість та людяність. Я розуміла, що відбулося, і що рештки можуть ніколи не повернутися, але дуже важливо зберегти пам’ять. Бо це єдине, що залишається, зберігати пам’ять. Я дуже не люблю цю фразу, що герої не вмирають, адже вони вмирають першими, і єдине, що залишається — це зберегти про них пам’ять”, — розповідає Аліна Отземко.

Й додає, що навіть перейменувати вулицю можна лише іменем загиблого воїна, а не того, який має статус зниклого безвісти. Також не можна поставити пам’ятник, важче пояснити дитині, що з татом й де він. Аліна наводить власний приклад: її 4 річний син часто запитує, коли вони закопають тата в землю, чи де поховають тата. Визнання факту смерті — це й про повагу до дітей загиблих, які вже не мають можливості прийти до батька в обійми, але можуть хоча б мати могилу, куди приходити.

Аліна змогла добитися рішення про смерть чоловіка у липні 2025 року. Жінка ділиться порадами, як їй це вдалося:

• Тримати контакти із побратимами та бригадою, де служить ваш рідний;
• Слідкувати самостійно за термінами службового розслідування та його результатами, бо навіть якщо смерть людини підтвердили, через дрібні помилки розслідування може не стати підставою для суду. Наприклад, ділиться жінка, у справі її чоловіка вказали невірну область загибелі чоловіка, вона помітила це сама та попросила виправити.
• Зібрати всі можливі документи (службове розслідування, сповіщення про зникнення безвісти, паспорт, свідоцтво про шлюб або документи, які підтверджують спорідненість, довідка про безпосередню участь у бойових діях).

Аліна наголошує щодо службового розслідування: бувають випадки, коли військова частина не віддає документ родині, але через адвокатський запит рідні мають права отримати розслідування, а разом з цим й перевірити, чи все вірно у ньому вказано. Зверніть увагу, що службове розслідування спершу надходить до ТЦК СП, й воно зобов’язане за законом дати копію сім’ї.

Примітка. Навіщо потрібна довідка про безпосередню участь у бойових діях? Родина може підтвердити, що військовий дійсно брав участь у бойових діях — навіть якщо в службовому розслідуванні це не вказано або викривлено. Ця довідка ґрунтується на бойових розпорядженнях (БРК), які фіксуються в бригаді — тобто якщо людина була на бойовому завданні, це можна підтвердити документально. Якщо у службовому розслідуванні вказано неправду (наприклад, що військовий «самовільно покинув частину»), ця довідка допомагає спростувати це й захистити права родини.

“Якщо є свідчення побратимів, якщо службове розслідування підтверджує смерть, тоді це набагато простіше. Але це найбільш непростий момент, тому що ось ці моменти — їх потрібно контролювати буквально в перший місяць. А в перший місяць родина знаходиться в гострому стані втрати. Дружина, мама — вони можуть навіть не думати про ці документи. І в нас, на жаль, є ця практика, коли спершу побратими кажуть рідним правду про загибель, а потім отримують якусь вказівку від командування й починають говорити інакше”, — каже співрозмовниця.

Що відбувається після того, як суд визнав факт смерті зниклого безвісти

Суд визнає факт смерті, його рішення набирає чинності через місяць. Після цього потрібно піти в РАЦС та отримати свідоцтво про смерть (іноді це займає день-два, бо інформація нова).

Копії свідоцтва та рішення суду треба подати у ТЦК СП. Він ж своєю чергою надсилає ці документи у військову частину, яка

• готує наказ на виключення загиблого зі списків;
• надсилає офіційне сповіщення родині про смерть;
• формує необхідний пакет документів (включно з грошовим атестатом), який надсилає назад до ТЦК.
  

Далі ТЦК готує витяг з ЦВЛК (військово-лікарська комісія), навіть якщо це формальність.

Вже після завершення всіх етапів родина може оформлювати: посвідчення члена сім’ї загиблого (на дружину і дитину), пенсію на дитину через втрату годувальника, пенсію для матері, якщо дитині ще немає 8 років (навіть якщо мама — ФОП), одноразову грошову допомогу (ОГД).

Аліна наголошує, що у пенсійному можуть помилково відмовити ФОПам у виплатах, але ФОП не позбавляє права на пенсію, якщо смерть пов’язана з обороною України.

Як відбувається поховання військового без тіла?

Щоб родина могла поховати військового, у неї повинно бути законодавче підтвердження, тобто рішення суду про смерть. Далі допомагає Постанова Кабміну № 1373 “Про затвердження Порядку розміщення кенотафів особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, з числа осіб, які судом оголошені померлими, на території кладовищ”.

Кенотафи – це символічні поховання без тіл. Постанова № 1373 розроблена для таких випадків, як Алінин, коли людина була спочатку визнаною зниклою безвісти, але згодом судом визнав її померлою і родичам не вдалося повернути тіло.

Зараз жінка готується до поховання без тіла — це буде символічна могила на Алеї Героїв, вже зараз там встановили хрест. Також Аліна замовила пам’ятник для чоловіка, його мають виготовити восени.

“Нам дали це місце на Алеї Героїв, дали довідку, що ось тут, в такому-то ряду, на такому-то місці, відведено місце для встановлення кенотафа. Я хочу потім для збереження пам’яті зробити відкриття пам’ятника, де буде символічне прощання, щоб могли прийти попрощатися рідні й друзі. Так, це не класичне поховання, це не процесія від церкви, але для нас це важливо”, — пояснює дружина загиблого.

Біля пам’ятника Василю Отземко залишають місце для клумби, каже Аліна. Вона робить це на випадок, якщо вдасться повернути рештки коханого, щоб після їх кремації урну могли поховати у цій ділянці. 

До теми:

“Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!