Наука — це сфера діяльності, яка сьогодні доступна як чоловікам, так і жінкам. Однак так було не завжди. Дуже багато корисних речей, які ми користуємося в повсякденному житті, винайшли жінки минулого. Проте, багато з них були помилково чи навіть умисно приписані чоловікам.

Редакція Бахмут IN.UA підготувала добірку відомих відкриттів, які здійснили жінки, але котрі були привласнені колегами чоловічої статі.

Великі винаходи жінок, які привласнили чоловіки

У XXI столітті люди стають все більш толерантними та об’єктивними. Однак, навіть так інколи виникають труднощі в різних сферах, які ґрунтуються на дискримінації за половою ознакою, зокрема, в науці. Проте, ситуація в цій сфері діяльності в минулому була набагато гіршою: жінки майже не мали можливості на самореалізацію та прояв себе. Наприклад, коли жінка протистояла тиску оточуючих і надавала свою наукову працю суспільству, то її більше безпричинно критикували, а у деяких випадках навіть нахабно привласнювали собі чужу роботу.

Розаліна Франклін

Існування ДНК як наукового феномену біології було відкрито ще у 60-х роках ХІХ столітті. Однак, вчені тих років не могли визначити структуру цієї молекули, записавши її в загадку для науки.

Справжній прорив у цій сфері стався майже випадково, коли у 1952 році молода вчена Розалінд Франклін, яка до цього працювала над рентгенівським аналізом білків і жирів в розчині, вперше в історії отримала чіткий знімок ДНК. Жінка визначила її двоспіральну структуру, в результаті чого почала вивчення. 

Їй потрібно було лише завершити процес вивчення фотографії та представити своє відкриття. Однак, у цю справу життя Розалінд Франклін втрутився її колега на ім’я Моріс Вілліс. Чоловік таємно привласнив собі знімок ДНК, після чого показав його своїм друзям із Кембридзького університету Френсісу Крику та Джеймсу Вотсону. Вже наступного року, у 1953 році, в журналі Nature вийшла їх спільна сенсаційна стаття щодо ДНК. Саму Розалін Франклін залишили за кадром.

У 1958 році науковиця померла від раку яєчників, так і не дізнавшись про підступність її колег. Через чотири роки після цього Крик, Вотсон та Вілкінс отримали Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини.

Історична справедливість настала лише у 1975 році, коли письменниця Енн Сейр розповіла світові історію Розалін Франклін.

Джоселін Белл Бернелл

Астрономія — одна з найдавніших та найскладніших наук, відкриття в якій також робили жінки. Джоселін Белл Бернелл — один з найяскравіших прикладів. І на жаль, її відкриття також привласнив чоловік.

Ця історія почалася в Кембридзькому університеті, де Джоселін навчалася на аспірантурі. Разом зі своїм науковим керівником Ентоні Г’юїшем, науковиця вела спостереження компактних джерел радіовипромінювання, наприклад, квазарів. Якось вона засікла раніше невідомі науці постійні сигнали, що лунали десь у космосі. Як пізніше з’ясувалося завдяки її дослідженням, вона стала першою, хто побачила космічні пульсари.

Дослідники вивчили явище та написали дві статті в журнал Nature: перша була про відкриття пульсара, а друга — про відкриття ще трьох подібних космічних об’єктів. Трохи згодом Шведська королівська академія наук у своєму пресрелізі в 1974 році нагородила Ентоні Г’юїша Нобелівською премією, відзначивши його вирішальну роль у відкритті. Ця подія розділила Белл та астронома Фреда Хойла з їхнім вчителем Ентоні Г’юїшем.

Через кілька років, працю Джоселін Белл Бернелл все ж таки визнали і її стали вважати першовідкривачкою, хай премію так і не дали.

Генрієтта Суон Лівітт

Іншим прикладом того, як жінка робить відкриття, а після його крадуть чоловіки, може слугувати історія Генрієтти Суон Лівітт. У молодому віці вона майже повністю втратила слух, але це не завадило їй влаштуватися в обсерваторію Гарвардського коледжу й отримати посаду асистента професора астрономії Едварда Пікерінґа. На цій посаді вона займалася механічними обчисленнями.

Із 1902 року науковиця упорядковувала каталог фотопластинок із зображеннями зірок, визначаючи їх блиск у зоряних величинах. Це дозволило їй відкрити понад 2400 змінних зірок. У 1912 році вона знайшла залежність між світністю і періодом її зміни в змінних небесних тіл, яка отримала назву цефеїд. Це відкриття дозволило вимірювати галактичні й позагалактичні відстані.

На жаль, її роботи були використані Харлоу Шеплі та Едвіном Хабблом. Згодом і її внесок був оцінений. Однак, коли її у кандидатуру висунули на премію, Генрієтта померла. Її ж нагороду отримав Шеплі. 

Сесілія Хелена Пейн

Сесілія Пейн — одна із найуспішніших жінок в астрономії XX століття, яка також стала першою професоркою в Гарвардському університеті.

Ситуація, з якою зіткнулася Сесілія Хелена Пейн, досить іронічна. Почалася вона тоді, коли їй було всього 25 років. Саме тоді вона, навчаючись в Кембриджі, ненароком довела науковій спільноті, що зірки складаються переважно з гелію та водню. На той час ця думка була революційною, адже вчені були впевнені, що за складом Сонце майже не відрізняється від Землі.

Багато астрономів називали її дисертацію “найкращою в історії”. Один із них, Генрі Норріс Рассел, навіть заявив, що така теорія надто чудова, щоб бути правдою. Саме тому він переконав науковицю написати розмитий і невпевнений висновок до роботи, який у результаті звів її новизну нанівець.

Не минуло й чотирьох років, як Генрі Норріс Рассел опублікував аналогічну працю вже під своїм ім’ям. Він побіжно згадав заслуги Пейн, однак при цьому привласнив усе відкриття собі. 

Піком абсурдності її ситуації став 1976 рік, коли її внесок у науку людства відзначили премією… імені Генрі Норріса Рассела — людини, яка викрала її відкриття. 

Еліс Бол

Еліс Бол прожила всього 24 роки, але за цей час встигла винайти перші ліки від небезпечної прокази без побічних ефектів. 

Історія цього відкриття почалася під час роботи над дисертацією в Гавайському університеті. Тоді дослідниці вдалося вивчити властивості олії чаульмугра, яку лікарі намагалися давати пацієнтам із проказою. У пероральній формі олія давала гарний ефект проти симптомів хвороби, проте викликало побічні ефекти.

Еліс Бол змогла доробити цю речовину, ізолювавши етилові ефіри жирних кислот в олії. Вже готовий препарат можна було вводити ін’єкціями.

Науковиця померла у віці 24 років, ймовірно, від отруєння парами хлору у лабораторії. Бол так і не встигла опублікувати своє дослідження. Однак, це зробив її колега Артур Дін, при цьому поставивши своє ім’я під роботою. Самі ж ліки виявились ефективними, через що їх використовували до 1940-х, доки не були розроблені більш сучасні препарати на основі сульфінів.

Відкриття Еліс Бол могло б бути забутим, якби її записи не знайшли в лабораторних журналах. 

Ліза Майтнер

Відома австрійська вчена Ліза Майтнер, яка працювала в галузі ядерної фізики та ядерної хімії, ще при житті зіткнулася з гендерними стереотипами та привласненням власного відкриття. 

Ця історія почалася в 1932 році після відкриття нейтрона як складової атому. В цей час почалося активне обговорення питання про створення трансуранових елементів. Одними з передових вчених в цій галузі були Ліза Майтнер та Отто Ганн. У листопаді 1938 року саме Майтнер першою в історії вдалося розщепити атомне ядро ​​на частини, у результаті чого з’явилися ядра барію й криптону, а також виділялося багато тепла. Ліза Мейтнер також першою провела розрахунки з урахуванням усіх можливих аспектів експерименту. Подальше вивчення виявило дуже багато важливих аспектів, зокрема те, що відкриття може використовуватися для створення зброї масового ураження.

Загалом відкриття Мейтнер було відомим у науковому колі фізиків-ядерників, однак першим публічно про нього розповів її колега Отто Ганн у 1944 році. За це він отримав Нобелівську премію з хімії. Багато хто з істориків стверджує, що Мейтнер не дали премію з іншої причини: — одним із членів комітету був Карл Манне Георг Сігбан, який відверто недолюблював Майтнер.

Нетті Марія Стівенс

Нетті Марія Стівенс — вчена, яку можна вважати однією з найвизначніших у галузі генетики, адже їй вдалося з’ясувати, що саме від їх комбінацій залежить стать плоду в момент зачаття.

Відкриття сталося на початку XX століття, коли Стівенс вивчала самок і самців борошняного хрущака. Дослідниці вдалося виявити те, що самці виробляють два різні типи хромосом: одна несла велику хромосому (X), а інша — маленьку (Y). При заплідненні великою хромосомою з’являлося потомство жіночої статі, а маленькою — чоловічої. Пізніше вчена перевірила цю теорію на 50 видах комах, розробивши концепцію хромосомного визначення статі, яка залишається актуальною і сьогодні для майже для всіх живих істот, включно з людьми.

Приблизно в цей час генетик Едмунд Бічер Вілсон провів схоже незалежне дослідження на клопах. Він зробив декілька помилок при спробах пояснити вплив хромосомних комбінацій на стать. І хоча дослідження Стівенс було повнішим, звання першовідкривача дісталося Вілсону.

Мері Еннінг

Мері Еннінг — незвична постать для наукового товариства, адже вона була звичайним любителем палеонтології. Однак саме їй вдалося знайти велику кількість викопних решток, які відкривали вченим нові види.

Її шлях у палеонтологію почався у віці 12 років, коли вона разом із братом знайшла скелет іхтіозавра — морської рептилії, що вимерла у минулому. Проданий скелет дістався палеонтологу Еверарду Хоуму, який опублікував наукову роботу про нього у 1814 році, а через п’ять років виставив у Британському музеї в Лондоні.

Мері цікавилася наукою, через що почала її самостійне вивчення. Їй вдалося вивчити дослідження натураліста та палеонтолога Жоржа Кюв’є, а також опанувати навички витягування кісток та відновлення скелетів давно зниклих видів.

У віці 24 років вона знайшла перший в історії повний скелет ще однієї стародавньої рептилії — плезіозавру. Проте через свою стать і низьке походження вона мала права самостійно описати відкритий нею вигляд. Ця честь дісталася Вільяму Конібер. Скелет довелося продати, як і десятки інших знахідок (іхтіозаврів, копалин риб та молюсків), які Мері з ризиком для життя видобувала під час штормів та зсувів.

Загалом робота зробила Мері Еннінг досить популярною фігурою серед палеонтологів Європи. Так, натураліст Людвіг Лейнгардт назвав дівчину “принцесою палеонтології”, а швейцарський учений Луї Агассіс назвав на її честь два види риб.

Мілева Марич

Не існує людини у світі, яка б не знала Альберта Ейнштейна. Йому належать декілька фундаментальних робіт, які змінили усю основу фізики. Проте, існує теорія, що за атомною, квантовою та теорію відносності стояв не він, а його перша дружина Мілева Марич.

Така легенда ґрунтується на біографії жінки, яка була написана Десанкою Трбухович-Гюрич. В цій роботі йдеться про те, що, мовляв, фізик Авраам Йоффе бачив оригінальні рукописи, де Ейнштейн та Марич були вказані співавторами. Однак Иоффе писав, що автором трьох відомих теорій був “невідомий чиновник патентного бюро в Берні з фамілією Ейнштейн-Маріті”. 

Зазначимо, Маріті — це латинізований варіант фамілії “Марич”, до якого додалося прізвище чоловіка, що є традицією у Швейцарії де проживало подружжя.

Тротула Салернська

Тротула де Руджеро або Тротула Салернська — відома лікарка XI-XII століття, яка працювала в Салерно, що в Італії. Вона створила кілька робіт про здоров’я жінок, у тому числі й опис жіночих хвороб. Ці тексти у середньовічній Європі були основним джерелом інформації про жіноче здоров’я.

Всі роботи науковиці після її смерті почали приписуватися авторам чоловічої статі. Спочатку її роботу приписували чоловікові та синові, далі, у міру передачі інформації, чернець переплутав її ім’я з чоловічим. Ба більше, її колеги лікарі та вчені тих часів ставилися максимально вороже до жінок, через що сам факт її існування заперечувався. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Ебаут та Палає: підбірка ресурсів на гендерну тематику
• У Києві презентують виставку “Скорботний шлях Бахмуту”: адреса
• Весняна красуня Бахмута або Що не так зі шкільними конкурсами краси

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!