Станом на січень 2023 року, 30% території України потенційно вважають замінованою, але цей показник може збільшуватися, бо бойові дії ще тривають. Водночас у деокупованих громадах України сапери вже починають перші етапи розмінування. Оператор-документаліст “Бахмут. IN.UA” Роман Потапенко зафільмував колись туристичний Святогірськ вже вільним від росіян, але не від їх наслідків перебування. Міни, “пелюстки”, залишки нерозірваних снарядів — все це залишилося в лісах, полях та інших територіях України. Над розмінуванням працюють не тільки державні структури, долучаються й приватні особи. Хто вони, як працюють, звідки беруть фінансування?

---

Редакція поспілкувалася із представниками Святогірської ВЦА, службами ДСНС, приватними фондами, які займаються розмінуваннями, експертами   представниками громадського сектору, щоб дослідити процес очищення деокупованої землі й зрозуміти, які перспективи має в цій сфері Бахмутський район.

Деокупація Святогірська: як це було?

До повномасштабної війни Святогірськ був місцем для паломників, сюди щороку приїжджали віряни, туристичні бази були одним із заробітків для місцевих, але з приходом у 2022 році росіян все змінилося. Місто було в окупації близько чотирьох місяців, зазнало значних руйнувань.

Пріоритет мають об’єкти критичної інфраструктури. У Святогірську вони або вже розміновані, або в процесі. Розмінування є безкоштовним, громадяни за це нічого не платять, уточнює керівник військової адміністрації.

Хто розміновує Святогірськ та як це відбувається?

У громаді постійно працюють сапери. За словами В’ячеслава Воронько, заступника начальника частини піротехнічних робіт та гуманітарного розмінування ГУ ДСНС України у Полтавській області, який зараз перебуває у Святогірську, росіяни на незалюдненій території найчастіше мінують підходи, посадки та поля, якщо ж говорити про міську площу, то тут окупанти мінують що завгодно.

В’ячеслав Воронько пояснює, що часом люди самі викликають фахівців, якщо знаходять вибухонебезпечний предмет. Одними із найнебезпечніших “сюрпризів” після окупантів стали протипіхотні міни, а найбезпечнішим місцем (у деокупованих селах та містах небезпечними є майже всі ділянки, проте якісь території є менш загрозливими) у громаді для цивільних залишаються асфальтовані дороги.

Висока трава — виклик для саперів

Найважче розміновувати території із високою травою, каже фахівець, бо вона зменшує видимість. Складність полягає ще в тому, що сапери працюють із металодетекторами, вони не розрізняють де міна, а де звичайний метал, й реагують на все. Через такі випадкові знахідки розмінування вимагає більше часу.

Місцеві роботою саперів задоволені, очільник рятувальної станції Святогірська Віктор Петрович каже, що від моменту подачі заявки до власне приїзду минуло близько 2 тижнів.

Розмінування для бізнесу

До великої війни у Святогірській громаді працювали десятки баз і готелів різного рівня комфорту і вартості. Переважно бази складаються з будинків на 3-4 поверхи, на кожному з яких кілька кімнат. Журналісти спробували знайти помешкання у Святогірську на 25 серпня: сайт Booking.com запропонував нам три варіанти, найдорожче житло тут коштує 700 гривень. Оскільки його вже здають у використання, господарі, ймовірно, подбали про безпеку гостей та впевнилися, що об’єкти не заміновані.

Наш оператор-документаліст Роман Потапенко, перебуваючи у Святогірську, звʼязався з власником одного з готелів, що працюють, але керівництво в цілях безпеки відмовилось давати коментарі. Кажуть, що відремонтували приміщення за свої кошти, іноді приймають гостей, про відновлення роботи тільки мріють, бо поки ця територія знаходиться близько до лінії розмежування, а про наплив туристів поки що не йдеться. 

Зараз у Святогірську, попри складну ситуацію, вже працює відділення Нової Пошти та Укрпошти, є соціальна пральня. 85% населених пунктів громади вже мають електропостачання, є проблеми з водою, але це питання вже вирішують. А поки місцеві миються у соціальній лазні, вона працює з 09:00 ранку до 17:00 вечора. Люди записуються в чергу та приходять на визначену годину покупатися. 

Жителі Святогірська виходять на вулиці, щоб продавати закрутки. Оператор-документаліст Роман Потапенко придбав у місцевої продавчині лісові горіхи, їх продають за 50 гривень за стаканчик, домашні гриби у банці за 100 гривень. Продавчиня за прилавком — літня бабуся — не охоче знімається, каже, що в ліс по гриби ходити небезпечно, її знайома так втратила ногу.

“Від замінування навіть корови постраждали, наступила коровка там в селі, їй оторвало ногу. Застрелили там”, — каже співрозмовниця.

Яка ситуація з розмінуванням лісів?

“Розбили все, все покурожили. Я — військовий на пенсії, думав пожити спокійно хоч, дожилися…”, — каже місцевий мешканець Павло.

Чоловік не зміг виїхати з окупації, залишився тут разом із братом, хворою мамою та дружиною. Зі свого обійстя родина повиносила сама так звані “пелюстки”. Зараз Павло думає, як обігріти дім зимою — в ліс йти за дровами небезпечно, а видана державою соцвиплата не покриє потреби.

З лісами окрема проблема. Річ у тім, що частина лісового фонду Донеччини зазнавала пошкоджень ще з 2014 року, пояснює у коментарі редакції “Східний лісовий офіс”, ця організація об’єднує ліси Дніпропетровщини, Запоріжжя, Донеччини та Луганщини.

Сьогодні деокуповано понад 60 тисяч га, проте ці ліси досі становлять небезпеку, бо потребують розмінування. Тільки за попередніми даними, 27 тис. га мають вибухонебезпечні предмети.  

Крім того, не потрібно забувати, що й саме розмінування — це довготривалий процес, який може тривати десятиліттями. Бувають дні, коли групи розмінування ДСНС можуть за пів дня пройти близько 400 квадратних метрів території, а буває 2-3 метри за день. Навіть зараз сапери знаходять боєприпаси часів Другої Світової війни, бо очистити землю за один етап від мін неможливо. Сапери не дають 100% гарантії, що після розмінування ліси Донеччини будуть безпечними, адже ворог застосовував різні види мін. 

До прикладу, є такі міни, конструкція яких складається з пластику та вибухового елементу. Це робить їх непомітними для металошукачів. 

Як утилізуються боєприпаси?

Сапери ДСНС, які працюють у Святогірську, пояснюють, що небезпечні боєприпаси утилізовують кількома способами:

1. Снаряд привозять до спеціально відведеного місця, поруч з якими немає людей. Там боєприпас поміщають в урвище й підривають його. 
2. Якщо вибухонебезпечний предмет не можуть транспортувати, його знешкоджують на місці, попередньо евакуювавши населення поблизу.

Хто займається розмінуванням в Україні?

Aналітик ПРООН з питань протимінної діяльності Олександр Лобов (UNDP — Програма розвитку ООН) пояснює, що Програма розвитку ООН спрямована насамперед на допомогу уряду, щоб створити всеосяжні та скоординовані заходи із протимінної діяльності. 

Ця ж програма буде допомагати державі сформувати стратегію, як зменшити вплив вибухонебезпечних предметів на життя людей. Простіше кажучи, забезпечити базову потребу — безпеку. Якщо буде безпека, пояснює експерт, люди повертатимуться до своїх домівок, а це сприятиме й економічному відновленню деокупованих регіонів.

За словами Олександра Лобова, зараз в Україні заходами із розмінування займаються три структури: державна — це ДСНС та Державна служба транспорту від Міноборони (вони розміновують дорожню інфраструктуру), міжнародні оператори, та приватні – це формування із саперів, які не підпорядковуються держструктурі, або неурядові організації.

За словами Лобова, зараз ПРООН організовує відповідні тренінги, які допомагають в результаті отримувати гарантію, що територія буде на 100% чистою. Станом на сьогодні в Україні вже є акредитованими декілька національних операторів, вони вже зараз проводять розмінування на деокупованих територіях.

В українському бюджеті не вистачить коштів на розмінування

Українець Роман Пальчиков заснував Благодійний Фонд “Перший фонд відновлення України”, раніше чоловік працював у ДСНС, тож має відповідний досвід. Коли відбувалася деокупація Київщини, звідки родом співрозмовник, до Романа почали звертатися колишні знайомі, просили оглянути будинок та перевірити на наявність мін. 

Так і виникла ідея створити фонд, який би пришвидшував процес гуманітарного розмінування. Щоб залучити кошти на спеціалізоване обладнання, Роман Пальчиков веде перемовини із закордонними партнерами. Відтак нещодавно на Пальчикова вийшов фонд онука Жак Іва Кусто, який допомагає із розмінуванням. 

Роман каже, що буде працювати й на Донеччині в перспективі. Він вже співпрацює з ОВА Київської, Харківської, Дніпропетровської та Миколаївської областей. 

Вже зараз українець підписав Меморандуми про співпрацю з обласними військовими адміністраціями та пунктами розмінування ДСНС. Своєю основною роботою чоловік вважає налагодження комунікації із закордонними партнерами, допомогу з обладнанням приватним операторам, які також займаються розмінуванням. Саме розвиток ринку приватних операторів може пришвидшити процес обслідування і розмінування території України. Одними із таких операторів є команда українців Андрія Сербіна.

Як працюють приватні формування саперів?

Організація Андрія Сербіна займається розмінуванням, ця приватна компанія має назву ТОВ “Науково-виробнича компанія Патрон Демайнінг”. Сам Андрій Сербін раніше працював на керівних посадах в органах внутрішніх справ, а зараз є адвокатом. Чоловік пояснює, що підприємство працює за контрактом на комерційній основі, фінансування дають донори з ООН. Зараз сапери працюють у селі Копилів, Макарівської громади, Бучанського району Київської області. Ця громада якийсь час перебувала під російським контролем.

У команді Андрія працюють досвідчені фахівці, наприклад, заступником Сербіна став сапер Дмитро Юрчук із 19-річним досвідом, який працював у ДСНС. Сапери, які розміновують території у Копилові, мають гідну зарплату, все необхідне сучасне обладнання, засоби захисту та обладнанні автомобілі.

Скільки по часу проводять розмінування?

Кожна ділянка має свою специфіку розмінування, тож сказати точний час, який знадобиться на очищення території, неможливо без попереднього нетехнічного обстеження землі, пояснює Андрій Сербін.

Водночас сапер зі Святогірська пояснює, що розмінування може тривати як 10 хвилин, так й 10 діб. Все залежить від місцевості, бо буває так, що сапери виявили одну міну, а на підході до неї виявилася ще е-нна кількість боєприпасів.

Аналітик ПРООН з питань протимінної діяльності Олександр Лобов також пояснює, що однозначної відповіді на те, скільки по часу триває процес розмінування, немає. У приклад експерт наводить сьогоднішню цифру замінування території України: загалом 180 тис. кв. км – це зона, де були чи є бойові дії. Але не кожен кілометр землі насправді містить вибухонебезпечні предмети.

Як проводять нетехнічне обстеження перед розмінуванням?

Обстеження проводять групи досвідчених саперів шляхом опитування членів громади, які живуть чи жили на території, що замінована. Потім інформацію вносять у спеціальні документи та звіти, дані передають до Центру розмінування. Після цього можна робити попередній прогноз, скільки часу займе саме розмінування.

Чому розмінування дорого коштує?

Наш співрозмовник пояснює, що розмінування не може коштувати копійки, бо сапери ризикують найціннішим — життям. Кожному із саперів потрібно мати сучасне та якісне саперне обладнання (металодетектори, щупи, навігаційне обладнання тощо) та костюми (шоломи, бронежилет, налокітники, наколінники, візори, тактичні берці тощо), які є дуже дорогим. 

Також йдеться про проживання саперів, а також страхування життя та здоров’я: кожен сапер застраховується майже на 2 млн грн. Крім того, сапери час від часу їдуть на навчання, щоб підвищити кваліфікацію. Фахівці із команди нашого співрозмовника зараз вдосконалюють навички у Харківській області.

Які ще є виклики у процесі розмінування?

За словами Андрія Сербіна, крім того, що розмінування є дорогим та довготривалим процесом, яке потребує досвідчених саперів, в Україні існує й інша проблема. Наприклад, тільки зараз формується державна програма з розмінування.

У висновку Андрій Сербін каже, що в державному бюджеті потрібно закласти фінансування на розмінування України, а також налагодити співпрацю із національними операторами, міжнародними інститутами й сформувати чітку державну політику щодо цього питання.

“Є бажання, щоб цей процес розмінування пройшов якомога швидше та якісніше”, — резюмує Андрій Сербін.

Які задачі має ставити перед собою держава?

Aналітик ПРООН з питань протимінної діяльності каже, що держава має вибудувати короткострокову та довгострокову Стратегію для безпечного середовища.

Важливо створити систему управління усіма операторами ринку операторами. 

У пріоритеті повинно бути й нарощування потенціалу інституцій, які залучені безпосередньо до розмінування — це навчання та підвищення кваліфікації, забезпечення саперів обладнанням.

Розблокування земель: вплив на економічну та психологічна складова

Олександр Лобов пояснює, що нетехнічне обстеження допомагає виявити об’єми та загальну площу забрудненої території, також таке обстеження вивчає, як впливає забруднення на економічну складову того чи іншого регіону. Цей етап фахівець називає розблокування земель. 

Далі йде вже технічне обстеження, тут долучають вже засоби для розмінування, визначається чіткий периметр забрудненої території й починається розмінування. Все це комплексний процес.

«Зараз на рівні Кабміну створюється Державна Стратегія й головна її задача — повернути економічний розвиток України протягом 5 років до 80%», — розповідає Олександр Лобов.

Він додає, що пріоритетом у розмінуванні є об’єкти інфраструктури, їх розміновують в першу чергу, щоб люди могли отримати водозабезпечення, світло, газ тощо. Господарські угіддя також будуть включати в пріоритет, але після очищення критичних об’єктів.

Також аналітик зачепив й фінансову частину питання, Олександр Лобов каже, що в багатьох ЗМІ повідомляють про те, що Україні потрібно 40 млрд доларів лише на розмінування. Однак ця цифра може бути меншою, говорить експерт, за умови, якщо Україна вибудує правильну Стратегію.

У підсумку розмови він наголошує, що при формуванні будь-якої стратегії потреби людини мають бути в центрі. Розмінування має проводитися для людей, бо там де житимуть люди, буде працювати й економіка, а отже відновлюватиметься регіон. 

Діти в Україні повинні знати, що таке міна та граната

Олена Левандовська, голова ГО «UMIND», одним із проєктів якого є навчальна ініціатива, а саме протимінна безпека для підлітків.

Голова ГО «UMIND» каже, що дітей навчають трьох основних правил мінної безпеки:

• не підходь;
• не чіпай;
• телефонуй 101.

Один із заходів провели в Ірпені: тоді «НеЛекції» відвідав актор Орландо Блум, який активно підтримує Україну. Цьогоріч, каже пані Олена, плани у них амбітніші — хочуть залучити 15 тисяч дітей, щоб якомога більша частина покоління, що підростає, знало, як себе поводити при зустрічі із вибухонебезпечними предметами.

Наприкінці «НеЛекції» діти складають легкий цікавий тест, отримують подарунки та приємні емоції. Попри легку подачу матеріалу мета у ГО «UMIND» дуже важлива — якісні та доступні знання, які вбережуть дітей та закладуть основи культури безпеки для майбутніх поколінь.

Де Україні брати гроші на розмінування?

У гуманітарному розмінуванні України допомагають й міжнародні партнери, щоб залучати допомогу від меценатів створили платформу United24  — це глобальна ініціатива з підтримки України, яку запустили з 5 травня 2022 року. Її амбасадорами стають зірки та впливові діячі. У травні 2023 року Володимир Зеленський повідомив, що United24 відтер займатиметься й гуманітарним розмінуванням. Точніше, збиратиме кошти на ці потреби.

Зібрані гроші можуть використовувати для:

• фінансування заходів гуманітарного розмінування територій, забруднених вибухонебезпечними предметами;
• організацію робіт з розмінування та подальшого транспортування ВНП різного калібру до місця знищення тощо;
• доукомплектування техзасобами піротехнічних підрозділів; 
• закупівлю машин механізованого розмінування (роботизованих комплексів важкого класу), піротехнічних машин важкого типу, оперативно-піротехнічних машин і т.д.

Зараз американський актор Міша Коллінз, батько якого походить з України, став амбасадором фандрейзингової платформи UNITED24. Коллінз відвідав Чернігівську область, де ознайомився з роботою українських груп розмінування та запропонував свою підтримку. Тепер на платформі юзери знайдуть проєкт, де триває збір на броньовані автомобілі для Міші. Їх використовуватимуть для транспортування нерозірваних мін та саморобних вибухових пристроїв для подальшого знешкодження.

У ДСНС редакції “Бахмут. IN.UA” повідомили, що після повномасштабного вторгнення Україні активно допомагають міжнародні партнери. На сьогодні це приблизно 30 компаній. Найбільші обсяги технічної та гуманітарної допомоги надходять від:

• Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй (UNDP);

• Датської Ради у справах біженців (DRC);
• Міжнародної благодійної організації «Фонд Східна Європа»;
• Благодійної організації «Датська церковна допомога» (DCA);
• Організації «Норвезька народна допомога» (NPA);
• Неурядової благодійної некомерційної організації «The HALO Trust»;
• Японського агентства міжнародного співробітництва (JICA);
• Корейського агентства з міжнародного співробітництва (КOICA);
• Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ);
• Фонду Говарда Баффета;
• Естонської асоціації рятувальників;
• Національної поліції Республіки Польща;
• Компанії «Chemonics» та інших.

Дружні до України держави систематично надають підтримку, це уряди Великої Британії, Данії, Естонії, Канади, Норвегії, Німеччини, Польщі, Республіки Корея, США, Японії, а також Європейський Союз.

Завдяки донорам українські служби ДСНС отримали:

• машини механізованого розмінування;
• піротехнічні машини типу «пікап»;
• піротехнічні машини легкого та важкого типу;
• засоби для пошуку вибухонебезпечних предметів;
• вибухозахисні костюми;
• та квадрокоптери.

А крім цього ще роботизовані системи для знешкодження боєприпасів, радіостанції, підривні машинки, плавзасоби тощо. Також за підтримки донорів ДСНС проводили тренінги, це навчання й підвищення кваліфікації самих саперів та освітні лекції для цивільних.

Німецьке товариство міжнародного співробітництва (GIZ) у коментарі редакції наголосило, що Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини та Європейський Союз підтримують цивільні державні структури в Україні коштами, виділеними у рамках Інструменту зовнішньої політики. 

Якраз у межах цієї підтримки (ДСНС) буде оснащена різноманітним обладнанням для розмінування, таким як засоби індивідуального захисту, детектори, транспортні засоби та інше обладнання.

Попри це, процес розмінування в Україні триватиме ще роки, відтак міністр оборони Олексій Резніков в інтерв’ю виданню The Guardian зазначав, що сьогодні Україна – найбільш замінована країна у світі. Йдеться про сотні кілометрів мінних полів та мільйони вибухових пристроїв.

За словами Рєзнікова, на деяких ділянках фронту сапери знаходять до п’яти мін на квадратний метр. Міністр Оборони додає, що в України є кваліфіковані сапери та сучасне обладнання, але їх бракує для сотні кілометрів фронту, який простягнувся територією України.

Додамо, що на останній зустрічі «Рамштайн» створили коаліцію з розмінування з ініціативи міністра оборони Литви. На думку Рєзнікова, саме вона наблизить й пришвидшить процес розмінування України.

Примітка: матеріал створений за підтримки Media Lifeline Ukraine

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У російських сюжетах про Маріуполь майже завжди одна й та сама картинка. Нові багатоповерхівки, дитячі майданчики, радісні люди, які отримують ключі від квартир. Будівельні крани, робітники у касках. Чиновники, які говорять про “відродження Донбасу”. Але про Бахмут у цих сюжетах не говорять, як й про Вугледар або Соледар. Таке відчуття, що для росіян цих міст не існує, є лише красива картинка декорацій. Редакція вирішила дослідити, як насправді відбувається відбудова на ТОТ, які міста стали приймати росіян, а які зникли з радарів контексту “відновлення”.

Ми поспілкувалися з Петром Андрющенком, Констянтином Скоркіним, Катериною Арісою та очевидицею відбудови на ТОТ — про все читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Відбудова Маріуполя: що відбувається насправді

Росіяни окупували Маріуполь весною 2022 року. Битва за місто тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 року. З того часу минуло майже 5 років, і Маріуполь — одне з тих міст, яке постійно показують у сюжетах про відбудову. Та чи відбувається вона насправді і якою ціною, пояснює Петро Андрющенко.

Петро Андрющенко, керівник “Центру вивчення окупації”, політик і активіст, ексрадник міського голови Маріуполя

Що відбувається зараз з відбудовою на окупованій Донеччині, вона справді є, чи це картинка для їх телебачення?

Якщо мова про Донецьку область, то тут варто зазначити, що єдине, що взагалі якось відновлюється, — це місто Маріуполь. Якщо рухатись по тому, що було окуповано з 2022 року, і як це було окуповано, можна перелічувати: Маріуполь був майже знищений, потім, у нас був Бахмут, Авдіївка, Вугледар,Курахове. По суті, нічого з цього не відновлюється. Але в Маріуполі принаймні є видимість життя, тоді як інші міста стоять в руїні.

Тому якщо брати у процентному співвідношенні за кількістю зруйнованого, навіть якщо порахувати просто за об’єктами нерухомості, то це точно не відновлення. Можна до нескінченності малювати картинки, але будь-які цифри будуть це спростовувати. Тобто таке відчуття, що не було Вугледара, Авдіївки, Бахмута, Мар’їнки, ніби це просто точки на мапі. Але насправді це не так: це відверто неправильно не враховувати ці населені пункти, коли мова йде про відновлення. Всі беруть картинки з Маріуполя, і ми постійно крутимося навколо того, чи це відновлення, чи це не відновлення. А якщо подивитися на Бахмут, наприклад, чи там є відновлення на сьогоднішній день?

Чому саме Маріуполь росіяни вирішили відновлювати?

Тут все дуже просто, цинічно і прагматично. Я думаю, насправді Маріуполь спіткала б доля Бахмута, якби ми не вдарили по Кримському мосту. Станом на серпень 2022 року наші джерела підтверджували, що не було планів чи фінансів на те, щоб щось робити з Маріуполем. Але після удару по Кримському мосту, росіяни зрозуміли, що в них є велика необхідність в логістичній точці на цьому сухопутному коридорі. На той час, рух Кримським мостом був зупинений, й рухалися виключно вдовж Преазовщини. 

Примітка. Перший удар по Кримському мосту був 8 жовтня 2022 року. Унаслідок вибуху вантажівки було пошкоджено автомобільну частину та знищено кілька прольотів, що на певний час зупинило рух.

Тож, Маріуполь став дуже зручною історією, бо тут була велика кількість баз, зручна транспортна розв’язка, порт. Також місто розташовувалося достатньо віддалено від лінії фронту. Тож вони зрозуміли, що їм треба вкладатися сюди, а після цього усвідомили, чому б з цього не зробити отаку показову історію з відновленням? Ну, не дарма, це єдине місто в Україні на окупованій частині, не беручи Крим, яке відвідував путін.

Він в Донецьку навіть не був ніколи, в Горлівці, в Луганську, а в Маріуполі був. Тож росіяни збудували окремо навколо Маріуполя цю міфологію щодо відновлення, яку, насправді, і продовжують повторювати всі, іноді не занурюючись в те, що було.

Якщо подивитися на Маріуполь та інші міста Донеччини, який масштаб руйнувань і чи співвідноситься він з тим відновленням, що окупанти обіцяють людям? 

Якщо брати по Маріуполі, то майже 2,5 тисячі багатоповерхівок, непридатних для подальшої експлуатації, було визнано 1 126 навіть окупантами. Наші цифри плюс-мінус співпадають. Насправді, це дуже рідкісний випадок. Зрозуміло, що ми оцінювали, використовуючи мапи і супутникові знімки. 

Тобто, майже 50% житлового фонду з багатоповерхівок, непридатне для житла в Маріуполі. Частково його демонтували. З приватного сектора по процентах буде трохи краще, але понад 40 тисяч приватних будинків зруйновані і непридатні для подальшого існування. Я думаю, ці цифри достатньо показові, з точки зору, наскільки воно відновлене, не відновлене. 

Що тоді зробили росіяни, щоб створити цю картинку відбудови?

Вони демонтували всю руїну, яку точно не можна ніяк навіть пофарбувати, по центральних вулицях. Мені не треба довго ходити за прикладом: наприклад, мій будинок, де я мав житло, він непридатний для життя. Це 12-поверхівка, знесена ракетами. Її не існує. Потім ще там була пожежа. Але вони його розібрали повністю: зняли фасад, вікна, все таке інше, і він стоїть закинутий. Але сам будинок не такого вже страшного кольору спаленого, та з ним нічого не відбувається, бо він не знаходиться по центральній транзитній вулиці.

Те, що по центральних вулицях вони або демонтували, і люди, які не знають, що тут були будинки, вони просто ніколи не зможуть зрозуміти, що тут взагалі щось відбувалося. А частково на їх місці почали будувати іпотечне житло. Ще частину будинків вони просто пофарбували, тобто зробили фасад ззовні, всередині там нічого немає. Наприклад, якщо брати наш центральний проспект Миру, це основна артерія, я скажу, що він десь на 60% не заселений. Так, там стоять будинки ззовні наче пофарбовані, а всередині жодна людина не мешкає, тому що там спалено все, ніхто нічого не робить.

Щодо приватного сектору, там взагалі нічого не зроблено, тому що він з боку знаходиться. Тобто, дійсно, основну частину руйнування, точніше, наслідки руйнування, вони розібрали, а сміття вивезли. Величезна гора цих відходів виникла в Кальмівському районі, де все це демонтовано, кинуто. Це сміття дроблять і тепер використовують для будівництва доріг, зокрема, навколо Маріуполя, для реконструкції. Але міста нема. Тому складно зрозуміти, наскільки воно понавічене і наскільки там дійсно нічого немає насправді. Навіть понаїхавші росіяни визнають, що місто пусте. Вони бачать, що Маріуполь явно був передбачений для значно більшої кількості людей. 

А крім Маріуполя, є такі ж міста, де “навели лад”?

Тут багато можна таких прикладів приводити. Якщо рухатись далі, на північ Донецької області, у Волноваху, вони так само провели її до ладу, але там простіша ситуація, бо не було багато поверхівок, а самі бої точилися в тій частині міста, яку просто розібрали, демонтували та й все. І люди майже не залишали місто. От якщо рухатись далі, то у нас буде Бахмут, Соледар, там нуль. 

Звідки брали гроші на все це відновлення? 

Маріуполь не відновлювався за рахунок федерального бюджету, тобто уряд тут не заходив. Регіонам дали завдання, і вони за власний бюджет пішли це робити. На сьогоднішній день всі регіони в великому дефіциті бюджету, крім того, вони вже займають у державному бюджеті, і в них є рекрутинг, який витягує значну частину їхнього бюджету. В Маріуполі залишився Санкт-Петербург працювати, і Тула — це все. Більше нікого немає. Гроші закінчилися.

Є ще дуже важлива цинічна річ, навіть у нас намагаються її обходити, бо вона буде стосуватися і умовного постдеокупаційного періоду, давайте так це назвемо. Ці території, які росіяни зараз зруйнували на півночі Донецької області, не відновляться. Там немає економіки, і її там не буде, бо немає працевлаштування, і навіть не можна вигадати, що там людям робити. Тобто навіть немає сенсу її відновлювати. Якби цинічно це не прозвучало,  можна, наприклад, почати відновлювати Бахмут, спробувати заселяти — і що будуть там робити люди?

Сільського господарства як такого там немає, легкого принаймні. Проблема з водою, вугільним видобувництвом теж немає, бо це давня вже історія. Насправді, збута в Донецькій області тягнулася завжди на бюджетних плечах, здебільшого. От і все. Росіяни просто кинуть такі міста, і вони природним шляхом перетворяться на щось. Я не знаю, що ми будемо робити з такими міста, коли ми деокупуємо їх.

Але росіяни час від часу роблять заяви про інвестиції у відновлення окупованих міст Донеччини? Вони взагалі дійсності не відповідають?

Є така фраза “Обіцяти одружитися не означає одружитися”. Демографія в Донецьку йде в мінус. Навіть порівняно з Маріуполем, де вона йде в плюс. Я маю на увазі з точки зору окупації на сьогоднішній день. В Донецьку агломерацію переїжджають виключно росіяни, близькі яких воюють на фронті. Тобто, вони просто переміщуються ближче до них, це офіцерський та силовий блок.

Якщо говорити за інвестиції, вони постійно розповідають про якісь там шалені інвестиції, але на сьогоднішній день в Маріуполі будуються вже понад 60 іпотечних будинків.  Я не буду вникати, що вони не розпродаються частково, що там є частина схем, федеральні гроші, винесемо це за дужки. Але це інвестиція, це означає, що цю територію розглядають як територію потенційно можливого розвитку, давайте так скажемо. В неї є майбутнє.

А в Донецьку, починаючи з 2014 року по сьогодні, вони анонсували перший іпотечний будинок. Про що далі можна говорити. Донецька інфраструктура не зазнала таких руйнувань, як у Маріуполі. В Донецьку досі працюють нормальні трамваї, їздять тролейбуси, ми про їх якість промовчимо, але це є.

Чому тоді українці повертаються на ТОТ?

Житло і матеріальне забезпечення. Далі буде складна соціалізація, але все це неважливо порівняно з цими двома факторами. І тут накладається дуже велике питання несправедливості. Мова йде про виплату пенсії, певних соціальних виплат, які всі знають, що ходять на окуповані території. Порівняйте, наприклад, є людина 60 років. Це не стара людина, справді.

От вона знаходиться на території, наприклад, України, і має українську пенсію, і більше вона не має нічого. Вона має сама знайти, де її жити, як за це сплачувати, і як на цю пенсію себе годувати. В той самий час якась людина в Маріуполі, якій теж 60 років має своє житло,  яке збереглося, вона живе в себе вдома, має українську пенсію, і вона має російську пенсію. І їй немає потреби додатково шукати собі житло,і, умовно кажучи, додаткову соціалізацію.

Вона весь день бачить в себе у вікнах те, що вона звикла бачити. Вона живе там, де вона прожила своє життя. Уявімо, що ці дві людини спілкуються, і остання каже: “Що ти там робиш? Давай назад. Тут, в принципі, не сильно чіпляють.  Ну, так, рускі є, зато вдома”. І ці вагання, вони складні. І в кожному випадку вони будуть такі… Тому люди  повертаються, бо з ними не працює держава, нема меседжів.  

Я завжди привожу дуже простий приклад, на щастя останнім часом він трошки замовк, йдеться про Сальдо з Херсонської області. Він щодня звертається до херсонців у Херсоні, що мовляв, от ви почекайте, ми скоро прийдемо. Коли останнім часом ви чули, що хтось: президент, очільник уряду, будь-хто з урядовців, очільник Верховної Ради, чи лідери фракції Верховної Ради, звертались безпосередньо до наших людей, які знаходяться в окупації? Можете згадати такий приклад? Це відповідь.

Примітка. Володимир Сальдо — український та російський політик, проросійський колаборант. Депутат Херсонської міської ради, міський голова Херсона. Після окупації Херсона Сальдо призначили головою окупаційної адміністрації міста. У червні 2022 року отримав російське громадянство від окупаційної влади Херсона.

Ми не спілкуємось з нашими людьми тут, з окупованих територій. І не говоримо, з нашими людьми, які там, а мало б щонайменше щонатижня звертатись і розповідати, дивіться, ми зробили те, те, і те, ми б’ємо там умовно по Мелітополю для того, щоб нашвидше ви повернулись додому. Ви протримайтеся, потерпіть, ми про вас не забули, ми йдемо до вас. Умовно кажучи, такі посили потрібні з періодичністю. І так само і до ВПО. Треба по-дорослому розмовляти. Давно треба було вийти і сказати, що друзі, не повертайтесь. Що так тут тяжко, але ми робимо, що можемо зробити, ми готові з вами спілкуватись, але терпіть, ми всі маємо терпіти, не повертайтесь.

Костянтин Скоркін, журналіст, публіцист, автор “Центру Карнегі” (аналітичний центр з питань міжнародної політики)

Як би ви пояснили російську тактику, коли повністю зруйновані міста, як-от Бахмут чи Авдіївка, подаються російською пропагандою як “звільнені”?

Звісно, вони подаються як звільнені. Як вони ще можуть подавати ці міста, які вони, власне, зруйнували? Якось це потрібно пояснювати. Я вважаю, що відновлювати ці міста не будуть, тому що це економічно невигідно. Росії вигідно вкладати гроші у міста, які мають якийсь економічний потенціал. Той же приклад, Маріуполя, хоча там багато проблем, і відбудова ця відбувається показовими шляхами, але там прийнанні щось відбувається.  

Ще одна причина, що це місто-свідок військових злочинів. Саме тому росіяни так активно там щось будують, бо вони замітають сліди своїх військових злочинів, і будують щось своє на цьому місці. Це психологічно зрозуміла річ, коли злочинець (ред. росія) повертається на місце злочину. Ось, така ось справа.

Як подається на російських телеекранах ця відбудова в окупованих містах Донеччини для жителів ТОТ і для  росіян?

У росії є офіційна ідеологія визволення. Вона бере коріння з 2014 року, коли були проголошені всі псевдореспубліки “днр” та “лнр”. І тоді вони проголосили свої кордони, державні кордони у межах адміністративних українських областей Донецької та Луганської.

Як ми пам’ятаємо, у 2014-му вони не змогли тоді втриматися на всіх цих територіях — їх українські війська вибили під час АТО. Контролювали вони лише частину цих регіонів, але у їхніх так званих законах та конституціях було всюди прописано, що вони все одно претендують на інші території, що ці території є тимчасово окупованими Україною. Власне, російська ідеологія у цьому була, щоб зробити, скажімо, таку міну уповільненої дії, і, щоб потім це використовувати як привід для вторгнення, щоб допомогти “лнр” та “днр” відновити свої історичні та законні кордони.

На цьому базується їхня ідеологія визволення. Тобто це не напад росії на Україну, щоб захопити якісь землі, а це визволення території Донбасу. І саме тому будь-які руйнування, жахливі злочини, які відбувалися під час цього масштабного вторгнення, подаються так, що у всьому винна українська сторона, бо “це ми виганяємо окупантів з української землі”. Тобто, це так пояснюється для російської аудиторії. Умовно, вони показують, ось це руїни, це печально, але це тому, що неонацисти там засіли, і нам довелося їх з боями героїчної звідки-то там виганяти. Тому для більшості російського населення картинка така. А потім їм показують наступні сюжети, як відбуваються відбудови, і щасливі маріупольці, дякують що їх звільнили.

Тож, подають так, що ці території не завойовані, а визволені з-під влади “київської хунти”. Це повинно бути ніби свято для місцевих мешканців, яких звільнили від “фашистів”. Вони повинні радіти і дякувати путіну та російській владі. Ще тут є важлива зараз тенденція, яку я бачу, це масова зміна населення на окупованиї територіяї. Тобто, на місце, власне, корінних мешканців активно заселяються люди з росії. Або це такі люди, які зараз там працюють за вахтовим методом. Російська влада сама ж створює умови, коли квартири купують саме росіяни. Самі представники цієї колабораціоністської влади у Донецькій області зазначали, що 75% покупців квартир у Маріуполі – це громадяни рф, тож вони самі визнають, що цей процес відбувається. Те саме, і в органах влади, де змінюють місцеві кадри в “днр” та “лнр”, цих людей міняють на російських чиновників.

Чим мотивують росіян взагалі купляти житло на окупованих територіях? Чи розуміють вони, що це за будинки? Що там раніше мешкали маріупольці?

Про моральну сторону питання я навіть не буду говорити, бо це жах. Для людей, які купують будинки на окупованій території, цієї проблеми, власне, не існує. Це специфічні люди, які хочуть купити собі за дешево будинок біля моря. Це головна їхня мотивація.

Вони бачать для себе економічну вигоду зараз ухватити щось. Також для росіян існує пільгова іпотека. І ще один варіант, це те, що люди, які зараз їдуть на окуповані території, їдуть заробляти гроші. Як наприклад, російські чиновники, особливо це якось ніхто не приховує, що вони приїжджають на швдкі гроші. Зараз у них йде процес відновлення, так? А це, перш за все, це корупція. Вони можуть вкрасти тут більше аніж будь-де у російських регіонах. Росія влила 12 мільярдів доларів на, так звану, відбудову по всій окупованій території, це тільки Донбас. Ці цифри були у розслідуванні агенції Reuters.

Росіянка опублікувала відео, де демонструє відбудову в Маріуполі.

Це втричі більше, аніж було виділено на інфраструктурні проєкти у 20 регіонах росії. Розумієте, який це розмах фінансових потоків? І, власне, ті люди, які сидять на цьому, заробляють. Тому для них немає проблеми теж купити собі там квартиру десь у Маріуполі. Саме через те, що є великий попит від цих людей, стрімко зросли ці ціни, і у всіх великих містах Донбасу, вони перевищують довоєнні показники. 

Заробляють на ТОТ на цій відбудові лише чиновники?

Ні, це також лікарі, будівельники, це люди яких направляють туди працювати, відновлювати, все і так далі.  Їм теж підвищують оклади, і вони переходять в категорію людей, які можуть собі дозволити прикупити ще й нерухомість по Маріуполі. Багато хто з росіян їде на окуповані території через кліматичні умови. Бо люди, які там на далекій півночі заробляють великі гроші, хочуть потім жити десь у теплому місці. І якщо раніше вони обирали Крим, то зараз активно їдуть і в Маріуполь, і в Запорізьку область і так далі. 

Що відбувається тоді з українським населенням на цих територіях?

Звісно, що там залишилися люди, які зберегли лояльність Україні та мають сподівання на звільнення. Загалом, чим пізніше території були захоплені росією, тим більше там таких людей залишилося. На території, яку контролювали “днр” та “лнр” звісно, таких людей вже залишилося одиниці. Бо за той час люди намагалися будь-якими шляхами звідти вибратися.

Тому я бачу, що на ТОТ залишились ті, хто або дуже лояльні росії, або ті, хто, власне, не може кудись переїхати. Це здебільшого пенсіонери. Тут треба ще сказати, що виїзд з ТОТ за останній час став набагато складнішим. Волонтери, які раніше це робили дуже обмежені, зараз це все прикрито, і навіть активістів, які цим займалися,  їх теж арештовують і на них тиск чинять. Вїхати на ТОТ теж стало важче, фільтрація є жорсткішою. А окупанти зараз ж націоналізовують майно, і змушують людей приїздити аби підтверджувати право власності на житло.

При в’їзді на перевірці шукають все, що пов’язано з Україною. Якщо людина все ж хоче їхати, то треба мати окремий смартфон. Але бувають випадки, коли на фільтрації вам можуть спеціально переслати український прапор на фотографії або просто забирають телефон  і самі підписуються на якийсь український патріотичний паблік. Після цього кошмарять або вимагають гроші. Їм же теж треба цю статистику робити, що вони спіймали таку кількість диверсантів, які пробираються в рф. Відмови на в’їзд в рф ставлять на десятки років.

Окупаційна влада стирає всю присутність всього українського на території окупованого Донбасу. Це почалося звісно не ам, де вони закріпилися, там це відбувалося. Я знаю ситуацію по моєму рідному Луганську. Там, власне, до того доходило, що перейменували кінотеатр “Україна”, який був заснований у 60-х роках, з цією назвою. Тобто, при радянській владі він був, а при владі “лнр” він став “Русь”. 

До окупації Луганська, наприклад, ті ж процеси декомунізації та пам’яті жертв комуністичного терору, їх якась меморіалізація, відбувалися дуже повільно, але все ж таки щось було зроблене.

Але за ці роки, все це теж було знищено. Демонтовані всі пам’ятники жертв репресій, всі пам’ятники жертв Голодомору, тобто навіть те невелике, що було зроблене, теж стирається все нанівець. Замість цього впарюється знову така неорадянська ідеологія радянського Донбасу, плюс оця новітня ідеологія визволення та так званої СВО. Це те, що вбивають дітям голови в школах через такі організації, як “Время перших”, та “Юнармія”. Це ідеологічна перепрошивка, для них важливо перепаяти ідентичність людей, які там живуть. А перш за все якесь юне покоління, бо воно вже не пам’ятає, як було, і цим дітям дуже легко перепаяти мізки.

“Тія Бичхіджи”: українка, яка опинилася в окупації, очевидиця подій в Макіївці

Розкажи про свій досвід життя в окупації?

Я народилася і мешкала в місті Макіївка. На момент окупації, в 2014-му році мені було 9 років, і виїхала звідти лише, коли стала повнолітньою, у 19 років, у 23-му році. Тобто, я прожила в окупації приблизно 9 років.

За час, коли я жила в окупації, фактично перестали працювати якісь комунальні служби; вони лишалися формально. Люди багато що робили з власної ініціативи,, але нічого цього не фінансувалося. Інерційн якісь двірники виходили, прибирали вулицю, шахтарі умовно працювали, але протягом трьох років так точно не платили зарплатню. Змінилася система з грошима: з’явилися ось ці пункти обналічки, і таке явище, як люди, які займалися валютою: вони міняли гривні на рублі.

А як щодо освіти?

В 2014 році нам завезли нові підручники, оновили фонди з українських на російські за російською програмою. Вони, до речі, були датовані, саме їх друк 2015 роком, але їх нам завезли восени 2014. Тобто, росія готувалася. Але, напевно, не на той час. Почалася поступова мілітаризація, але вона була з орієнтацією на спільне радянське минуле.

Тобто, це, скоріш був, культ війни, але не культ війни російської, не культ війни абстрактної, а культ Великої Вітчизняної. І орієнтація була переважно ось на це. Це було погіршення ситуації з застарілими наративами, які в цілому там існували. Так само нас водили 9 травня на покладання квітів. Все, як було в інших містах України до 2014 року, умовно там. Конкретно російське, контакт з російськими солдатами, про російські військові подвиги, то ця інформація почала з’являтися в шкільній освіті з 2023 року. Коли, окуповані території “офіційно” приєднали до росії. Тоді освіта змінилася повністю відповідно до російських стандартів.

З приводу української мови її почали і залишали десь до 2021 року як факультатив, але вона була дієва для дітей, які вміли нею розмовляти і в цілому вивчали її в молодшій школі, бо дивилися контент нею, знали мову від народження через дитячі садочки або початкову школу. Як факультатив вона була неактуальна для дітей, які пішли в школу, коли почалася вже окупація або на 4-3 роки пізніше за старт окупації. Їм ці два 2 уроки на місяць нічого не приносили взагалі. Тобто, це було неефективно.

З 2017 року почалося, коли більш-менш сформулювалася політика всередині окупованих територій, тоді в освіті була позиція, що якби росія — це окремо, ми — це окремо, ми не росія, але росія — наші кєнти. Пізніше з’явилася політика, що ми є росія.

Як взагалі змінилися умови життя в окупації?

Закривалися магазини, якихось препаратів не вистачало в окупації, тож їх завозили з Москви або з України. Потім з’явилися люди, це не були перекупи, які самі оцінювали попит і працювали по запитам. Вони привозили їжу, косметику, одяг, наприклад, з того ж харківського ринку “Барабашово”. На додаток, вони займалися валютою, тому що до цього, вони каталися на підконтрольні території. 

З часом також погіршувався стан міста, проблем з водою ще не спостерігалось, щось робити почали в 2022 році. І там була яка позиція в цілому, це дуже важливо, напевно, зазначити, нам нічого не обіцяла росія. Її згадок уникали, всі розуміли, що це спонсорується росією, що шахти працюють на дотацію, уряд, тому що він також не може ніяк працювати, те ж саме з військом, ополченням і іншими структурами. Але про це не комунікувалося офіційно.

Я пам’ятаю, що у людей були великі очікування від місцевої влади, хоча багато хто не розумів, що так звана “днр” не є незалежною державою і не може самостійно закривати всі проблеми регіону. Людям обіцяли, що гроші залишатимуться “на Донеччині”, що росія допоможе, що життя стане кращим. Через це певний час вони ще вірили місцевій окупаційній владі.

Але з роками ця влада втратила довіру. Приблизно у 2021–2022 роках багато хто вже був розчарований у місцевих керівниках. І коли росія почала вирішувати хоча б якісь базові проблеми — ремонтувати інфраструктуру, вкладати гроші, щось робити соціально — це сприймалося людьми як доказ того, що “росія прийшла і зробила те, чого Україна не робила роками”.

Я це бачила навіть на прикладі власної сім’ї. Мої батьки дуже проросійські. У нашому місті була алея з розбитим асфальтом, яку роками ніхто не ремонтував. І коли її нарешті заасфальтували вже під російською окупацією, для багатьох це стало дуже сильним символом: мовляв, “Україна не зробила, а росія зробила”.

Так само було з водою та іншими побутовими проблемами. Росія почала щось обіцяти й частково вирішувати, і люди це запам’ятовували. При цьому вони майже ніколи не проводили паралель, що саме через росію ці проблеми взагалі виникли. Люди могли звинувачувати місцеву окупаційну владу, могли звинувачувати Україну або говорити про відсутність української влади, але росію вони майже ніколи не звинувачували. Зараз там уже з’являється певне розчарування через те, що росія допомагає недостатньо, але я не можу детально про це говорити, бо виїхала у 2023 році.

А якісь кардинальні зміни були, коли умовно “прийшла росія”

Коли росія прийшла, я не можу сказати, що почалися якісь кардинальні зміни. Більшість того, що робилося, виглядало як показові або символічні проєкти. Наприклад, на вулицях ставили каністри з водою, ремонтували або будували парки, займалися реконструкцією театрів, відкривали різні “русские центры”, завозили російські книжки в бібліотеки. Це не створювало чогось принципово нового, але людям це подавали як “росія доробляє те, що не зробила Україна”.

Навіть існували популярні розмови про те, що росіяни нібито добудують Донецьке метро. Хоча насправді всі ці недобудови так і залишилися стояти в аварійному стані.Зараз, наскільки я бачу й читаю, росія намагається створювати інфраструктуру, яка пов’язана переважно з військовими потребами. Це логістика для армії або виробництва, які можуть обслуговувати війну. Наприклад, у моєму місті обіцяли відкрити завод блочних конструкцій для швидкого будівництва багатоповерхівок. Але є відчуття, що це житло буде не для місцевих, а для росіян — військових або спеціалістів, яких завозять працювати.

Я також бачила, як на Донеччину масово завозили росіян: студентів, працівників, медиків. При цьому місцевих, які знали українську мову, навпаки, відправляли працювати ближче до окупованих територій або в новозахоплені регіони. Наприклад, моїх знайомих студентів із Донецького університету відправляли викладати російську мову дітям у Херсоні. Водночас у самому Донецьку викладати запрошували вже росіян.

Щодо життя під окупацією, труднощі були різні залежно від періоду. У перші роки після 2014-го головними проблемами були бойові дії, небезпека, невизначеність і нестача продуктів. Це тривало приблизно до 2016 року. Потім додалися фінансові проблеми та інформаційна ізоляція. А вже пізніше виникла сильна соціальна криза. Люди, які раніше не мали ні освіти, ні статусу, часто отримували владу або привілеї через участь у структурах “днр”. Це дуже впливало на атмосферу в суспільстві.

А як з роботою?

Робочих місць майже не було, а якщо вони й були — людям часто не платили зарплату. Через це багато хто намагався працювати дистанційно — або на росію, або на Україну, і жили за рахунок переказів через різні обхідні схеми та курси валют. Під час ковіду ситуація стала ще гіршою. Бракувало тестів, не було нормальної інформації про реальний стан захворюваності, лікарні були переповнені, а ліків постійно не вистачало. Медична система й до того була слабкою: медикам мало платили, багато українських ліків стали дорогими або взагалі недоступними. Після санкцій проти Росії частина препаратів перестала доходити взагалі.

“Общественное питание”, російська кухня та заборона на все українське: як на окуповані території повертають радянський рудімент 

Якість продуктів також була низькою. В окупацію часто завозили дешеві товари, які в самій росії майже не купували. Навіть гуманітарна допомога з росії була поганої якості.

Однією з найгірших проблем стала вода після 2022 року. І це я вже переживала у свідомому віці. Води або не було взагалі, або її давали раз на кілька днів на кілька годин. Це було виснажливо. Я жила на дев’ятому поверсі й носила десятки літрів води в баклажках сходами. Взимку труби промерзали, їх намагалися відігрівати вручну. Постійно були обіцянки побудувати новий водогін або відновити систему, але проблеми так і не вирішилися. Стара інфраструктура за роки окупації просто зруйнувалася, бо нею майже ніхто не займався. Труби, електрика, комунікації — усе перебувало в жахливому стані. Нова інфраструктура теж часто робилася формально, без реальної якості.

Що для вас змінилося після переїзду на підконтрольну Україні територію?

Почалися вже інші труднощі, з документами, медициною та адаптацією. У мене не було підтверджень і свідків для оформлення документів, тому я майже рік не могла отримати паспорт. Без паспорта я не могла нормально користуватися медичними послугами, бо для цього потрібна реєстрація в системі та декларація з лікарем.

Також я не до кінця розуміла, як працюють українські системи після всіх реформ, які відбулися за роки окупації. Отримання документів стало дуже складним і виснажливим процесом. Я знаю, що багатьом молодим людям, які виїжджають з окупації, ще важче. Часто вони не мають документів або підтвердження місця проживання, через що виникають проблеми з реєстрацією та статусом ВПО.

Особисто я не оформлювала статус ВПО, бо для вступу до університету він мені не був потрібен. На державні виплати я також не претендувала, тому що не підпадала під необхідні категорії, а самі виплати були дуже маленькими. Я чула про програми підтримки для молоді, яка виїжджає з окупації, зокрема про одноразові виплати, але люди кажуть, що отримати їх швидко дуже важко. Через це вони вже не сприймаються як реальна допомога “на старті”, а радше як далека перспектива.

Зараз я живу в Харкові й проходжу через процес реінтеграції вже тут. Обрала це місто, бо воно було одне з найдешевших міст для життя. Волонтери допомогли мені знайти квартиру, де я платила тільки за комунальні послуги, і я їм за це дуже вдячна. Але це була квартира в обстрілюваному районі, фактично без нормальних вікон. Найбільшою проблемою після виїзду стали документи. Якщо ти не маєш паспорта, то тебе фактично не існує для держави. Ти не можеш офіційно влаштуватися на роботу, а без цього дуже легко потрапити в експлуатацію або залежати від випадкових людей. У такій ситуації ти повністю залежиш від волонтерів, гуманітарної допомоги чи окремих чиновників.

Коли я виїхала, мені один раз зателефонували з Міністерства реінтеграції та спитали, чи потрібна мені допомога з їжею чи гуманітарними речами. Я сказала, що так, але після цього більше ніхто не виходив на зв’язок. Без документів виникали й серйозні проблеми з медициною. Деякі лікарні просто відмовлялися мене приймати. Інші погоджувалися допомогти лише “по-людськи”. Якщо потрібні були рецептурні препарати або електронний рецепт, отримати це було майже неможливо, бо я не могла підтвердити свою особу в системі.

З освітою ситуація трохи простіша — якщо є свідоцтво про народження, можна вступити до університету. Але коли людина виїжджає не заради навчання, а просто рятується, то перші місяці думаєш не про вступ, а про те, як вижити, знайти житло, роботу й хоч якось адаптуватися.

Я помітила, що підтримка дуже залежить від міста. Раніше в Харкові була сильна волонтерська система — там могли допомогти буквально всім одразу. У Києві краще працювали юридичні й психологічні ініціативи. Але після закриття гуманітарного коридору ситуація змінилася: волонтерство в Харкові стало більше орієнтуватися на військових та переселенців із прифронтових районів області. Харків перестав бути основним хабом для людей, які виїжджають з окупації. Зараз багато молоді їде одразу до Києва, і там же сконцентровано більше ресурсів допомоги.

На мою думку, людям, які виїжджають з окупації, найбільше потрібні гроші та гарантії. Коли я виїжджала, людям давали невелику виплату за перетин гуманітарного коридору, але цього недостатньо для нормального старту. Насамперед потрібні гарантії житла — або гуртожитки нормального рівня, або соціальні квартири, або компенсація оренди. Бо ціни дуже різняться залежно від міста: у Харкові одні, у Києві зовсім інші, на заході України — теж інші. І людина часто не може сама обрати, де їй опинитися після евакуації. Також дуже потрібні медичні гарантії. Люди виїжджають з окупації у поганому фізичному стані: постійний стрес, нестача ліків, погане харчування, брудна вода, холод, проблеми з опаленням — усе це серйозно підриває здоров’я.

Катерина Арісой, очільниця ГО “Плурітон”, ця організація допомагає українцям виїхати з ТОТ про те, чому люди залишаються на ТОТ

Люди, які залишаються на тимчасово окупованих територіях, здебільшого роблять це не тому, що хочуть жити під окупацією. Це їхній дім, їхнє життя, їхнє майно. У кожного є свої причини: літні родичі, за якими потрібно доглядати, страх втратити житло або відсутність грошей і можливостей почати життя заново на підконтрольній Україні території.

Багато хто розуміє, що після виїзду їх можуть чекати гуртожитки, нестабільність і складна адаптація. Деякі люди вже виїжджали раніше, але були змушені повернутися через сімейні обставини або через необхідність доглядати близьких. Є й ті, хто фізично не може виїхати. Наприклад, люди, яких переслідує окупаційна влада. Для виїзду потрібно проходити численні блокпости, де дуже ретельно перевіряють документи, телефони та особисті дані. Якщо людину підозрюють у проукраїнській позиції або хтось доніс на неї, це може стати реальною загрозою.

Окремою проблемою стала примусова паспортизація. Для того, щоб виїхати через росію або нормально жити на окупованій території, фактично змушують отримувати російський паспорт. Але навіть його зараз отримати непросто — окупаційна влада створює додаткові обмеження й бюрократію. У багатьох людей узагалі немає документів — вони були втрачені через бойові дії, затоплення після підриву Каховської ГЕС чи евакуацію. Відновлення документів — це складний і принизливий процес із перевірками та поїздками в інші міста.

Найчастіше останньою краплею для виїзду стає пряма загроза життю або здоров’ю. Особливо це стосується молодих чоловіків, яких окупаційна влада намагається примусово мобілізувати та відправити воювати проти України. Через це багато хто просто переховується й боїться виходити на вулицю.

Люди також виїжджають через постійний страх репресій. Достатньо, щоб хтось із сусідів щось сказав або доніс — після цього додому можуть прийти озброєні люди з обшуками. І навіть якщо нічого не знайдуть, людину все одно можуть затримати, катувати або просто зникнути безвісти. Такі випадки, за словами людей, непоодинокі.

Ще одна причина — втрата надії. Особливо це стосується жителів лівобережної Херсонщини, які до останнього чекали на звільнення. Багато хто розповідав, що буквально бачив через Дніпро українських військових і сподівався дочекатися деокупації вдома. Але з часом люди зрозуміли, що більше не можуть так жити, і вирішували евакуюватися.

Частина людей виїжджала принципово через небажання отримувати російський паспорт. Деякі були готові втратити житло, майно і все, що мали, тільки б не ставати громадянами Росії. При цьому окупаційна влада створювала умови, за яких без російського паспорта людина фактично не могла нормально жити: були проблеми з роботою, навчанням дітей, медициною та навіть викликом швидкої допомоги. Медична система на окупованих територіях, за словами людей, перебуває у критичному стані: бракує лікарів, обладнання та ліків, частина лікарень закрита або не працює повноцінно.

Також люди розповідають, що окупаційна влада постійно дає обіцянки про відбудову та “краще життя”. Особливо це помітно в Маріуполі. Там показово будують нові будинки й створюють картинку для пропаганди — мовляв, Росія прийшла й усе відновлює. Але люди, які мислять критично, бачать, що багато з цього робиться поспіхом лише для телевізійної картинки.

Попри гучні обіцянки, люди не бачать реальних покращень: навколо залишаються руїни, проблеми з соціальними послугами та відсутність перспектив. Через це навіть ті, хто колись ще на щось сподівався, поступово розчаровуються. Були також історії про те, що людям обіцяли житло в Росії. Дехто погоджувався через безвихідь, але на практиці їм пропонували переїзд у віддалені регіони Росії, куди мало хто насправді хотів їхати. У результаті очікування більшості не справдилися.

Водночас є люди, які вже нічого не очікують від окупаційної влади й готові втратити все, аби лише не інтегруватися в російську систему та не отримувати російський паспорт.

Історії людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій, показують: російська “відбудова” часто існує більше як інструмент пропаганди, ніж як реальне покращення життя. За фасадами новобудов і обіцянками “кращого майбутнього” залишаються страх, руйнування інфраструктури, примусова паспортизація та відсутність базових прав. Водночас сам факт, що багато людей готові втратити житло, роботу й усе нажите, аби не інтегруватися в російську систему, свідчить: навіть після років окупації значна частина мешканців ТОТ не сприймає її як свою реальність чи майбутнє. 

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Гощі відбулась робоча зустріч щодо реалізації житлового проєкту “Бахмут-Гоща”. Представники Бахмутської та Гощанської громад перейшли до практичного обговорення реалізації проєкту. Вже сформовано робочу групу, яка координуватиме реалізацію проєкту. На початок будівельних робіт передбачили 158 мільйонів гривень.

Звідки братимуть фінансування і хто увійшов до складу робочої групи, в коментарі редакції Бахмут IN.UA повідомив Олександр Марченко — заступник начальника Бахмутської МВА.

Проєкт “Бахмут-Гоща”: що відомо про фінансування

У Гощі на Рівненщині відбулась робоча нарада щодо реалізації проєкту будівництва житлового кварталу “Бахмут-Гоща”. Участь у ній взяли представники Бахмутської громади — заступник начальника Бахмутської МВА Олександр Марченко та директор КП “Бахмутська житлова управляюча компанія” Олександр Бондарєв.

На сьогодні з бюджету Бахмутської громади спрямовано понад 62 мільйони гривень на розробку проєктно-кошторисної документації. Ще 158 мільйонів гривень передбачено на початок будівельних робіт.

“Це закладено в програмі (ред. Програма економічного і соціального розвитку). Якщо знайдемо інші джерела, то, звісно, будемо використовувати інші джерела. Поки що такої можливості немає. У Програму економічного розвитку закладені кошти на виконання робіт. Але це тільки у програмі, а вже далі будемо вирішувати звідки брати ці кошти”, — зазначив Олександр Марченко.

Перелік першочергових робіт буде визначено після того, як їх розробить проєктувальник.

“Тільки відбувся тендер на визначення переможців на виконання проєктних робіт. Зараз переходимо до проєктування, очікуємо від проєктувальників надходження всього пакету документів. Далі будемо вирішувати, згідно з проєктом, коли розпочинати за календарним планом”, — зауважив Олександр Марченко.

Завершити проєктування першої черги будывництва планують до кінця вересня 2026 року.

За словами Олександра Марченка, вже сформовано робочу групу, яка координуватиме подальші етапи реалізації проєкту. До її складу увійшли фахівці Гощанської селищної ради, Бахмутської МВА та Бахмутської міської ради.

Що передбачає проєкт “Бахмут-Гоща”

За інформацією Бахмутської міськради, проєкт передбачає зведення житлового кварталу з три- та чотириповерховою забудовою. Він розрахований орієнтовно на 1 200 мешканців. Окрім зведення будинків заплановано облаштування дитячих і спортивних майданчиків, зон відпочинку, паркувальних місць та укриттів. У межах проєкту також запланована інтеграція елементів бахмутської ідентичності.

Згідно з плановими показниками по кварталу, в житлових будинках передбачені 174 смарт-квартири та 395 стандартних квартир, з яких:

• однокімнатні — 236 квартир;
• двокімнатні — 107 квартир;
• трикімнатні — 52 квартири.

Загальна площа нежитлових приміщень складатиме 2 600 м². Частина площ перших поверхів запланована під комерційну оренду. Споруда для керуючої компанії складатиме 500 м².

Читайте також:

• Бахмут витратить понад 1,3 млн грн на відпочинок дітей: як подати заявку на оздоровлення
• Як ВПО стати на квартирний облік в 2026 році: покрокова інструкція
• У Гостомелі планують звести житло для бахмутян: ключові факти і актуальні дані на 2026 рік

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!