24 лютого минає річниця повномасштабного вторгнення. Київ мали захопити за три дні, а вся Україна мала б бути окупована російськими військами, прийманні, так собі уявляла сценарій росія. Минув рік великої війни, ми публікуємо спогади бахмутян напередодні 24 лютого, а також згадуємо, як жив Бахмут у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ганна Бокова, головна редакторка “Бахмут. IN. UA”

Ганна Бокова. Фото: особистий архів героїні

Для журналістки Ганни Бокової залишатися в Бахмуті було особливо небезпечно. Ще до війни з’явилася інформація про так звані “фільтраційні списки” рф.

«Перед вторгненням росії до мене зателефонували люди із спецслужб і попередили, що треба зібрати всі речі й бути готовою до виїзду, тільки-но почнеться війна», — пригадує Ганна.

Журналістка з родиною виїхала з Бахмута 25 лютого. За декілька місяців до війни, пригадує Ганна, було багато новин, даних розвідки про ймовірне вторгнення, однак бахмутянка не вірила такий розвиток подій, як не вірили й мільйони українців. До останнього Ганна сподівалася, що війна не почнеться.

Однак, зранку 24 лютого родина почула вибухи, в перший день виїздити не наважувалися, бо знали, що росіяни можуть обстрілювати машини цивільних. 24 сімя закупилася в місцевому супермаркеті, купили дуже багато їжі.

“Поїхали не 24-го, а 25-го лютого. Ще у Бахмуті ми бачили великі черги до банкоматів. Люди почали скуповувати їжу. Ми самі, перше, що зробили, після того, як я всіх обдзвонила — поїхали у супермаркет і купили багато їжі, на кілька тисяч гривень. Адже, ми не знали, можливо, нам доведеться просто сидіти у підвалі і ми не зможемо навіть вийти з дому. Тоді не можна було зрозуміти, як розвиватиметься ситуація”, — згадує 24 лютого Ганна.

Михайло Коротунов, письменник

Михайло Корутунов. Фото: особистий архів героя

Михайло Корутунов місцевий письменник, про свій ранок 24 лютого Михайло згадує так:

“Перший вибух у Часів Ярi змусив увімкнути комп та подивились новини. Відразу стало зрозуміло, що дарма видерлись з Горлівки в чотирнадцятому тiльки на 30 кілометрів, війна була завжди поруч, а стала навкруги. Що робити далі? Чи війська спроможні чинити опір? Чи гарант місцевий і гарант цілісності за договором в змозi адекватно відреагувати? А чого ж Чонгар не замінований? А чого…Питання, питання, питання”.

Вже через місяць Михайло евакуювався у Львів, але й тут чоловіка першою зустріла повітряна тривога.

“Мир дуже малий та ламкий, в ньому не можна так жити, як би життя нічого не варте. То дуже складна річ, щоб нею можна було комусь нехтувати. Тому за всілякі діі, та навіть слова на нас чекає суд, того, хто сотворив Всесвіт. I той суд незабаром станеться”, — розмірковує Михайло

Анастасія Абаровська, громадська діячка

Анастасія Абаровська. Фото: особистий архів героїні

Бахмутянка Анастасія Абаровська, як і більшість українців свій ранок почала з читання новин, а ще жінка згадує, що в месенджері отримала повідомлення від класного керівника сина — сьогодні діти навчаються дистанційно.

“Ми готувалися, але не до війни, до 8 дня народження сина, який ми повинні були відсвяткувати 25 лютого 2022, в звичному колі друзів та родичів. Та який потім довелось святкувати в хостелі в Дніпрі. Сашко досі з сумом згадує, що ми не встигли відсвяткувати його 8 день народження”, — пригадує Анастасія.

Євгенія Буднік, вчителька

Євгенія Буднік. Фото: особистий архів героїні

Євгенія Буднік вчителька в місцевій школі, 24 лютого педагогиня мала провести захід зі школярами, однак не судилося. 

“Я так не хотіла в це вірити, я забороняла собі навіть думати про це, я вперто не збирала тривожної валізки. Здавалося: пущу ці думки, і це станеться. Тому я занурилася в роботу і готувала відкритий захід, який мав відбутися 24 лютого. Так він і залишився у мене на флешці, не встигла я провести «мовні посиденьки» з тоді ще 8-б класом. 

Ранок 24 лютого почався не зі звуку будильника, я прокинулася задовго до нього. Я не чула вибухів, просто в душі було якось тривожно. А тоді глянула у вікно: прикордонники, які розміщувались у будинку напроти, не шикувались, як завжди, а зі зброєю виїжджали на бронемашинах. Потім був дзвінок чоловіка, який так не хотів їхати в Київ, а я вмовила, від нього я почула ту фразу: «Почалася війна!». Він говорив, давав настанови: що робити, як діяти. А у мене в голові була тільки одна думка: «Яка війна? У мене відкритий захід! Мені ще голову треба помити!» І я пішла в душ, поки є вода, поки є тепло і світло…”, — пригадує героїня.

Далі був дзвінок від директора школи, педагогів збирали, щоб вирішувати як діяти далі. Поки жінка розмовляла телефоном, дивилась на сина, який ще безтурботно спав у ліжку.

“До мене починало доходити, мозок нарешті прокидався, але від сприйняття дійсності у мене починалася паніка. Я по черзі хватала свої валізи, вирішуючи, яку ж з них обрати, далі туди летіли речі, діставалися звідти і знову клалися туди ж. А тоді настала черга будити сина, він сприйняв новину спокійно, виважено, швидко вдівся, умився і ми пішли до батьків. 

Нам, мабуть, ніколи не забути того ранку. Був легкий морозець, повітря було таке чисте, сонце пробивалося крізь хмари, ніби сама погода говорила, що все буде добре, все минеться. А на вулицях розгублені люди, кілометрові черги на заправках, в аптеках, магазинах. Той ранок тягнувся занадто довго”

Вже ввечері жінка не змогла стриматись, емоції брали гору й виходили сльозами.  Вже вдруге вчителька мала покинути свій дім. З того часу, минув рік, син героїні у безпеці, рідні та друзі у відносній безпеці, але ми всі ще у тому ранку 24 лютого, вважає Євгенія

“Наше життя змінилося до невпізнаності і без вороття. Але у нас залишилась віра, віра в добро, яке обов’язково переможе”

Микола Цихно, громадський діяч

Микола Ціхно. Фото: особистий архів

Бахмутянин Микола Ціхно про повномасштабне вторгнення думав вже 22 лютого, коли росія офіційно визнала підконтрольні собі уряди в Донецьку і Луганську, а, відповідно, і висловила територіальні претензії й на ті райони Донбасу, що підконтрольні Україні.

“Зранку 24 лютого мені не треба було рано прокидатись і їхати в Лиман, адже я працював дистанційно з середини лютого через чергову хвилю посилення захворюваності на COVID-19, і я планував добре виспатись. Але мене розбудила мама, яка спитала, чи чув я вибухи, і повідомила, що вичитала з інтернету, що Часів Яр зазнав ракетного обстрілу. Але що в 2014, що в 2022 я всі обстріли проспав. Також вона повідомила, що рф бомбить всю Україну. Одразу ж почали дзвонити друзі з повідомленнями про те саме”, — пригадує Микола.

Перший день Великої війни для бахмутянина пройшов одноманітно, чоловік моніторив новини. Микола пригадує, що в перший день російські ЗМІ писали багато новин, а українські ЗМІ програвали російським в об’ємі змістовної інформації про хід подій, вважає чоловік.

“Канали росії сипали своїми “успіхами” і про повністю, нібито, знищене українське ППО, і про довжину просування окупаційних військ Україною, і про натовпи українських прикордонників і військових, які, за їх словами, здаються в російський полон. Але Українські ЗМІ це ігнорували і не спростовували. Тому перший день настрій був пригнічений, роботи теж було мало, то і відволіктись не було чим. Першу ніч та кілька наступних я спав по пів години”, — каже чоловік.

У бахмутянина було два головних страхи, перший, що доведеться виїхати з Бахмуту, так й сталося, а другий страх — що серед знайомих будуть колаборанти, які підуть на співпрацю з фашистами. Більше ніяких емоцій чоловік не пам’ятає.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна. Бахмут. Евакуація (Фоторепортаж)

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!