Бахмутяни в евакуації: як інструктор з дайвінгу опинився в Німеччині

Семаковська Тетяна 11:07, 17 Лютого 2023

БАХМУТ 17 23b90Роман Ованесов відомий на Донеччині підприємець, до повномасштабного вторгнення чоловік мав власний дайвінг-клуб де працював інструктором, а окрім того мав будівельний бізнес. Його руці належить декілька проєктів в Бахмутській громаді. 24 лютого Роман з родиною зустрів війну в Іванівському, де власне й проживав, чоловік мав намір залишатися в країні, але доля склалася інакше. Як бахмутянин опинився в Німеччині, чому йому довелося розлучитися з родиною та чим сподобалася Німеччина українцю — читайте в матеріалі.

Життя в Іванівському

зображення viber 2023 02 15 15 39 09 388 a402f

Будні в Іванівському. Фото: особистий архів героя

Зараз село Іванівське, де раніше проживав пан Роман, щодня штурмується російськими військами. Тут залишилося менш як 300 людей, чимало частина його зруйнована внаслідок численних обстрілів. Втім, раніше ця місцевість була спокійним осередком для життя, люди вирощували сільськогосподарські продукти, виховували дітей й загалом вирувало мирне життя.

Роман Ованесов батько трьох дітей, разом з дружиною Іриною він виховує Єлисея, Савелія та Софію. За фахом чоловік інженер-будівельник, його фірма “Бахмут-Проєкт” відома в Бахмуті й поза його межами. Відтак, в Курахові інженер спроектував проєкт поліцейського відділку з нуля разом з бомбосховищем.

зображення viber 2023 02 15 15 37 32 256 6c689

Робота дайвінг-інструктора. Фото: особистий архів

Захоплення наш герой має дуже незвичне — Роман обожнює займатися дайвінгом. Улюблена справа з часом перетворилася на професію, тож чоловік працював інструктором по дайвінгу.

“Займався печерним дайвінгом та дайвінгом в копальнях. В Бахмутських гіпсових копальнях я проводив екскурсії на підводну частину й мав свій дайвінг-центр. 21 лютого до мене ще приїхали мої студенти, пара. Я завершував з ними курс “Mine Diver”, який вчить дайвера занурюватися з багатьма балонами в шахти чи копальні”.

Тривожні дзвінки напередодні вторгнення

зображення viber 2023 02 16 13 01 31 876 912a3

Дим від ракети. Фото: особистий архів героя

21 лютого Роман разом зі своїми студентами занурювався під воду в частині селі Зайцеве, вже тоді почалися вибухи. До лінії розмежування із російськими військами тут залишалося 1,5 – 3 кілометри. 22 лютого Роман застав вже мінометні прильоти, через небезпеку він відмовився від занурювання в районі Зайцевого, тож інструктор разом зі студентами попрямували в район Іванграду, де також були водні печери. 

“Ми встигли завершити курс, пара отримала сертифікати, зробили спільні фото, я провів їх на потяг, який прямував до Києва. Наступного ранку 0 6:10 ми з родиною прокинулися від прильоту ракети, яка прилетіла в Часів Яр, поблизу місцевості колишнього табору “Мир”. Я зробив знімок диму, який виднівся в далині й сказав: “Мабуть, війна почалася”, — пригадує в розмові Роман Ованесов.

Попри вибухи й новини, родина Ованесових не панікувала в перший день повномасштабного вторгнення. Сім’я вирішила підготуватися й запастися всім необхідним, спершу поїхали в супермаркет АТБ, там закупили воду та їжу. В домі був підвал, тож туди Роман з сім’єю перетягнув ліжка. Попередньо родина вирішила залишитись в Іванівському. Живучи вісім років поблизу фронту вибухи вже не дивували, однак на про Роман все ж зібрав документи всіх членів родини, щоб можна було швидко евакуюватися.

Все вивезти не вдасться

зображення viber 2023 02 15 15 50 29 963 ed5a0

Машина Романа потрапила в ДТП. Фото: особистий архів героя

Роман, окрім родини мав відповідальність, і як приватний підприємець, перед своїми працівниками. 

“Я є власником підприємства, тож в перші дні ми вирішували питання із зарплатнями, як далі працювати і, так далі. Всі люди на підприємстві працювали легально, за кожного сплачувався податок, вони згодом почали отримувати допомогу від Центру зайнятості”, — пояснює в розмові пан Роман.

Владнавши робочі питання, родина прийняла рішення все ж евакуюватися, обстріли посилювалися, тож відтягувати причини не було. З Іванівського вирушили до Дніпра по дорозі потрапили в ДТП, з Дніпра родина поїхала до Львова, а звідти в Закарпатську область. 

Під час цього маршруту родині доводилося безліч разів показувати документи для засвідчення особи, вимагали паспорту й новосформовані патрулі в селах. Дідусі, яким по 70 років з мисливськими рушницями виходили на дорогу, прагнучи захистити свої села, пригадує пан Роман.

Прихисток у Львові та дорога до Закарпаття

зображення viber 2023 02 15 15 54 07 885 df8d4

Роман встиг засадити Карпатський ліс. Фото: особистий архів героя

Роман з родиною є Свідками Єгови, у Львові релігійна організація організувала прихисток для біженців, тож тут перший час сім’я змогла зупинитися й прийти до тями: поїсти, помитися й поремонтувати авто.

“Оскільки всі були перелякані, дружина й дочка сильно хвилювалися — ми прийняли рішення їхати далі на Закарпаття. Там оселилися в селі Німецька Мокра й проживали до липня 2023”, — каже бахмутянин.

В селі родина почала займатися гуманітарною допомогою для Бахмута, зокрема забезпеченням ліків, згодом постачання налагодилося великими волонтерськими організаціями. Роман встиг в травні засаджувати Карпатський ліс, загалом вдалося озеленити близько двох гектарів землі разом з товаришами. Чоловік намагався знайти роботу на Закарпатті, але не вдалося.

зображення viber 2023 02 15 15 54 08 049 2b9c0

Місцевість, де жила родина пана Романа. Фото: особистий архів героя

Працювати в Бахмуті для підприємця було неможливо, та державний апарат це не зафіксував.

“ВПО допомогу ми отримували. Ми з дружиною змогли стати до Центру зайнятості, але нам і не допомогали в пошуку роботи і не визнавали безробітними. Постала проблема із забезпеченням такої великої родини. Потрібно було за щось жити, за щось харчуватися, заощадження, які ми мали вже закінчилися. Оскільки, я інвалід третьої групи — вирішили виїжджати за кордон, дружина з дітьми в Німеччину. Старший син  залишився в Харкові, там він живе з дружиною”, — розповідає пан Роман.

Обираючи країну для роботи, вибір зупинили на Албанії, це туристична країна де дайвінг є популярним, пояснює чоловік. Липень, серпень та вересень Роман Ованесов працював інструктором, але крім цього чоловік ще був своєрідним різноробочим. Через високе фізичне навантаження Роман не зміг працювати надалі, сам в чужій країні без родини, він довго адаптовувався.

зображення viber 2023 02 15 16 00 16 393 a1d33

Пан Роман на роботі в Албанії. Фото: особистий архів героя

“Ніяких державних програм для біженців в Албанії немає, є мовний бар’єр, адже англійська мова там не дуже поширена, а албанська дуже складна. Перевагою було те, що ті, хто занурювався під воду володіли англійською, адже це переважно іноземні туристи. Робота в албанців сезонна, влітку працюєш по 12-14 годин, носиш важкі балони”, — ділиться тонкощами роботи інструктор з дайвінгу.

Дружина Романа намагалася працювати в Німеччині, знайшла вакансію прибиральниці у літніх людей, поки сам чоловік працював в Албанії. Втім згодом, Ірина вирішила спершу вивчити мову і потім знайти кращу посаду.

Життя в Німеччині

зображення viber 2023 02 15 16 03 42 143 aa149

Місто Кам, де живе родина. Фото: особистий архів героя

Зараз сім’я Ованесових живе в Баварії, в місті Кам, адаптація є дуже важкою, як для дорослих так і для дітей, ділиться герой. Складністю стає й мовний бар’єр, адже в Німеччині англійська не є поширеною.

“Цілими днями ми всі вчимо німецьку мову, займаємося самоосвітою. Ми не плануємо тут залишатися, хочемо повернутися саме до України. Нам ближче український менталітет, український спосіб мислення. За час перебування тут склалося враження, що частина європейців — маленькі егоїсти, але в хорошому розумінні цього слова”. Для них дуже важливий свій добробут, вони не є емпатами. Проте багато німців допомагають біженцям”, — розмірковує пан Роман.

Чоловік додає, що Німеччина прихильно ставиться до українців, є виплати, але за ці кошти обов’язково потрібно відзвітуватися, вони мають йти в правильне русло, тобто на забезпечення базових потреб людини, як от їжа, житло чи ліки.

“Німці очікують, що люди, які приїдуть мають через певний час повинні стати повноцінними членами суспільства, виконувати свою роботу й приносили користь, платити податки, це важливо. Не можна сказати, що Німеччина погана чи хороша, вона просто інша, це потрібно розуміти”, — каже пан Роман.

зображення viber 2023 02 15 16 03 42 783 3aefb

Німецькі пейзажі. Фото: особистий архів героя

З переваг Німеччини — сильна медицина, каже чоловік. Наприклад, ті ж стоматологи дуже ретельно ставляться до лікування зубів, попередження карієсу у дітей, вони приділяють велику увагу саме профілактиці захворювання.

Родина Ованесових хоче повернутися додому в Бахмут, щоб відбудовувати своє рідне місто.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: як перукарка з Бахмута живе й працює в Канаді

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

До Дня Гідності та Свободи: бахмутянин Андрій Лоза про два Майдани та події 2014 року

Семаковська Тетяна 10:00, 21 Листопада 2026

Напередодні 21 листопада, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, ми згадуємо події, що змінили хід нашої історії та загартували покоління борців за незалежність. Серед тих, хто відстоював український вибір ще з 2004 року, а взимку 2013–2014 років пройшов крізь газові атаки, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО, — бахмутянин Андрій Лоза.

Народжений у Бахмуті, він свідомо перейшов на українську мову в розпал Помаранчевої революції, ламаючи міфи про “російськомовний Донбас” у центрі Донецька. Згодом очолював міський осередок ВО “Свобода”, був затриманий силовиками на Водохреща 19 січня 2014 року, боронив рідну землю у складі добровольчого батальйону “Січ”, а під час повномасштабної війни став на захист Київщини.

Про першу поїздку на Майдан із 800 гривнями в кишені, жорстоке затримання на вулиці Грушевського, проросійський спротив у Бахмуті навесні 2014-го та мрію про відбудову рідного міста Андрій Лоза розповів редакції Бахмут IN.UA.

“Вийшов на перон у Києві вже українськомовним”: Помаранчева революція та робота в Донецьку

Андрій Лоза народився 1 червня 1983 року в Бахмуті, навчався у місцевій школі №13. Заклад тоді був російськомовним — українську мову та літературу викладали лише двічі на тиждень. Проте вчителька української, родом із Поділля, зуміла прищепити хлопцеві любов до рідного слова, яка згодом стала визначальною в його житті.

У 2002–2007 роках Андрій працював у Донецьку за графіком “чотири через чотири”: чотири доби в обласному центрі, чотири — вдома в Бахмуті. Працював у відомих закладах у середмісті Донецька — на бульварі Пушкіна, площі Дзержинського та в районі між “Донбас Ареною” і старим стадіоном “Челюскінців”.

Переломний момент стався восени 2004 року, у розпал Помаранчевої революції. Андрій ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів на роботі, тож зрештою керівництво ресторану попросило його звільнитися. Не вагаючись, із 800 гривнями в кишені він сів на потяг до Києва — вперше їхати до столиці, на Майдан.

“Саме в поїзді, в тамбурі, я згадав свою шкільну вчительку української мови з тринадцятої школи. І вирішив: усе, переходжу на українську. На перон київського вокзалу я вийшов уже українськомовним. А коли повернувся до Донецька, почав спілкуватися українською з гостями в закладі. Не розуміли мене відсотків п’ять-десять — ті, хто приїхав із росії. Усі інші чудово розуміли, ще й гарні чайові залишали. Ніякого “мовного питання” в Донецьку не існувало — це була вигадка політтехнологів“, — згадує Андрій Лоза.

“У мене не було Євромайдану — була Революція Гідності”: грудень 2013-го та Банкова

Перед початком Революції Гідності Андрій очолював бахмутський міський осередок ВО “Свобода” на громадських засадах, заробляючи на життя роботою на фермерському господарстві в Покровському. Коли наприкінці листопада 2013 року силовики жорстоко побили студентів у Києві, він разом із побратимами вирушив до столиці.

Із 1 грудня 2013 року по 19 січня 2014 року бахмутянин безвиїзно перебував у вирі протестів. Для нього ці події від самого початку мали глибший сенс, ніж просто зовнішньополітичний курс країни.

“У мене ніколи не було “Євромайдану”. Революція Гідності — це те, чого нам не вистачало, і цей гештальт досі повністю не закритий. Ще не всі розуміють, що таке гідність і власна цінність“, — наголошує чоловік.

Уже в перший день зими, 1 грудня, Андрій опинився в епіцентрі подій на вулиці Банковій — стояв безпосередньо біля того самого грейдера, коли активісти намагалися стримати людей і не допустити провокацій проти силовиків. Тоді ж він отримав своє перше “хрещення” сльозогінним газом та контузію.

Водохреща на Грушевського, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО

Найважчим спогадом тієї зими для Андрія стало 19 січня 2014 року — Водохреща, яке увійшло в історію Майдану як “Вогнехреща”. На той момент бахмутянин мав статус помічника народного депутата та посвідчення позаштатного кореспондента газети “Всеукраїнське об’єднання «Свобода»”, допомагаючи журналістам і стрімерам висвітлювати події наживо.

Того дня він разом із побратимами з’їздив скупатися в ополонці, вирішив кинути курити, одягнув вишиванку, а зверху — теплу куртку з капюшоном. Повернувшись на Майдан, побачив, що на вулиці Грушевського спалахнули активні сутички: силовики застосовували водомети на морозі, в повітрі літали світлошумові гранати. Андрій пішов туди, наївно розраховуючи, що журналістське посвідчення та статус помічника нардепа захистять його в межах закону.

“Мене витягли прямо з автобуса, де перебували журналісти. Люди в чорному камуфляжі без розпізнавальних знаків натягнули мені на голову капюшон, заламали руки в “ластівку” і відвели до бордюру біля Червоного корпусу університету. Почали бити ногами, вимагаючи розставити ноги. Дякувати Богу, я займався спортом: згрупувався, закрився в “замочок”, і це мене врятувало від тяжчих травм“, — розповідає Андрій.

Після затримання його близько трьох-чотирьох годин возили Києвом в автозаку. У кишені дивом залишився мобільний телефон, тож Андрій встиг зателефонувати до пресцентру Революції Гідності й повідомити, що його везуть до Деснянського райвідділу міліції. Коли автозак прибув на місце, там уже чергували адвокати та народні депутати. Попри це, за командою одного з міліцейських керівників затриманого кинули до камери, відрізавши шнурки та витягнувши пояс.

На суді взяти бахмутянина на поруки пропонували народні депутати та громадські діячі, однак суддя відправив його під варту — формальною підставою стало те, що Андрій був зареєстрований у Бахмуті (тоді Артемівську), а не в столиці.

“Спершу мене на дві доби помістили в ізолятор тимчасового тримання. Єдиний плюс, який я там отримав, — у камері була гаряча вода і я нарешті виспався після тижнів на барикадах. Потім перевели до Лук’янівського СІЗО. Хлопці в камері раділи, бо побратими з волі передавали мені сигарети, а я тримався і не курив — пообіцяв собі, що закурю лише тоді, коли вийду“, — ділиться спогадами ветеран.

У СІЗО, попри спроби тиску, Андрій відчув несподівану солідарність: навіть серед звичайних в’язнів до майданівців ставилися з повагою. А звільнення в лютому 2014 року, коли режим Януковича вже сипався, обернулося справжнім юридичним курйозом.

“Шевченківський суд змінив мені запобіжний захід на нічний домашній арешт — із десятої вечора до ранку за місцем прописки в Артемівську. Конвоїри в Києві розгубилися: вони мали везти мене під домашній арешт на Донеччину, а в країні вже тривала розв’язка, Янукович тікав із Межигір’я, і ніхто не розумів, що робити. Зрештою мене просто відпустили. Вийшовши за ворота, я, як і обіцяв, з’їв добрий шматок м’яса і закурив“, — посміхається Андрій.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:45, 17 Листопада 2026

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину разом із родиною залишити дім у квітні 2022 року та шукати прихисток у Львові.

Опинившись у місті своєї мрії, дівчина змогла швидко адаптуватися, перейшла на українську мову та наважилася ризикнути, щоб придбати першу професійну камеру.

Про спогади з мирного Бахмута, знайомство з гуртом ТНМК та репером OTOY, вимушену евакуацію та шлях у фотографії Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Квітуче місто троянд та український реп на Донеччині

Анастасія народилася і виросла в Бахмуті, жила на вулиці Ювілейній неподалік дитячої лікарні. У 2008 році дівчинка пішла до першого класу школи №18 — батьки одразу віддали її в український клас. Після випуску Анастасія вступила до Харківського політехнічного інституту (поблизу Харкова, жила її бабуся), проте майже щовихідних приїздила додому потягом.

У спогадах дівчини рідний Бахмут назавжди залишився затишним і зеленим. Найбільше вона любила гуляти з подругою Каріною на Алеї троянд, Набережній та біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”.

“У моїх спогадах Бахмут — квітучий, місто троянд. Пам’ятаю, як ми завжди ходили в центр, гуляли біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”, та й у мене на районі біля дитячої лікарні було дуже багато троянд. Червоних, гарних — це те, що запам’яталося найбільше“, — з теплотою згадує бахмутянка.

Ще у 2014 році, навчаючись у школі, Анастасія захопилася українською музикою. Попри те, що більшість однолітків тоді слухали російських виконавців і не розуміли її вподобань, дівчина активно підтримувала вітчизняних артистів. Усе почалося з треку “Пані та панове” гурту “Танок на Майдані Конго” (ТНМК). Протягом п’яти років Анастасія мріяла побачити улюблений гурт у рідному місті.

Анастасія Косенко на концерті Сергія Жадана / фото з особистого архіву героїні

Мрія здійснилася у січні 2019 року, одразу після її 18-річчя: ТНМК приїхали до Бахмута з безкоштовним акустичним концертом у кінотеатрі “Побєда”, де також виступав Сергій Жадан.

“Я підбігла до Фагота, а він каже: “О, мала, ти тут теж!” — упізнав мене, бо я постійно підтримувала їх у соцмережах. Подарували мені плакати з автографами — один із них я встигла забрати з Бахмута, він досі висить у мене у Львові. Фагот тоді запитав, чим я хочу займатися, і я сказала, що мрію фотографувати. Він відповів: “Настю, у тебе все вийде”. Було відчуття, наче він мене тоді благословив“, — ділиться дівчина.

Ця зустріч надихнула Анастасію створити власний блог про український реп “Репмуз” в Instagram та Telegram. Вона підтримувала молодих виконавців, зокрема гурт PVNCH, Valentine Lawrence  (Ennyday) та репера OTOY (В’ячеслава Дрофу). У 2021 році батько навіть відвіз її на фестиваль “Промзона” до сусідньої Костянтинівки, де дівчина особисто познайомилася з OTOY.

Евакуація до міста мрії та перехід на українську

У квітні 2022 року російські обстріли почали наближатися до житлових кварталів Бахмута — снаряди падали на околицях, поблизу парку культури та неподалік військової частини біля дому родини. 3 квітня батько вивіз Анастасію та сімʼю до Краматорська (за лічені дні до трагічного ракетного удару по місцевому вокзалу), звідки вони вирушили до Львова, де знайомий допоміг знайти житло. Як і більшість земляків, родина сподівалася повернутися додому за кілька тижнів.

Попри сум через вимушений від’їзд, адаптація у Львові минула для дівчини напрочуд легко. Ще у 2021 році вона казала батькові, що обов’язково переїде сюди жити. У новому місті її підтримала подруга, з якою вона раніше познайомилася завдяки спільноті українського репу.

“Я туди приїхала, і мені було максимально спокійно, наче я вдома. Іноді навіть жартую, що в якомусь минулому житті моя душа тут уже жила. Найскладнішим на початку була мова — дуже важко переналаштувати мозок, коли ти майже 20 років говорив російською. Львів і люди, які тут живуть, настільки тепло мене прийняли, що з часом мені самій захотілося перейти на українську мову“, — розповідає Анастасія.

Вулиці з ефектом дежавю та фотографії мирного міста

Дзвін Чорнобиля / фото з особистого архіву героїні

Сьогодні у Львові дівчині нагадують про дім окремі міські пейзажі. Наприклад, дорога на роботу вулицею Навроцького викликає у неї стійке відчуття дежавю — вона нагадує шлях у Бахмуті від Нового ринку в бік заводу “Кольорові метали”.

Водночас бахмутянка зізнається, що без земляків поруч спогади про рідні вулиці поступово стираються — її подруга зі школи нині живе у Дніпрі. Тримати зв’язок із минулим допомагають архівні кадри в телефоні.

“Найдорожче фото — де я сфотографувала себе на тлі колеса огляду в парку. Через кілька днів туди прилетіло, і ми поїхали. А ще дуже люблю старий знімок пам’ятника “Дзвін Чорнобиля” — там таке блакитне-блакитне небо і червоні троянди. Цей кадр ще з тих часів, коли в місті було мирно і батьки гуляли з дітьми”, — каже співрозмовниця.

Ризик заради мрії: як бахмутянка опановує фотографію

Живучи у Львові Анастасія певний час допомагала гурту PVNCH із промоцією треків на радіо, а згодом майже 10 місяців працювала в супермаркеті АТБ, щоб назбирати гроші на давню мрію. Попри поради рідних спершу знайти іншу роботу та підзаробити ще й на ноутбук, дівчина вирішила ризикнути: звільнилася і купила свій перший професійний фотоапарат Canon RP.

“Коли я взяла його в руки, та 14-річна Настя, яка у 2014 році мріяла фотографувати концерти ТНМК, просто усміхнулася. Я зрозуміла, що виконала свою дитячу мрію“, — ділиться бахмутянка.

Після купівлі камери Анастасія пройшла безкоштовні курси фотографії для переселенців у Львові. Спершу знімала все навколо — архітектуру Сихова й центру міста, тварин, квіти, вчилася працювати в ручному режимі налаштувань. Тепер вона фотографує подруг і поступово долає страх перед роботою з моделями, щоб розвиватися в комерційній зйомці.

На запитання, що для неї означає бути бахмутянкою далеко від дому, Анастасія відповідає одним словом — мріяти. Саме так, як “мрійливу дівчину з Бахмута”, її представили під час запису подкасту “Бо любов [крапка] війна” на Радіо Сковорода.

“Попри те, що ми залишилися без міста і без дому, у нас лишаються мрії та можливість рухатися далі. “Бо якщо не мріяти, навіщо ж тоді жити?”. Спочатку ти мрієш, потім ця мрія перетворюється на ціль, і ти крок за кроком до неї йдеш“, — підсумовує Анастасія Косенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До Дня Гідності та Свободи: бахмутянин Андрій Лоза про два Майдани та події 2014 року

Напередодні 21 листопада, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, ми згадуємо події, що змінили хід нашої історії та загартували покоління борців за незалежність. Серед […]

Історії

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення […]

11:45, 17.11.2026 Скопіч Дмитро
раду впо
Історії

“Я не просто переїхала, а стала частиною громади”: історія бахмутянки Тетяни Шик, яка очолює Раду ВПО в Павлограді

Тетяна Шик — представниця активної громадської спільноти Бахмута. У рідному місті вона працювала у сфері управління багатоквартирними будинками: очолювала дев’ять ОСББ у центрі Бахмута. Окрім […]

Важливо

“Мрію писати Радіодиктант у мирному Краматорську”: історія заслуженої вчительки з Донеччини

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як […]

Історії

Евакуювалася до Вінниці і почала справу життя: як бахмутянка Анастасія Калужських започаткувала власну справу 

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім […]

16:00, 21.10.2026 Скопіч Дмитро