Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок. 

Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”

До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.

“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.

Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.

“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.

Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.

“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.

Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.

“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.

На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:

“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.

Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.

“Ти ніби випав з часу”

“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ. 

Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним. 

Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.

“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.

Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.

“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.

Проблема з роботою у ветеранів

Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.

Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.

“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кілька взаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу. Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.

За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби. 

Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби  — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.

Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.

Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.

Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.

“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.

До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до

працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.

Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.

Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту

ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.

Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?

“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.

Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.

“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.

Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.

Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці

На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:

По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.

По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.

Що може покращити ситуацію з роботою?

Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.

Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.

З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:

• створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
• комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
• розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
• інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
• популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
• навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
• адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.

З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:

• створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє  ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок   праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
• впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на   початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними  компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та   полегшують подальшу адаптацію;
• підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
• компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
• внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.

Що у висновку?

Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.

Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної –  не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

До теми:

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.  

Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.

Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути. 

Олена Воронова 

Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року. 

Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?

Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.

А були люди з травмами, які до вас зверталися?

До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.

Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.

Як ви наважилися виїхати з Бахмута?

Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно. 

Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок. 

Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.

Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо  з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року. 

Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?

У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.

Сергій Старусєв

Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.

Як починався ваш день у Бахмуті?

Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.

Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам дровами. 

Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за дровами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.

Й всі на стресі переживали. 

Були якісь складні випадки тоді?

Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…

Як ви наважилися залишитися в Бахмуті? 

Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня. 

Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили. 

Яким ви пам’ятаєте Бахмут?

Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.

“Браконьєр”

“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.

Як ви потрапили в Бахмут?

Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.

Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим. 

Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?

Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.

А як до військових ставилися у місті?

Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну. 

У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.

Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.

Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?

По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.

У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.

Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем. 

Як ви відходили з Бахмута?

Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.

Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.

“Баланс”

“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську. 

Що вас вразило в Бахмуті?

Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.

В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей. 

Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.

Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.

Як діяли росіяни в місті?

В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність. 

Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.

Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.

Військові експерти

“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,

Сергій Грабський // військовий коментатор

Чому Бахмут важливий для росіян?

Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву. 

“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.

За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.

“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.

Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей. 

“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.

Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат. 

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.

“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.

“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.

Як росіяни захоплювали Бахмут?

Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.

“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.

За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли. 

“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”, 

Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.

Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася. 

“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.

Примітка. Медіа Бахмут IN.UA висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Медіа Бахмут IN.UA зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Читайте також:

• Битва за Бахмут: хроніка подій за зиму та весну 2022-2023 роки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!