Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Повернення військових до цивільного життя — це завжди непростий шлях. Тож сьогодні все більше українських компаній шукають не просто слова вдячності за захист, а реальні рішення. У мережі мультимаркетів “Аврора” переконані, що турбота про ветеранів і ветеранок — це не додаткова опція, а частина відповідального бізнесу. Тут ставляться до цього системно. У компанії розуміють, що люди, які повертаються з фронту, приносять із собою силу, витримку та лідерство. Саме ці якості в “Аврорі” намагаються інтегрувати у робоче середовище.

Як це працює зсередини та які можливості мають ветерани в “Аврорі”, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Ветеранська політика в “Аврорі”: як це працює на практиці

Мережа “Аврора” відкрита до працевлаштування ветеранів. Загалом в Україні налічують вже понад 1 800 магазинів “Аврора”. Вони є як у великих містах, так і в малих. Щоб ветеран почувався впевнено на цивільній посаді, у компанії навіть з’явилася окрема роль — Chief Veteran Officer. Це людина, яка відповідає за те, щоб потреби ветеранів були почуті, а адаптація проходила комфортно і для них, і для команди.

Адаптація тут — це двосторонній процес. Не лише ветеран звикає до нової роботи, а й компанія змінюється під його потреби: створює менторські програми, підтримує психологічно, адаптує робочі місця. Станом на березень 2026 року в “Аврорі” працюють 140 ветеранів  і 9 ветеранок, з яких 67 мають групу інвалідності. І для них передбачені не лише базові гарантії, а й додаткова підтримка:

• фінансова допомога на лікування та реабілітацію;
• повністю оплачувані консультації психолога;
• гнучкий графік під час відновлення;
• додаткова оплачувана відпустка;
• юридична допомога за потреби;
• безкоштовне вивчення англійської;
• повна оплата зовнішніх курсів та тренінгів.

Окрема увага — безбар’єрності. Якщо людині потрібно адаптоване робоче місце, компанія це забезпечує. У “Аврорі” також наголошують: важливо не лише працевлаштувати ветерана, а й створити середовище, де йому комфортно. Тому тут працюють і з корпоративною культурою, щоб вона була дружньою, відкритою та підтримуючою.

Окрім внутрішніх програм, підхід “Аврори” до підтримки ветеранів відповідає “Принципам бізнесу, дружнього до ветеранів і ветеранок”

Вони  були розроблені за участі експертного середовища, зокрема Veteran Hub, у співпраці з провідними медіа та за підтримки профільного міністерства. Йдеться не лише про працевлаштування, а про комплексний підхід: від залучення топменеджменту до теми ветеранської політики, до створення інклюзивного середовища, доступу до психологічної підтримки, програм реабілітації та розвитку, детальніше про які ми писали вище.

Серед ключових орієнтирів — недискримінаційний рекрутинг, інвестиції в навчання та перекваліфікацію, підтримка родин ветеранів, розвиток ветеранських спільнот, а також відповідальне висвітлення ветеранського досвіду в комунікаціях. У компанії цей підхід не залишається декларативним,його інтегрують у щоденну роботу.

В мережі “Аврора” прямо говорять: їхня робота сьогодні можлива завдяки тим, хто захищає країну. І відповідальність перед ветеранами — це не лише про HR-політику, а про спільне майбутнє. Саме тому в компанії  закликають і інші бізнеси долучатися: створювати можливості, підтримувати і будувати середовище, де люди після служби можуть реалізувати себе в цивільному житті.

Бо сильне суспільство починається з того, як воно зустрічає своїх захисників. І за цими принципами в “Аврорі” стоять не лише політики чи програми — а реальні люди та їхні історії.

Досвід Ігоря Злобинця

Одна з них, це історія Ігоря Злобинця, який сьогодні працює водієм навантажувача у логістичному хабі компанії в Полтаві. До цього він був офіцером і командиром взводу мінометної батареї у складі морської піхоти. Ігор брав участь у бойових діях на Донецькому напрямку, а також на Херсонщині, зокрема під час операцій на лівому березі Дніпра. Зі служби він звільнився у званні старшого лейтенанта.

Повернення до цивільного життя, зізнається чоловік, було непростим. Після постійного напруження і відповідальності складно звикнути до тиші й іншого ритму. У перші дні навіть сон давався важко.

Поступово допомогли прості речі: час із родиною, побутові справи і, зрештою, робота. Саме вона стала важливою частиною повернення до нормального життя. В “Аврору” Ігор потрапив за порадою знайомої. Каже, рішення прийняв швидко — після першої ж співбесіди та знайомства зі складом і командою. Його приємно здивували умови, тут йому запропонували офіційне працевлаштування, бонуси, додаткові можливості для ветеранів, а також звичайні, але важливі речі — як-от розвозка на роботу чи зручний графік.

Сьогодні Ігор каже, що повністю повернувся до цивільного життя. І додає: для ветеранів важливо знайти компанію, якій можна довіряти і де справді є підтримка, а не лише слова. Саме такі історії показують, що ветеранська політика має бути конкретною: для людей, які ще вчора тримали оборону, а сьогодні будують нове життя.

Знайти вакансію можна на сайті “Аврори”. Шукайте у своєму місті та за релевантним досвідом: https://robota.avrora.ua/vakansiyi.

“Щодня ми працюємо завдяки тим, хто тримає небо над Україною, тому відповідальність перед ветеранами стосується кожного з нас: від топменеджменту до працівників магазинів. Ми віримо, що тільки через інклюзивність та професійний підхід бізнес може залишатися ефективним та етичним. Тут ми декларуємо нашу готовність бути надійною опорою для наших захисників і захисниць, також закликаємо партнерів об’єднувати зусилля, щоб разом створювати гідне майбутнє для тих, хто виборов його для нас”, — каже співзасновник мережі “Аврора” Тарас Панасенко. 

Чому потрібно дбати про працевлаштування ветеранів?

У грудні 2025 року в Україні налічували 1,5 мільйона ветеранів та ветеранок. Їх працевлаштування є важливим не лише з соціальної, а й з економічної точки зору. Після повернення з війни багато українських військових стикаються з труднощами адаптації до цивільного життя, і робота стає ключовим елементом цього процесу. Вона дає можливість відновити звичний ритм життя, повернути відчуття стабільності. Коли ветеран має можливість працювати, розвиватися і бути частиною спільноти — це зменшує ризики ізоляції, тривоги та втрати сенсу.

Ветерани — це люди з потужним внутрішнім ресурсом. Вони вміють діяти в умовах стресу, брати на себе відповідальність і підтримувати інших. Але водночас їм часто потрібен простір, де їх не лише оцінять як професіоналів, а й зрозуміють як людей із непростим досвідом. Саме тому включення ветеранів у робоче середовище має бути не формальністю, а усвідомленим кроком назустріч. Варто напрацювати ветеранську політику у команді, залучаючи до її створення самих ветеранів.

Для суспільства наявність вільного працевлаштування для ветеранів без упереджень — це також про зрілість, вдячність та готовність того ж суспільства підлаштовуватися під людей, які ще вчора захищали країну, а не навпаки.

До теми:

Бахмутський ЦПТО готує навчання для ветеранів та ветеранок у Гощі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У березні 2023 року бахмутянин Олексій Халтурін побачив на фото свій зруйнований дім. Проживаючи важкі емоції, Олексій вирішив створити спільноту в Telegram, де бахмутяни могли обмінюватися фотографіями рідного міста. У той момент якраз тривали запеклі бої за Бахмут, і цей канал став місцем, де люди могли відволіктися від новин та показати свої улюблені місцеві локації. Згодом, у 2024 році, зібрані світлини стали основою фотопроєкту Bakhmut Before (у перекладі з англійської — “Бахмут до”), який відвідав кілька українських міст та побував у Польщі.

Про фотопроєкт Bakhmut Before, його цінність для Бахмута і плани на майбутнє редакції Бахмут IN.UA розповів його засновник Олексій Халтурін.

Як зародився проєкт Bakhmut Before

Олексій Халтурін — бахмутянин. Під час повномасштабної війни він був волонтером і возив гуманітарну допомогу в рідне місто допоки була можливість.

У березні 2023 року Олексій побачив свій зруйнований будинок. Фотографію знищеної оселі йому надіслали батьки. Проживаючи важкі емоції, бахмутян вирішив створити канал у Telegram, де мешканці міста могли б обмінюватися довоєнними світлинами. Створення спільноти тоді було скоріше емоційною реакцією на події без конкретних задумів чи планів на проєкт.

Ідея перетворити зібрані світлини бахмутян на дещо більше з’явилася в Олексія майже через рік після створення каналу.

“Я був членом волонтерської організації, і ми брали участь у різних заходах у Києві з метою збору коштів. На одному з таких івентів я запропонував як активність зробити пазл з Бахмутським годинником. Ми його зробили з однієї фотографії. Кожен пазл тоді коштував 150 гривень, здається. Ще ми збирали його на цьому івенті. І це дуже круто зайшло. Тому після цього я почав пропонувати зробити щось більше, ніж просто цю активність. Згодом у нас в організації з’явилася дівчинка, яка була проєктною менеджеркою за професією, і вона сказала, що з цього справді можна зробити щось більше. І ми почали одразу ж будувати цей проєкт, і він дійшов до фізичної фотовиставки”, — розповідає Олексій Халтурін.

Загалом у Telegram-каналі Олексія було зібрано близько 200–300 фотографій Бахмута. Автори цих світлин — звичайні бахмутяни. Звісно, виставити всі фотографії для показу неможливо, тому з усієї кількості відбрали 100 найкращих.

“Ми робили відбори, щоб фото були не дуже поганої якості, щоб вони підходили під стиль і настрій. Я розумів, що це мають бути саме локації, які надають спогади. Щоб людина, яка бачить фото, могла щось згадати зі свого життя. Тому ми відкидали фотографії, де хтось фотографував себе чи свою родину”, — каже засновник проєкту.

У яких містах побував проєкт Bakhmut Before

Вперше фотовиставку Bakhmut Before презентували в Києві у квітні 2024 року. Це була масштабна подія, куди бахмутяни з’їхалися із різних міст. Як каже Олексій, перша виставка зібрала багато людей і отримала хороший відгук, тому проєкт відвідав інші міста України — Полтаву, Дніпро, Львів.

“На відкритті виставки в Києві ми зібрали дуже багато людей. Я вважаю, що всі тоді думали, що це перша і остання така виставка. Їхали з різних міст: Дніпро, Харків, Львів. Загалом, це був красивий масштабний захід, там і Артемівське шампанське було. Потім ми поїхали в Полтаву, де нам допомагала волонтерська організація, в якій я також перебував. Потім був Краків. Далі було Дніпро, де ми були частиною іншого івенту. У нас було небагато місця, це був один день. Але саме в той момент нарешті приїхали представники міської ради з мером. Ми звали їх на кожний захід, але вони змогли завітати тільки у Дніпрі. І після цього вони допомогли з локацією у Львові, де відбулась остання повноцінна виставка”, — каже Олексій Халтурін.

Виставка бахмутських світлин побувала і в польському Кракові. Однак тут вона проходила у віртуальному форматі.

“Ти міг зайти на сайт, зайти в кімнату. Там було чотири стіни, де були всі наші матеріали: спогади, фотографії. Там було також відкриття, на яке прийшла авторка однієї з фотографій, яку ми використовуємо. Вона долучилася до офіційного відкриття з промовою і розказала про наш проєкт. Але сама виставка була віртуальною. Вони також пускали її на YouTube, там була трансляція з аудіоспогадами”, — розповів Олексій Халтурін.

Що кажуть бахмутяни про проєкт Bakhmut Before

За словами Олексія Халтуріна, виставки Bakhmut Before стають для бахмутян не лише можливістю побачити і згадати своє рідне місто, а й дають можливість зустрітися із земляками. На заходах проєкту бахмутяни не лише зустрічали своїх давніх знайомих, а й заводили нові спілкування. Багато людей говорили Олексію, що після відвідування виставки відчували моральне полегшення.

“Більшість реакцій — це сльози. І я думаю, що це сльози суму і сльози щастя. В моменті багато кажуть, що до останнього не хотіли йти, бо хвилювалися, що будуть плакати, але вирішили прийти і зрозуміли, що їм стало легше. Кажуть: “Ми подивилися на це все, згадали те, що позабували. Так, ми плакали, коли стояли в моменті, але зараз трохи легше.” Полегшення їм приносить те, що на заходах вони можуть зустріти інших бахмутян, з якими довго не бачилися, а деякі казали, що хоч і жили в одному місті, але саме на локації зустрілися і познайомилися”, — розповідає засновник проєкту.

Сам Олексій каже, що особисто він відчуває від перегляду фотографій різні емоції. Деколи він може поплакати, згадуючи Бахмут, а деколи — посміятися, коли в пам’яті з’являються теплі спогади про веселі моменти.

“Зазвичай, ці всі спогади і переглядання фотографій викликають більше сльози. Але це якщо ти один знаходишся. А якщо, наприклад… У мене в Києві є друг з Бахмута, ми зі школи разом, і коли ми збираємось разом з ним і передивляємось фото, то ми не плачемо. Навпаки, ми сміємося, згадуємо, що робили на тій локації. Як ми на гітарі грали, співали, як десь на “Бананасі” в підлітковому віці щось чудили”, — каже Олексій.

Яка цінність проєкту Bakhmut Before

Цінністю свого проєкту Олексій Халтурін вважає те, що люди можуть згадати, яким їхній рідний Бахмут був до повномасштабної війни. Ці світлини дозволяють зберегти у пам’яті теплі спогади, а не руїни та розруху.

“Я по собі можу сказати, що я багато чого забув, навіть маючи на руках цей проєкт, спілкуючись з бахмутянами. Реально багато позабувалося, і я розумію, що якби не було цього, то я забув би ще більше. А ще, якщо трапиться диво і ми отримаємо доступ до нашого Бахмута, буде змога туди повернутися, хочеться, щоб ми зараз зберігали ці моменти, ці спогади, щоб не так сильно переживати побачене в майбутньому”, — зауважив Олексій Халтурін.

Він також вважає, що світлини проєкту можуть бути цінними і для відбудови чи будівництва житлових кварталів для бахмутян. Оскільки на цих фотографіях видно, які місця є найціннішими для людей.

“Я думаю, що багато бахмутян, які, якщо буде можливість повернутися, все одно будуть шукати і хотіти, щоб місто виглядало хоча б плюс-мінус так. Тобто, по цьому можна будувати проєкт. Є проєкти по відбудові, але ж вони, грубо кажучи, взяті з голови. А ось якраз ці теплі моменти, теплі локації, які важливі саме для мешканців, зберігаються у нас. Або це так само може стати референсом до нового Бахмута. Тобто якщо буде нова локація в іншій частині України, то за цими кадрами можна зрозуміти, що було цінним для бахмутян”, — роздумує засновник Bakhmut Before.

У планах — музей спогадів

Востаннє повноцінний показ виставки Bakhmut Before був у липні-серпні 2025 року у Львові. Цьогоріч ці світлини також стали частиною презентації проєкту “Спільне бачення нового дому: передпроєктне обговорення житлового кварталу ВПО з Бахмута”, яка відбулася у Києві.

Олексій Халтурін зізнається, що після презентації в Києві не мав планів на показ виставки в інших містах. Але з ним зв’язалися зацікавлені люди з Харкова і Кропивницького. Щоб реалізувати виставки там, потрібне фінансування.

Паралельно з цим Олексій хоче створити фізичні фотоальбоми з довоєнними світлинами Бахмута.

“На початку цього року я думав взяти паузу з проєктом і думати в напрямку створення фізичного фотоальбому в форматі книжки. Це як відсилка до фотоальбомів, які ми втратили, для тих, хто не встиг їх вивезти. Загалом ця ідея залишається актуальною на цей рік. Але після виставки в Києві, цього останнього івенту, надійшли пропозиції з Кропивницького і Харкова. Тобто, я думаю, що можна розвивати паралельно ці два напрямки. Проблема в тому, що немає фінансування, для цього треба грант”, — каже Олесій Халтурін.

Окрім цього, Олексій має велике бажання створити віртуальний музей спогадів про Бахмут. Ця мрія у нього є з початку роботи над проєктом, але поки не реалізована.

“Одна з найбільших мрій — щоб проєкт став повноцінним музеєм спогадів “Бахмут до”. Як я його бачу: щоб ви могли зайти на сайт, побачити мапу Бахмута, натиснути на певний район і перейти на всі фотографії з цього району. Тобто всі мешканці Бахмута, хто має фотографії з цього району, в ідеалі можуть завантажувати туди всі свої фотографії за певними критеріями. Так само це можуть бути фото без людей, чисто локація. Ця мета в мене є ще з початку роботи проєкту Bakhmut Before”, — поділився планами Олексій.

Читайте також:

• “Я завжди хотіла працювати там, де потрібна допомога людям”: історія Аліни Горб — правозахисниці та громадської діячки з Бахмута
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!