Людство переоцінює ставлення до сфери медицини і медичної освіти. Завдяки пандемії повертається повага до лікарів і медсестер, підвищується престижність професії. У Бахмуті вже 95 років існує навчальний заклад, який готує медичних працівників і працівниць – нині він носить назву Бахмутський медичний фаховий  коледж. Історію навчального закладу, сучасні виклики і плани на майбутнє досліджувала учасниця конкурсу для молодих журналістів Емілія Суркова – детально читайте в її матеріалі.

Примітка. До 99-го ювілею медичного коледжу редакція публікує наш архівний матеріал, датований листопадом 2021 року.

“Останні десять років виявилися дуже складними – це і початок реформи медсестринства, і події 2014 року, і введення ліцензійного державного іспиту в тестовій формі  при наявності сторонніх спостерігачів, і зміни в матеріально-технічній базі коледжу і гуртожитку”, – розповідає директорка Бахмутський медичного фахового коледжу Наталя Красножон. 

За 95 років існування коледжу його очолювали вісім керівників. Наталя Красножон керує навчальним закладом з 2008 року. І всі ці виклики прийшлися саме на її період роботи. З початком карантинних обмежень коледж  як і всі інші освітні установи стикнулися з потребою налагоджувати систему дистанційної освіти, хоча для медиків така форма виявилася досить складною.

“В умовах підвищеної ролі медицини та медичних кадрів ми вирішуємо нові задачі – продовження модернізації й поповнення матеріальної бази, корінна перебудова навчального процесу у зв’язку з дистанційним навчанням. Остання задача особливо складна, бо неможливо опанувати професійні навички без особистого безпосереднього спілкування студента з викладачем», – зазначає Красножон.

У зв’язку з впровадженням медичної реформи екстреної медицини у співробітництві з ПРООН заклад працює над питанням відкриття нової професії – “Екстрений медичний технік”.

Першими педагогами були практикуючі лікарі

На сайті Бахмутського медколеджу ви можете прочитати, що навчальний заклад відкривався як фельдшерсько-акушерська школа. 33 випускниці єдиного акушерського відділення вчилися три роки і завершили навчання у 1929 році. Першим директором був лікар Олександр Бадодін, який зібрав до викладання кращі медичні кадри міста.

Одним із засновників закладу вважають  Арона  Китаєва. Він народився у Бахмуті в 1884 році. Професію медика здобував у Харкові. Арон Львович працював лікарем єврейського товариства в Бахмуті, ліквідовував епідемії холери. За його ініціативою в Артемівську організували онкологічний диспансер та ендокринологічний пункт, пологове відділення, яке він очолив. Він також викладав у медичній школі. У 1937 році  Китаєв став депутатом Верховної ради СРСР, а в 1939 році його не стало.

У Бахмутському краєзнавчому музеї зберігаються спогади лікарки Зінаїди Друпп:

“Кітаєв А. Л. був досвідченим лікарем-гінекологом, вимогливий у роботі і був сердечною людиною. Від нього я  отримала чимало знань з акушерства, працювала  з Ароном Львовичем на посаді акушерки майже три роки“.

За могилою Арона Кітаєва, який був похований на Маріупольському кладовищі у Бахмуті, наглядають студенти Бахмутського медичного коледжу.

Від школи до коледжу

За період свого існування коледж неодноразово змінював назву.  Навчальний заклад розпочав своє існування як “Артемівська фельдшерсько-акушерська школа”. У 1954 році наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР медичній школі присвоєно статус “Артемівського медичного училища”. У 2017 році навчальний заклад “Артемівське медичне училище” отримав назву “Бахмутський медичний коледж”, а з 2020 року коледж має назву “Бахмутський медичний фаховий коледж”.

Іспити на знання радянської Конституції

У документах з архіву медичного коледжу зазначається, що для вступу до акушерсько-фельдшерської школи, який здійснювався на базі 7 класів, потрібно було скласти іспити з Конституції СРСР, української та  російської мов, математики.

Зараз, щоб вступити до навчального закладу  на сестринську справу, потрібно скласти іспити з української мови, біології або математики. До речі, коли у 2019 році я складала іспити до вступу, майже всі абітурієнти другим предметом обрали біологію.

Війна обірвала учбовий процес

У червні 1941 року студенти здавали державні іспити для отримання дипломів. Коли у жовтні 1941 року німці захопили Артемівськ, деякі викладачі  фельдшерсько-акушерської школи і лікарі залишилися у місті та надавали медичну допомогу населенню. Зінковська-Кібкала та Хайлов Г. С., який (після війни він очолював медшколу) разом зі своїми колегами надавали допомогу бійцям радянської армії й за весь  період окупації врятували  сто двадцять  солдат.

Розподіл молодих спеціалістів

В архівних документах медичного коледжу зберігаються дані про розподіл молодих спеціалістів. Після закінчення війни одна із задач, яку вирішувала радянська влада – це інтеграція західних районів України в УРСР. Цей процес отримав назву “Совєтизация”. Зі східних областей України направляється багато спеціалістів в західні регіони. На прикладі знайдених архівних  матеріалів зрозуміло, як був здійснений розподіл двох випусків у 1955 році (далі оригінал Наказу від 1955 року):

“Согласно плану распределения Министерства здравоохранения УССР выпускников 1955 года направьте для работы: 

1. Сталинская область – (51%) 30 чел.
2. Тернопольская – (39%) 23 чел.
3. На учёбу – (5%) 3 чел. 
4. По месту жительства семьи – (5%) 3 чел. 

  Всего – 59 студентів”

“Здравствуйте, наши преподаватели и весь педагогический коллектив Артёмовской акушерской школы. Примите наш привет из Волынской области. Сообщаем Вам, что доехали мы благополучно до области, с области нас направили по районам: два человека уехали в Ратнивский район  и два в Любомский.  Шарендо работает в 5 км от  Луцка. Приняли нас неплохо. Только с деньгами пока еще ничего не уладили. Работаем в селах при медпунктах. Работа идёт хорошо, как дальше будет –  не знаем. От района в одну сторону 23 км, самое отдалёное село недалеко.  Рядом  протекает река Буг. Со двора видны польские домики. Живём среди песка и сосен. Где остальные – нам неизвестно. Соловьянова от меня в 15 км. Пока всё”, – оригінал листа студентки, яку направили до Волинської області.

В останні роки випускники закладу все частіше вступають до вищих навчальних закладів на медичну спеціальність. За даними коледжу приблизно 60-70 % випускників після закінчення коледжу йдуть працювати за фаховими спеціальностями здебільшого у Донецькій області.

“Жодного разу не пошкодував, що був студентом медколеджу. Я отримав багато знань та навичок, жив у гуртожитку, що для мене як для іногороднього студента було важливо. Багатьом випускникам, які отримують спеціальність важко знайти роботу. Наші студенти-бюджетники з такою проблемою не стикаються – коледж надає місце роботи в медичних закладах“, – розповідає Богдан Резеченко, який отримав диплом фельдшера у 2021 році, зараз здобуває вищу медичну освіту.

Не всі лікарі у білих халатах

У 1974 році військкомат набирав юнаків на навчання військових фельдшерів в Артемівське медучилище. Конкурс при вступі 4-5 осіб на одне місце. Після медичної комісії і здачі іспитів 30 хлопців 14-16 років стали навчатися в групі 1/9 «Ф». Одним із випускників тієї групи був В’ячеслав Євтушенко -кандидат наук, заступник заввідділу з питань охорони здоров’я при Секретаріаті Кабінету Міністрів України.

У своїй статті крім медичних дисциплін і безкінечної хімії, анатомії та латині, згадує місяць роботи у радгоспі, спортивні секції та своїх педагогів:

“Класний керівник, якого всі ми пам’ятаємо і будемо завжди йому вдячні за те, що він був у нашому житті ‒ Кічіджи Микола Іванович. Його зразок любові до медицини прищепив до багатьох з нас таке саме ставлення до мистецтва Асклепія. На випускному вечорі наш викладач літератури Габєлєв Марко Володимирович, яскрава особистість, сказав таке: “Мужчини, вам потрібно вчитися все життя, щоб стати успішними. А то вашої зарплати буде вистачати лише на те, щоб доїхати до Курдюмівки”. З тих пір я все життя навчався і продовжую навчатися”.

“Бахмутський напрямок. Під час другої світової війни мій дід, Євтушенко Федір Гордійович, воював у складі партизанського загону “Ч”. Громив інших загарбників нашої козацької землі саме у Артемівському районі. Думаю, що це символічно, коли дід і онук прагнули одного і того самого ‒ свободи своєму народові. Для мене Світлодарськ, Кодемо, Зайцеве, Вершина, Бахмут… мають не тільки топографічне значення. Це символи нашої свободи, історії, боротьби за волю і землю. Це все моє, моїх дітей і онуків, моїх земляків і моїх побратимів”, – зазначає Євтушенко. 

Під час перебування “Айдару” на Світлодарській дузі начальник медичного пункту отримав мав підпорядкуванні випускницю Бахмутського медичного коледжу медичну сестру Дарину Галку. Він з теплотою згадує професіоналізм та сміливість дівчини, її заслуги:

“Дарина після війни отримала інвалідність, пов’язану із захистом Батьківщини. Природна скромність не дозволяє їй користуватися належній їй шаною і повагою як ветерану Збройних Сил України та учаснику бойових дій. Таке життя, ще немає 30 років, а вже ветеран. Доречі, для прикладу молоді: Дарина під час участі у війні продовжувала здобувати вищу освіту реабілітолога”.

В’ячеслав Євтушенко зазначає, що саме під час війни повною мірою усвідомив цінність знань з медицини:

“І тому закликаю своїх колег і теперішніх і майбутніх весь час вчитися медицині, вчитися наполегливо і чесно. Кожне врятоване життя назавжди зарахується вам і людьми і Богом”.

Наразі, навчаючись у Бахмутському медичному коледжі, можна отримати професію фельдшера або медичної сестри.  З 2020 року можна оволодіти  робочою спеціальністю екстреного медичного техніка, пройти курси підвищення кваліфікації за спеціальністю “молодший медичний спеціаліст”, отримати додаткові професійні навички на курсах лікувального масажу .

У цьому році Бахмутський медичний фаховий коледж зайняв 8 місце по Україні з якості написання ліцензійного іспиту. Коледж прагне надати своїм студентам якісні знання та вміння,  які вони можуть розвивати у подальшому, набуваючи професійного досвіду і допомагаючи людям.

До теми:

“Більшість вступників — це випускники 11 класів”: як проходить вступна кампанія в Бахмутському медколеджі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та господарства. У 1945 році село отримало сучасну назву, походження якої досі залишається предметом дослідження. Розповідаємо, як виникла Кліщіївка, хто був її першими мешканцями та яким було життя села в різні історичні періоди.

Примітка. Матеріал підготовлений на основі історико-краєзнавчого нарису про Кліщіївку, одним з авторів якого є дослідник Михайло Кулішов. У нарисі використано історичні документи, статистичні відомості та матеріали Бахмутського краєзнавчого музею.

Історія Кліщіївки: як виникло село Карлівка

Історія сучасної Кліщіївки розпочалася в останній чверті XVIII століття. Тоді на землях Бахмутської провінції створювали нові поселення. На південь від Бахмутської фортеці земельну ділянку площею 1700 десятин отримав секунд-майор Карл Томас, який був помічником коменданта Азовської фортеці.

Саме з його іменем пов’язують первісну назву села — Карлівка. За історичними відомостями, у 1782 році на цій території проживали лише три родини. Першими відомими поселенцями були:

• Корній Іванович та Тетяна Федорівна Мірошник;
• Гаврило Іванович та Тетяна Герасимівна Науменко;
• Семен Олексійович та Олена Андріївна Тупота.

У документах того часу їх називали “малоросіянами” — так в Російській імперії позначали українців. У першій половині 1790-х років, можливо у 1794 році, власником Карлівки став капітан Петро Петрович Плещеєв.

За переписом від 12 липня 1795 року, в селі проживало 220 людей. У 1799 році було складено економічний опис Карлівки. На той час у ній налічувалося 115 чоловіків і 121 жінка. Площа земель становила 1900 десятин.

У документі також згадували панський будинок, ставок, млин та землі, які використовували для сільського господарства. Від кінця XVIII до другої половини XIX століття Карлівка перебувала у власності представників родини Плещеєвих.

Церква, школа та поділ Карлівки на два поселення

У 1841 році в Карлівці відкрили церкву Покрови Пресвятої Богородиці. До її парафії належали не лише жителі Карлівки, а й мешканці Отрадівки та Андріївки. При храмі діяла церковнопарафіяльна школа. Після більшовицького перевороту 1917 року церква продовжувала працювати до 1925 року. Згодом її, ймовірно, закрили.

Подальша історія храму має суперечливі свідчення. За одними даними, після Другої світової війни церкву знову відкрили, а на початку 1960-х років закрили. За іншими, у повоєнний час у будівлі облаштували сільський клуб.

Відомо, що згодом приміщення використовували як колгоспне зерносховище. Богослужіння відновили на початку 1990-х років. Ще однією важливою подією для Карлівки стало скасування кріпосного права у 1861 році. Починаючи з 1863 року, місцеві селяни отримали можливість викуповувати або орендувати землю у колишніх власників.

Дослідники припускають, що після викупу земельних наділів частина селян почала будувати оселі на південній околиці Карлівки. Це могло сприяти виникненню нового поселення. Згодом Карлівку адміністративно поділили на два населені пункти — Карлівку 1 та Карлівку 2. У 1886 році в Карлівці 1 проживало 217 людей, а в Карлівці 2 — 145. Обидва поселення належали до Бахмутської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Хто заснував Карлівку: чому в історичних джерелах виникла плутанина

У дослідженні історії Кліщіївки автори звертають увагу на неточність, яка поширилася в окремих історичних працях. У статистичному збірнику Катеринославської губернії, виданому в 1886 році, заснування Карлівки 1 та Карлівки 2 пов’язували з Осипом Івановичем Шультеном.

Таку інформацію укладачі записали зі слів місцевих старожилів. Однак автори нарису наголошують, що архівні документи не підтверджують причетності Шультена до заснування Карлівки. За їхніми дослідженнями, історія поселення пов’язана насамперед із Карлом Томасом, а згодом, із родиною Плещеєвих. На думку авторів, саме використання спогадів старожилів без належного зіставлення з архівними документами сприяло поширенню помилкової версії про засновника села.

Як жили мешканці Карлівки у XIX та на початку XX століття

Спочатку основними заняттями жителів Карлівки були землеробство, скотарство та робота на поміщицьких землях. У другій половині XIX століття дедалі більше селян знаходили заробіток у сусідньому Бахмуті. Вони підвозили будівельні матеріали, виконували підсобні роботи, займалися городництвом і торгівлею.

Деякі мешканці продавали худобу, сіно, борошно та кам’яне вугілля, яке закуповували на Горлівських і Щербинівських рудниках. На початку XX століття на західній околиці Карлівки 2 бахмутська фірма “Е. М. Фарке” розпочала розробку Карлівського крейдяного родовища. Це створило додаткові можливості для заробітку. Місцеві жителі працювали в кар’єрі та перевозили крейду до бахмутських заводів. На початку XX століття в Карлівці 1 налічувалося 47 дворів і 357 жителів, а в Карлівці 2 — 40 дворів та 313 мешканців.

Карлівка в радянський період: об’єднання села та розвиток господарства

Радянська влада остаточно встановилася в Карлівці 1 та Карлівці 2 у січні 1920 року. На початку 1920-х років обидва поселення об’єднали в одне село під назвою Карлівка.

У 1923 році воно увійшло до складу Бахмутської округи, а в 1924 році, до Артемівського району Артемівської округи Донецької губернії. На той час у селі працювали школа, приватний млин, олійниця та три кузні. Більшість місцевих родин мала земельні ділянки й утримувала худобу. У першій половині 1924 року Карлівку електрифікували.

За переписом 1926 року, на території Карлівської селищної ради проживало 1215 людей. Із них 1197 були українцями, 12 — росіянами, ще шестеро належали до інших національностей. Наприкінці 1920-х років, у період сталінської колективізації, у Карлівці організували сільськогосподарську артіль імені Петровського, яка згодом стала колгоспом.

На території Карлівської сільради також діяв колгосп імені Калініна. У 1938 році тут створили промислову артіль “Огнеупор”, яка виготовляла глиняну черепицю. За півтора року працівники збудували виробничий цех, їдальню та двоквартирний будинок. Напередодні Другої світової війни артіль виробляла понад 300 тисяч штук черепиці.

Кліщіївка під час Другої світової війни та перейменування села

Під час Другої світової війни Карлівка перебувала під нацистською окупацією з 1 листопада 1941 року до 5 вересня 1943 року. За наведеними в історичному нарисі даними, у цей період до Німеччини на примусові роботи вивезли 46 людей.

15 серпня 1945 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про впорядкування назв населених пунктів Сталінської області. Відповідно до нього село Карлівка перейменували на Кліщіївку, а Карлівську сільську раду — на Кліщіївську.

Проте достеменно невідомо, чому для села обрали саме таку назву. Одна з місцевих версій пов’язує її з топонімом “Кліщієва Балка”, який нібито існував поблизу сучасного залізничного зупинного пункту Кліщіївка. Водночас автори історичного дослідження зазначають, що не знайшли підтвердження існування такої назви на відомих картах чи в географічних довідниках.

Інша версія, запропонована самими дослідниками, полягає в тому, що під час підготовки указу 1945 року могли припуститися орфографічної помилки. За цим припущенням, село могли планувати назвати Пліщіївкою — від прізвища колишніх власників Плещеєвих. На користь цієї версії автори наводять те, що в окремих дореволюційних довідниках поряд із назвою Карлівка зустрічався варіант “Плещеевка”.

Однак документального підтвердження такої помилки немає. Тому походження сучасної назви Кліщіївки залишається відкритим питанням.

Якою була Кліщіївка після війни

Наприкінці 1940-х років у Кліщіївці відкрили семирічну школу та встановили телефон у приміщенні сільської ради. Основним місцем роботи для багатьох мешканців залишалося сільське господарство. У 1962 році Кліщіївську сільраду розформували, а село передали до Красненської сільської ради.

На базі колгоспів імені Петровського та імені Калініна створили радгосп імені Калініна. У першій половині 1980-х років він отримав назву “Червоносільський”. Мешканці працювали в радгоспі, утримували власні городи та господарства. Продукти власного виробництва продавали в Артемівську, а завдяки залізничній зупинці могли їздити також до Горлівки, Макіївки та Донецька.

На початку 1990-х років через нестачу робочих місць частина жителів почала залишати село. Будинки продавали, а серед покупців були мешканці Артемівська, які використовували нерухомість у Кліщіївці як дачі.

Кліщіївка до повномасштабної війни: що збереглося в селі

У липні 2020 року наукові співробітники Бахмутського краєзнавчого музею відвідали Кліщіївку та Андріївку, щоб зібрати історичні матеріали й спогади місцевих жителів. У підготовленому ними звіті описали життя обох сіл, місцеві установи та громадські ініціативи.

За наведеними у звіті даними, у 2020 році в Кліщіївці та Андріївці разом проживало 472 людини. Також згадували 100 переселенців і 85 дітей віком до 18 років. Одним із головних громадських просторів Кліщіївки залишалося приміщення колишньої школи.

Тут працювали бібліотека, медичний пункт, пошта, центр соціального захисту та різноманітні гуртки. Мешканці брали участь у грантових програмах, завдяки яким облаштовували громадські приміщення, покращували освітлення вулиць та створювали простори для дозвілля. У 2010 році за грантові кошти відремонтували актову залу та облаштували вуличне освітлення. Згодом за міжнародної підтримки відкрили комп’ютерний і тренажерний зали.

Особливу історичну цінність мала сама будівля школи. За музейним звітом, одна її частина була зведена з крейди й належала до старої церковнопарафіяльної школи 1890 року. Іншу частину добудували у 1954 році. Під час спілкування з музейниками місцеві жителі також згадували колишній завод “Горняк”, де виготовляли глиняний посуд та інші вироби.

У бібліотеці зберігалися глиняні роботи місцевого майстра Віктора Науменка. У селі також залишалися будівлі, пов’язані з його минулим. Зокрема, на вулиці Першотравневій, за свідченнями краєзнавців, зберігалася стара будівля панської садиби, яку згодом використовували як лікарню та пологовий будинок.

Ці відомості зафіксували під час краєзнавчої поїздки 2020 року. Вони дозволяють відтворити частину історії Кліщіївки та повсякденного життя її мешканців до повномасштабного російського вторгнення.

До теми:

“Панська купальня” біля Бахмута: у Бахмутському краєзнавчому музеї розповіли його історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої світової війни його вихованці вирушили на фронт, а частину інструкторів та авіатехніки направили до бойових підрозділів.

Історію аероклубу розповіли в КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті працював аероклуб до Другої світової війни

Наприкінці 1930-х років в Артемівську відкрили філію Костянтинівського аероклубу. Її розмістили у приміщенні колишньої синагоги. Польовий аеродром облаштували на території, де згодом з’явилися будівлі Центру зайнятості та школи №12. Начальником аероклубу призначили Сидоренка, комісаром був В. С. Гілка. Викладачами та інструкторами працювали Литовцев, Шевельов, Надточій, Баєв, Полуянов і Боярко.

У клубі проходили підготовку юнаки 1923–1924 років народження. Вони вивчали теорію авіації, проходили стройову підготовку, вивчали історію ВКП(б) та політекономію, а також несли вартову службу. Для навчання використовували чотири літаки У-2.

Серед тих, хто займався в аероклубі, були й жінки. До польотів та парашутної підготовки долучалися Надія Седенко, Євгенія Красножон та Клавдія Нечхайлова.

Що сталося з аероклубом після початку Другої світової війни

З початком Другої світової війни на аеродром аероклубу з Костянтинівки перебазувалася ескадрилья винищувачів І-16. Німецькі літаки вже з’являлися в небі над містом, тому з місцевого аеродрому почали підніматися чергові винищувачі.

Згодом трьох інструкторів аероклубу, Шевельова, Баєва та Боярка, разом із літаками відрядили до Південно-Західного фронту. Разом із ними вирушили техніки, які обслуговували авіаційну техніку. Наприкінці вересня 1941 року до Артемівська прибула велика група літаків У-2. Начальник аероклубу Сидоренко став старшим цієї групи. Згодом вона передислокувалася до одного із сіл Оренбурзької області.

Вихованці аероклубу воювали на різних фронтах Другої світової війни. Серед тих, хто дожив до Перемоги, у джерелі згадуються Дукмасов, Кривошеєв, Єфремов, Лещук, Рябоконь, Овчаренко, Прокопенко та Костенко.

Коритін, Седаш, Єщенко, Покашевський, Макогон і Бризгалов загинули. Четверо випускників Артемівського аероклубу — В. Б. Корсунський, С. І. Мосієнко, О. М. Мироненко та Г. Литвинов, були Героями Радянського Союзу.

Літак-пам’ятник на околиці Бахмута

Згодом на західній околиці міста встановили пам’ятник на честь людей, які починали свій шлях у небо в Артемівському аероклубі. Це був літак, спрямований угору. Протягом десятиліть він залишався одним із символів міста.

Під час повномасштабного російського вторгнення пам’ятник став одним із символів Бахмута, а у 2023 році був зруйнований внаслідок бойових дій та обстрілів.

До теми:

Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!