8 квітня 2022 року російська армія завдала удару по залізничному вокзалу Краматорська. Донеччина тоді була в розпачі — десятки загиблих, сотні поранених. Жах відчули не лише українці, а й мешканці всього світу. Тоді нам вдалося взяти інтерв’ю у родини з Бахмута, яка в той день перебувала на вокзалі та на власні очі побачила трагедію — їх спогади читайте в матеріалі.

Наша кореспондентка Софія Бамбуля зустрілась з сімейною парою в Хмельницькому, щоб поговорити про все, що відбулось, герої попросили не вказувати імен та прізвищ. Чоловік з дружиною були дуже привітними та відкритими. Зустрівши їх на вулиці або говорячи на іншу тему, ніколи не зрозумієш, що їх сім’я пережила такі події.

Удар по вокзалу Краматорька

Фото с залізничного вокзалу у Краматорську зроблене 8 квітня / фото з відкритих джерел 

“Ми вирішили евакуюватись родиною до Хмельницького за два дні до трагедії. Приїхали на краматорський вокзал ще в четвер та чекали на потяг в неймовірно довгій черзі. Взагалі на кожний потяг своя черга, яка формується в окремому місці. На Хмельницький — була на вулиці, біля волонтерського шатра з чаєм та водою. Спочатку нам сказали, що потяг повинен прибути о першій, потім перенесли на третю, але о третій посадку не оголосили. В решті решт о пів на сьому нам повідомили, що за технічних причин потяг не приїде сьогодні до Краматорську та евакуація за цим напрямом не відбудеться. Нас попросили покинути вокзал”, — згадує жінка.

Родина була не готова до такого розвитку подій. Вони не знали куди їхати та де шукати притулок на ніч. Вимушеним переселенцям запропонували переночувати в одному з міських прихистків, але людей будо дуже багато, тому родина вирішила не чекати чи вистачить їм місця. Пригадали про далеких знайомих, які могли прихистити.

Важко передати словами емоції, які кожного дня відчувають люди, які чекають на евакуацію: страшна втома від постійного очікування, шумний натовп в якому важко знаходитись. На той момент вони ще не знали, який іспит чекає на їх родину наступного дня.

Фото надане родиною бахмутян, зроблене 7 квітня під час евакуації на вокзалі у Краматорську.

“Наші друзі так оптимістично розповідали про свій досвід евакуації: зібрали речі, прийшли на вокзал, сіли в потяг, а через декілька годин були вже в новому місті. В нашій уяві також було все дуже легко, поки не почали перевіряти на практиці”, — згадує бахмутянка.

Наступного дня родина вирішила ставати в чергу на Львівський напрямок, що врешті решт і врятувало їх від поранень:

“Черга на цей потяг формувалась поблизу та в самому вокзалі. Волонтери виводили групи по сто осіб та саджали у вагон”, — каже бахмутянка.

Жінка додає, що їх родину врятувало те, що вони знаходились у вокзалі під стіною. Там не було чутно гулу або шуму.

“Просто в один момент ніби навпіл зламалась велика гілка або бахнула петарда, а через мить полетіли вінка. Ми встигли посадити молодшу доньку під лавку, прикрити старшого сина собою та схопити за шкурку кота, який неймовірним чудом миттєво виліз з ошийника. Перші секунди була тиша. Ні паніки, ні істерики – тільки зібраність та злагодженість дій. У цей момент немає часу панікувати”, — ділиться голова родини.

А вже потім був плач дітей, кров і непорозуміння, розпач.

Краматорський вокзал жертви

Служба безпеки України повідомила, що тоді під час удару по вокзалу Краматорська, росія забрала життя 61 людини, ще 121 отримала поранення. За даними Human Rights Watch, кількість жертв не менша за 58 (різниця може бути пов’язаною з труднощами ідентифікації фрагментарних решток). 38 людей загинули одразу, решта — згодом у лікарні. Серед загиблих було 7 дітей.

“Там був хлопець, молодий, може років 20-25. Він так кричав, було стільки крові: напевно один з осколків задів артерію. Ми встигли зробити йому джгута, щоб стало трішки легше. А ще маленький хлопчик, що був біля нас… Його мама вийшла на перон, а він не розумів що робити. Ми почали телефонувати цій жінці, щоб вона забрала дитину. Все, що я почув у трубку: ридання та фразу, яка пробиває до мурах: “Я не можу, в мене роздроблена нога”. А ще дівчинка, зовсім юна. Їй прилетіло скло в лице. Було так багато крові, напевно, в неї розрізало губу”, — пригадує подружжя з того дня.

З огляду пережитого родина радить під час евакуації дотримуватися таких правил:

• тримайтесь якомога далі від натовпу й майте мінімум два шляхи виїзду;
• обов’язково сфотографуйте своїх дітей на вокзалі, бо ймовірність, що в паніці ви згадаєте в чому вони були, дуже низька,
• зробить дітям записки з ім’ям, адресою та кількома номерами телефонів.

“Краще підготуватись і не скористатися, ніж у критичний момент цього не буде”, — наголошує чоловік.

Відповідаючи на питання “Що змінилось для вас після того дня?”, бахмутяни кажуть, зрозуміли, що найголовніше – зберегти своє життя та життя своєї родини. У критичній ситуації матеріальні речі всього лише речі, які можна замінити.

    Читайте також:

• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
• Шлях Дмитра Чернявського: як жив та за що боровся Герой України

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Переселенці нерідко стикаються із синдромом відкладеного життя, фоновою тривогою та труднощами у комунікації з місцевими мешканцями, котрі змушують їх відкладати власне життя “на потім”. До того ж , втрата власного дому, вимушений переїзд та процес адаптації у новій громаді супроводжуються складними психологічними станами, і стан “жити потім” все більше стає звичним. Проте, а чи правильне це рішення?

Практична психологиня Юлія Сирота, яка сама має досвід вимушеного переселення з міста Родинське на Донеччині, розповідає про головні проблеми внутрішньо переміщених осіб. Фахівчиня пояснює механізми адаптації, методи боротьби з тривогою та правила вибудовування особистих кордонів у нових громадах.

Втрата дому

Психологиня Юлія Сирота, яка регулярно працює з переселенцями, поділилася власним узагальнюючим досвідом у Threads, написавши, що ВПО іноді сумують не тільки за домом, аі за своєю версією, котра залишилася в минулому. Редакція Бахмут IN.UA побачила цей допис та зв’язалася з фахівчинею. Вона розповідає, що передумовою для створення допису у платформі Threads став тренінг по визначеній та невизначеній втраті:

“Як психологиня, яка працює з ВПО, скажу: іноді люди сумують не тільки за містом чи квартирою. А за версією себе, яка залишилася в минулому житті”, — написала експертка.

“На тренінгу я зустрілася з жінками зі свого рідного міста. Всі ці почуття втрати спільноти та дому я вирішила вкласти в один допис. Найбільше запам’ятовувалися ті коментарі, де люди писали, що вони досі зберігають ключі від дому в сумочці або в кишенці. І також ті, де люди шкодували, що не забрали фотографії“, — зізнається Юлія Сирота.

Загалом, фахівчиня каже, що психологічні потреби ВПО постійно змінювалися. У перший рік повномасштабної війни запити переселенців до психологів рідко стосувалися безпосередньо втрати житла.

“На початку війни було багато завмирання і витіснених почуттів. Основна мета — вижити, адаптуватися. Більшість запитів були пов’язані з чимось особистим: робота, особисте життя, дружні стосунки”, — зазначає експертка.

Усвідомлення втрати почало приходити пізніше, коли війна продовжувалася, люди були змушені покинути власні домівки та почасти адаптуватися новому місці.

“Тема дому настільки болюча, що вона навіть не одразу виринає. Коли я розпитую, звідки ви, коли виїхали, зазвичай чую відповіді: “Я виїхала, але все добре”. Проте це не те “добре” в нашому розумінні. Людина просто намагається з цим впоратися і витісняє почуття”, — додає Юлія.

Окремо експертка виділила людей, які втрачають дім вдруге (починаючи з 2014 року), стикаються зі специфічними психологічними реакціями.

“З того, що я бачила, це здебільшого тотальне виснаження. Людина повністю намагається від цього відійти, переїхати якомога далі, відрізати болючі зв’язки, бо не має можливості з цим впоратися“, — коментує Юлія.

Проте є й інший досвід. За словами психологині, у соціальних мережах ділилися більш позитивним контекстом: коли ВПО відпускали думку про повернення додому, то починали жити. 

Адаптація та пошук внутрішньої опори

Процес звикання до нового міста вимагає часу та поваги до власного стану.

“Найперше — це не вимагати від себе швидкої адаптації, бо це неможливо. Якщо людина довго живе під обстрілами, в небезпеці, основна задача — вижити, і немає місця почуттям. На новому безпечному місці ми трішечки розморожуємося. Стан може нахлинути ікс-два“, — пояснює психологиня.

Важливою частиною адаптації є робота з різними емоціями, зокрема зі злістю.

“Не всі люди відчувають тільки сум. Там може бути багато злості. Такі техніки, як медитації, можуть не допомагати. Треба вивільняти цю злість — це може бути бокс або інші фізичні навантаження. Не стримувати її в собі, бо вона має поганий вплив на стан“, — акцентує експертка.

Спілкування з людьми, які мають схожий досвід, теж є дієвим інструментом для соціалізації та пошуку внутрішньої гармонії.

“Коли ми проживаємо щось складне, то це краще проживати поруч з людьми. Це можливість бути серед своїх. Ця спільнота не буде знецінюючою, бо є розуміння, як це — залишати власний дім. У таких спільнотах є шанс побути і погурювати погорювати“, — зазначає Юлія.

Найголовнішою проблемою в контексті адаптації, з якою особисто працює Юлія Сирота — це те, що багато переселенців живуть у стані “життя на потім”, очікуючи на повернення, що гальмує процес адаптації.

“Якщо не відгоювати відгорюватис  певні моменти, то вони не запускають нормального життя. Невизначена втрата сповільнює процес адаптації. Треба вводити рутину, помічати маленькі радощі. Це може бути смачний обід, дитина знайшла нового друга. Якщо ми кожного дня намагаємося помічати  щось хороше, то це формує нові нейронні зв’язки.Це формує нові нейронні зв’язки. Важливо нормально їсти, нормально спати, мати фізичну активність“, — розповідає фахівчиня.

“Червоні прапорці” для звернення до спеціаліста

Юлія Сирота радить ВПО звертатися до психолога, особливо, якщо люди починають бачити в собі чи в близьких конкретні сигнали у поведінці, які свідчать про необхідність фахової допомоги:

“Найперше — подивитися, як виглядає власна квартира. Якщо житло захаращене, а прибирання не в топі, і це нетипова поведінка. Якщо людина відчуває фонову тривогу: вибухів немає, ніч тиха, але вона не може заснути. Плутає звуки сильного вітру зі звуками снаряду. Це сигнал про те, що краще звернутися за допомогою“, — пояснює Юлія.

Серед інших ознак експертка виділяє розлади харчової поведінки (переїдання або повна відмова від їжі), безсоння, коли людина перестає з усіма спілкуватися або якщо вона просто нічого не відчуває — ані радості, ані суму, ані страху.

Взаємодія з місцевими мешканцями та владою

Комунікація між ВПО та жителями приймаючих громад часто може супроводжуватися напругою через брак ресурсу на співчуття. Юлія Сирота каже, що часто в таких випадках у людей, які стали переселенцями, немає контакту з місцевими жителями, через що останні не можуть зрозуміти почуттів перших.

“Ми мало говоримо про почуття людей, які вимушені покинути власний дім. В умовах війни це досить складно, бо кожен з нас виснажений по-своєму. Треба прямо казати, коли неприємно, або що ви не хочете про це розмовляти. Питання інших людей можуть ретравматизувати та нашкодити“, — радить психологиня.

Щодо дій влади, експертка зазначає, що місцевій владі варто формувати групи підтримки і для тих людей, до яких переселяються, щоб у них був ресурс на підтримку, і для ВПО. 

Перший крок для самопідтримки вже сьогодні

Для тих, хто прямо зараз відчуває втому та тугу в орендованій квартирі, психологиня дає таку пораду:

“Я би рекомендувала зробити те, що ви давно відкладали. Це може бути нова рослинка, або купівля покривала на ліжко. Зробити щось комфортне, щось приємне для свого життя тут і зараз. Піти на прогулянку і відкрити нове місце. І також легалізувати той факт, що ви не обирали того, що трапилося. Визнавати це і  приймати прийняти, щоб рухатися далі“, — каже експертка.

Читайте також:

“Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Переселенці в Україні мають можливість дистанційно подавати заяви, оновлювати власні дані та контролювати процес нарахування фінансової допомоги. Головним інструментом для цього є вебпортал Пенсійного фонду України.

Детальніше про те, як самостійно перевірити статус нарахування державної допомоги ВПО — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Як перевірити статус виплат ВПО онлайн

Для дистанційної перевірки інформації на порталі Пенсійного фонду заявнику знадобиться доступ до інтернету та наявність кваліфікованого електронного підпису (КЕП).

Процес контролю відбувається у двох розділах особистого кабінету:

• у розділі “Мої звернення” після подання заяви відображається статус обробки документів та фінальне рішення щодо призначення фінансової допомоги;
• у розділі “Мої виплати” міститься інформація про фактичне нарахування коштів. Там вказано, чи активна допомога наразі, за який саме період нарахували гроші та чи існують підстави для подальшого продовження виплат.

Додатково статус внутрішньо переміщеної особи та окремі соціальні дані відображаються у державному застосунку “Дія”.

Як дізнатися про нарахування без електронного підпису

Для громадян, які не користуються кваліфікованим електронним підписом та не мають реєстрації на сайті Пенсійного фонду, передбачені альтернативні варіанти перевірки.

Отримати консультацію щодо призначення, продовження або припинення соціальних виплат можна через гарячу лінію Пенсійного фонду за номерами:

• 0 800 400 870;
• 0 800 406 360.

Також ВПО можуть особисто звернутися до територіальних органів Пенсійного фонду за місцем фактичного перебування. Під час візиту фахівці установи надають інформацію щодо:

• чинності статусу ВПО;
• факту призначення або продовження фінансових виплат;
• причин відсутності грошових нарахувань або їх повного припинення.

Читайте також:

Житлові ваучери для ВПО: як самостійно перевірити місце у черзі на фінансування

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!