У квітні Міністерство молоді та спорту заборонило національним збірним України брати участь у міжнародних змаганнях, де виступатимуть спортсмени з російської федерації та Республіки білорусь. Відповідний наказ від 12 квітня 2023 року № 2031 оприлюднений на офіційному сайті відомства. Згідно з документом, рішення стосується всіх представників офіційних делегацій національних збірних команд України з олімпійських, неолімпійських та паралімпійських видів спорту. У разі виявлення фактів порушення наказу, Мінмолодьспорт розглядатиме питання про позбавлення спортивної федерації статусу національної.

Редакція Бахмут IN.UA поцікавилася у спортсменів та тренерів із Бахмута, що вони думають про участь росіян на міжнародних змаганнях і стартах. Атлети також прокоментували своє ставлення до рішення Мінмолодьспорту.

Позиція спортсменів

Заслужений майстер спорту України з легкої атлетики, «бронзова» призерка Олімпійських ігор-2012, переможниця Чемпіонату Європи 2012 року, «бронзова» призерка командного Чемпіонату Європи 2015 року, фіналістка Олімпійських ігор-2016, переможниця II Європейських ігор 2019 року у командних легкоатлетичних змаганнях, учасниця Олімпійських ігор-2020 Аліна Логвиненко.

Відома українська легкоатлетка Аліна Логвиненко народилася в Бахмуті. Професійна спортсменка спеціалізується по бігу на коротких дистанціях. Багаторазова чемпіонка успішно представляє Донеччину на міжнародному рівні.

Аліна Логвиненко розповідає, що в її колі оточення є люди, які не згодні з позицією Міністерство молоді та спорту й вважають рішення про заборону виступати із російськими спортсменами — несправедливим по відношення до українського спорту.

Бахмутянка наголошує, якщо спортсмен вже опинився на одній сцені з росіянином — то не потрібно відступати. Натомість є потреба боротися за спортивними правилами й показати себе сильним суперником.

Водночас вона переконана, що не потрібно давати росіянам шанс змагатися на міжнародній арені.

«Дозволяти їм виступати — це маніпуляція, адже спорт зараз — це інструмент впливу. Потрібно боротися, щоб росіян та білорусів не допускали до змагань. Коли йдеться про війну — не може бути так, що хтось поза політикою. Я, наприклад, не політик, як і моя родина, але всі вони втратили житло, роботу від війни. Зараз немає чогось поза політикою», — вважає спортсменка.

Аліна Логвиненко. Фото: Фейсбук

Майстер спорту України міжнародного класу з легкої атлетики, представниця Школи вищої спортивної майстерності регіону Вікторія Ткачук.

«Я вважаю, що російських атлетів та всіх спортсменів з росії потрібно не допускати на міжнародні змагання. У такий спосіб застосовувати до них спортивні санкції. Ми не маємо толерантно ставитися до атлетів, навіть якщо вони особисто не причетні до певного якогось вчинку російської армії чи російських політиків і так далі. Це має бути такого роду санкція, яка, можливо, їх спонукатиме до того, щоб краще думали, де вони живуть, яку вони країну представляють, коли росія робить таке жахіття з Україною», — переконана бігунка Вікторія Ткачук.

Вікторія Ткачук. Фото: Фейсбук

Позиція тренерів

Заслужений тренер України, тренер-викладач Комплексної дитячо-юнацької спортивної школи №1 (КДЮСШ №1) Бахмутської міської ради, голова Федерації сумо Донецької області Олег Рева.

Моя думка та наших спортсменів однозначна — не допускати росіян до змагань ні під яким прапором і статусом.

Голова Федерації сумо Донецької області Олег Рева. Фото: Фейсбук

Нерівні умови

У той момент, коли росіяни тренуються і готуються до змагань, ми бігаємо в бомбосховища під час повітряної тривоги. Навіть якщо є можливість тренуватися не у своїх залах, тому що наші зали залишилися на тій території, де вже немає ніяких тренувань, то ми все одно в програшному варіанті. І як на таких умовах приїжджати та виступати з ними нарівні — я не розумію.

Поки що у тих видах спорту, де ми беремо участь: у пляжній боротьбі та сумо, росіян не допускають. Тому ми можемо планувати міжнародні старти без їхньої участі, і ми ніяк не страждаємо, як в інших видах спорту. Наприклад, у дзюдо чи самбо росіяни беруть участь. Міжнародні федерації прийняли таку постанову, що допускає росіян під нейтральним прапором або якщо скажуть, що вони «проти війни».

Насправді ми перебуваємо в нерівних умовах, навіть якщо спортсмени з росії не підтримують воєнних дій. Вони живуть і в тому ж спортивному режимі продовжують тренуватись як і раніше. А у наших спортсменів у будь-якому випадку життя змінилося. Взимку ми без світла тренувалися та без тепла у деяких залах. Та й зараз ситуація не завжди стабільна. Приходиш у зал і починається тривога: із залів доводиться йти та шукати укриття поряд. Тож умови у нас нерівні. Які ще можуть бути стосовно цього думки?

Донеччина втратила покоління атлетів

Щодо кількісного складу: близько 70% Донецької збірної було втрачено за цей час. Особливо молоде, підростаюче покоління, багато хто виїхав з батьками. У мене спортсмени у всій Європі. Багато хто перестав тренуватися. Є, звісно, ті, хто продовжує тренуватися у Німеччині, у Польщі. Дехто намагається приїхати на змагання до України, але з цим теж великі складнощі.

Немає розуміння, який далі буде розвиток. Немає, так би мовити, ніякої селекції. Зараз тримаємось на тих збірниках (ред. спортсмени, які формують збірну команду України), які залишилися тут поряд або в Києві, або десь в області і можуть приїжджати на збори.

А далі як буде — поки що незрозуміло. Це теж все відображається і на якості підготовки, на наступності, зміні поколінь, на всьому відбивається. У росіян такого немає: вони як тренувалися, так і тренуються.

Ми перебуваємо в нерівних умовах із росіянами і в цьому вони винні. Інша річ, якщо ми в нерівних умовах із європейцями чи з представниками інших країн. (Бази, комплекси, спортивна інфраструктура тощо). Вони й так нам допомагають, чим можуть, а росіяни навпаки — лише погіршують наше становище та стан.

Заслужений тренер України Олег Рева зі своїми вихованцями. Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА

Дружби ніколи не було

І раніше на змаганнях ми були більше, напевно, суперниками, а не друзями. Наприклад, у сумо трійкою провідних країн у Європі були росія, Україна та Польща. Звичайно, росія у плані фінансування та у плані відбору спортсменів перевагу мала завжди. Але українська збірна наступала на п’яти. І часто перше-друге місце доводилося розігрувати між цими найсильнішими збірними Європи.

У пляжній боротьбі росіяни ще не взяли участь і до цього виду спорту не підключалися. Тому зараз українська збірна найсильніша, можна сказати, у світі. Незважаючи на те, що Центр пляжної боротьби у нас знаходиться в Одесі. Спортивні табори та збори проходили там на пляжах. У цій ситуації в Одесі тренуватися на пляжах взагалі немає можливості. Як тоді можна говорити про якусь рівноправність чи рівноцінну підготовку?

Єлизавета Моренко з тренером Олегом Ревою. Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА

росія купує спортивні міжнародні федерації та організації

Не можна допускати росіян до змагань ні під яким соусом, ні прапором! І міжнародні організації, той самий Олімпійський комітет, має ухвалити це. І будь-які федерації не повинні підігравати росіянам. Воно зрозуміло, що кількість грошей, які росія могла вливати і підтримувати, величезна.

Наприклад, федерація самбо взагалі існувала за гроші «Газпрому». Тяжко їх переламати, та й інші федерації також фінансувалися російськими грошима.

Тому й відбувається таке, що допускають росіян під тиском цих фінансових потоків. Але від цього лише страждає і імідж тих міжнародних організацій та федерацій, які приймають такі рішення.

Незрозуміла заборона Мінмолодьспорту брати участь у міжнародних змаганнях, де виступатимуть спортсмени з рф

Ну і страждає український спорт, бо міністерство постанову прийняло однозначно. Федерації відповідають за участь спортсменів у тих змаганнях, де беруть участь російські атлети. Але я не розумію, як це на всіх розподіляється? Бо та ж Еліна Світоліна виграє турніри з росіянами, перемагає їх. Вона — національний герой. Інші спортсмени, якщо візьмуть участь у змаганнях із росіянами, то будуть зрадниками Батьківщини. Це ніби двояка і незрозуміла ситуація. Або якось міністерство має це чітко та зрозуміло пояснити, або зробити для всіх однакові умови. Чи всі не беруть участь, чи беруть участь, але на якихось певних умовах.

Серед спортсменів багато суперечок щодо цієї теми. До спільного рішення поки що міністерство не дійшло. Футбол та великий теніс — комерційні види спорту. Вони фінансуються не з грошей держави, а з інших джерел. Наразі вони приймають рішення самі і можуть брати участь у змаганнях із росіянами. Інші такі рішення не можуть ухвалювати, адже їх просто не профінансують після цього. Тому це питання більше до міністерства, аніж до спортсменів.

11 липня українська тенісистка Еліна Світоліна в 1/4 фіналу Вімблдону-2023 несподівано обіграла першу ракетку світу Ігу Свьонтек (7:5, 6:7, 6:2), здобувши першу перемогу в протистоянні з полькою. Фото: Getty Images

Спорт — змагання. Якщо не виступатимеш, то втратиш лідерство

Мої спортсмени нагадали мені про зворотний «бік» медалі. Коли наші атлети через неучасть у змаганнях там, де беруть участь росіяни, не потрапляють до рейтингу, не відбираються на Олімпіаду чи інші важливі старти.

Це позначається і на рівні українського спорту взагалі, і життя спортсмена змінюється, ламається, зникає будь-який сенс. Людина готувалась до Олімпіади і не змогла відібратися, бо її не допустили до змагань. Який тоді сенс у спорті взагалі?

Тоді можна займатися фізкультурою чи масовим спортом, але не спортом вищих досягнень. Наша країна у багатьох видах спорту займає одне з провідних положень. Але якщо спортсмени перестануть виступати і відбиратися, то ми швидко скотимося, і замість лідерів станемо аутсайдерами.

Олег Рева з підопічними. Фото: Управління фізичної культури та спорту Донецької ОДА

Краще без Олімпіади, ніж з росіянками?

Нещодавно українські борчині-прикордонниці відмовилися змагатися за путівку на наступні Олімпійські ігри через заявку росіянок на участь у змаганнях.

Це сталося в Будапешті, де відбувся рейтинговий турнір з вільної боротьби, на якому розігрувалися ліцензії на право участі у наступних Літніх Олімпійських іграх-2024 у Парижі. У цих змаганнях планували взяти участь представниці спортивної команди Держприкордонслужби України Анастасія Алпєєва, Марія та Соломія Винник, які є основними претендентками у боротьбі за путівки на основну спортивну подію чотириріччя.

«На жаль, попри встановлені правила, на рейтинговому турнірі в Будапешті були заявлені спортсменки з рф. Це стало причиною, через яку наша жіноча збірна ухвалила рішення бойкотувати цей рейтинговий турнір. Асоціація спортивної боротьби України засуджує участь представників країни-терористки в спортивних змаганнях, а українські борчині не бажають тиснути руку представницям країни-агресора», — повідомила Державна прикордонна служба України.

Українські борчині, які відмовилися від участі у змаганнях із росіянками. Фото: Державна прикордонна служба України.

«днр» планує відкрити школи дзюдо

9 липня 2023 року ватажок терористів самопроголошеної «днр» денис пушилін заявив, що в «республіці» запрацюють дві школи дзюдо.

«Вже не вперше до нас приїжджає заслужений тренер росії, президент Федерації дзюдо санкт-петербурга михайло рахлін. За дорученням президента росії володимира путіна він до 1 вересня планує відкрити в республіці школи дзюдо імені анатолія рахліна. Під першу вже підбирається приміщення у Маріуполі. Друга буде у Донецьку чи Макіївці — питання ще опрацьовується.

 

михайло анатолійович багато допомагає республіці, наприклад, вивозив хлопців-спортсменів, і вони жили та тренувалися якийсь час у петербурзі. Тепер взаємодія переростає у постійну співпрацю, добре, що школа з такою історією та традиціями дзюдо з’явиться у нас у регіоні», — повідомив терорист пушилін.

ватажок терористів самопроголошеної «днр» денис пушилін на зустрічі з президентом федерації дзюдо санкт-петербурга михайлом рахліним. Фото: телеграм-канал

Зазначимо, що навіть попри повномасштабне вторгнення росії в Україну, у таких складних умовах наші атлети не здаються і продовжуть здобувати нові перемоги на національній та міжнародній арені.

Вам буде цікаво:

• Як бахмутяни виступили на Європейських іграх?
• Історичне досягнення: бахмутські волейболісти виграли Чемпіонат України
• Борчиня з Бахмута стала чемпіонкою Європи з пляжної боротьби
• Дзюдоїст із Бахмута виборов «срібло» на Чемпіонаті Європи
• Борчиня з Бахмута стала чемпіонкою Європи
• Волейболістки з Бахмута пробилися до фіналу Чемпіонату Польщі
• Втрачена фізична форма та шалена мотивація. Як бахмутські спортсмени перемагають в умовах війни?

Читайте також: Як працює Бахмутська дитячо-юнацька спортивна школа №1‎ в евакуації?

Нагадаємо, Бахмутська спортивна школа очолила рейтинг закладів Донеччини.

Фото: EuropeanAthletics

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!