Донеччина та Луганщина – для багатьох стереотипні регіони, але попри це є натхненням для письменників, які розкривають історії людей та руйнують усталені стереотипи про зросійщеність Сходу.

Ми підібрали 5 книжок різного жанру аби краще зрозуміти Донеччину і Луганщину, а також відчути ностальгію за рідними містами.

Перший у списку, звичайно ж Сергій Жадан – відомий український письменник, поет, музикант. Родом із Луганщини Жадан пише про Схід точно з розумінням контексту. Автор часто проводив у містах Донеччини та Луганщини творчі заходи, презентації, зустрічі з читачами та концерти. Зараз Сергій Жадан ще й волонтер, який активно допомагає українській армії. У списку два його романи про Схід:

«Інтернат»

Книга Сергія Жадана. Фото: з відкритих джерел

Роман про початок АТО. Вчитель української мови та літератури Паша, який намагається ігнорувати події навколо. Він воліє не обирати сторону у цій війні, аби лише це не стосувалося його особисто: «Малий усе допитувався в Паші, за кого він, що робитиме, у кого стрілятиме. Паша, як завжди, неохоче відповідав, що його це не стосується, що його ніхто не влаштовує, що він ні за кого». Проте війна не питаючи дістається і до нього. Блокпости, обстріли, конфлікти – такою була реальність Донбасу задовго до повномасштабної війни – в таких умовах і вимушені жити герої «Інтернату».

Паша повинен залишити контрольовану Україною територію та вирушити до окупованої, де має забрати племінника з інтернату. Він єдиний, хто може це зробити.
Через діалоги Паші та його племінника-підлітка спостерігаємо конфлікт поколінь та ставлення їх до подій в країні. Паші ж доводиться на власному досвіді побачити війну та зрештою обрати сторону. Або ні.

Книжка сьогодні має попит в Україні, адже завдяки їй можна простежити початок російсько-української війни та без пафосу почути місцевих жителів – як таких, які з самого початку мали чітку проукраїнську позицію, так і тих, хто вважав, що різниці немає. Придбати її можна майже в усіх книгарнях у паперовому вигляді, онлайн, а також послухати в аудіододатку Абук.

Читайте також: 

• Світла книга про світлий регіон: Катерина Зарембо розказує про свою книгу «Схід українського сонця. Історії Донеччини і Луганщини початку ХХІ століття»
• Не могла не написати про Бахмут: як поетеса Валентина Дуневич підтримує ЗСУ з тилу

«Ворошиловград»

Книга Сергія Жадана. Фото: з відкритих джерел

Також роман авторства Сергія Жадана. Події охоплюють початок нульових. Головний герой Герман мешкає у Харкові та має власний давно збудований комфортний для нього побут. Одного ранку після несподіваного телефонного дзвінка від старого знайомого він вимушений поїхати на Донбас, звідки родом, аби вирішити проблеми, пов’язані із бізнесом зниклого брата. Їде додому Герман всього на день. Принаймні він в цьому впевнений.

Через історію Германа можна побачити пострадянський устрій Донбасу. Реалістична, філософська дещо жорстока історія про боротьбу за те, що тобі належить. Рейдерство, конфлікти, роздуми – те, чим наповнений «Ворошиловград». Головному герою все одно, він всього лише має вирішити залишені братом проблеми й поїхати. Та чи відпустить його минуле?

Колоритні персонажі, в яких можна впізнати знайомих людей, а ще, неймовірний опис місцевості, який міг відтворити лише той, хто бачив степи Донбасу власними очима. Роман екранізовано у 2018 році під назвою «Дике поле». Книжку ж можна придбати онлайн, офлайн чи в аудіоформаті.

«Дивні люди» Артем Чапай

Книга Артема Чапая. Фото: з відкритих соцмереж

Автор родом з Івано-Франківської області, попри це влучно пише про Донеччину. У своїй книзі The Ukraine письменник вже згадував наш регіон. Проте в «Дивних людях» степова частина України дещо переосмислена автором.

«Дивні люди» – незвичайний роман про незвичайного хлопця. Стьопа Вовк – вирощений у секретному інституті, замаскованому під гаражний кооператив неандерталець, ДНК якого відтворили українські вчені.

Досягши повноліття Стьопі доводиться вчитися жити у світі, повному сапієнсів та намагатися зрозуміти як вони діють та чому. До чого тут Схід?
У книзі фігурують вигадані назви міст та сіл, написано й про початок антитерористичної операції. Проте в одному з інтерв’ю сам автор зізнався, що книжковий Білий Сад – це Слов’янськ, а Степанівка, де і знаходиться секретний інститут – це околиця міста – селище Семенівка, яке значно постраждало від обстрілів під час АТО у 2014 році.

Головний герой став свідком подій початку війни бувши дитиною. Сам же Артем Чапай у 2014 працював репортером, писав про події на Сході. З початку повномасштабної війни автор служить у лавах української армії, куди пішов добровольцем.

Регіону загалом присвячена левова частина книжки та ще й написана таким близьким нам суржиком, що робить історію ще й ностальгійною.
Стьопа зростає, стикається із цинічним світом, повним проблем та несправедливості, але завдяки своїй наївності й неандертальській простоті долає все.

Світла, комічна, та водночас дещо трагічна історія, добре прописані «справжні» персонажі та атмосфера не залишає байдужими навіть найбільш цинічних сапієнсів-читачів. Вона змусить вас порадіти, посумувати, подумати та переосмислити, а також відчути ностальгію за рідним степовим регіоном – Донеччиною.
Книга доступна для прочитання наразі лише в онлайн форматі у додатках АБУК, Лібраріус або на сайтах видавництв.

«Доця»Тамара Горіха-Зерня

Книга письменниці з Києва. Фото: з відкритих джерел

Письменниця родом з Києва, проте, її цікавить погляд людей, які живуть у Донецьку, тому що саме на їх очах розгорталися драматичні події. Сама ж Тамара Дуда (справжнє прізвище письменниці) – з 2014 року волонтерка. 

Головна героїня роману проживала довгий час у Донецьку, «Доця» – позивний, саме від її імені й написано книжку.
Загалом йдеться про Донецьк у перші пів року російсько-української війни 2014 року. У колись мирне місто приходить війна та змінює устрій людей, які в ньому живуть. Хтось обирає спротив, хтось підкорюється.

Книга художня, але прототипи героїв та подій – реальні:

«Будь-який опис, діалог, ситуація, вид за вікном, розмова, згадані у книзі, відбулися насправді» – говорить сама авторка в одному з інтерв’ю.

Згадується в ній і Дмитро Чернявський – бахмутянин, якого вбили у Донецьку проросійські бойовики під час маршу за єдність, коли тисячі людей виходили з українськими прапорами аби заявити, що Донецьк – це Україна! Також авторка описує мітинги, протести, волонтерів, збиття боїнга MH17, долі різних людей, яких зачепила війна.

Книгу планують екранізувати. Доступна як у паперовому вигляді, так і в онлайн форматі.

«Бомжі Донбасу. Homo Profugos» Олексій Чупа

Книга Бомжі Донбасу. Фото: з відкритих джерел

Гучна назва притягує увагу недарма. У центрі сюжету – безхатьки Макіївки, до речі, малої батьківщини та самого письменника. Вони тиняються вулицями міста у пошуках їжі й тимчасового притулку Основна частина книги зосереджена на побуті персонажів, їх розкритті та передісторії, викликаючи у читача емпатію до тих, хто втратив усе.
Головні герої не мають імен, лише прізвиська. Вони українськомовні у абсолютно російськомовному місті – така їхня принципова позиція. Це частково і робить їх ще більшими «бомжами», чужими серед своїх, як і ті, хто проживаючи на Сході відстоює свою проукраїнську позицію. Проте ця історія не однозначно сумна чи трагічна. Вона філософська, а в один момент взагалі робить різкий сюжетний поворот та стає історично-фантастично-антиутопічною. Книга однозначно варта прочитання.

Вона зробить те, для чого написана – викличе емоції, змусить задуматися. Написані у 2012 «Бомжі Донбасу» іронічно торкаються і конфлікту Схід-Захід та стають дещо пророчими щодо подальших подій.

Книжку було видано у 2014, зараз її можна прочитати онлайн чи прослухати в аудіо форматі додатка Абук. Проте вже наприкінці серпня її можна буде придбати й у паперовому вигляді, адже видання Discursus днями анонсувало перевидання книжки.

Фото: з відкритих мереж

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Дитина не обирає, де народитися. Але тисячі українських дітей, які з’явилися на світ під окупацією, зіткнулися з ще більшими проблемами: держава, громадянами якої вони є за законом, офіційно не може підтвердити сам факт їхнього народження. Свідоцтво з “днр” чи з окупованого Криму для України є просто клаптиком паперу, і єдиний шлях перетворити його на справжній документ — це суд, який може тривати роками. Так само й дорослі, які виїхали з тимчасово окупованих територій, можуть застрягнути за кордоном без жодного документа: посольство не має права видати паспорт, а без паспорта неможливо навіть підтвердити, що ти — це саме ти. 

Про це замкнене коло, про те, чому російський паспорт сам по собі не позбавляє українського громадянства, і які документи з окупації суд все ж бере до уваги — ми поговорили з адвокаткою Тетяною Ольховіковою, яка вже кілька років допомагає людям з ТОТ відновлювати українські документи. 

Виїзд з ТОТ

З якими проблемами з українськими документами найчастіше стикаються люди, які виїхали з ТОТ? І чи відрізняється ситуація для тих, хто застав окупацію ще неповнолітнім?

Тетяна Ольховікова пояснює, що найскладніше — це випадок, коли людина застала окупацію ще дитиною: тоді часто немає жодного офіційного підтвердження її особи, і доводиться відновлювати всю документальну історію з нуля. Якщо ж говорити про дорослих людей, то вони найчастіше зіштовхуються з відсутністю паспорта чи свідоцтва про народження, розбіжностями у написанні імен та прізвищ і втратою документів на майно. 

“Найчастіше люди стикаються з наступними проблемами: відсутність паспорта, відсутність свідоцтва про народження, відсутність даних у державних реєстрах. Можуть бути розбіжності в написанні прізвищ і імен, якщо це були  старі акти або якщо документів немає в базі. Втрата документів на майно. Або пропущення певних строків, які були встановлені законом, — і на реалізацію певних прав це вже часто відбивається саме в питаннях спадку майна. Потім це треба доводити в суді, а в нас, на жаль, така судова практика, яка каже, що перебування в окупації не є поважною причиною для пропуску строку, наприклад, для прийняття спадщини”, — пояснює адвокатка.

Що відбувається з документами людини, яка під час окупації була змушена отримати російський паспорт? Чи може це стати підставою для відмови у підтвердженні українського громадянства?

Ольховікова одразу знімає найпоширеніший страх: отримання паспорта РФ під тиском обставин само по собі не тягне за собою втрату українського громадянства. Люди отримували ці документи не з ідеологічних причин, а щоб зберегти майно, мати змогу пересуватися чи отримати доступ до базових послуг — і це, за її словами, суд бере до уваги.

“Сам факт отримання російського паспорта, якщо це було вчинено з гуманітарних причин, не означає автоматичну втрату українського громадянства. Люди були вимушені отримувати ці документи для того, щоб, наприклад, зберегти своє майно, мати можливість пересуватися або мати доступ до базових послуг. Тому не треба боятися надавати документи, які ви отримали в окупації — наприклад, це може бути свідоцтво про смерть чи свідоцтво про народження. Не треба боятися надавати їх українському державному органу, тому що навіть у судовій справі ми використовуємо ці документи як джерело доказів”, — каже фахівчиня.

Юридично це працює через принцип міжнародного права, який адвокатка називає ‘намібійський виняток” . Він дозволяє брати з окупаційного документа фактичну інформацію (дату й місце народження, дані про батьків), не визнаючи легітимності самого органу, який його видав.

Примітка. “Namibia exception” — це принцип міжнародного права, згідно з яким документи, видані окупаційною владою, повинні братися судами до уваги, якщо їх нехтування веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Розгляд судами таких документів не означає автоматичного визнання окупаційної влади.

“Намібійські винятки” вперше були сформульовані у практиці Міжнародного суду ООН, зокрема в його Консультативному висновку від 21 червня 1971 року (Namibia case). Міжнародний суд ООН у документі “Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії” зазначив, що держави – члени ООН зобов’язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але “у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів”.

“Це такий принцип міжнародного права, згідно з яким документ, виданий окупаційною владою, не може братися судом до уваги і визнаватися, якщо його повне ігнорування призводить до серйозного порушення прав людини. Наприклад, якщо ми говоримо про факти народження або смерті, ми не можемо просто відмовлятися брати до уваги документи тільки тому, що вони видані в умовах окупації. Ми маємо взяти з нього інформацію, яка може бути джерелом додаткових відомостей, щоб встановити певний факт. Однак на практиці, на жаль, я знаю з власного досвіду роботи з клієнтами, що працівники державних органів інколи дають неприйнятні коментарі щодо таких документів або можуть надати недостовірну інформацію”, – коментує Тетяна Ольховікова.

Сама адвокатка зіткнулася з цим особисто: у відділі ДРАЦС їй надали недостовірну інформацію про порядок реєстрації смерті на окупованій території.

“Мені особисто в органі ДРАЦС надавали недостовірну інформацію про строки та порядок здійснення державної реєстрації смерті на окупованій території. Звичайно, я оскаржила це керівнику і отримала того ж дня результат. Тому я рекомендую не мовчати, відстоювати свої права і не боятися посилатися на документи, які ви отримали в окупації, показувати їх і наполягати на тому, щоб ваші права були реалізовані”.

Як людині довести своє українське громадянство та особу, якщо частину документів вона отримала на ТОТ або втратила під час окупації? Який алгоритм діє станом на 2026 рік?

За словами Ольховікової, все залежить від того, чи документувалася людина ще до окупації, тобто чи є про неї інформація в державних реєстрах.

“Головне питання тут — чи документувалася людина, коли вона ще не мала українського паспорта, і, відповідно, чи є інформація про неї в державних реєстрах. Якщо у людини вже був український паспорт, тоді вона звертається до державної міграційної служби, і там проводять ідентифікацію. Перевіряють дані про особу в державних реєстрах, встановлюють інформацію про цю особу і документують її, видаючи новий паспорт або продовжуючи документи, які потрібні”, — пояснює пані Тетяна.

Значно складніше тим, хто на момент окупації взагалі не встиг отримати паспорт — наприклад, дітям з окупованих у 2014 році областей, чиї дані просто не встигли зафіксувати в тодішніх, ще нечисленних, реєстрах. У такому випадку єдиний шлях — це встановлення особи через суд.

“У цьому випадку державна міграційна служба не може вас ідентифікувати, і буде використовуватися процедура встановлення особи через суд. Це відбувається шляхом опитування свідків — родичів, близьких осіб, які можуть підтвердити, що це саме ви. Також це відбувається шляхом відеоідентифікації, тобто через відео зв’язуються з цими близькими особами, і вони підтверджують вашу особу. Це не проста перевірка, що ви — це ви: державний орган має встановити, що ви дійсно маєте це ім’я, це прізвище, цю дату народження, і ця процедура займає не тиждень, а місяці”, — каже Тетяна Ольховікова.

На запитання, з чим людина живе весь цей час, якщо вона неповнолітня і опинилась в Україні без жодного документа, адвокатка відповідає прямо:

“Вона взагалі не має нічого. Просто має свідоцтво про народження, якщо воно є — і все. Я знаю, що деякі громади можуть надавати підтримку особам, які проходять цю процедуру: додатково надавати місце для проживання, гуманітарну підтримку. Але документи просто перебувають на розгляді, і людина чекає на їх отримання”.

Чи достатньо нинішніх юридичних механізмів для дітей, які пережили окупацію? Де найбільший законодавчий прогал?

Найгостріша проблема, за словами спікерки, виникає у тих, хто виїхав з окупованих територій одразу до сусідніх країн — Литви, Латвії, Польщі — маючи на руках лише свідоцтво про народження, без жодного паспортного документа. На початку повномасштабної війни ці країни приймали людей і без паспорта, але тепер ці ж люди не можуть ні виїхати з країни перебування, ні оформитися в Україні.

“Посольства, які захищають інтереси та права громадян за кордоном, не мають повноважень видавати українські паспорти. Посольство може видати лише посвідчення особи на повернення в Україну. І тут виникає проблема: для видачі посвідчення на повернення посольство також має підтвердити, що ви — це дійсно ви, а альтернативи цьому немає. І тут замикається коло: ви приходите, просите посвідчення, щоб отримати паспорт, а вам кажуть — а де ваш паспорт? І єдиний шлях, який залишається, — це звернення до суду для того, аби вашу особу встановили”, — пояснює адвокатка.

За її словами, державна міграційна служба часто формально підходить до таких справ і не враховує реальну ситуацію людей за кордоном. Серед її кейсів — діти, які були народжені під окупацією: виросли, виїхали за кордон лише зі свідоцтвом про народження і роками не могли ініціювати жодну процедуру, бо не мали паспорта.

“Державна міграційна служба, на мою думку, не завжди розуміє реальність. Вони не враховують, як людина має пересуватися без паспорта, куди вона може звернутися, тому що вона фактично залишається заблокованою в тій країні, де перебуває. Я розумію, що ці процедури створювалися до війни, коли така масова ситуація, як зараз, просто не передбачалась — але кількість громадян без жодного паспортного документа за кордоном сьогодні дуже велика, і у світі є країни, посольства яких мають повноваження приймати заяви на видачу внутрішніх паспортів. Чому в нас, попри війну і масштаб проблеми, посольства й досі не мають таких повноважень, я пояснити не можу”, — ділиться у розмові спікерка.

Окремо адвокатка наводить приклад, коли реєстрація народження дитини під окупацією можлива тільки через суд — бо жоден адміністративний орган України не має права визнати документ окупаційної влади про народження.

“Взагалі ніхто не може зареєструвати факт народження в окупації, окрім як на підставі рішення суду, бо в Україні немає жодного документа, який офіційно підтверджує таке народження. Тому ми йдемо в суд і кажемо: дивіться, ось у нас є документ з окупації, ось у нас є свідки, ось у нас є фотографії, — і надаємо все це, щоб суд ухвалив рішення. У моїй практиці такий кейс був успішним, і дитині вдалося отримати українське свідоцтво про народження, хоча сам процес зайняв не один рік”, — ділиться кейсом фахівчиня.

З якими проблемами люди, які виїхали з Донеччини/Луганщини ще у 2014–2015 роках, звертаються найчастіше?

За спостереженнями пані Тетяни, у цієї категорії людей найпоширеніші проблеми — це ідентифікація особи, підтвердження свідоцтв про народження або смерть та відновлення інших актів цивільного стану.

“Найчастіше це паспорти, ідентифікація особи, свідоцтва про народження, про смерть та інші документи цивільного стану, які можна відновити. Паспорти можуть бути невидимими, бо реєстраційні заклади, які діяли до 2014 року, не були перенесені в цифровий архів, і це знову потрібно підтверджувати через суд. Також дуже поширене питання — це продовження й отримання статусу ВПО, підтвердження вашої попередньої реєстрації. Це стосується насамперед Донецького й Луганського напрямків, де, знову ж таки, не збереглися попередні дані”, — пояснює пані Тетяна.

Ще одна масштабна категорія справ — втрата документів на майно, особливо у зруйнованих містах, коли реєстр не містить даних про право власності.

“Такі документи можуть бути пошкодженими, старими, такими, які не перенесені в реєстр, і, відповідно, відновити їх складно. Це дуже актуально, наприклад, для міст, які були зруйновані — люди отримують компенсації за зруйноване майно, і щоб отримати компенсацію, треба довести, що ви є власником. А якщо це не зареєстровано в реєстрі, доводиться звертатися до суду, щоб підтвердити цей факт”.

Скільки часу зараз займає встановлення факту належності особи чи права власності через суд?

Тут адвокатка відверта — швидких рішень чекати не варто. Суди перевантажені, відчувають кадровий дефіцит і не завжди витримують навіть ті процесуальні строки, які прописані законом. Орієнтуватися можна на строк від 6 місяців, і це буде позитивним сценарієм.

“Я б орієнтувалася на те, що судовий процес може тривати доволі довго — суди перевантажені, є кадровий дефіцит, справи розглядаються не швидко. Навіть попри те, що для деяких категорій встановлені законні строки, на практиці вони не завжди витримуються. Я б не очікувала тут якогось швидкого позитивного сценарію”, — пояснює вона.

Що людина може зробити вже зараз, якщо державний орган відмовляється видати або відновити українські документи? Коли справді потрібен адвокат?

Головна порада Тетяни Ольховікової — фіксувати абсолютно все: усі звернення, номери реєстрації заяв, дати й формулювання відмов:

“Якщо вам щось не надається і ви не розумієте, як отримати потрібну послугу, ви можете звернутися з адвокатом до керівника цього органу. Можна подавати письмові звернення, фіксувати, з якими питаннями ви зверталися, які підтвердження надавали, який номер реєстрації вашої заяви. Усе це потрібно фіксувати, щоб мати докази, якщо доведеться звертатися до суду. Тому я рекомендую все записувати”.

За її словами, навіть формальна відмова державного органу — це не кінець процесу, а лише привід іти далі, у суд.

“Не варто сприймати відмову як остаточне рішення — це не так. Її можна оскаржити або встановити необхідний факт через суд. Це все вирішується, але треба підготуватися і підсумувати всі свої звернення заздалегідь. Коли справа доходить до суду, саме зафіксовані звернення й відмови стають головними доказами того, що людина намагалася отримати послугу законним шляхом”.

Що, на вашу думку, держава повинна змінити в законодавстві, щоб люди могли швидше відновлювати документи та підтверджувати громадянство?

Насамкінець Тетяна Ольховікова виділяє кілька найбільш нагальних, на її погляд, змін — і в центрі уваги знову опиняються діти без паспортів.

“Я б виділила декілька найбільш нагальних речей. Перше — це спрощення підтвердження громадянства України та отримання документів на особу для дітей: якщо людина не має паспорта, вона не може почати жодну іншу процедуру, і весь процес просто зупиняється на самому початку. Друге — я думаю, що варто створити спеціалізовані підрозділи державних органів, які працювали б саме з громадянами з тимчасово окупованих територій. Головне, щоб не було упередженого ставлення до таких людей — жодного страху чи підозри щодо цих документів. Люди просто мають змогу підтвердити свою особу й іти далі”.

Окремо адвокатка наголошує на потребі уніфікованого підходу до документів, виданих в окупації, — щоб кожен орган не трактував їх по-своєму.

“Я б ще додала, що потрібен більш зрозумілий і системний підхід до роботи з документами, які люди отримали в окупації. Ми вже говорили про те, що ці документи автоматично не визнаються, але з них має братися важлива інформація — і тут потрібен чіткий, єдиний підхід”, — резюмує наша спікерка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У дитячій версії застосунку Monobank з’явилася нова кнопка “Попросити гроші у батьків”. За її допомогою дитина може сформувати запит на певну суму, а батьки — погодити його або відхилити.

Про нову функцію повідомив співзасновник Monobank Олег Гороховський.

Як працює нова функція Monobank

Для надсилання запиту дитині потрібно натиснути кнопку “Попросити гроші у батьків”, після чого вказати необхідну суму. До запиту також можна додати коментар. Після надсилання батьки отримують сповіщення. Вони можуть вирішити, чи переказувати зазначену суму, або відхилити запит.

За словами Гороховського, на прийняття рішення у батьків є 24 години. Для нової функції також встановили обмеження. Дитина може надіслати до п’яти запитів на гроші протягом одного дня.

До теми:

Скільки коштує зібратися до школи у 2026 році: редакція проаналізувала ціни

Як дізнатися IBAN рахунку в мобільних застосунках Приватбанку, Монобанку та Ощадбанку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!