Мало хто знає подробиці битви під Дорогочином, більшість загальних знань ми почерпнули саме з уроків історії. Бахмутський історик Микита Безмен розповів, як відбувався бій, чому ця битва увійшла в історію, й до чого тут повінь?

Чому місто Дорогочин було важливим?

Географічно Дорогичин — це одне з відомих волинських міст, розташоване в басейні Західного Бугу за декілька десятків кілометрів від місця впадіння цієї річки у Віслу. 

В давнину це був регіон, через який пролягав трансконтинентальний шлях з Балтики в Чорне море. Він ішов через Віслу, Західний Буг, потім через перевали у Дністер і далі Дністром. Це була потужна торговельна артерія, а отже й фінансова можливість. Саме через Дорогичин пролягав шлях із Центральної у Східну Європу. Згодом, в середині ХІІ століття у цьому місті виникла митниця — археологи знайшли тут велику кількість свинцевих пломб, що підтверджує факт жвавої торгівлі. 

Крім того, Дорогичин був форпостом у боротьбі з балтійськими племенами ятвягів, які нападали на волинські землі. Коли місто захопили хрестоносці, то вони знайшли саме те, що їм було потрібно — потужну фортецю, яку міг захищати невеликий кількісно гарнізон. Отже, місто мало велике значення для Волинського князівства.

Читайте також: Як київський князь Аскольд змусив Візантію поважати Русь?

Бій за Дорогочин: як це було? 

Бій за Дорогичин відбувся через провал походу Данила і Василька на плем’я ятвягів. Навесні 1238 року князі підійшли до Ятвязької землі, але повінь на річках поховала їхні плани. Тоді брати вирішили захопити Дорогичин, що перебував під контролем Добжинського ордену з дозволу мазовецького князя Конрада.

На боці князя Данила виступили його княжа дружина та незадоволена тогочасним правління населення Дорогочина. Спочатку князь підвів під стіни міста піхоту, це був продуманий крок.

Річ в тому, що лицарі вирішили, що швидко її здолають, тому вийшли з міста, але тоді на тевтонців несподівано напала руська кіннота. Дорогочинці підняли повстання і не пустили лицарів до міста, коли ті відступали.

В результаті військо тевтонців було розгромлено. Данило Романович полонив добжинського магістра Бруно. Цікаво, що битва під Дорогичином отримала різні оцінки істориків. Одні її представляли як знакову перемогу православних русів-слов’ян над католиками германцями-хрестоносцями з Тевтонського ордену (або меченосцями), що здійснювали «хрестовий похід Заходу на Схід». 

Однак, ця битва часто сприймалася як прототип Льодового побоїща, де новгородський князь Олександр Невський поклав край «зазіханням німецьких псів-лицарів» на Північно-Західну Русь.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

23 липня 2023 року, окупаційні російські війська знищили Палац Культури у Часів Ярі. Останнім часом ця будівля використовувалася як міський гуманітарний штаб та місце надання медичної допомоги. Велике історичне значення вона мала й для містян, споруда вже піддавалася руйнуванню в 1943 році від рук нацистів, але її вдалося відновити.

Директор музею, який був розташований в Палаці культури, Валерій Богуненко поділився з редакцією “Бахмут.IN.UA” історією культової споруди в Часів Ярі.

Палац культури Часів Яр

Палац культури ПАТ “Часовоярський вогнетривкий комбінат” був роштащований в центрі Часів Яру. На початку 1930-х років тут було зведено “клуб Новошамотного заводу” в рідкісному стилі конструктивізму авторства видатного архітектора Г. Яновицького “Клуб НШЗ” розпочав роботу в жовтні 1934 року.

У 1943 році будівлю зруйнували гітлерівські окупанти, але її було відновлено на старому фундаменті наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років, а участі ленінградських архітекторів у стилі “сталінського ампіру”. Відновленням будівлі тоді керував директор Часовоярського вогнетривкого заводу Євген Семенович Чупринка. 

У Палаці культури був зал для глядачів, прикрашений ліпленням, горельєфами корифеїв культури, просторі холи, зручні приміщення для занять колективів художньої самодіяльності, лекційний і спортивний зали. 

Загальна площа Палацу Культури становила 4500 квадратних метрів. Багата й історія творчих досягнень колективів Палацу культури. Так, у 1947-49 роках народним театром тут керував відомий режисер і драматург Л.Я. Каменецький.

У 1960-ті роки гурток художньої самодіяльності тут вів Юрій Каверін (Ряст), відомий український поет. У 1960-70-ті роки тут працювали ансамблі: вокально-інструментальний, жіночий фольклорний “Калина” та “Веселка”, хори: дитячий і ветеранів війни, й духовий оркестр. З 1999 року ДК як структурний підрозділ увійшов до складу ПАТ “Часовоярський вогнетривкий комбінат”. 

У липні 2001 року у будівлі Палацу культури комбінату було відкрито Промисловий історико-краєзнавчий музей. Свою працю у створення нового музею вклали відомі художники. Частина експонатів “перейшла у спадок” від Народного музею, частина була зібрана заново небайдужими до своєї історії містянами.

Велика заслуга у створенні сучасного музею в Часів Ярі належить його директору, автору багатьох книг з історії Бахмутського краю Сергію Татаринову. Охоронцем фондів до 2006 р. працював С.В. Федяєв, до 2020 р. В.А. Богуненко. У грудні 2021 р. музей став Комунальним закладом культури.

Музей мав площу понад 420 квадратних метрів, складався з 9 залів: археології, природи та геології, історії ХІХ-початку ХХ століття, 1920-30х років, періоду Другої світової війни, повоєнної, зали відомих земляків, конференц-залу. При музеї функціонувала Виставкова зала, де проходили художні виставки.

На базі музею проводилися обласні та всеукраїнські конференції, семінари, круглі столи та інші заходи. Щорічно екскурсії проводилися для тисяч містян і гостей міста.

Читайте також:

• Музей Часів Яру показав унікальні світлини старого міста
• Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста
• Часів Яр у 15 фото: як містяни відпочивали біля кар’єрів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія Бахмутського краю в роки революції 1917-1921 років має чимало забутих і замовчуваних сторінок. У радянські часи все розмаїття політичного життя в регіоні після повалення царату зводилося до боротьби трудящих під керівництвом партії більшовиків за встановлення радянської влади. Але в сучасній історичній науці події цих років у Бахмуті тлумачаться як складова частина національно-визвольних змагань українського народу.

Події цього періоду детально описує історик та краєзнавець Ігор Корнацький.

Як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

У виданій в 1970-х роках “Історії міст і сіл Української РСР” можна знайти згадки про те, що в Бахмуті в 1917 році діяли місцеві організації українських партій, осередки “Просвіти” та Вільного козацтва, які вели агітацію серед солдатів розташованого тут 25-го запасного полку. Згадується й про заколот проти радянської влади солдат 25-го полку в листопаді та їх роззброєння робітниками Краматорська, Дружківки та інших міст у грудні 1917 року.

До цих уривчастих відомостей чимало додають опубліковані в роки незалежної України архівні документи, які раніше трималися під сімома замками. Ось, наприклад, постанови Українського з’їзду Бахмутського повіту, що відбувся 3 вересня 1917 року. Його учасники висловили протест проти відокремлення Катеринославщини від України й обмеження прав української автономії Тимчасовим урядом у Петербурзі. Вони зголосилися підтримувати Центральну Раду в її боротьбі за повну автономію України.

Український з’їзд Бахмутського повіту постановив про необхідність навчання в школах рідною мовою й висловив побажання виділити у 25-му пішому полку українців у окремий батальйон. Були також обрані два представники від повіту до Центральної Ради: Роман Ільяшенко (голова з’їзду) і В. Павленко.

Перший український прапор на Донеччині

У листопаді 1917 року, коли Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, жовто-сині національні прапори було піднято і над Бахмутською повітовою земською управою (нині будинок коледжу транспортної інфраструктури).

11 листопада того ж року в Бахмуті відбулося українське свято з приводу сформування українського військового куреня. Командиром куреня став підосавул Дубовик. Чисельність цієї військової частини становила 800 козаків і старшин. Після молебня голова Української повітової ради Роман Ільяшенко підніс козакам прапори та звернувся до них з такою промовою: “…Шановні брати вільні козаки України! Даю вам цього прапора рукою українського народу повіту, од якого я є представник. Ви повинні дати обіцянку, що ви будете виконувати тільки те, чого бажає народ і вимагає Українська Центральна Рада. Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад“. Свято закінчилось парадом і мітингом.

Яким бачили майбутнє Донеччини місцеві українці та керівники УНР

Бахмутський край входив до системи адміністративно-територіального поділу УНР, який був намічений у статті голови Центральної Ради Михайла Грушевського під назвою “Новий поділ України”. Передбачалося створення 30 земель, кожна з населенням близько мільйона осіб. В переліку проєктованих земель знаходиться й Половецька земля (Старобільський, Слов’яносербський і Бахмутський повіти) з центром у Бахмуті. Цей проєкт був узятий за основу прийнятого 6 березня 1918 року Закону Центральної Ради про адміністративно-територіальний поділ України. В ньому було закріплено існування Половецької землі з центром у Бахмуті. Але на той час влада УНР вже не мала реального поширення в нашому краї, і цей закон у вирі подій громадянської війни не був втілений у життя.

Під час війни росії проти Центральної Ради в грудні 1917-січні 1918 року більша частина українських земель, насамперед великі промислові регіони — Донбас і Криворіжжя, були відірвані від УНР. Удруге українські прапори з’явилися над Бахмутом у квітні 1918 року, коли армія УНР за підтримки німецьких та австро-угорських військ витіснила більшовиків з усієї території України.

Повернення прапору у квітні 1918 року

Війська УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича 15 квітня зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов’янськ, Бахмут, Микитівку (до 26 квітня). “Таким чином, україно-німецькі частини вдерлися в самий осередок земляно-вугільного району і заволоділи пунктами, які мають величезне стратегічне і промислове значення“, – пишеться в брошурі “Позбавлення України від большовиків”, виданій у Києві в друкарні Генерального штабу в тому ж 1918 році.

Саме через територію Бахмутського повіту українські й німецькі військові частини просувалися залізницею напрямком на Луганськ через станцію Ниркове. 23 квітня 1918 року радянські війська, готуючись до відступу, підірвали мости біля Бахмута, того ж дня німці та війська УНР зайняли станцію Часів Яр. По закінченні бойових дій українські війська розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк імені гетьмана П. Дорошенка – в Бахмуті, 3-й Гайдамацький – у Слов’янську та на станції Микитівка, 4-й Запорізький імені гетьмана Б. Хмельницького – у Дебальцевому, панцирний дивізіон – у Краматорську.

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського в 1918 році також намагалася створити в нашому краї свої військові формування. Так у складі 8-го Катеринославського корпусу та його 16-ї пішої дивізії з’явився 62-й (потім – 46-й) піший Бахмутський полк. На території Бахмутського повіту діяли також охоронна сотня (7 козаків, 1 кулемет) та кінна команда в складі 15 козаків. Молодий Володимир Сосюра в травні – червні 1918 р. служив добровольцем у Бахмутській повітовій охоронній сотні.

Українські прапори майоріли над Бахмутом до листопада – грудня 1918 року, коли після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія УНР, що прийшла до влади в Києві, не змогла утримати владу в регіоні, й розташовані тут війська Української Народної Республіки мусили відступити під натиском спочатку білогвардійців, а потім – більшовиків. Відновлюючи призабуті або заборонені в минулому сторінки історії, варто пам’ятати перші спроби утвердження української державності на нашій землі.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста
• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “15 людей, а перевернули все місто”: хто у 90-ті відстоював демократію в Артемівську-Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!