Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється як місто, в якому йдуть запеклі бої. Місто-фортеця, яке не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут, з наголосом на у, був центром Донбасу. Боротьба за українську сутність міста йде не лише на полі бою. Українським історикам доводиться пояснювати, що Бахмут, як повноцінне поселення, заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII століття, а не московські прикордонники, яких тут і бути не могло. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

В попередній частині ми вже розповідали про зародки українського культурного життя в Бахмуті та Наслідки русифікації бахмутян. 

Зросійщення Донбасу

Музично-драматичний гурток Бахмута, 1911 рік. Фото: УП

Ментальні зміни в Бахмуті і околицях відбулись буквально на очах – за 10 років на зламі XX століття. 

В місцевій гоголівській бібліотеці-читальні з українських видань був лише “Кобзар”, твори Квітки-Основ’яненка та Котляревського, байки Глібова і словник Тимченка. Українських видань в книгарнях не було – бо економічної “користи нема”, казали власники. Тому невеликий гурт українців мусив за всякою дрібницею вдаватись до київських книгарень, гаючи час та витрачаючи зайві гроші. 

Музично-драматичне товариство Бахмута у 1911 році розкололось на два гуртки: “русскій” та “малорусскій”. Останній, вистави ставив для “сбора”, а не для пропагування національної ідеї. 

До цього всього Бахмут став у ті роки центром імперського військово-патріотичного виховання дітей у всеросійському масштабі. Повітовий інспектор народних училищ Антіох Луцкевич, якого раніше вигнали із Полтавщини та Одеси, вирішив організувати масовий військовий вишкіл неповнолітніх дітей віком 8-14 років.

На базі Бахмутського народного училища Луцкевич організував роту дітей, яку 23 квітня 1909 року представили імператриці. Цар Микола ІІ особисто подякував за реалізацію своєї ідеї військового вишколу дітей. І приклад Бахмута почав масово ширитись по всій імперії. “Поступова” (ліберальна) преса критикувала цей рух “потєшних”. Однак, він продовжував розвиватись, зокрема і в Бахмуті.

Попри всі зусилля іспектора-шовініста Луцкевича школярі все одно знаходили шлях до української спільноти. В сільській глибинці громади чітко розуміли хто є хто. Наприклад, у селі Хемівці московської мови не було взагалі. 

Цікавий факт – саме свідомі українці намагались хоч трохи розворушити культурне життя Бахмута, співпрацюючи для цього із росіянами. У 1913 році їм довелось вчергове реанімувати музично-драматичний гурток. 

Українське пробудження

Володимир Пестеров із дружиною Вірою з дому Карпових. Праворуч в кадрі – бронзова статуетка запорожця. Фото: УП

Не чекаючи відновлення старої громади деякі українці Бахмута, з початком другої російської революції одразу ж самоорганізувались. Вже в березні 1917 року створено українську бібліотеку та драматичний гурток. Станом на середину того ж місяця було 68 вже членів української громади Бахмута, з-поміж яких 13 осіб обрані в Тимчасову Раду.

Українці міста обрали двох делегатів на педагогічний з’їзд та всеукраїнський національний конгрес, що відбулись у Києві на Великдень. 27 квітня 1917 року у міському Народному домі відбулись загальні збори громади, де сформульовано її мету: “політична організація місцевої людности на ґрунті українських національних інтересів”.

З травня 1917 року громада оселилась в Українському Клубі. В літньому будинку у Саду пані Чепурковської (тепер – Бахмутський парк культури та відпочинку). Відтепер тут був головний центр українського життя міста. 

Евакуйований росіянами із Галичини Володимир Ласовський згадував: 

«Раз прийшов до батька якийсь пан, що відрекомендувався як Пестерів. Говорив московською мовою. Заявив, що української мови не знає, проте почуває себе українцем і, маючи доволі грошей, ставить їх до диспозиції українському рухові в Бахмуті…Це був палкий український патріот, до самозаперечення відданий відродженій батьківщині».  

Пестерев був мільйонером, власником вугільних шахт копальні “Трудова” (тепер мікрорайон на сході Донецька). Саме він на заводі Скараманга першим в Бахмуті почав використовувати соляну ропу в лікувальних цілях. За власні гроші готовий був перетворити місто на курорт – розчистити русло річки Бахмут, розбити парк, побудувати літній театр. За умови безкоштовного користування ділянкою, щоб все побудоване через 20 років передати місту. Але міська Дума відмовила. Та Голова української громади Пестеров все одно розвивав Бахмут. 

У кінці травня 1917 року Рада Громади домовилась із місцевою земською “Народною Газетою Бахмутського Уезда”. Щоб там було місце і для українських текстів. Відтак вже 31 травня, громада почала друкувати там свої статті. 

Єдину – за царату – щоденну українську газету можна було передплатити в ощадному товаристві дрібного кредиту по вул. Харківській, 1913 р.

На Зелені Свята 1917 року відбулася перша публічна демонстрація української громади Бахмута. Спершу в садку Чепурковської організовано виставу трупи С. Глазуненка “Степовий Гість” та “гулянку в тому ж садку, з мітингом, ярмарком”. А наступного дня – урочистий похід під синьо-жовтими прапором і портретами Шевченка через все місто. 

Влітку 1917 року в Бахмуті завершено організаційне оформлення українського руху – створено повітову українську раду. В наступній частині розповімо вам про Формування українських військових частин в Бахмуті та Період українських з’їздів Бахмутщини. 

Фото: Українська правда

Читайте також: Надихає однокласників вчити історію: як маленький українець популяризує Бахмут

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На старих вулицях мирного Бахмута часто можна було зустріти будинки, зведених із цегли, позначеної літерою “П”. Цей знак вказував на походження матеріалу з цегельного заводу Авраама (Абрама) Григоровича Паланта — одного з підприємців, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття забезпечували будівельні потреби міста.

Детальніше про те, як з’явився завод Паланта — розповіли в Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія заводу Паланта в Бахмуті

Історія заводу розпочалася 27 травня 1894 року, коли Бахмутська міська дума надала Палантові в оренду ділянку землі площею понад одну десятину на південній околиці міста поблизу річки Бахмут, де працювали й інші відомі цегельно-черепичні виробництва регіону — Бадодіна, Любицького, Французова. За це щороку він мав сплачувати 90 рублів 49 копійок.

Завод працював сезонно — від весни до осені. За рік виготовлялося до мільйона цеглин, які приносили власнику від 4 500 до 7 000 рублів доходу. Постійний штат складав близько 25–30 робітників.

Продукція Паланта відрізнялася від матеріалів інших заводів доступною ціною, адже виготовлялася виключно вручну. Це робило її популярною серед місцевих мешканців та підприємців. Саме цією цеглою зведені будівлі, які залишалися частиною історичного обличчя Бахмута: католицький костел, споруди заводу “Е.М. Фарке”, шахта “Бахмутська сіль” та інша дореволюційна архітектура міста.

Завод у ХХ столітті

Завод працював безперервно до 1917 року. Після більшовицької націоналізації у 1920-му він перейшов у підпорядкування “Совнархозу”, а вже у 1923 році був остаточно закритий. У радянських довідниках того часу зазначається, що на вулиці Харківській (нині — Незалежності), неподалік станції Бахмут І, розташовувалася або одна з майстерень, або адміністративне приміщення колишнього заводу Паланта.

Історія життя Паланта

Про самого Авраама Григоровича Паланта відомо небагато. Він належав до купецького стану, був євреєм за походженням. У Бахмуті не мав значних маєтків: у 1908 році його завод оцінювався лише в 1 000 рублів. Проте в місті мешкали інші представники родини — Хаїм, Ісак та Іда Паланти. Разом вони володіли нерухомістю на вулиці Малій Харківській (тепер — Незалежності), неподалік від синагоги, розташованої за адресою: вул. Бахмутська, 1.

Читайте також:

• “Солоному карʼєру на виїзді з міста…”: бахмутянка поділилась спогадами
• “Цветмет був нашим життям”: що означав День Металурга для бахмутян
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

5 вересня, Бахмут вшановує день визволення від нацистських окупантів. Так відбувалося щороку: кожен бажаючий міг взяти участь у святкуванні та принести квіти до монумента визволителів.

Розвінчуємо популярні міфи про ті часи. Для цього ми поспілкувалися із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Аркадійовичем Корнацьким.

Звільнення Бахмута

Перед деокупацією Бахмута радянські війська захопили населені пункти на півночі, створивши противнику безпосередню загрозу. Коли загарбників притиснули, ті почали знищувати місто перед відступом. Існує думка, що тоді німці підірвали та спалили понад тисячу споруд, проте в Бахмутському краєзнавчому музеї не мають цьому підтвердження.

“Місто Бахмут, на той час Артемівськ, було звільнено частинами радянської армії. Це були 259 та 266 стрілецькі дивізії, а також танковий корпус під командуванням генерала Пушкіна. Радянські війська увійшли до міста зі східного боку. Спочатку було звільнено Забахмутку, потім центральну частину міста”, — ділиться він.

Тоді окупанти підготувалися до оборони: на підступах до міста створювалися широкі мінні поля та зводилися протитанкові перешкоди. Перші бої почалися вночі п’ятого вересня, а вже на ранок місто опинилося повністю під контролем тодішніх визволителів.

“Німецькі окупанти заздалегідь вигнали з міста частину місцевого населення у бік Часового Яру, Костянтинівки. Перед відступом окупантів відбувалося руйнування та спалення житлових будинків, промислових підприємств, всіляких установ. Центр міста був зруйнований переважно”, — поділився він.

Бахмут перед деокупацією

Проводячи паралелі з тим, що місто та його мешканці переживають зараз, Корнацький зазначає, що руйнування інфраструктури тоді не засуджувалися — це було необхідно.

“Та й під час окупації відбувалося бомбардування міста. Відомо, що бомби, які скидали на Бахмут, випустили з радянських бомбардувальників. Тоді знищили будівлю, в якій мешкали німецькі офіцери. Наразі ця вулиця називається Василя Першина, постраждали й інші об’єкти на території міста”, — розповідає історик.

Проте повідомлення про значні руйнування у місті Корнацький спростовує. За його словами, очевидно, що залишити по собі сумнозвісну “випалену землю” — вигідно. Однак більшість будинків все ж або постраждали незначно, або взагалі вистояли цілими. Набагато небезпечнішими були пожежі, які тоді використовували приблизно з тією ж метою.

“Якусь потужну масовану артилерійську підготовку, яка призвела б до значних руйнувань у Бахмуті, ми не знаходимо у спогадах очевидців. Якщо говорити саме про період визволення міста від окупанта. Натомість розповідається про підпали з боку, як і німців, так і радянської армії перед відступом. Тобто місто мало не згоріло двічі”, — додав Корнацький.

Азово-Донський банк: як врятували

На запитання журналіста про справжність знаменитої у Бахмуті легенди про безцінну пляшку самогону Ігор Аркадійович відповідає ствердно. Йдеться про випадок, коли перед відступом німців і, відповідно, руйнуванням стратегічно важливих будівель, за допомогою удачі та кмітливості вдалося врятувати одну з найкрасивіших дореволюційних будівель Бахмута — колишній Азовсько-Донський банк.

“Є історія у спогадах колишнього працівника банку, на прізвище Корзун, який на той момент був охоронцем банку. Коли палії пересувалися містом, він зміг підкупити їх пляшкою самогонки. Таким чином вони справді оминули будівлю банку стороною”, — резюмував Корнацький.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни
• Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки: розповідаємо про цікаве

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!