Варя Ягнишева — архітекторка родом з Донецька. Дівчина разом з однодумцями вирішила дослідити архітектурну ідентичність свого регіону. Варя вирушила в експедицію містами Донеччини, щоб встигнути зафіксувати будівлі, вулички та храми, які щодня можуть зникнути. 

Редакція «Бахмут.IN.UA» поспілкувалася з Варею та дізналася деталі експедиції та особисту мотивацію героїні

Донецьк до 2014 року

Варя народилася та виросла в Донецьку. Зараз її дім окупований росіянами. Це місто каже дівчина, стереотипно вважають тільки індустріальним. Хоча, воно здатне було дивувати красою. До 2014 року Донецьк стрімко розвивався, сюди їхала вступати в універи талановита молодь, а ще тут провели Євро-2012. Варя пригадує, коли все почалося в 2014 вона якраз закінчила школу,  їй довелося виїхати, але частина родини героїні залишилася в Донецьку. 

«В момент коли потрібно було їхати — я якраз мала здавати ЗНО. Не сказала б, що переїзд в 2014 був для мене свідомим рішенням, я планувала вступати в університет, й не було розуміння, що я покидаю дім. Як я пам’ятаю місто? Я дуже любила там жити, мені подобалася моя школа, район. В Донецьку було культурне життя, я жила біля бульвару Пушкіна, любила там гуляти з друзями. До слова, в місті дуже цікава постмодерністська архітектура 90-х років, за основу часто виступала червона цегла», — розповідає Варя Ягнишева.

Читайте також: Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?

В чотирнадцятому році ніхто не називав війну війною, це була зона ООС або АТО, а у загальнонаціональних новинах відомостей про те, що коїться на Донеччині та Луганщині було мало. Люди в основному дізнавалася про події від знайомих, сусідів або з пропагандистських каналів. Після окупації Донецька героїня рідко приїжджала додому. 

«Фізично та логістично — це було незручно, люди мали мати спеціальні перепустки для в’їзду на територію. Спочатку ти їдеш поїздом Інтерсіті, далі сідаєш в автобус або шукаєш таксі чи перевізника, пішки проходиш контроль. Це було неприємно, бо це ж не кордон, але ти проходиш й бачиш ДНРівців на пункті пропуску, це рандомні люди фактично були», — згадує героїня.

Дослідження Донеччини: експедиція

Донеччина. Фото: надані героїнею

Донецький регіон — особливий, бо тут поєдналися індустріальні будівлі, як от заводи та шахти й поруч з ними архітектура різних стилів та епох, разом цей ансамбль виглядає напрочуд гармонійно. Однак, сьогодні росія фактично в попіл намагається перетворити весь регіон, Маріуполь вже зруйнований, Бахмут, Волноваха та Соледар — також. Щоб встигнути зафіксувати особливість цього регіону Варя разом з однодумцями вирішила поїхати в експедицію.

Краматорськ, квітень 2023. Фото: фрагмент з дослідження

Варвара Ягнишева, Іванна Ліпич та Костянтин Гузенко— троє друзів, які зафільмували Донеччину весною 2023 року

«Наша ціль була зробити дослідження, яке буде доступне й зрозуміле широкому загалу. Це для тих, хто вже виїхав й сумує за домом, й просто для тих, хто цікавиться Донеччиною, але звісно, що користь в ньому знайдуть так само й архітектори», — зазанчає фахівчиня.

Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?

Архітектура прифронтової Донеччини. Фото: надані героїнею

В експедицію Варвара з друзями-однодумцями вирушили потягом, перша зупинка – Краматорськ. Спершу, пригадує героїня, команда сумнівалися чи вдасться втілити задумане. Люди бачачи незнайомців з камерами часом насторожено реагували.

«Якось ми знімали будинок на вулиці й нас спитали: “Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?”. Ми казали, навіщо приїхали, що знімаємо красиву архітектуру, люди дивувалися, бо не бачили в своєму місті красивого. Ми переконували навпаки, показували будинки та вулиці містянам під іншим кутом й вони казали: “О, справді красиво», — згадує Варя.

Архітекторка додає, що одна із цілей дослідження, це показати людям, що Донеччина – це красиво, бо часто бувають випадки, коли донеччани соромляться казати звідки вони, адже не бачать цінності та краси у своєму регіоні. 

«Індустріальні міста — це не панельки, сірість та сум. Я поїхала в Краматорськ й не розуміла, як встигнути зафільмувати всю цю красу за короткий термін. Настільки все було цікаво. Хочеться, щоб люди відчували гордість за те, в якому регіоні вони народилися», — пояснює фахівчиня.

Донеччина  — це не тільки війна та розруха

Варвара Ягнишева. Фото: надане героїнею

Варвара зазначає, що зараз здебільшого Донецький регіон знають тому, що там війна. Однак, вважає героїня, не варто забувати про архітектурну цінність. Фахівці за час експедиції встигли зазняти Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку,  Мирноград та Добропілля.

«Ми намагалися максимально швидко все фіксувати, нас селами та містами возили знайомі волонтери й не хотілося людей наражати на небезпеку. Період був тоді не дуже спокійний (ред. весна 2023). Крім того, щоб фотографувати красиво, потрібно було ще робити знімок так, щоб його потенційно міг використати архітектор у відновленні, якщо будинок буде зруйнований», — каже Варвара.

Фрагмент будинку. Донецьк, весна 2023. Фото: надані героїнею

Донеччину після війни, архітекторка бачить зеленим регіоном без шахт та небезпечних заводів із викидами. Чимало уваги треба буде приділити екологічній складовій, щоб регіон міг розвиватися. На питання, чи на часі вже говорити про відбудову, фахівчиня каже наступне:

«Під час Другої світової війни архітектори бралися за план відновлення за кілька років до закінчення війни. Ми маємо мати приблизне уявлення, як все це буде працювати, необов’язково що використаємо саме конкретні проєкти, але маючи їх – маємо вибір. Це дуже відповідальний момент, за ним мають стояти команди експертів у своїй справі, але план відновлення потрібний. Щоб не виявилося так, що потрібно відбудовувати, а ми не готові», — резюмує співрозмовниця.

Дослідження

Ознайомитися детально з роботою архітекторів за посиланням:

https://drive.google.com/drive/folders/1RWkXo1mHeIcs5L8Y2pwCVDQldiWTPahp

Фото: надані героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!