Варя Ягнишева — архітекторка родом з Донецька. Дівчина разом з однодумцями вирішила дослідити архітектурну ідентичність свого регіону. Варя вирушила в експедицію містами Донеччини, щоб встигнути зафіксувати будівлі, вулички та храми, які щодня можуть зникнути. 

Редакція «Бахмут.IN.UA» поспілкувалася з Варею та дізналася деталі експедиції та особисту мотивацію героїні

Донецьк до 2014 року

Варя народилася та виросла в Донецьку. Зараз її дім окупований росіянами. Це місто каже дівчина, стереотипно вважають тільки індустріальним. Хоча, воно здатне було дивувати красою. До 2014 року Донецьк стрімко розвивався, сюди їхала вступати в універи талановита молодь, а ще тут провели Євро-2012. Варя пригадує, коли все почалося в 2014 вона якраз закінчила школу,  їй довелося виїхати, але частина родини героїні залишилася в Донецьку. 

«В момент коли потрібно було їхати — я якраз мала здавати ЗНО. Не сказала б, що переїзд в 2014 був для мене свідомим рішенням, я планувала вступати в університет, й не було розуміння, що я покидаю дім. Як я пам’ятаю місто? Я дуже любила там жити, мені подобалася моя школа, район. В Донецьку було культурне життя, я жила біля бульвару Пушкіна, любила там гуляти з друзями. До слова, в місті дуже цікава постмодерністська архітектура 90-х років, за основу часто виступала червона цегла», — розповідає Варя Ягнишева.

Читайте також: Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?

В чотирнадцятому році ніхто не називав війну війною, це була зона ООС або АТО, а у загальнонаціональних новинах відомостей про те, що коїться на Донеччині та Луганщині було мало. Люди в основному дізнавалася про події від знайомих, сусідів або з пропагандистських каналів. Після окупації Донецька героїня рідко приїжджала додому. 

«Фізично та логістично — це було незручно, люди мали мати спеціальні перепустки для в’їзду на територію. Спочатку ти їдеш поїздом Інтерсіті, далі сідаєш в автобус або шукаєш таксі чи перевізника, пішки проходиш контроль. Це було неприємно, бо це ж не кордон, але ти проходиш й бачиш ДНРівців на пункті пропуску, це рандомні люди фактично були», — згадує героїня.

Дослідження Донеччини: експедиція

Донеччина. Фото: надані героїнею

Донецький регіон — особливий, бо тут поєдналися індустріальні будівлі, як от заводи та шахти й поруч з ними архітектура різних стилів та епох, разом цей ансамбль виглядає напрочуд гармонійно. Однак, сьогодні росія фактично в попіл намагається перетворити весь регіон, Маріуполь вже зруйнований, Бахмут, Волноваха та Соледар — також. Щоб встигнути зафіксувати особливість цього регіону Варя разом з однодумцями вирішила поїхати в експедицію.

Краматорськ, квітень 2023. Фото: фрагмент з дослідження

Варвара Ягнишева, Іванна Ліпич та Костянтин Гузенко— троє друзів, які зафільмували Донеччину весною 2023 року

«Наша ціль була зробити дослідження, яке буде доступне й зрозуміле широкому загалу. Це для тих, хто вже виїхав й сумує за домом, й просто для тих, хто цікавиться Донеччиною, але звісно, що користь в ньому знайдуть так само й архітектори», — зазанчає фахівчиня.

Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?

Архітектура прифронтової Донеччини. Фото: надані героїнею

В експедицію Варвара з друзями-однодумцями вирушили потягом, перша зупинка – Краматорськ. Спершу, пригадує героїня, команда сумнівалися чи вдасться втілити задумане. Люди бачачи незнайомців з камерами часом насторожено реагували.

«Якось ми знімали будинок на вулиці й нас спитали: “Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?”. Ми казали, навіщо приїхали, що знімаємо красиву архітектуру, люди дивувалися, бо не бачили в своєму місті красивого. Ми переконували навпаки, показували будинки та вулиці містянам під іншим кутом й вони казали: “О, справді красиво», — згадує Варя.

Архітекторка додає, що одна із цілей дослідження, це показати людям, що Донеччина – це красиво, бо часто бувають випадки, коли донеччани соромляться казати звідки вони, адже не бачать цінності та краси у своєму регіоні. 

«Індустріальні міста — це не панельки, сірість та сум. Я поїхала в Краматорськ й не розуміла, як встигнути зафільмувати всю цю красу за короткий термін. Настільки все було цікаво. Хочеться, щоб люди відчували гордість за те, в якому регіоні вони народилися», — пояснює фахівчиня.

Донеччина  — це не тільки війна та розруха

Варвара Ягнишева. Фото: надане героїнею

Варвара зазначає, що зараз здебільшого Донецький регіон знають тому, що там війна. Однак, вважає героїня, не варто забувати про архітектурну цінність. Фахівці за час експедиції встигли зазняти Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку,  Мирноград та Добропілля.

«Ми намагалися максимально швидко все фіксувати, нас селами та містами возили знайомі волонтери й не хотілося людей наражати на небезпеку. Період був тоді не дуже спокійний (ред. весна 2023). Крім того, щоб фотографувати красиво, потрібно було ще робити знімок так, щоб його потенційно міг використати архітектор у відновленні, якщо будинок буде зруйнований», — каже Варвара.

Фрагмент будинку. Донецьк, весна 2023. Фото: надані героїнею

Донеччину після війни, архітекторка бачить зеленим регіоном без шахт та небезпечних заводів із викидами. Чимало уваги треба буде приділити екологічній складовій, щоб регіон міг розвиватися. На питання, чи на часі вже говорити про відбудову, фахівчиня каже наступне:

«Під час Другої світової війни архітектори бралися за план відновлення за кілька років до закінчення війни. Ми маємо мати приблизне уявлення, як все це буде працювати, необов’язково що використаємо саме конкретні проєкти, але маючи їх – маємо вибір. Це дуже відповідальний момент, за ним мають стояти команди експертів у своїй справі, але план відновлення потрібний. Щоб не виявилося так, що потрібно відбудовувати, а ми не готові», — резюмує співрозмовниця.

Дослідження

Ознайомитися детально з роботою архітекторів за посиланням:

https://drive.google.com/drive/folders/1RWkXo1mHeIcs5L8Y2pwCVDQldiWTPahp

Фото: надані героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!