Варя Ягнишева — архітекторка родом з Донецька. Дівчина разом з однодумцями вирішила дослідити архітектурну ідентичність свого регіону. Варя вирушила в експедицію містами Донеччини, щоб встигнути зафіксувати будівлі, вулички та храми, які щодня можуть зникнути. 

Редакція «Бахмут.IN.UA» поспілкувалася з Варею та дізналася деталі експедиції та особисту мотивацію героїні

Донецьк до 2014 року

Варя народилася та виросла в Донецьку. Зараз її дім окупований росіянами. Це місто каже дівчина, стереотипно вважають тільки індустріальним. Хоча, воно здатне було дивувати красою. До 2014 року Донецьк стрімко розвивався, сюди їхала вступати в універи талановита молодь, а ще тут провели Євро-2012. Варя пригадує, коли все почалося в 2014 вона якраз закінчила школу,  їй довелося виїхати, але частина родини героїні залишилася в Донецьку. 

«В момент коли потрібно було їхати — я якраз мала здавати ЗНО. Не сказала б, що переїзд в 2014 був для мене свідомим рішенням, я планувала вступати в університет, й не було розуміння, що я покидаю дім. Як я пам’ятаю місто? Я дуже любила там жити, мені подобалася моя школа, район. В Донецьку було культурне життя, я жила біля бульвару Пушкіна, любила там гуляти з друзями. До слова, в місті дуже цікава постмодерністська архітектура 90-х років, за основу часто виступала червона цегла», — розповідає Варя Ягнишева.

Читайте також: Одна камера — одне бажання: як волонтери дарують дітям мрію в обмін на фотокартку?

В чотирнадцятому році ніхто не називав війну війною, це була зона ООС або АТО, а у загальнонаціональних новинах відомостей про те, що коїться на Донеччині та Луганщині було мало. Люди в основному дізнавалася про події від знайомих, сусідів або з пропагандистських каналів. Після окупації Донецька героїня рідко приїжджала додому. 

«Фізично та логістично — це було незручно, люди мали мати спеціальні перепустки для в’їзду на територію. Спочатку ти їдеш поїздом Інтерсіті, далі сідаєш в автобус або шукаєш таксі чи перевізника, пішки проходиш контроль. Це було неприємно, бо це ж не кордон, але ти проходиш й бачиш ДНРівців на пункті пропуску, це рандомні люди фактично були», — згадує героїня.

Дослідження Донеччини: експедиція

Донеччина. Фото: надані героїнею

Донецький регіон — особливий, бо тут поєдналися індустріальні будівлі, як от заводи та шахти й поруч з ними архітектура різних стилів та епох, разом цей ансамбль виглядає напрочуд гармонійно. Однак, сьогодні росія фактично в попіл намагається перетворити весь регіон, Маріуполь вже зруйнований, Бахмут, Волноваха та Соледар — також. Щоб встигнути зафіксувати особливість цього регіону Варя разом з однодумцями вирішила поїхати в експедицію.

Краматорськ, квітень 2023. Фото: фрагмент з дослідження

Варвара Ягнишева, Іванна Ліпич та Костянтин Гузенко— троє друзів, які зафільмували Донеччину весною 2023 року

«Наша ціль була зробити дослідження, яке буде доступне й зрозуміле широкому загалу. Це для тих, хто вже виїхав й сумує за домом, й просто для тих, хто цікавиться Донеччиною, але звісно, що користь в ньому знайдуть так само й архітектори», — зазанчає фахівчиня.

Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?

Архітектура прифронтової Донеччини. Фото: надані героїнею

В експедицію Варвара з друзями-однодумцями вирушили потягом, перша зупинка – Краматорськ. Спершу, пригадує героїня, команда сумнівалися чи вдасться втілити задумане. Люди бачачи незнайомців з камерами часом насторожено реагували.

«Якось ми знімали будинок на вулиці й нас спитали: “Що ви там знімаєте? Ви що наводчики?”. Ми казали, навіщо приїхали, що знімаємо красиву архітектуру, люди дивувалися, бо не бачили в своєму місті красивого. Ми переконували навпаки, показували будинки та вулиці містянам під іншим кутом й вони казали: “О, справді красиво», — згадує Варя.

Архітекторка додає, що одна із цілей дослідження, це показати людям, що Донеччина – це красиво, бо часто бувають випадки, коли донеччани соромляться казати звідки вони, адже не бачать цінності та краси у своєму регіоні. 

«Індустріальні міста — це не панельки, сірість та сум. Я поїхала в Краматорськ й не розуміла, як встигнути зафільмувати всю цю красу за короткий термін. Настільки все було цікаво. Хочеться, щоб люди відчували гордість за те, в якому регіоні вони народилися», — пояснює фахівчиня.

Донеччина  — це не тільки війна та розруха

Варвара Ягнишева. Фото: надане героїнею

Варвара зазначає, що зараз здебільшого Донецький регіон знають тому, що там війна. Однак, вважає героїня, не варто забувати про архітектурну цінність. Фахівці за час експедиції встигли зазняти Краматорськ, Слов’янськ, Дружківку,  Мирноград та Добропілля.

«Ми намагалися максимально швидко все фіксувати, нас селами та містами возили знайомі волонтери й не хотілося людей наражати на небезпеку. Період був тоді не дуже спокійний (ред. весна 2023). Крім того, щоб фотографувати красиво, потрібно було ще робити знімок так, щоб його потенційно міг використати архітектор у відновленні, якщо будинок буде зруйнований», — каже Варвара.

Фрагмент будинку. Донецьк, весна 2023. Фото: надані героїнею

Донеччину після війни, архітекторка бачить зеленим регіоном без шахт та небезпечних заводів із викидами. Чимало уваги треба буде приділити екологічній складовій, щоб регіон міг розвиватися. На питання, чи на часі вже говорити про відбудову, фахівчиня каже наступне:

«Під час Другої світової війни архітектори бралися за план відновлення за кілька років до закінчення війни. Ми маємо мати приблизне уявлення, як все це буде працювати, необов’язково що використаємо саме конкретні проєкти, але маючи їх – маємо вибір. Це дуже відповідальний момент, за ним мають стояти команди експертів у своїй справі, але план відновлення потрібний. Щоб не виявилося так, що потрібно відбудовувати, а ми не готові», — резюмує співрозмовниця.

Дослідження

Ознайомитися детально з роботою архітекторів за посиланням:

https://drive.google.com/drive/folders/1RWkXo1mHeIcs5L8Y2pwCVDQldiWTPahp

Фото: надані героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!