Днями на угорському телебаченні вийшла прем’єра документального фільму «Пункт незламності — Бахмут». Режисер стрічки Олександр Качура знімав його близько трьох місяців, однак далеко не всі кадри ввійшли в сюжет. Як знімали фільм, що думає про Бахмут режисер та чому діти Бахмута не потрапили в кадр — читайте в матеріалі.

Олександр Качура — український режисер, чоловік багато разів їздив до Бахмута, щоб знімати фільм, допомагати військовим волонтеркою, а  журналістам – зазнімкувати все, що відбувалося в місті.

Про зйомки фільму

“З березня після початку широкомасштабного вторгнення я їздив в Бахмут, у грудні перед Новим роком прожив в Бахмуті майже 4 дні, потім ще приїжджав. Ми мешкали в пожежній частині, підвалі, довгий час перебували в покинутому домі. Відчули на собі абсолютно всі цикли, все життя, яке там проживають місцеві. Були також й у військових. Звісно, не можна сказати, що я бачив все в Бахмуті, тому, що ми не знімали вуличних боїв, але часто потрапляли під сильні обстріли. На моїх очах горіли квартири, вдалося зняти навіть, коли росіяни вночі обстрілювали фосфором місто”, — розповідає режисер.

Олександр Качура за роботою. Фото: Фейсбук

Олександр Качура запевняє, все що пережите він намагався помістити у фільм. Думка зняти документальну стрічку про Бахмут з’явилася, коли режисер зрозумів, що любительські кадри переросли в щось більше. При перегляді знятого виявилося, що окремі ролики почали складатися в цілісний пазл — так й народилася документальна стрічка «Пункт незламності — Бахмут».

“Була й агресія від місцевих під час зйомок фільму, казали, що ми знімаємо, а потім туди прилітає. Казали, що ми наживаємося на їхньому горі. Потім починаєш питати їх“А хто стріляє?”, відповідають, що не бачать хто стріляє, бо сидять в підвалі, але запевняють, що Україна. Як? Сама по собі? ”, — каже режисер.

“Братья-руські”

На думку Олександра Качури, проблему складає ще й те, що багато з тих, хто залишився,  не бачать небезпеки в росіянах.

“Вони кажуть, це ж наші “братья-руські”, що вони нас вб’ють чи що?”. Немов російські кулі пролітають мимо або не вбивають місцевих. У багатьох в голові саме так. Але є інша частина, це патріоти нашої країни, Сил опору й вони залишатимуться в місті до моменту, поки над містом майорітиме прапор України”. Деяким їхати нікуди або станом здоров’я вони не витримають евакуацію, — каже режисер.

За словами чоловіка, ситуація в Бахмуті постійно погіршується, але в місті все одно залишаються родини з дітьми, таку реальність для українця важко сприйняти.

“До нашого фільму не потрапили кадри з дітьми, тому що за європейським законодавством, у нас до речі теж таке є, але в Україні на це забивають великий цвях,  – для зйомок дитини  треба отримати дозвіл від батьків, і бажано письмовий, щоб потім не мати проблем в судах. Такі кадри були, зокрема, це діти, які сиділи в підвалі під обстрілами. Чому батьки так роблять, чому не хочуть їхати — для мене це велика загадка. Є досвід вже людей на Забахмутці та в окупованому Соледарі, там дітей окупанти вивезли примусово в свої фільтраційні табори”, — розповідає режисер фільму.

З місцевими дітьми Олександр Качура востаннє спілкувався на початку січня 2023 року, тоді малим бахмутянам на пункті Незламності роздали подарунки. 

“Діти, як діти, вони привикають до всього. Бігають, граються, але дивно на це все дивитися, коли тут бігає дитина, а в кварталі від тебе прилітають міни й горять будинки, і на це спокійно дивиться його мама. Це дикість, я не розумію, чому люди до такого моменту дотягують”, — ділиться враженнями Олександр.

Люди на вулицях Бахмута

Олександр Качура з бахмутянином. Фото: Фейсбук

В Бахмуті на вулиці люди, які залишилися стараються не виходити зайвий раз на вулицю, щоб не потрапити під обстріл. Попри те, майже щодня на вулицях міста бахмутяни отримують поранення. Загалом від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року по 10 березня 2023 року вже 765 бахмутян отримали допомогу стаціонарну або ж амбулаторну внаслідок поранень. 164 особи померло внаслідок російської агресії.

“Якось на вулиці до мене підійшов чоловік, він хитався й погано стояв на ногах, потім запитав мене, чи я військовий. Далі знімає шапку і я бачу, що людина поранена, ми його відвезли до Пункту Незламності. Власне, чому фільм називається так, тому що особисто для мене Бахмут — це найбільший Пункт Незламності. Там багато людей, всі разом, всі в перемішку, всі намагаються вижити, але ніхто не здається. Це не просто палатка з генератором”, — запевняє режисер.

Прем’єра на угорському телебаченні

Угорщина, а саме проросійський уряд Віктора Орбана пропагує відкриті антиукраїнські настрої. Неодноразово, Орбан висловлювався на користь росії, в самій ж країні є лише один  опозиційний телеканал ATV, саме тому Олександр Качура вирішив спільно з командою угорського ATV зробити цю стрічку та оголосити прем’єрний показ в Угорщині. Переклад сценарію та озвучку зробила співавторка книг про війну – “Шмаття війни. Донбас” та “Шмаття війни 2. Крим” Ілдіко Епер’єсі.

“До речі, одна з небагатьох журналістів, яка попри тиск влади пише правду про події в Україні. І я вдячний їй за це. Для того, щоб проросійських поглядів у населення було менше, якраз треба показувати те, що відбувається насправді, якусь альтернативу. Я вже практично рік працюю з журналістами, це люди з усього світу, але я не бачив людей на фронті з Угорщини за останній час. 

Це факт, їх тут нема, тому все, що відбувається тут на Донбасі — в Угорщині показують очима російських воєнкорів. Їх (ред. журналістів з Угорщини) не всіх пускають, бо це провладні канали й фінансуються вони владою Орбана, тобто росією. Крім того, цих людей важко назвати журналістами, бо вони пишуть всяку муть, з цих причин їх тут й нема. Мені хочеться, щоб люди там побачили ковток свіжого повітря, не те, що там показують про Вагнера, а що насправді відбувається всередині цієї Незламної Фортеці — Бахмут”, — резюмує Олександр Качура.

Фото: особистий архів героя

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!