Конфлікти ВПО: як у французькому гуртожитку українці влаштували пиятику на річницю вторгнення

Семаковська Тетяна 11:36, 3 Березня 2023

photo 2023 03 02 19 39 15 d5dcfЧерез війну мільйони українців опинилися поза межами країни. Відтак, зараз майже в кожному куточку землі можна знайти українця, однак деякі з цих людей, не усвідомлюють, що несуть в маси та як представляють образ України, використовуючи своє положення. У Франції, в передмісті містечка Тулуза є гуртожиток для українців, де проживають ВПО на безкоштовній основі. 24 лютого на річницю повномасштабного вторгнення українці влаштували гучне святкування з пиятикою — що відбувається розбираємося в матеріалі.

Що передувало?

Українка Ася Батуріна евакуювалася у Францію, вона родом з міста Світлодарськ, яке наразі окуповане російськими військами. Жінка разом з мамою були змушені залишити Україну й оселилися у Франції, спершу жінки жили у французькій сім’ї, а потім родину прийняв гуртожиток (85 Route d’Aufrery 31130 Pin-Balma) для українських біженців.

Раніше цей будинок служив в якості монастиря та будинка для людей похилого віку. Однак минулого року за його ремонт взялася асоціація Union Cépière Robert Monnier, яка першочергово хотіла облаштувати тут комфортні умови для біженців з України.

photo 2023 03 02 12 39 25 a1bff

Ася Батуріна. Фото: особистий архів героїні

 

Саме тут й опинилися українка Ася Батуріна, однак в помешканні жінка зіштовхнулася з новими проблемами, які на диво принесли самі ж українці, що оселилися тут раніше.

“У жовтні 2022 року ми з мамою та двома кішками приїхали до цього гуртожитку. Проблеми почалися майже одразу, в гуртожитку живе гучна компанія, вони одразу почали поводитися недружньо, це родини з Хмельницької та Одеської області. Ці родини не з території, де ведуться бойові дії, вони приїхали на заробітки. Поводяться дуже гучно, часто випивають й порушують нічну тишу”, — пригадує Ася Батуріна.

Життя поблизу з гучними сусідами

Гуртожиток, де живе українка, має три  поверхи,  кухня на кожному поверсі спільна. Пані Ася оселися в невеличкій кімнатці, тут вона живе з мамою та  двума кішками. Стіни в помешкання дуже тонкі, тож про приватність мова не йде. Сусідські гулянки з пиятиками жінка чула дуже часто.

“Ці люди дуже люблять випити, вони не розуміють або не хочуть розуміти, що відбувається в Україні. Я не помічала у них проросійських поглядів, але вони не слідкують за новинами в Україні”, — каже героїня.

photo 2023 03 01 13 55 36 121cd

Кімната, де мешкає героїня з мамою. Фото: особистий архів героїні

В розмові пані Ася зазначає, що вона зверталася стосовно гучних сусідів до працівників гуртожитку, французів, але тут також з’явилися труднощі із розумінням:

“Річ у тому, що французи дуже жалісливі. Вони приймають й надають допомогу всім українцям, вони не розуміють різницю між біженцями із Хмельницької та Донецької області. Там є чоловіки, які не мають трьох дітей, вони здорові, тобто, призовного віку, але мешкають зараз у Франції”, — пояснює українка.

Вона додає, що деякі мешканці цього гуртожитка, на жаль користуються своїм положенням та прихильністю до українців й живуть в гуртожитках, бо вони безкоштовні. Наприклад, каже жінка, родина з Хмельницької області — це сім’я з дитиною, яка опинилася у помешканні подібним чином. Чоловік сімейства був на заробітках до початку повномасштабного вторгнення, влітку 2022 до нього приїхала дружина й згодом вони оселилися в гуртожитку як біженці з України. 

Мирного співіснування не вийшло

photo 2023 03 01 13 56 37 10b5b

Домашня улюблениця пані Асі. Фото: особистий архів героїні

Ася Батуріна не єдина, кому не подобається пиятики сусідів. За словами жінки, в гуртожитку є люди, які також перестали спілкуватися з компанією, оскільки цих людей залякали.

“Можливо, якби вони мені і моїй літній мамі кожного дня не заважали спати кожного дня, я б також мовчала, як й інші люди. Але вони в кухні, яка розташована дуже близько від нашої з мамою кімнати регулярно (іноді навіть щодня) влаштовують п’яні вечірки, де голосно кричать і регочуть до третьої години ночі”, — розповідає жінка.

Жінка намагалася цивілізованим способом владнати конфлікт, просили шумну компанію влаштовувати свої посиденьки хоча б до 24:00. Однак, отримала словесні образи. 

Гучна вечірка 24 лютого

На новий рік, сусіди вирішили запустити салюти та знову відсвяткувати свято випивкою і гучною вечіркою. 24 лютого 2022 року, коли росія почала повномасштабне вторгнення, саме в цю дату рівно через рік, компанія українців у Франції влаштувала гучну гулянку. 

“У цей день скорботи (24 лютого) ці люди влаштували чергову веселу алкогольну вечірку! Привід обрали дуже дивний. Вони, саме в цей день, чомусь вирішили відзначити день народження дитини, яка народилася аж три дні тому! Звичайно ж, вони в п’яному угарі шуміли і кричали. Як і завжди”, — зазначає Ася Батуріна.

Жінка зазначає, що вона попереджала співмешканців про режим тиші, який діє у гуртожитку згідно із законами країни з 22 вечора до 7 ранку. Обурена поведінкою співгромадян жінка вирішила ще раз нагадати про недоцільність проведення гучного святкування 24 лютого. Однак, замість конструктивного діалогу на неї напала дружина Ярослава.

photo 2023 03 01 13 56 14 3ded0

Кімнатки у гуртожитку маленькі, тож сусіди добре чують один одного. Фото: особистий архів героїні

“Ксенія жінка богатирського зросту і великої зовнішності, то сили свої вона не розрахувала. Вона своєю величезною долонею міцно притиснула мені не тільки рот, а й окуляри. Я прямо відчула, що скло може тріснути й осколком потрапити мені в око. Почуття самозбереження підказало мені несильно вкусити агресорку за внутрішню частину долоні. Я сподівалася, що ця Ксенія відскочить від мене і я таким чином зможу зберегти своє праве око від поранення осколком. Але замість того, щоб залишити мене в спокої, ця жінка заволала п’яним голосом “Вона мене вкусила!”, — описує травматичні події, які сталися Ася Батуріна

Через три хвилини Ксенія відпустила героїню, окуляри чудом залишилися цілі, а око не травмувалося. Після всього, що сталося героїня вирішила, що заявить про напад в поліцію, але оскільки напад стався в п’ятницю вночі, то потрібно було чекати до понеділка. Протягом цього часу героїні ще неодноразово погрожували нападниця, а також її чоловік грозився розправою. 

Наслідки для героїні

photo 2023 03 02 19 38 11 636d7

Гуртожиток, де проживають українці. Фото: особистий архів героїні

Французькі охоронці в гуртожитку на цю ситуацію відреагували не суворо, каже жінка, вони думають, що кривдники виправляться. Оскільки слідів побоїв немає поліція також нічого не може зробити. 

Героїня планує найближчим часом звернутися до консульства України в Франції, щоб розв’язувати це питання. Жінка каже, що вона була б не проти переїхати від таких сусідів, але для цього їй потрібно знайти роботу, що неможливо зробити без знання мови.

Наразі, пані Ася вчить французьку, через сусідів, які майже щодня влаштовують п’яні вечірки, їй важко зосередитися. Героїня раніше працювала ілюстраторкою, зараз шукає роботу в схожій сфері, але не проти й працювати на фабриці, головне вивчити мову та переїхати від агресивних сусідів подалі.

Пані Ася хоче звернути увагу іноземців та довести до відома українців, що є частина біженців з України, які за кордоном, на жаль, дискредитують Україну та користуються соціальним становищем, забираючи допомогу у тих, хто цього справді потребує.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: “Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Валентина Твердохліб 12:20, 24 Квітня 2026
бахмут

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Мар’яна Куриця / фото надане героїнею

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

Мар’яна Куриця / фото надане героїнею

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Семаковська Тетяна 14:00, 14 Квітня 2026

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

Олександр з дружиною на відпочинку / фото надане героєм

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Олександр з побратимами, зліва направо, військові: Жека — Світлий, Сергієвич — Олександр, Сідой — Сергій. Сідой загинув у 2023 році / фото надане героєм

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Олександр з дочкою Анастасією / фото надане героєм

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Олександр на позиції, на цьому фото чоловік перебуває в оточенні росіян, він відправив його родині, коли, думав, що вже не вийде з кільця, це був серпень 2022 рік / фото надане героєм

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

Олександр з дружиною / фото надане героєм

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

бахмут
Історії

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме […]

Важливо

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім […]

Історії

Бахмут у серці і небо в житті: історія стюардеси Надії Мохіної

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була […]

Важливо

“Пояснювала іноземцям, що моє місто повністю знищене”: досвід бахмутянки на навчанні в Естонії за програмою Еразмус+

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з […]

житло
Історії

Як переселенка з Луганщини придбала власне житло в Ужгороді: досвід і поради

Вікторія Шопіна родом з Луганської області. Вона була підлітком, коли почалась війна на сході України. З 2014 року дівчина була вимушена жити в орендованому житлі […]