Як відновити красу шкіри, кому довірити її здоров’я, як правильно обрати професійного спеціаліста, щоби привести себе у форму безпечно та уникнути ризиків, ділиться бахмутська дерматологиня Марина Малапура.

Як обрати спеціаліста

Марина Малапура — професійний лікар-дерматолог та косметолог із Бахмуту, яка працює в одній із київських клінік Оксфорд Медікал та вже понад 10 років дбає про те, як надовго зберегти молодість.

Дуже важливо правильно обрати свого лікаря, задача якого не просто зробити ін’єкції краси за першим бажанням клієнта. Щоби призначити продедури, досвідчений спеціаліст має комплексно оцінити стан епідермісу, дерми, підшкірно-жирової клітковини, стан організму в цілому та розумітися на шкірних захворюваннях. Тільки після детального аналізу, лікар складе індивідуальну стратегію для збереження вашої молодості. А для цього, звісно, потрібна медична освіта.

«Спочатку я отримала медичну освіту і стала дерматологом вищої категорії. А вже потім пройшла курси з косметології на кафедрі дерматовенерології та косметології при ДонДМУ. Професійний косметолог — це не просто фахівець із краси. Це лікар, який працює на базі медичної освіти. Людина з досконалим знанням анатомії, фізіології, патологічних станів людського організму. На жаль, у нас не всі так роблять».

Препарати, якими користується лікар. Фото: особистий архів героїні

Відсутність дипломів у косметологів стає причиною багатьох проблем, коли пацієнти не бачать очікуваного ефекту, отримують ускладнення або псують свою природну красу, бо не можуть зупинитися вчасно.

«Звісно, косметологом можна бути і з середньою медичною освітою, наприклад, після медичного коледжу. Проте, якщо це відповідальний спеціаліст, він не має працювати з ін’єкціями. В його компетенції лише доглядові процедури за шкірою».

Перше, що ви маєте обов’язково запитати в косметолога — це його медичний диплом.

Препарати для ін’єкцій

Препарати, якими користується лікар. Фото: особистий архів героїні

І клініка, що надає косметологічні послуги, і препарати мають мати ліцензію. Ліцензія клініки має бути у відкритому доступі в куточку споживача. Усі препарати повинні купуватися лише в офіційних постачальників та мати відповідні сертифікати:

«Коли ми робимо ін’єкції, то видаємо пацієнту стікери з інформацією про введений препарат, його термін придатності та ліцензію. Це лише зареєстровані в Україні препарати, що мають відповідні сертифікати. На жаль, у дуже багатьох випадках, коли в жінок починаються ускладнення, наприклад, препарат мігрує, це відбувається саме через неякісні не сертифіковані препарати».

Обов’язково попросіть показати вам штамп із ліцензією. Лікар має надати назву препарату, термін придатності, документи та відкривати препарат у вашій присутності.

Ціна на ін’єкції краси

«Головне, що треба знати, ліцензовані та якісні препарати не можуть бути дешевими. Якщо ми говоримо за контурну пластику, така процедура має коштувати не менше 100 євро», — пояснює пані Марина.

Збільшення губ

Жінка з люстерком дивиться на губи. Фото: ілюстративне, фотосток

«Я дуже люблю естетичний вигляд, і не роблю великі губи. Усе має бути гармонійно», — коментує лікарка.

Головні протипоказання до збільшення губ — запальні процеси, які відбуваються на губах на момент здійснення процедури. У такому випадку лікар має скасувати процедуру та відкласти її.

Щодо частоти уколів, усе залежить від пацієнта та його бажання, загалом це періодичність 6–12 місяців.

«Відповідальність за ефект та вибір препарата лежить на лікарі. Часто бувають ускладнення у вигляді ішемії або некрозу, що стається через введення надто щільних засобів, які підходять для уколів у підборіддя або вилиці. Препарати для губ мають бути м’якими і пластичними. Або у разі неправильного введення препарату можуть з’являтися нерівності та шишки. Усе це залежить від кваліфікації лікаря», — пояснює лікарка.

Усі процедури з глибоким інвазивним проникненням під шкіру вимагають кваліфікації лікаря, а не майстра салону краси. Вибір правильних препаратів та їхнє призначення — також компетенція лікаря.

Ботокс у лоб

«Препарати ботулотоксину вводяться в м’язи та розслабляють їх, шляхом блокування передачі нервового імпульса в м’язові закінчення.
Щоби не з’явилися постійні зморшки та заломи в стані спокою, робити таку процедуру можна навіть у достатньо молодому віці, якщо людина дуже емоційна й має активну міміку. Коли заломи вже яскраво виражені, складно повернути красу назад», – каже лікарка.

Гіалуронова кислота

Жінка. Фото: ілюстративне, фотосток

«З віком ми втрачаємо вологість шкіри, у цьому нам допоможе гіалуронова кислота. З її допомогою ми зволожуємо шкіру, насичуємо та прибираємо маленькі зморшки».

Побічні ефекти ін’єкцій краси

«Якщо ви йдете до гарного лікаря, якому довіряєте, нічого вам не загрожує. Препарати працюють лише там, куди ми їх вводимо, тому на ваш організм чи здоров’я вони ніяк не вплинуть».

Краще спочатку прийти на консультацію

Марина Малапура — професійний лікар-дерматолог та косметолог. Фото: особистий архів героїні

«Буває, що жінки приходять і хочуть зробити губи, але мають серйозні проблеми зі шкірою. Найголовніше, спочатку проконсультуватися з лікарем та привести до ладу загальний стан шкіри, правильно обрати домашній догляд. Це автоматично робить її сяючою, а нас привабливішими. І вже після відновлення здорового вигляду можна щось вдосконалювати».

Найголовніше пам’ятати, якого би ефекту ви не хотіли досягти за допомогою процедур, перш за все, має бути здорова доглянута шкіра. А це неможливо без правильного та систематичного домашнього догляду. У комплексі із цими заходами, разом із досвідченим косметологом можна максимально ефективно підтримувати та повернути красу вашої шкіри.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: як перукарка з Бахмута живе й працює в Канаді

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!