24 лютого минає річниця повномасштабного вторгнення. Київ мали захопити за три дні, а вся Україна мала б бути окупована російськими військами, прийманні, так собі уявляла сценарій росія. Минув рік великої війни, ми публікуємо спогади бахмутян напередодні 24 лютого, а також згадуємо, як жив Бахмут у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ганна Бокова, головна редакторка “Бахмут. IN. UA”

Ганна Бокова. Фото: особистий архів героїні

Для журналістки Ганни Бокової залишатися в Бахмуті було особливо небезпечно. Ще до війни з’явилася інформація про так звані “фільтраційні списки” рф.

«Перед вторгненням росії до мене зателефонували люди із спецслужб і попередили, що треба зібрати всі речі й бути готовою до виїзду, тільки-но почнеться війна», — пригадує Ганна.

Журналістка з родиною виїхала з Бахмута 25 лютого. За декілька місяців до війни, пригадує Ганна, було багато новин, даних розвідки про ймовірне вторгнення, однак бахмутянка не вірила такий розвиток подій, як не вірили й мільйони українців. До останнього Ганна сподівалася, що війна не почнеться.

Однак, зранку 24 лютого родина почула вибухи, в перший день виїздити не наважувалися, бо знали, що росіяни можуть обстрілювати машини цивільних. 24 сімя закупилася в місцевому супермаркеті, купили дуже багато їжі.

“Поїхали не 24-го, а 25-го лютого. Ще у Бахмуті ми бачили великі черги до банкоматів. Люди почали скуповувати їжу. Ми самі, перше, що зробили, після того, як я всіх обдзвонила — поїхали у супермаркет і купили багато їжі, на кілька тисяч гривень. Адже, ми не знали, можливо, нам доведеться просто сидіти у підвалі і ми не зможемо навіть вийти з дому. Тоді не можна було зрозуміти, як розвиватиметься ситуація”, — згадує 24 лютого Ганна.

Михайло Коротунов, письменник

Михайло Корутунов. Фото: особистий архів героя

Михайло Корутунов місцевий письменник, про свій ранок 24 лютого Михайло згадує так:

“Перший вибух у Часів Ярi змусив увімкнути комп та подивились новини. Відразу стало зрозуміло, що дарма видерлись з Горлівки в чотирнадцятому тiльки на 30 кілометрів, війна була завжди поруч, а стала навкруги. Що робити далі? Чи війська спроможні чинити опір? Чи гарант місцевий і гарант цілісності за договором в змозi адекватно відреагувати? А чого ж Чонгар не замінований? А чого…Питання, питання, питання”.

Вже через місяць Михайло евакуювався у Львів, але й тут чоловіка першою зустріла повітряна тривога.

“Мир дуже малий та ламкий, в ньому не можна так жити, як би життя нічого не варте. То дуже складна річ, щоб нею можна було комусь нехтувати. Тому за всілякі діі, та навіть слова на нас чекає суд, того, хто сотворив Всесвіт. I той суд незабаром станеться”, — розмірковує Михайло

Анастасія Абаровська, громадська діячка

Анастасія Абаровська. Фото: особистий архів героїні

Бахмутянка Анастасія Абаровська, як і більшість українців свій ранок почала з читання новин, а ще жінка згадує, що в месенджері отримала повідомлення від класного керівника сина — сьогодні діти навчаються дистанційно.

“Ми готувалися, але не до війни, до 8 дня народження сина, який ми повинні були відсвяткувати 25 лютого 2022, в звичному колі друзів та родичів. Та який потім довелось святкувати в хостелі в Дніпрі. Сашко досі з сумом згадує, що ми не встигли відсвяткувати його 8 день народження”, — пригадує Анастасія.

Євгенія Буднік, вчителька

Євгенія Буднік. Фото: особистий архів героїні

Євгенія Буднік вчителька в місцевій школі, 24 лютого педагогиня мала провести захід зі школярами, однак не судилося. 

“Я так не хотіла в це вірити, я забороняла собі навіть думати про це, я вперто не збирала тривожної валізки. Здавалося: пущу ці думки, і це станеться. Тому я занурилася в роботу і готувала відкритий захід, який мав відбутися 24 лютого. Так він і залишився у мене на флешці, не встигла я провести «мовні посиденьки» з тоді ще 8-б класом. 

Ранок 24 лютого почався не зі звуку будильника, я прокинулася задовго до нього. Я не чула вибухів, просто в душі було якось тривожно. А тоді глянула у вікно: прикордонники, які розміщувались у будинку напроти, не шикувались, як завжди, а зі зброєю виїжджали на бронемашинах. Потім був дзвінок чоловіка, який так не хотів їхати в Київ, а я вмовила, від нього я почула ту фразу: «Почалася війна!». Він говорив, давав настанови: що робити, як діяти. А у мене в голові була тільки одна думка: «Яка війна? У мене відкритий захід! Мені ще голову треба помити!» І я пішла в душ, поки є вода, поки є тепло і світло…”, — пригадує героїня.

Далі був дзвінок від директора школи, педагогів збирали, щоб вирішувати як діяти далі. Поки жінка розмовляла телефоном, дивилась на сина, який ще безтурботно спав у ліжку.

“До мене починало доходити, мозок нарешті прокидався, але від сприйняття дійсності у мене починалася паніка. Я по черзі хватала свої валізи, вирішуючи, яку ж з них обрати, далі туди летіли речі, діставалися звідти і знову клалися туди ж. А тоді настала черга будити сина, він сприйняв новину спокійно, виважено, швидко вдівся, умився і ми пішли до батьків. 

Нам, мабуть, ніколи не забути того ранку. Був легкий морозець, повітря було таке чисте, сонце пробивалося крізь хмари, ніби сама погода говорила, що все буде добре, все минеться. А на вулицях розгублені люди, кілометрові черги на заправках, в аптеках, магазинах. Той ранок тягнувся занадто довго”

Вже ввечері жінка не змогла стриматись, емоції брали гору й виходили сльозами.  Вже вдруге вчителька мала покинути свій дім. З того часу, минув рік, син героїні у безпеці, рідні та друзі у відносній безпеці, але ми всі ще у тому ранку 24 лютого, вважає Євгенія

“Наше життя змінилося до невпізнаності і без вороття. Але у нас залишилась віра, віра в добро, яке обов’язково переможе”

Микола Цихно, громадський діяч

Микола Ціхно. Фото: особистий архів

Бахмутянин Микола Ціхно про повномасштабне вторгнення думав вже 22 лютого, коли росія офіційно визнала підконтрольні собі уряди в Донецьку і Луганську, а, відповідно, і висловила територіальні претензії й на ті райони Донбасу, що підконтрольні Україні.

“Зранку 24 лютого мені не треба було рано прокидатись і їхати в Лиман, адже я працював дистанційно з середини лютого через чергову хвилю посилення захворюваності на COVID-19, і я планував добре виспатись. Але мене розбудила мама, яка спитала, чи чув я вибухи, і повідомила, що вичитала з інтернету, що Часів Яр зазнав ракетного обстрілу. Але що в 2014, що в 2022 я всі обстріли проспав. Також вона повідомила, що рф бомбить всю Україну. Одразу ж почали дзвонити друзі з повідомленнями про те саме”, — пригадує Микола.

Перший день Великої війни для бахмутянина пройшов одноманітно, чоловік моніторив новини. Микола пригадує, що в перший день російські ЗМІ писали багато новин, а українські ЗМІ програвали російським в об’ємі змістовної інформації про хід подій, вважає чоловік.

“Канали росії сипали своїми “успіхами” і про повністю, нібито, знищене українське ППО, і про довжину просування окупаційних військ Україною, і про натовпи українських прикордонників і військових, які, за їх словами, здаються в російський полон. Але Українські ЗМІ це ігнорували і не спростовували. Тому перший день настрій був пригнічений, роботи теж було мало, то і відволіктись не було чим. Першу ніч та кілька наступних я спав по пів години”, — каже чоловік.

У бахмутянина було два головних страхи, перший, що доведеться виїхати з Бахмуту, так й сталося, а другий страх — що серед знайомих будуть колаборанти, які підуть на співпрацю з фашистами. Більше ніяких емоцій чоловік не пам’ятає.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна. Бахмут. Евакуація (Фоторепортаж)

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Випадкова зустріч у крамниці вживаного одягу змінила життя львів’янки Ольги Євдокимової та сотень дітей, які через війну втратили власні домівки. Опублікований у мережі емоційний допис про хлопчика-переселенця Сашка з Донеччини викликав колосальний відгук у суспільстві, змінивши долі багатьох дітей-ВПО у Львові.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Ольгою Євдокимовою, волонтеркою щодо того, як історія допомоги хлопчику ВПО змінила її життя та як допомогла створити ініціативу “Коло добра”.

Від логістики для армії до підтримки цивільних

Ольга Євдокимова здобула журналістську освіту в Рівному, проте тривалий час працювала керівницею у комерційній сфері. З початком повномасштабного вторгнення вона потрапила під скорочення на роботі та одразу долучилася до волонтерської діяльності. Її першим напрямком став пошук, купівля та пригін автомобілів для військових підрозділів із Польщі та Литви. Спільно з благодійними фондами вона також забезпечувала доставку систем супутникового зв’язку Starlink в Україну, а разом зі своєю невеликою аудиторією в соціальній мережі інстаграм зібрала кошти на три FPV-дрони. 

Загалом за час діяльності її команда пригнала близько 200 транспортних засобів для українських оборонців. Допомогою внутрішньо переміщеним особам волонтерка раніше не займалася, аж поки не сталася подія, яка повністю змінила вектор її роботи.

Зустріч із Сашком та сила суспільної довіри

Переломний момент відбувся у звичайному львівському магазині секонд-хенду. Ольга стала свідком сцени, де маленький хлопчик благально просив свою бабусю придбати йому вживані ролики. Волонтерку вразило те, що дитина не влаштовувала істерик, а просто щиро сподівалася на покупку, яку жінка не мала фінансової можливості здійснити. 

Ольга купила ці ролики, познайомилася з родиною і дізналася, що дев’ятирічного хлопчика звати Сашко. Він втратив обох батьків, майже всі його особисті речі залишилися в Донецьку, а наразі він разом із бабусею Галиною мешкає у модульному містечку для переселенців у Львові.

Повернувшись додому, Ольга описала свої емоції в соціальній мережі Threads. Допис не містив закликів про фінансову допомогу, проте за короткий час набрав понад 800 тисяч переглядів. Користувачі масово почали просити волонтерку відкрити благодійний збір для допомоги дитині. Протягом перших 24 годин на банківський рахунок надійшло 613 729 гривень, а загальна сума збору згодом перевищила 900 тисяч гривень. Сама сума виявилася надзвичайно великою для непублічної людини, адже середній донат становив близько 250 гривень від майже трьох тисяч звичайних громадян без залучення великого бізнесу чи великих донорів.

“Всі мої друзі, хто мене знає, вони самі моніторили “банку” і до мене дзвонять: “Оля, вже 100 тисяч”, “Оля, вже 150 тисяч”, дзвонять через 20 хвилин — вже 200 тисяч. Я така: “Ніхто такого не очікував”. Я розумію, тому що в такий важкий час, в який ми живемо, людям треба хороші історії“, — згадує Ольга Євдокимова.

Становлення проєкту “Коло добра”

Великі фінансові можливості дозволили волонтерці вийти за межі первинного задуму. Збір став рушійною силою для допомоги всьому модульному містечку. Наразі Ольга вже придбала для Сашка велосипед, організувала його відпочинок у двох таборах та планує зробити щось масштабне для сім’ї Сашка вже найближчим часом.

Паралельно Ольга почала закривати потреби інших дітей-переселенців, які просили про велосипеди, ролики та трюкові самокати. Так народився проєкт “Коло добра”. Завдяки небайдужим громадянам з України та з-за кордону вдалося зібрати велику кількість спортивного інвентарю та одягу, перетворивши територію модульного містечка на активний майданчик для розваг.

Проєкт також допомагає підліткам та іншим переселенцям, які опинилися в скруті. Організаторка розповідає про історію дівчинки Каміли з Донеччини, яку цькували у школі через одяг та старий велосипед. Про цю ситуацію Ользі повідомила сусідка дитини, після чого волонтери оперативно закрили потребу в речах. Також допомогу отримав випускник Саша, якому за кілька годин зібрали кошти на якісний сучасний одяг та взуття для випускного. 

Головним принципом роботи “Кола добра” є абсолютна прозорість: волонтерка ніколи не перераховує живі гроші на особисті картки заявників, а самостійно оплачує конкретні товари, квитки чи медичні послуги, що повністю виключає ризик нецільового використання бюджету.

Логістичні виклики та внутрішня трансформація

Масштабування ініціативи виявило серйозні логістичні перешкоди. Ольга отримала понад 200 посилок з речами для переселенців. Найбільшою проблемою виявилася неможливість отримати знижку чи безкоштовну доставку від транспортної компанії “Нова Пошта”, через що велика частина зібраних коштів пішла на оплату логістики. Деякі громадяни не змогли надіслати габаритні велосипеди, оскільки їхнє транспортування у дерев’яних боксах коштувало понад тисячу гривень. Попри це, волонтерка з розумінням ставиться до позиції компанії, зважаючи на постійне руйнування їхніх терміналів внаслідок бойових дій з боку противника.

Особисте життя Ольги також зазнало значних змін. Перші тижні роботи вимагали цілодобового перебування в телефоні для комунікації з сотнями людей, через що вона тимчасово втратила фізичний та емоційний ресурс на особисті справи чи спорт. Проте волонтерство допомогло їй подолати постійну тривожність від читання новин.

“Коли сталася оця історія, я повністю абстрагувалася і просто подумала, що якщо я не можу там змінити щось, наприклад, у державі, то я можу допомогти певним людям змінити щось в їхньому житті. І це дуже класне відчуття. Кожні там 5, 10, 100 гривень — то дуже велика в кінцевому результаті сума виходить. І якщо кожна людина буде думати, що від неї нічого не залежить, то від неї нічого залежати не буде“, — наголошує Ольга.

Як правильно допомагати ВПО

На думку Ольги Євдокимової, головною проблемою сучасних благодійних платформ та офіційних каналів є суха та нецікава подача інформації, яка відштовхує потенційних донаторів. Люди не хочуть читати звіти про проведення чергових офіційних сесій, натомість вони прагнуть бачити реальні людські долі та щирі емоції. Волонтерка закликає говорити про проблеми переселенців через їхні особисті історії, демонструючи практичні результати допомоги.

Для тих, хто вважає свої зусилля мізерними, існує проста модель співучасті. Необов’язково бути одноосібним організатором великого фонду. Громадяни можуть створювати дружні банки, розділяючи один великий збір на кілька людей, або просто поширювати інформаційні матеріали та відеоролики у своїх соціальних мережах. Поширення контенту запускає ланцюгову реакцію, яка залучає нових учасників і дозволяє ефективно закривати базові та психологічні потреби людей, які втратили свій дім.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Ми взяли з собою по одній дорожній сумці, сіли в машини, і поїхали”: історія бахмутянки Аліни Дорохової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!