24 лютого минає річниця повномасштабного вторгнення. Київ мали захопити за три дні, а вся Україна мала б бути окупована російськими військами, прийманні, так собі уявляла сценарій росія. Минув рік великої війни, ми публікуємо спогади бахмутян напередодні 24 лютого, а також згадуємо, як жив Бахмут у перші дні повномасштабного вторгнення.

Ганна Бокова, головна редакторка “Бахмут. IN. UA”

Ганна Бокова. Фото: особистий архів героїні

Для журналістки Ганни Бокової залишатися в Бахмуті було особливо небезпечно. Ще до війни з’явилася інформація про так звані “фільтраційні списки” рф.

«Перед вторгненням росії до мене зателефонували люди із спецслужб і попередили, що треба зібрати всі речі й бути готовою до виїзду, тільки-но почнеться війна», — пригадує Ганна.

Журналістка з родиною виїхала з Бахмута 25 лютого. За декілька місяців до війни, пригадує Ганна, було багато новин, даних розвідки про ймовірне вторгнення, однак бахмутянка не вірила такий розвиток подій, як не вірили й мільйони українців. До останнього Ганна сподівалася, що війна не почнеться.

Однак, зранку 24 лютого родина почула вибухи, в перший день виїздити не наважувалися, бо знали, що росіяни можуть обстрілювати машини цивільних. 24 сімя закупилася в місцевому супермаркеті, купили дуже багато їжі.

“Поїхали не 24-го, а 25-го лютого. Ще у Бахмуті ми бачили великі черги до банкоматів. Люди почали скуповувати їжу. Ми самі, перше, що зробили, після того, як я всіх обдзвонила — поїхали у супермаркет і купили багато їжі, на кілька тисяч гривень. Адже, ми не знали, можливо, нам доведеться просто сидіти у підвалі і ми не зможемо навіть вийти з дому. Тоді не можна було зрозуміти, як розвиватиметься ситуація”, — згадує 24 лютого Ганна.

Михайло Коротунов, письменник

Михайло Корутунов. Фото: особистий архів героя

Михайло Корутунов місцевий письменник, про свій ранок 24 лютого Михайло згадує так:

“Перший вибух у Часів Ярi змусив увімкнути комп та подивились новини. Відразу стало зрозуміло, що дарма видерлись з Горлівки в чотирнадцятому тiльки на 30 кілометрів, війна була завжди поруч, а стала навкруги. Що робити далі? Чи війська спроможні чинити опір? Чи гарант місцевий і гарант цілісності за договором в змозi адекватно відреагувати? А чого ж Чонгар не замінований? А чого…Питання, питання, питання”.

Вже через місяць Михайло евакуювався у Львів, але й тут чоловіка першою зустріла повітряна тривога.

“Мир дуже малий та ламкий, в ньому не можна так жити, як би життя нічого не варте. То дуже складна річ, щоб нею можна було комусь нехтувати. Тому за всілякі діі, та навіть слова на нас чекає суд, того, хто сотворив Всесвіт. I той суд незабаром станеться”, — розмірковує Михайло

Анастасія Абаровська, громадська діячка

Анастасія Абаровська. Фото: особистий архів героїні

Бахмутянка Анастасія Абаровська, як і більшість українців свій ранок почала з читання новин, а ще жінка згадує, що в месенджері отримала повідомлення від класного керівника сина — сьогодні діти навчаються дистанційно.

“Ми готувалися, але не до війни, до 8 дня народження сина, який ми повинні були відсвяткувати 25 лютого 2022, в звичному колі друзів та родичів. Та який потім довелось святкувати в хостелі в Дніпрі. Сашко досі з сумом згадує, що ми не встигли відсвяткувати його 8 день народження”, — пригадує Анастасія.

Євгенія Буднік, вчителька

Євгенія Буднік. Фото: особистий архів героїні

Євгенія Буднік вчителька в місцевій школі, 24 лютого педагогиня мала провести захід зі школярами, однак не судилося. 

“Я так не хотіла в це вірити, я забороняла собі навіть думати про це, я вперто не збирала тривожної валізки. Здавалося: пущу ці думки, і це станеться. Тому я занурилася в роботу і готувала відкритий захід, який мав відбутися 24 лютого. Так він і залишився у мене на флешці, не встигла я провести «мовні посиденьки» з тоді ще 8-б класом. 

Ранок 24 лютого почався не зі звуку будильника, я прокинулася задовго до нього. Я не чула вибухів, просто в душі було якось тривожно. А тоді глянула у вікно: прикордонники, які розміщувались у будинку напроти, не шикувались, як завжди, а зі зброєю виїжджали на бронемашинах. Потім був дзвінок чоловіка, який так не хотів їхати в Київ, а я вмовила, від нього я почула ту фразу: «Почалася війна!». Він говорив, давав настанови: що робити, як діяти. А у мене в голові була тільки одна думка: «Яка війна? У мене відкритий захід! Мені ще голову треба помити!» І я пішла в душ, поки є вода, поки є тепло і світло…”, — пригадує героїня.

Далі був дзвінок від директора школи, педагогів збирали, щоб вирішувати як діяти далі. Поки жінка розмовляла телефоном, дивилась на сина, який ще безтурботно спав у ліжку.

“До мене починало доходити, мозок нарешті прокидався, але від сприйняття дійсності у мене починалася паніка. Я по черзі хватала свої валізи, вирішуючи, яку ж з них обрати, далі туди летіли речі, діставалися звідти і знову клалися туди ж. А тоді настала черга будити сина, він сприйняв новину спокійно, виважено, швидко вдівся, умився і ми пішли до батьків. 

Нам, мабуть, ніколи не забути того ранку. Був легкий морозець, повітря було таке чисте, сонце пробивалося крізь хмари, ніби сама погода говорила, що все буде добре, все минеться. А на вулицях розгублені люди, кілометрові черги на заправках, в аптеках, магазинах. Той ранок тягнувся занадто довго”

Вже ввечері жінка не змогла стриматись, емоції брали гору й виходили сльозами.  Вже вдруге вчителька мала покинути свій дім. З того часу, минув рік, син героїні у безпеці, рідні та друзі у відносній безпеці, але ми всі ще у тому ранку 24 лютого, вважає Євгенія

“Наше життя змінилося до невпізнаності і без вороття. Але у нас залишилась віра, віра в добро, яке обов’язково переможе”

Микола Цихно, громадський діяч

Микола Ціхно. Фото: особистий архів

Бахмутянин Микола Ціхно про повномасштабне вторгнення думав вже 22 лютого, коли росія офіційно визнала підконтрольні собі уряди в Донецьку і Луганську, а, відповідно, і висловила територіальні претензії й на ті райони Донбасу, що підконтрольні Україні.

“Зранку 24 лютого мені не треба було рано прокидатись і їхати в Лиман, адже я працював дистанційно з середини лютого через чергову хвилю посилення захворюваності на COVID-19, і я планував добре виспатись. Але мене розбудила мама, яка спитала, чи чув я вибухи, і повідомила, що вичитала з інтернету, що Часів Яр зазнав ракетного обстрілу. Але що в 2014, що в 2022 я всі обстріли проспав. Також вона повідомила, що рф бомбить всю Україну. Одразу ж почали дзвонити друзі з повідомленнями про те саме”, — пригадує Микола.

Перший день Великої війни для бахмутянина пройшов одноманітно, чоловік моніторив новини. Микола пригадує, що в перший день російські ЗМІ писали багато новин, а українські ЗМІ програвали російським в об’ємі змістовної інформації про хід подій, вважає чоловік.

“Канали росії сипали своїми “успіхами” і про повністю, нібито, знищене українське ППО, і про довжину просування окупаційних військ Україною, і про натовпи українських прикордонників і військових, які, за їх словами, здаються в російський полон. Але Українські ЗМІ це ігнорували і не спростовували. Тому перший день настрій був пригнічений, роботи теж було мало, то і відволіктись не було чим. Першу ніч та кілька наступних я спав по пів години”, — каже чоловік.

У бахмутянина було два головних страхи, перший, що доведеться виїхати з Бахмуту, так й сталося, а другий страх — що серед знайомих будуть колаборанти, які підуть на співпрацю з фашистами. Більше ніяких емоцій чоловік не пам’ятає.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна. Бахмут. Евакуація (Фоторепортаж)

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!