Бахмутянка Анна Стрельникова до повномасштабного вторгнення жила й працювала в Бахмуті в сфері краси. Героїня закінчила Одеську школу перукарів,  Харківську барбер-школу, багато курсів з відновлення волосся, його модифікації, й мала чудову роботу. Втім, після початку війни жінці довелося евакуюватися. Чому Анна вибрала саме Канаду, яка риса притаманна канадським чоловікам та чи варто розглядати Канаду для переїзду — читайте в матеріалі.

Як обирали країну для евакуації?

Майстриня у Тернополі. Фото: особистий архів

Спочатку пані Анна евакуювалася в Тернопіль, а вже там почала замислюватися над подальшою дорогою

“Стало питання куди їхати далі. Європа не так далеко від наших сусідів доброзичливих. Мої друзі поїхали до Канади, вони поділилися досвідом і я вирішила скористатися їхнім шляхом”, — каже Анна.

Поради для тих, хто планує виїжджати до Канади

Студія пані Анни в Бахмуті. Фото: особистий архів

Підготуватися повністю до еміграції під час війни практично неможливо, каже Анна, втім є певні речі, які можуть полегшити процес переїзду.

“Люди, які збиралися й переїжджали до Канади до 24 лютого, у відносно мирний час — вони обдумували, вони робили усвідомлення рішення, вчили мову, збирали документи, шукали роботу. Ті, хто зараз приїжджає до Канади — це зовсім інша історія. Це люди, які мають друзів чи знайомих в Канаді”, — розмірковує жінка.

За словами пані Анни для того, щоб переїхати в Канаду потрібні гроші, й мова йде не про малу суму. Навіть переліт – це вже вагома частина бюджету. Крім того, перший час життя в Канаді не всім щастить швидко знайти житло чи роботу і врешті-решт себе в новій країні.

“Тут ми просто іммігранти, як і всі інші. Ми не переселенці. Якщо в Європі до українців ставляться зараз винятково, то тут ні. Канада — це країна іммігрантів”.

Пані Анна радить, тим хто все ж наважився до переїзду в Канаду наступні речі:

• Вчити мову
• Перекласти свої українські документи на англійську мову
• Ретельно зважити всі за та проти переїзду в Канаду
• Перерахувати та тверезо оцінити власний бюджет, щоб зрозуміти чи вистачить коштів на перший час
• Дати відповідь на питання  — чи готовий я братися за будь-яку роботу, щоб заробити кошти на проживання

“У мене є знайомі, які в Україні мали власну справу, а в Канаді вони наймані працівники. Якщо вище перераховане для вас нереально, вам буде складно перелаштуватися й почати з повного нуля. З України ви зможете забрати з собою тільки 30 кілограм і все, це дуже важко. Напевно, якби я знала наскільки це важко я б ще подумала, але так сталося й мені пощастило. Мене Канада прийняла, я зустрічаю дуже цікавих, гарних й добрих людей” 

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: яке воно життя в райській Греції з європейськими цінами?

Робота в Канаді

Барбершоп в Канаді, де працює майстриня з Бахмута. Фото: особистий архів

Бахмутянка зазначає, що не всім в Канаді щастить, є люди, які живуть тут декілька місяців й повертаються додому.

“Канада — це специфічна країна, вона особлива й до цього потрібно бути готовим. Мене в Канаді зустріли друзі, вони дуже допомогли. Я знайшла бюджетну кімнату для життя на другий день в країні. Мені пощастило з роботою, я розсилала резюме й моєю кандидатурою зацікавився власник барбершопу. Він запросив мене на співбесіду й допоміг мені оформити барберську ліцензію”, — пояснює майстриня.

Жінка зазначає, що українські сертифікати майстрів-перукарів в сфері краси не дійсні в Канаді. Спочатку людина може отримати тимчасову ліцензію, а потім вона складає іспит: теорія й практика, за умови успішного екзаменування фахівець отримує повну ліцензію. Тимчасова ліцензія є дуже короткостроковою, крім того, майстер з такою ліцензією отримує значно меншу заробітну плату.

“Мене взяли на повний робочий день у барбершоп, мені оформили ліцензію за тиждень, а для Канади це дуже швидко”.

Мода на бороди та спілкування з клієнтами

Канада очима бахмутянки. Фото: особистий архів

Пані Анна вже має невеликий досвід роботи в канадському барбершопі. За цей час майстриня помітила, що канадські чоловіки стрижуться рідше ніж українські, а ще полюбляють бороди:

“Канадці люблять більш довге волосся, дуже багато людей приходять просто підрівняти стрижку. Дуже багато хлопців тут, які люблять бороди, тож фахівцю потрібно вміти працювати з бородами. Це особливість така, можливо через клімат”.

Щоб адаптація до Канади була легшою важливо знати мову хоча б на базовому рівні. Пані Анна каже, що поки комунікація з клієнтами їй дається важко, проте вона кожного дня вчить мову. Втім, каже майстриня їй пощастило з колективом, вони допомагають їй тай самі клієнти, коли бачать результат роботи — залишаються задоволені.

Країна, яка не поспішає

Окрім зміни звичного устрою життя доведеться пристосуватися й до зовсім іншої ментальності. Канада — це країна, яка не поспішає, а самі канадці насолоджуються життям, вони не працюють до пізньої ночі, каже пані Анна.

“До специфіки Канади потрібно бути налаштованими, ці люди не гоняться за понтами, їм все одно в чому ходити, головне щоб було зручно. Це досить незвично для нас українців, я на це звертаю увагу, бо я пов’язана зі сферою краси”, — ділиться міркуваннями українка.

Бахмутянка додає, що переїжджаючи в нову країну, важливо не порівнювати:

“Ще тиждень тому у мене були зовсім інші думки, зараз ж я починаю насолоджуватися новим життям. Про Канаду треба читати, про Канаду треба дізнаватися, якщо вже надумали сюди переїздити”.

Фінансова частина

Анна. Фото: особистий архів героїні

Живучи в Канаді треба розуміти, що кожне місто, кожна громада  в Канаді — це окрема цивілізація й ціни на життя дуже різняться. 

“Є окремі податки, окремі правила. Тут треба дивитися на що ти згоден, щоб почати життя в Канаді. Я знімаю дуже маленьку кімнатку в Канаді, у мене не має власної кухні чи санвузла, як ми звикли. Середня вартість такого життя в Монктоні від 600 до 800 доларів. Якщо людина хоче зручності в кімнаті — це ціна від 1000 доларів. Сказати, якийсь мінімальний прайс на проживання в Канаді важко, все залежить від потреб людини”.

Також зауважує пані Анна конкретно в Монктоні дуже погано розвинена мережа громадського транспорту, тому без машини тут буде важко:

“Якщо у вас дуже маленькі діти, я б взагалі не розглядала Канаду. Складно буде знайти роботу. В такому випадку краще розглянути варіант Європи, де є дотації. В Канаді ти маєш розраховувати на власні сили”.

Читайте також: Бахмутяни за кордоном: як художник Олександр Гутиря опинився в Канаді

Допомога для українців

Робоча обстановка. Фото: особистий архів героїні

В Канаді велика українська діаспора, тож допомога для українців є, однак є й бюрократичні питання, які вирішуються не швидко. 

“Мені подобається вислів: “Інколи Бог руйнує твої плани, щоб плани не зруйнували тебе”. До будь-яких переїздів треба ставитися так, якщо це твоє  — то все буде плавно, якщо не твоє, треба шукати далі”.

В Канаді біженці можуть розраховувати на одноразову допомогу — 3 тисячі канадських доларів. Перед тим, як отримати цю допомогу потрібно оформити банківську картку й відповідні документи, це все займає час. Тому перший час людина має розраховувати на свої сили.

“Якось в канадському банку мені сказали: Канадці не для всіх однакові, якщо ти до них дружелюбний вони до тебе дружелюбні, якщо ти до них з негативом — то й вони до тебе так само ж”.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Бахмутяни в евакуації: чи варто українцям їхати в Ірландію?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У березні 2023 року бахмутянин Олексій Халтурін побачив на фото свій зруйнований дім. Проживаючи важкі емоції, Олексій вирішив створити спільноту в Telegram, де бахмутяни могли обмінюватися фотографіями рідного міста. У той момент якраз тривали запеклі бої за Бахмут, і цей канал став місцем, де люди могли відволіктися від новин та показати свої улюблені місцеві локації. Згодом, у 2024 році, зібрані світлини стали основою фотопроєкту Bakhmut Before (у перекладі з англійської — “Бахмут до”), який відвідав кілька українських міст та побував у Польщі.

Про фотопроєкт Bakhmut Before, його цінність для Бахмута і плани на майбутнє редакції Бахмут IN.UA розповів його засновник Олексій Халтурін.

Як зародився проєкт Bakhmut Before

Олексій Халтурін — бахмутянин. Під час повномасштабної війни він був волонтером і возив гуманітарну допомогу в рідне місто допоки була можливість.

У березні 2023 року Олексій побачив свій зруйнований будинок. Фотографію знищеної оселі йому надіслали батьки. Проживаючи важкі емоції, бахмутян вирішив створити канал у Telegram, де мешканці міста могли б обмінюватися довоєнними світлинами. Створення спільноти тоді було скоріше емоційною реакцією на події без конкретних задумів чи планів на проєкт.

Ідея перетворити зібрані світлини бахмутян на дещо більше з’явилася в Олексія майже через рік після створення каналу.

“Я був членом волонтерської організації, і ми брали участь у різних заходах у Києві з метою збору коштів. На одному з таких івентів я запропонував як активність зробити пазл з Бахмутським годинником. Ми його зробили з однієї фотографії. Кожен пазл тоді коштував 150 гривень, здається. Ще ми збирали його на цьому івенті. І це дуже круто зайшло. Тому після цього я почав пропонувати зробити щось більше, ніж просто цю активність. Згодом у нас в організації з’явилася дівчинка, яка була проєктною менеджеркою за професією, і вона сказала, що з цього справді можна зробити щось більше. І ми почали одразу ж будувати цей проєкт, і він дійшов до фізичної фотовиставки”, — розповідає Олексій Халтурін.

Загалом у Telegram-каналі Олексія було зібрано близько 200–300 фотографій Бахмута. Автори цих світлин — звичайні бахмутяни. Звісно, виставити всі фотографії для показу неможливо, тому з усієї кількості відбрали 100 найкращих.

“Ми робили відбори, щоб фото були не дуже поганої якості, щоб вони підходили під стиль і настрій. Я розумів, що це мають бути саме локації, які надають спогади. Щоб людина, яка бачить фото, могла щось згадати зі свого життя. Тому ми відкидали фотографії, де хтось фотографував себе чи свою родину”, — каже засновник проєкту.

У яких містах побував проєкт Bakhmut Before

Вперше фотовиставку Bakhmut Before презентували в Києві у квітні 2024 року. Це була масштабна подія, куди бахмутяни з’їхалися із різних міст. Як каже Олексій, перша виставка зібрала багато людей і отримала хороший відгук, тому проєкт відвідав інші міста України — Полтаву, Дніпро, Львів.

“На відкритті виставки в Києві ми зібрали дуже багато людей. Я вважаю, що всі тоді думали, що це перша і остання така виставка. Їхали з різних міст: Дніпро, Харків, Львів. Загалом, це був красивий масштабний захід, там і Артемівське шампанське було. Потім ми поїхали в Полтаву, де нам допомагала волонтерська організація, в якій я також перебував. Потім був Краків. Далі було Дніпро, де ми були частиною іншого івенту. У нас було небагато місця, це був один день. Але саме в той момент нарешті приїхали представники міської ради з мером. Ми звали їх на кожний захід, але вони змогли завітати тільки у Дніпрі. І після цього вони допомогли з локацією у Львові, де відбулась остання повноцінна виставка”, — каже Олексій Халтурін.

Виставка бахмутських світлин побувала і в польському Кракові. Однак тут вона проходила у віртуальному форматі.

“Ти міг зайти на сайт, зайти в кімнату. Там було чотири стіни, де були всі наші матеріали: спогади, фотографії. Там було також відкриття, на яке прийшла авторка однієї з фотографій, яку ми використовуємо. Вона долучилася до офіційного відкриття з промовою і розказала про наш проєкт. Але сама виставка була віртуальною. Вони також пускали її на YouTube, там була трансляція з аудіоспогадами”, — розповів Олексій Халтурін.

Що кажуть бахмутяни про проєкт Bakhmut Before

За словами Олексія Халтуріна, виставки Bakhmut Before стають для бахмутян не лише можливістю побачити і згадати своє рідне місто, а й дають можливість зустрітися із земляками. На заходах проєкту бахмутяни не лише зустрічали своїх давніх знайомих, а й заводили нові спілкування. Багато людей говорили Олексію, що після відвідування виставки відчували моральне полегшення.

“Більшість реакцій — це сльози. І я думаю, що це сльози суму і сльози щастя. В моменті багато кажуть, що до останнього не хотіли йти, бо хвилювалися, що будуть плакати, але вирішили прийти і зрозуміли, що їм стало легше. Кажуть: “Ми подивилися на це все, згадали те, що позабували. Так, ми плакали, коли стояли в моменті, але зараз трохи легше.” Полегшення їм приносить те, що на заходах вони можуть зустріти інших бахмутян, з якими довго не бачилися, а деякі казали, що хоч і жили в одному місті, але саме на локації зустрілися і познайомилися”, — розповідає засновник проєкту.

Сам Олексій каже, що особисто він відчуває від перегляду фотографій різні емоції. Деколи він може поплакати, згадуючи Бахмут, а деколи — посміятися, коли в пам’яті з’являються теплі спогади про веселі моменти.

“Зазвичай, ці всі спогади і переглядання фотографій викликають більше сльози. Але це якщо ти один знаходишся. А якщо, наприклад… У мене в Києві є друг з Бахмута, ми зі школи разом, і коли ми збираємось разом з ним і передивляємось фото, то ми не плачемо. Навпаки, ми сміємося, згадуємо, що робили на тій локації. Як ми на гітарі грали, співали, як десь на “Бананасі” в підлітковому віці щось чудили”, — каже Олексій.

Яка цінність проєкту Bakhmut Before

Цінністю свого проєкту Олексій Халтурін вважає те, що люди можуть згадати, яким їхній рідний Бахмут був до повномасштабної війни. Ці світлини дозволяють зберегти у пам’яті теплі спогади, а не руїни та розруху.

“Я по собі можу сказати, що я багато чого забув, навіть маючи на руках цей проєкт, спілкуючись з бахмутянами. Реально багато позабувалося, і я розумію, що якби не було цього, то я забув би ще більше. А ще, якщо трапиться диво і ми отримаємо доступ до нашого Бахмута, буде змога туди повернутися, хочеться, щоб ми зараз зберігали ці моменти, ці спогади, щоб не так сильно переживати побачене в майбутньому”, — зауважив Олексій Халтурін.

Він також вважає, що світлини проєкту можуть бути цінними і для відбудови чи будівництва житлових кварталів для бахмутян. Оскільки на цих фотографіях видно, які місця є найціннішими для людей.

“Я думаю, що багато бахмутян, які, якщо буде можливість повернутися, все одно будуть шукати і хотіти, щоб місто виглядало хоча б плюс-мінус так. Тобто, по цьому можна будувати проєкт. Є проєкти по відбудові, але ж вони, грубо кажучи, взяті з голови. А ось якраз ці теплі моменти, теплі локації, які важливі саме для мешканців, зберігаються у нас. Або це так само може стати референсом до нового Бахмута. Тобто якщо буде нова локація в іншій частині України, то за цими кадрами можна зрозуміти, що було цінним для бахмутян”, — роздумує засновник Bakhmut Before.

У планах — музей спогадів

Востаннє повноцінний показ виставки Bakhmut Before був у липні-серпні 2025 року у Львові. Цьогоріч ці світлини також стали частиною презентації проєкту “Спільне бачення нового дому: передпроєктне обговорення житлового кварталу ВПО з Бахмута”, яка відбулася у Києві.

Олексій Халтурін зізнається, що після презентації в Києві не мав планів на показ виставки в інших містах. Але з ним зв’язалися зацікавлені люди з Харкова і Кропивницького. Щоб реалізувати виставки там, потрібне фінансування.

Паралельно з цим Олексій хоче створити фізичні фотоальбоми з довоєнними світлинами Бахмута.

“На початку цього року я думав взяти паузу з проєктом і думати в напрямку створення фізичного фотоальбому в форматі книжки. Це як відсилка до фотоальбомів, які ми втратили, для тих, хто не встиг їх вивезти. Загалом ця ідея залишається актуальною на цей рік. Але після виставки в Києві, цього останнього івенту, надійшли пропозиції з Кропивницького і Харкова. Тобто, я думаю, що можна розвивати паралельно ці два напрямки. Проблема в тому, що немає фінансування, для цього треба грант”, — каже Олесій Халтурін.

Окрім цього, Олексій має велике бажання створити віртуальний музей спогадів про Бахмут. Ця мрія у нього є з початку роботи над проєктом, але поки не реалізована.

“Одна з найбільших мрій — щоб проєкт став повноцінним музеєм спогадів “Бахмут до”. Як я його бачу: щоб ви могли зайти на сайт, побачити мапу Бахмута, натиснути на певний район і перейти на всі фотографії з цього району. Тобто всі мешканці Бахмута, хто має фотографії з цього району, в ідеалі можуть завантажувати туди всі свої фотографії за певними критеріями. Так само це можуть бути фото без людей, чисто локація. Ця мета в мене є ще з початку роботи проєкту Bakhmut Before”, — поділився планами Олексій.

Читайте також:

• “Я завжди хотіла працювати там, де потрібна допомога людям”: історія Аліни Горб — правозахисниці та громадської діячки з Бахмута
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Горб — правозахисниця і громадська діячка з Бахмута. Ще зі шкільних років вона мала внутрішній запит на допомогу людям, тому вирішила пов’язати своє життя з юриспруденцією. Окрім роботи юристкою, Аліна Горб поєднувала і громадську діяльність, зокрема реалізувала мистецький проєкт у Бахмуті. З початком повномасштабної війни бахмутянка сфокусувалась на правозахисній діяльності, зокрема у справах щодо фіксації воєнних злочинів.

Своєю історією Аліна Горб поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Спогади про Бахмут

Аліна Горб народилась і виросла в Бахмуті. Тут вона навчалась у загальноосвітній школі №18, відвідувала танцювальний гурток та різні додаткові заняття — загалом мала активне шкільне життя. У 2016 році Аліна Горб завершила навчання у школі з відзнакою та вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на омріяну спеціальність.

Дівчина навчалась на юридичному факультеті і під час навчання на магістратурі влаштувалась в одну з київських юридичних компаній. Попри те, що вона влаштувала життя у столиці, Аліна Горб цінувала час, проведений у рідному Бахмуті.

“У 2020 році почався карантин, тому я багато часу провела вдома в Бахмуті з батьками. Можна сказати, що карантин став для мене можливістю побути вдома, набутися вдома. Хоча, звісно, тоді це так не відчувалося. Тоді здавалося, ніби життя на паузі, що хочеться працювати і стільки всього навколо, а ти просто сидиш вдома. Але зараз я дуже вдячна тому часу, що в мене була така можливість побути вдома з батьками. Бо хто знав, що далі все так складеться”, — каже Аліна Горб.

Востаннє дівчина була у рідному місті на новорічні свята на початку 2022 року. Вона згадує, що мала передчуття наближення війни, тому взяла відпустку додому, щоб побути вдома з близькими.

“Останній раз я була в Бахмуті у 2022 році, в січні. Я приїжджала на новорічні свята. Мене, до речі, тоді не хотіли давати відпустку, але я випросила, ніби відчувала. 2022 рік я зустріла в Бахмуті, це було сімейне свято. Ми були з батьками вдома, хоч тоді в мене і багато друзів, і варіантів святкувати було, але я чомусь захотіла бути вдома. Насправді вже тоді я відчувала наближення повномасштабної війни. Чесно, я не думала, що вона буде настільки масштабною, по всій Україні, але я розуміла, що бойові дії активізуються. Це напруження я відчувала десь з листопада 2021 року”, — розповідає бахмутянка.

Про правозахисну діяльність

Повномасштабне вторгнення Аліна Горб зустріла в Києві. Перші дні війни минули в невизначеності, бо ніхто не міг спрогнозувати подальшу ситуацію. Та за деякий час компанія, в якій працювала дівчина, вирішила продовжити роботу. Юристи почали давати безоплатні консультації людям.

“Ми створили Google-форму, в якій люди могли писати свої будь-які запити, і ми безоплатно консультували. Це була ініціатива тодішнього директора компанії, ми це підтримали. У такому незрозумілому режимі ми працювали до травня, а потім вийшли на роботу і все потроху стабілізувалося”, — розповідає дівчина.

У 2022 році бахмутянка почала працювати в Міністерстві юстиції. Там вона занурилась у роботу, пов’язану з Європейським судом з прав людини. Цей досвід став їй корисним для подальшої правозахисної діяльності, якою вона займається зараз.

“У Міністерстві юстиції в мене було більше практики в розумінні роботи з Європейським судом з прав людини. Я була у відділі, який займається комунікацією з цим органом. Там я пропрацювала півтора роки, це було цікаво, я отримала гарний досвід. Але я зрозуміла, що державна служба мені просто не підходить, адже мені хочеться більш активно працювати, хочеться більше бути корисною саме громадянам. Тому це була моя ініціатива — звільнитися і перейти назад в юрбізнес, але я розуміла, що хочу займатися саме правозахисною діяльністю. На це впливало два фактори. По-перше, я розуміла, що юридичний ринок змінився і що ти не можеш просто бути компанією або юристом, який закриває очі на реалії. І по-друге, в мене завжди була внутрішня потреба бути корисною суспільству”, — каже Аліна Горб.

Зараз фокус роботи пані Аліни — це справи щодо фіксації воєнних злочинів і робота з Європейським судом з прав людини. Є у правозахисниці і приклади успішних кейсів. Один із них стосується ракетного обстрілу селища Сергіївка на Одещині. Завдяки роботі юристів справа щодо цього воєнного злочину визнана прийнятною (ред. справа є прийнятною для Європейського суду з прав людини, якщо вона стосується порушення прав за Європейською конвенцією).

“У мене було 47 заяв від родичів загиблих і постраждалих. Ми подали в Європейський суд близько 20 кілограмів паперу, бо це все докази і їх треба в паперовому вигляді до суду відправляти. Ми подали заяву, скаргу на порушення права на життя, це друга стаття Європейської конвенції з прав людини. І ця заява визнана прийнятною. Чому це дуже важливо? Тому що ці справи проти росії поки що є складними, бо немає прецеденту. Міжнародні юристи, з якими ми спілкуємося, дуже часто з нами обговорюють проблему того, що ситуація в Україні поки що є безпрецедентною. Навіть ті збройні конфлікти, які відбувалися, наприклад, в Ічкерії, їх не можна порівняти, це непорівнювані конфлікти. Тому важливо, що Європейський суд прийняв до розгляду. Це означає, що ми буквально з юридичної точки зору зробили все правильно для подачі, він буде розглядати цю справу по суті. І якщо рішення буде прийняте про те, що росія дійсно порушила права цих людей, це буде зафіксований воєнний злочин і це рішення стане беззаперечним доказом для, наприклад, Міжнародного кримінального суду. Це створить юридичний прецедент, який можна буде використовувати в інших міжнародних інституціях”, — зазначає правозахисниця.

Примітка. Ракетний удар по Сергіївці Білгород-Дністровського району стався в ніч на 1 липня 2022 року. Тоді росіяни вдарили по селищу двома ракетами Х-22. Одна ракета влучила у дев’ятиповерхових житловий будинок, повністю зруйнувавши один під’їзд, а інша — в базу відпочинку. Внаслідок удару загинули 22 людей, з яких одна дитина. Також відомо про 40 постраждалих, серед яких шестеро дітей та вагітна жінка.

Про громадську діяльність

Окрім правозахисної діяльності, Аліна Горб займається громадською активністю. З 2021 року вона є членкинею організації Tolerance in you. Спочатку дівчина хотіла долучитися до громадських проєктів як учасниця, а потім стала їх співорганізаторкою.

Перший проєкт Аліна Горб допомогла реалізувати в рідному Бахмуті. У 2021 році за її сприяння відбувся проєкт Bakhmut street art camp, у межах якого 12 активістів-митців з різних куточків України знайомилися з культурою і молодіжним життям Бахмута через активності. Результом проєкту стала виставка сучасного мистецтва.

“Спочатку я подавалася як учасниця і Таня (ред. Тетяна Крюковська — тодішня голова організації) побачила в моїй заявці на участь, що я з Бахмута. Ми з нею зідзвонилися і вона запропонувала, як я можу допомогти, наприклад, в організаційних моментах. Оскільки я досить відповідальна людина, то ми дуже плідно спрацювалися. І якось з першого проєкту так сталося, що я перейшла з розділу учасників в розділ співорганізаторів, тому що разом ми проробили багато організаційних моментів”, — згадує пані Аліна.

У 2022 році аналогічний проєкт планувати провести в Маріуполі. Були навіть попередні домовленості, але їхній реалізації завадила війна.

Під час повномасштабної війни фокус роботи організації змістився на молодіжні обміни.

“Ми почали робити молодіжні обміни на території Польщі. Наші країни-партнери — це, зазвичай, Польща і Німеччина, і молодіжні обміни зараз ми робимо на території цих країн. Вони передбачають знайомство з місцевими культурами. Наприклад, у нас був проєкт у Перемишлі в 2024 році, де збирались німці, поляки та українці. У нас був фокус на стійкість українців. Загалом у наших проєктах ми найбільше фокусуємось на тому, щоб розповідати іноземцям як виживають українці і як вони борються”, — розповіла Аліна Горб.

У вересні 2025 році Аліна Горб очолила організацію Tolerance in you. Як лідерка вона хоче реалізовувати більше проєктів, направлених на допомогу ВПО.

“У нас зміниться вектор роботи, можливо зміниться формат, бо мені хочеться більше фокусуватися на допомозі українцям в Україні. Можливо хотілося б і проєкт в Україні зробити. Мені хочеться допомагати ВПО не тільки з Донецької області, але, можливо, і з інших областей, але якщо фокусуватися, то, звичайно, хотілося б говорити більше про схід України”, — ділиться планами очільниця організації.

“Важливо зберігати самоідентичність, бо це про збереження себе”

Окрім допомоги іншим, Аліна Горб просуває тему самоідентичності. Для неї важливо позиціонувати себе саме як представницю Донеччини. Ще до повномасштабної війни дівчина хотіла показати людям, що мешканці Донеччини не проросійсько налаштовані, а мають стійку проукраїнську позицію, є розумними і гарними людьми. Це вона доводила оточуючим своїм прикладом.

“Ще до початку повномасштабного вторгнення я багато розповідала про Бахмут своїм друзям в університеті, своїм колегам. Тобто, моя ідентичність як людини зі східного регіону з’явилась у мене навіть до початку повномасштабної війни. Я хотіла, щоб люди більше знали про схід України хорошого, позитивного. Що ми теж освічені люди, і оці всі стереотипи проросійські абсолютно нав’язані, і нам треба з цим якось боротися. Але я не хотіла це робити агресивно чи робити якимись пропагандистськими методами. Я хотіла, щоб це було через інструмент м’якої сили, щоб люди, знайомлячись зі мною, знали про мою дуже сильну самоідентифікацію як людини з Донецької області, як людини з Бахмута, і щоб я своїм прикладом показувала, що бути людиною з Донецької області класно. Для мене це було важливо”, — розповідає Аліна Горб.

За словами бахмутянки, збереження самоідентичності дозволяє гуртуватися людям та знаходити спільноту однодумців.

“Зберігати самоідентичність — це зберігати себе, в першу чергу. Бо коли стаються такі буремні часи, часи нестабільності, ти не знаєш, що буде буквально через годину, дуже важливо якось себе ідентифікувати і не втратити в цьому світі. Я розумію, що комусь може бути важко це зберігати. Наприклад, дехто навпаки хоче це забути, особливо якщо вони пережили окупацію або травматичні події. І це окей. Але при цьому більшість людей, з мого досвіду, намагаються горнутися один до одного, шукають схожі риси. Тому ти одразу можеш знайти схожих на себе людей, ком’юніті, яке тебе розуміє. І це дуже важливо. Чим більше таких людей, тим сильнішим ти себе відчуваєш”, — зауважує бахмутянка.

Аліна Горб каже, що плекає надію повернутися в Бахмут і доєднатися до його відбудови. Але головна проблема, на її думку, — знищення самого поняття дому.

“Звичайно, я б дуже хотіла приїхати в Бахмут, і я вірю, що його деокупують. Але якщо дивитися раціонально, розумієш, що мого дому вже не існує фізично. Моєї квартири, мого будинку, моєї школи. І тут важливо, що не тільки стін немає, зруйновані всі спогади і асоціації. Навіть якщо його відбудують колись, це вже не буде моє місто, яким я його знала, яким любила. Моє місто, на жаль, зруйноване. І з цим дуже складно змиритися. Але я б дуже хотіла, щоб Бахмут колись відновили, і якщо буде щось, чим я зможу допомогти, я буду це робити”, — підсумовує Аліна Горб.

Читайте також:

• “Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!