“Молитися потрібно завжди, особливо на війні” — історія імама Саіда Ісмагілова 

Семаковська Тетяна 11:16, 18 Січня 2023

322393937 5923644691027010 4893228175469366096 n ffc39Саід Ісмагілов за національністю татарин, раніше чоловік був імамом, головою мусульманської громади в Донецьку, а зараз допомагає вивозити з Бахмута поранених і цивільних. Про те, чи може росія спокутувати свою вину, чи є місце вірі на війні та про відсутність емпатії до ворога — читайте в матеріалі.

Батальйон ТРО

До війни Саід мав інше життя, тільки в Донецьку сім років служив імамом в мечеті. 13 років чоловік був муфтієм мусульман України.

Довідка: Імам — голова мусульманської громади, духовний керівник, людина, яка керує молитвою в мечеті.

В перший день повномасштабної війни в Україні стояли черги з добровольців в ТРО, чоловіки та жінки пішли захищати свою країну. Саід був у їхньому числі:

“У мене була така сама особиста причина піти на війну, як і у всіх людей. Ворог прийшов, він бомбить обстрілює, вбиває наших людей. Щоб врятувати наше життя, нашу свободу, наше право бути українцями, й в тому числі вільно сповідувати свою релігію — я тут. Через те що мій батьківський дім в Донецьку окупований, під час окупації в Бучі мій другий дім пограбували. Немає жодного аргументу чому ні. Всі аргументи чому так”.

Коли почалася війна Саід Ісмагілов вже був в батальйоні ТРО Київської області, командир якого дозволив екіпажу Ісмагілова вивозити поранених військових і цивільних громадян. 

Разом з побратимами він евакуював поранених з Київщини. Зокрема, людей рятували й з-під Ірпеня, міст в Романівці, який потрапив на всі міжнародні шпальти ЗМІ, також був в маршруті евакуації, каже Саід Ісмагілов.

“Ми під’їжджали туди, забирали й евакуювали людей. Як це сталося? Ми товаришували з екіпажами “ASAP Хоттабич” — це організація, яка як добровольці, як волонтери допомагають з евакуацією. Їм не вистачало автівок й вони дали нам запит на допомогу”, — пояснює чоловік.

Після цього батальйон ТРО, в якому був Саід почав вивозити цивільних, ці події були в березні 2022 року, на початку російського вторгнення. Саід з побратимами вивозив не тільки людей, але й тварин:

Наша організація зараз працює на різних лініях фронту, підсилюючи військових медиків, ми допомагаємо, бо є дуже багато поранених. Коли потрібна швидка евакуація ми працюємо”.

Читайте також: «Будемо жити як сучасний Ізраїль», — бахмутянин з позивним «Завуч» про будні війни та думки на фронті

Маршрут до Лисичанська

320562225 1211307406128796 1000677111399428936 n fb55d

 Машина, якою вивозять поранених. Фото: Фейсбук

У квітні Саід разом з побратимами вирушив до Лисичанська, звідти вивозили поранених з Сєвєродонецька, Лисичанська, Гірського, Тошківки та Новотошківського»

З того часу й по сьогодні, Саід разом з побратимами рятує життя, зараз чоловіки працюють в Бахмуті.

Про поранених повідомляють цивільні, але бувають випадки коли екіпаж їде вулицею й знаходить жертв російських обстрілів. Далі особу забирають надають домедичну допомогу та везуть в Костянтинівку.

Зараз Саід — водій в екіпажі парамедиків, разом з ним на виклик їздить ще побратим, однак й сам чоловік має навички, які допоможуть надати домедичну допомогу. 

Ми проходили курси парамедиків, навчання було вже двічі. Першого разу його проводили “Госпітальєри”, а вдруге наставниками стали закордонні інструктори, які пройшли війну в Іраці та Афганістані”, — пояснює Саід.

Віра як пропаганда на війні

311788380 5483744031717148 3728096961178034668 n 64422

Вивіз поранених. Фото: Фейсбук

Росія використовує для своєї пропаганди всі можливі способи, не останню роль в цьому відіграє й релігія, яку росіяни перекривлюють на свій лад благословляючи вбивства й війни.

Ми запитали в Саіда Ісмагілова що він думає про це:

Росія завжди віру й релігію використовувала для своїх імперських інтересів та амбіцій, так було завжди. В цьому плані нічого не змінилося, всі священнослужителі в росії: християнські, мусульманські, вони підконтрольні ФСБ, якщо не їхні працівники. Вони виконують ті накази, які вони отримують. Якщо путін каже, що треба схвалювати війну і казати, що це правильно — вони будуть так казати”.

Досвід імама

Військові капелани й священнослужителі на війні часто виконують роль психологів, саме до них за порадою звертаються бійці. Саід Ісмагілов зазначає, на війні йому  доводилось бачити різне, досвід набутий раніше допомагає залишатися стійким:

Мусульманський священник — це людина яка власноруч ховає померлих, працює з небіжчиками. Тому це викликає менше шоку й стресу, коли ти бачиш поранену людину, відірвані кінцівки чи кровотечу. Це загартовує людину бути більш стійким та спокійним, підтримувати й мотивувати інших”.

Молитися потрібно завжди

Для багатьох українців саме віра стала опорою під час війни. Саід Ісмагілов вважає, що молитися потрібно завжди, особливо на війні. За словами Саіда, інколи вдається проводити молитви в мечеті, що в Бахмуті. Нагадаємо, що росіяни частково зруйнували святиню, а навколо храму зараз величезні вирви від боєприпасів.

На війні віра людині особливо потрібна. Вона дає можливість позбавлятися від стресу, дає надію. Те, що в українців немає емпатії до ворогів — це нормальна природна річ, бо інакше ти не зможеш з ними воювати, захищатися. У ворога до нас емпатії немає взагалі. Вони цинічно нас знищують”, — каже Саід Ісмагілов.

На питання чи зможе колись росія спокутувати свою провину перед українцями імам відповідає, що це можливо у тому випадку, якщо російська федерація розпадеться, як це в свій час зробив Радянський Союз.

Втім це не все, мова має йти про звільнення всій території України, ворог має виплачувати контрибуції за руйнування і життя людей. Обов’язковим фактором є покарання військових злочинців і пропагандистів, і звичайно розвалення цього мордору, резюмує Саід Ісмагілов.

Фото: Фейсбук, Євген Тітов

Читайте також: «Бажаю побратимам, щоб їхні рідні були в безпеці»: військовий про початок війни на Донбасі, волонтерство й Старлінки

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

Семаковська Тетяна 18:18, 18 Червня 2025

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

Батько з доньками / фото надане героїнею

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

Кований місток / фото надані героїнею

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Карета у Бахмуті / фото надане героїнею

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

Родина Гарькавих / фото надене героїнею

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

Тетяна за роботою / фото надане героїнею

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Тетяна під час роботи / фото надане героїнею

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

Семаковська Тетяна 12:20, 6 Червня 2025

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.

Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.

Пам’яті Романа Стецюри

Маленький Роман з батьком / фото надав Сергій Стецюра

Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.

“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.

По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.

Роман Стецюра у підлітковому віці / фото надав Сергій Стецюра

“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.

Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.

Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.

Роман зі своїм командиром / фото надав Сергій Стецюра

“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”

Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.

Через це пара втратила первістка. 

“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.

Дружина Юлія, донька Ярина та батько Роман разом / фото надала Юлія Стецюра

Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.

“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”,  — пригадує дружина Романа.

10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.

Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.

Роман з донькою Яриною / фото надала Юлія Стецюра

“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.

Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.

Більше такої змоги немає.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.

Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.

Роман у колі сім’ї / фото надала Юлія Стецюра

4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.

“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, […]

Важливо

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, […]

“Не стражденний, а щасливий, бо маю щастя повернутись до життя”: історія Сергія Несвіта з Костянтинівки — оборонця Азовсталі, звільненого з полону

Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]

Ветеран із Бахмута, який повертає інших до життя: історія Даниїла Ходикіна. Відеорепортаж

Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]

Власна справа після переїзду: як переселенка з Костянтинівки запустила виробництво сублімованої їжі

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]