Цього року завдяки ЗСУ — тисячі українців змогли вшанувати день Різдва у теплих квартирах. Однак, на фронті така можливість є далеко не у всіх. Засновниця, українського Жіночого Батальйону, пані Альона, організувала разом з волонтерками збір для оборонців, подарунки будуть везти на фронт, зокрема й в Бахмут. Що таке Таємний Санта для фронту, та які подарунки чекають на передовій — читайте в матеріалі.

Таємний Санта для ЗСУ: як це працює?

Анонс Таємного Санти для Бахмута. Фото: скріншот Інстаграм

Концепція Таємного Санти доволі проста, людина обирає подарунок, який хотіла б отримати, а інша особа таємно виконує це бажання. Волонтерки створили гугл-форму, а бажаючі мали змогу вибрати, який саме подарунок вони хотіли б відправити.

У списку були предмети гігієни, а також різні пристосування для військовослужбовців: окуляри, каремати, рукавиці, та інше. 

“Ідею зробити акцію Таємний Санта для військових виникла досить спонтанно. Настя – це керівник комунікаційного відділу, запропонувала гру серед дівчат, щоб ми дарували одна одній подарунки. У мене багато знайомих військових, і багато чоловіків з мого міста зараз на фронті. Я подумала, що військовим теж буде приємно отримувати подарунки, бо вони навіть дитячі малюнки і листівки отримували з задоволенням. 

Я написала Насті і запропонувала таку ідею, оскільки спочатку я не знала, чи вийде довезти це до лінії фронту, то пропозиція була зробити для військових, які зараз на лікуванні в госпіталях, але дівчата сказали, що можна організувати для військових в Бахмуті. Це насправді дуже потішило, бо чула дуже багато історій від знайомих звідти і розуміла, що їм справді буде приємна така ініціатива. Дякую, дівчатам за те, що підтримали”, – каже Анастасія Біба, менеджер з комунікацій.

Різдво в окопах

Харківські волонтери привезли захисникам  захисникам Бахмута різдвяні ласощі. Фото: Суспільне

Колядки, сімейне застілля та гучні святкування в 2023 для воїнів ЗСУ — велика розкіш, свої свята вони провели в холодних окопах. Щоб покращити умови бійців Жіночий Батальйон організував ініціативу “Таємний Санта”. За час проведення ініціативи вдалося назбирати немало,  однак запит все ще відкритий. Зараз волонтери приймають тільки грошові донати, щоб швидше закрити збір. Все зібране на фронт попередньо планують везти 15 січня.

Для хлопців з Бахмутського напрямку потрібно закупити: тактичні наколінники, ліхтарики та окуляри балістичні. Щоб доєднатися до допомоги водночас подякувати захисникам за Різдво — надсилайте донати на реквізити нижче:

Реквізити для донатів:

5168 7520 1576 5525 

Отримувач: Сенопальнікова Ірина Валеріївна

Жіночий Батальйон

Роботу команди Українського Жіночого Батальйону відзначив Президент України Володимир Зеленський відзнакою “Золоте серце”. Фото: інстаграм

Жіночий Батальйон — це громадська організація, це об’єднання дівчат, які є надійним тилом для захисників та захисниць України. Основна мета батальйону — збір коштів, пошук та купівля захисного спорядження для військових, а саме: бронежилети, каски, тепловізори,  квадрокоптери, дрони, рації, підсумки різного виду, РПС, тактичні рюкзаки, аптечки та інше.

«Військові або їх рідні можуть звернутися до нас з проханням про допомогу. Після чого наш менеджер допомагає їм сформувати офіційний запит з переліком необхідного захисного спорядження та його кількості. Офіційний запит обов’язково повинен мати підпис командира та його печатку. Так ми можемо бути впевнені, що необхідні речі потраплять саме до військових, яким потрібні. Лише після отримання даного запиту ми відкриваємо збір та закриваємо потребу», — пояснює нам засновниця Жіночого Батальйону.

Крім того, Жіночий Батальйон має соціально-психологічний проєкт «Голос Жінки», де  кожна дівчина може розповісти свою історію російсько-української війни. Через історії жінок організаторки прагнуть показати світові реальні злочини росіян на території України. Для того, аби поділитися історією достатньо заповнити Гугл форму. Жінки можуть отримати кваліфіковану та безоплатну психологічну допомогу. Задля безпеки дівчата дотримуються правил приватності та конфіденційності.

Головне фото: Генштаб

Читайте також: Як організувати виробництво окопних свічок на домашній кухні: історія небайдужої бахмутянки

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Іванівське — це невелике село під Бахмутом на Донеччині, де до повномасштабного вторгнення росії мешкало близько двох тисяч людей. Тут були свої садок, школа, ферма та фельдшерсько-акушерський пункт. Здавалося б, звичайне село, яких тисячі по всій Україні, якби не одна унікальна особливість — потужні та багаторічні футбольні традиції, які гуртували всю громаду.

Детальніше про історію футбольної частини цілої громади розповіли в “Локальній історії”.

Зародження традиції: саморобні м’ячі та перші матчі

Найстарішому знайденому футбольному фото з Іванівського — вже 68 років. У далекому 1958 році сільські хлопчаки долали 10 кілометрів на велосипедах до Малоільїнівки (селища, яке згодом стало одним із районів Бахмута), щоб зіграти матч. Тоді це був суто аматорський рівень. Замість регулярних професійних тренувань хлопці просто ганяли м’яча, який часто доводилося зшивати власноруч із підручних матеріалів.

Володимир Карнаух, який у 1960-х роках грав за місцеву команду, пригадує історію створення одного з таких м’ячів:

“Спершу їх робили з халяв чобіт. Якось брат взявся за це, але йому не вистачало матеріалу. Я спитав у свого друга Володі Рогаченка, нам було десь по 10 років, — чи не має він часом халяв? Він приніс пару. Ох і радість була — м’яч зробили! Але восени батьки Вовки кинулися діставати свої чоботи — а там не чоботи, а валянки самі з обрізаним верхів’ям“.

“Футбол — це не про гроші, його любити треба”

До складу місцевої команди входили водій швидкої допомоги, працівники котельні, вчителі, шофер вантажівки, комбайнер та навіть геолог, який працював у Харкові, але щовихідних долав 200 кілометрів, щоб зіграти за рідне село. Жоден із них не був професійним футболістом. Проте це не заважало їм регулярно брати участь у чемпіонаті та розіграшах кубка між 12-16 селами Бахмутського району.

Тренування проходили за власними правилами. Гравці збиралися у суботу, і якщо команда капітана Миколи Соколова програвала, він змушував грати далі, аргументуючи тим, що “корів ще не загнали”. Тому матчі тривали не стандартні 45 хвилин, а могли затягнутися на весь день.

У тодішній пресі команду офіційно підписували як “колектив радгоспу Красносільський”. Хоча далеко не всі футболісти працювали в сільському господарстві, команда формально була приписана до радгоспу і захищала його честь. Керівництво ферми допомагало гравцям: забезпечувало формою, м’ячами та транспортом. Все інше трималося на чистому ентузіазмі селян.

“Грати на область ми їздили на ‘газоні’ без тенту. Ігри були до пізньої осені. Пам’ятаю, на фінальні матчі в листопаді-грудні довелося їхати при -4 °C, а ми на відкритій машині. Ще й за лавочки треба було триматися на ямах, щоб не випасти. Якось у газеті після перемоги за кубок написали, ніби нам гроші дарували. Та не платили нам. Футбол — це не про гроші, його любити треба. Ми всі були любителями футболу“, — пригадує гравець команди Анатолій Скиданенко.

В архівах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського журналістам вдалося знайти документальні підтвердження про 25 перемог команди з Іванівського у районних та обласних турнірах у період із 1965 по 2003 рік. Самі ж учасники змагань стверджують, що брали трофеї майже щороку. Перевірити це неможливо: усі турнірні таблиці зберігалися в Донецькому обласному архіві, який з 2014 року перебуває в окупації.

Золота епоха “Колоса”

Пік розвитку футболу в селі припав на 1970-1980-ті роки. Саме тоді гравці “Колоса” здобули свої найпрестижніші нагороди — сільська команда двічі вигравала першість Донецької області та ставала срібним призером.

На шляху до чемпіонства іванівці перемагали серйозних суперників із великих міст. Наприклад, у 1978 році вони здолали слов’янський “Донрибгосп”. Гравець Олександр Скиданенко згадує вирішальний момент того матчу:

“Ми мали складний матч на їхньому полі. Наш гравець Микола Соколов сам, трохи правіше від центру поля, ніхто його не накрив. До воріт метрів сорок-п’ятдесят. І він як зарядить у праву дев’ятку! Такі удари рідко виходять. Тисячу разів попроси його повторити — не вийде“.

Фінал тих же обласних ігор 1978 року проти команди Новоазовського району став легендарним. Забивши першими, гравці “Колоса” сфолили у своєму штрафному майданчику, отримали пенальті, пропустили гол і залишилися вдесятьох через вилучення. Але навіть у меншості сільська команда змогла вирвати перемогу в суперника, який тоді виступав на всеукраїнському рівні.

“Коли приїжджала команда з іншого села, наш стадіон був заповнений глядачами. Це було справжнє свято футболу, і ми завжди були в призерах!” — ділиться спогадами вчитель фізкультури, колишній гравець і тренер “Колоса” Микола Соколов.

Щоб гідно протистояти сильнішим колективам, сільська команда почала залучати зірок. З 1987 року за “Колос” почав регулярно виступати Олександр Носатих, який мав досвід гри за збірну Молдови на кубку срср серед сільськогосподарських колективів. Згодом, у середині 90-х, до команди приєднався Ігор Сурай — колишній гравець збірної України серед юнаків віком до 18 років.

Тріумф “Колоска” на всеукраїнському рівні

У 1998 році справжню сенсацію створила дитячо-юнацька команда “Колосок”, яку сформували на базі Красненської загальноосвітньої школи. Хлопці з невеликого села Іванівське зуміли дійти до 5 місця з-поміж 90 команд зі всієї України на престижному турнірі “Шкіряний м’яч”.

Володимир Міхельсон, тодішній капітан дитячої команди, згадує:

“Ми обіграли Луганську і Донецьку області, після цього нас запросили в Івано-Франківськ на фінальну частину турніру боротися за перше місце. Усього участь брали 8 команд. Усі колективи були з міст, тренувалися на базах ДЮСШ. Ми були єдиними представниками села. За 5 загальне місце грали проти команди ‘Таврія’ з Нової Каховки — ми виграли з рахунком 5:1“.

Унікальні фотографії місцевої команди та живі спогади гравців лягли в основу книги “Історія футболу села Іванівського”. Над цим виданням протягом трьох років працювали місцеві жителі Сергій Нагорний та Микола Соколов. Книга побачила світ у 2025 році за фінансової підтримки начальника Бахмутської МВА Олексія Реви.

Наслідки російського вторгнення

У січні 2023 року почалися жорстокі бої за Іванівське. Школу, у спортзалі якої Микола Соколов роками зберігав переможні світлини, знищили російські снаряди

11 червня 2024 року аналітичний проєкт DeepState повідомив про окупацію населеного пункту російськими військами. Наразі в Іванівському не залишилося жодної вцілілої будівлі та жодного місцевого мешканця.

Читайте також:

Видатні бахмутяни: історія життя бібліографині Есфір Беркович

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Жінки Бахмута — у портретах, родинних фото та студійних знімках. Як вони виглядали? Ми зібрали архівні світлини з фондів Бахмутського краєзнавчого музею, які зберігають живу історію міста та його мешканців.

Фото з Бахмута

У колекції Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються сотні унікальних фотографій, зроблених ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Серед них — портрети жінок, родинні світлини та студійні фото, створені у перших бахмутських фотоательє.

Ці зображення не лише передають зовнішність тогочасних мешканок, а й відображають моду, соціальний статус і повсякденне життя. На світлинах — як міщанки, так і селянки, молоді дівчата й матері з дітьми. Частину фото створювали у місцевих ательє, які з’явилися у Бахмуті ще у 1870-х роках і стали важливою частиною культурного життя міста.

Сьогодні ці архівні кадри є не лише історичними документами, а й нагадуванням про багате минуле Бахмута, яке вдалося зберегти завдяки музейним колекціям.

Примітка. Всі фото взяті з міського медіаархіву, правове регулювання яких належить Бахмутському краєзнавчому музею.

Дівчина з гаманцем на поясі й віялом у руці стоїть біля дзеркала. Селище Яковлевського району. Монограма “ЕЛ” на гербовому щиті, напис “Е.Я. Львов. Бахмут”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Хима Пипочка — сестра Ганни Іванівни Андреєвої. Дівчині 17–18 років. Її зазнімкували в інтер’єрі фотоательє. Створили фото у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

Зображення жінок погрудне. Витиснений напис — назва фотоательє “Мерейнес. Бахмут”, монограма “РД”. Створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. і Д. Мерейнес, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина 18–20 років — це Євдокія Лобасова, сестра Георгія Лобасова, власника миловарних і свічних заводів у Бахмуті. Фото створено у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє Р. Рубанчик, вулиця Катеринославська, 2.

На фото дівчина у святковій блузі та спідниці, рік знімку, ймовірно, 1919.

На знімку троє жінок у святкових одежах. Знімок зробили у фотоательє Є. Львова, вулиця Мала Харківська, 41.

На знімку молода дівчина, це Дуся Боднаренко, бахмутянка, рік зйомки 1912-1917. Фото створили у місті Бахмуті Катеринославської губернії, фотоательє “Свет” Л. Хадака, вулиця Харківська, 48.

На знімку троє бахмутянок, рік зйомки, можливо, 1904–1909 років.

До теми:

Панорамні краєвиди Бахмута перед повномасштабною війною: добірка фотографій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!