Школярам у тимчасово окупованих Макіївці та Харцизьку презентували так звані “Щоденники героїв” із портретами та біографіями людей, яких окупаційна адміністрація називає “захисниками Донбасу”.

Детальніше про пропагандистську ініціативу на Бахмут IN.UA.

“Щоденники героїв Донбасу” на ТОТ

На тимчасово окупованих територіях Донеччини презентували спеціальні буклети-щоденники, присвячені “героям” війни проти України, починаючи з 2014 року. У кожному виданні, окрім коротких історій про військових, розміщена символіка підрозділів “спарта”, “сомалі”, “п’ятнашка” та інших незаконних збройних формувань, а також дати, пов’язані з радянською та сучасною історією регіону.

Як повідомляють пропагандистські ресурси “днр”, наклад “щоденників” склав 500 примірників. Частину з них передали учням місцевих шкіл представники організації “Російський союз ветеранів Афганістану і спеціальних військових операцій”.

Варто зазначити, що, за словами представника “Російського союзу ветеранів Афганістану і спеціальних військових операцій” Дмитра Огилецева, в суспільстві існує інтерес до подібної акції, а тому вона продовжиться й у наступному році.

Читайте також:

• Росіяни на ТОТ вимагають “прив’язувати” до паспортів номери загиблих і померлих
• Україна визнаватиме навчання, здобуте в окупації на ТОТ: як працюватиме процедура
• Росія на ТОТ взялася за “перевиховання” українських бібліотекарів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Більше ніж, три роки тому росіяни окупували Бахмут, назвавши це “звільненням”. Однак, ватажок “днр” денис пушилін ще в 2023 році вказав, що місто відновлять. Але минули роки, і ці обіцянки так і залишилися телевізійною картинкою. Бахмут досі лежить у руїнах. За супутниковими оцінками, у Бахмуті зруйновано 97% багатоповерхових будинків. До повномасштабного вторгнення тут проживало близько 70 тисяч людей. Станом на 2026 рік постійного цивільного населення в місті фактично немає. Бахмут перетворився з одного з найбільших міст на зону військової присутності росіян, їх базу.  Та, історія Бахмута насправді не є винятком. Подібна ситуація склалася і в Соледарі, який росія називала стратегічним через соляні шахти та промисловість. Однак замість масштабної відбудови міста отримали невизначене майбутнє. Це показує важливу річ: росія може окупувати територію, але це не означає, що вона готова зробити її “своє”ю. А на додаток про брак довіри до людей на ТОТ були, ключові рішення на тій же окупованій Донеччині ухвалюють люди, які приїхали сюди з росії.

Більше про це, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA

Окупованою Донеччиною керують росіяни

Однією з ознак того, що Росія не сприймає новоокуповані території як повноцінну частину власної держави, є кадрова політика. Попри риторику про “повернення додому”, ключові посади, як от посади мерів або міністрів, в окупаційних адміністраціях часто отримують не місцеві жителі, а люди, яких направляють з росії або з окупованих з 2014 року територій. Місцевим колаборантам відводять другорядні ролі, а стратегічні рішення контролюються Кремлем. Це характерна модель колоніального управління, де центр не довіряє населенню захопленої території.

Таблиця. Хто керує окупованими містами Донеччини / або дотичний до головних управлінь/міністерств

ПІБ	Посада	Походження
Антон Кольцов	В.о мера Маріуполя	Череповець, Вологодська область
Зінченко Костянтин	голова окупаційної адміністрації Волноваського району; (зокрема, Волноваха та Вугледар)	Зугрес, Донецької області
Олексій Муратов	лобією питання компенсації за житло бахмутянам, де факто росія взагалі не призначила окупаційну адміністрацію в Бахмуті	Курськ, Курська область
Дмитро Шевченко	займається питанням окупованої Авдіївки, так само як в Бахмуті, тут не створили окупаційну адміністрацію	Олександро-Калинове, Донецька область
Наталя Климович	очолює окупаційну адміністрацію Світлодарська	Світлодарськ, Донецька область
Євгеній Солнцев	голова правління “днр” з 2023 до 2025 року	Воронеж, російська федерація
Олександр Костомаров	Перший заступник керівника адміністрації “днр”, контролює внутрішню політику на окупованих територіях	Челябінськ, російська федерація
Андрій Чортков	Голова Уряду “днр” з 2025 року	Шатки, російська федерація
Дмитро Шмелев	Міністр доходів і зборів “днр”	Геленджик, російська федерація

Тобто, росія декларує інтеграцію “нових регіонів”, але фактично створює вертикаль влади, де мешканці окупованих територій не є повноправними учасниками процесу ухвалення рішень. 

Навіть лояльність не гарантує ставлення як до “своїх” 

Ще одним доказом того, що мешканці окупованих територій так і не стали для росії “своїми”, є історія з компенсаціями за зруйноване житло. Протягом кількох років окупаційна влада заявляє про виплати бахмутянам та жителям інших окупованих сіл Бахмутського району. Однак на практиці люди стикаються з бюрократією, відсутністю чітких правил і взаємозаперечними рішеннями різних відомств. Бахмутяни, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, неодноразово скаржилися, що не можуть навіть подати документи на компенсацію, а про самі виплати дізнаються лише з повідомлень російських пропагандистських каналів.

Показово, що у 2025 році мешканці Бахмута та Авдіївки були змушені записати колективне звернення до ватажка так званої “днр” Дениса Пушиліна. Люди вимагали пояснити, як отримати компенсацію за зруйноване житло. У відповідь окупаційна адміністрація пропонувала громадянам їхати до самого Бахмута, щоб підтвердити факт руйнування будинку, хоча місто залишається небезпечним для перебування цивільних.

Ще більш показовою стала історія мешканців Бахмута, які поїхали днями до Москви з вимогою надати компенсації. Біля адміністрації президента РФ їх затримали російські силовики. За словами самих бахмутян, до них ставилися принизливо, а один із силовиків порівняв людей із собаками. Цей випадок став символічним: навіть ті люди, які залишилися в окупації, або прийняли її правила, не отримали ані обіцяної підтримки, ані поваги. Для російської системи вони залишаються “мешканцями території”, а не повноцінними громадянами. При цьому сама окупаційна адміністрація вже фактично визнавала, що реальних виплат за зруйноване житло у Бахмуті немає. Під час публічних зустрічей чиновники заявляли, що місто належить до територій без сформованої адміністрації, а тому рішення щодо компенсацій ухвалюються не на місці, а через міжвідомчі структури. Це означає, що навіть через три роки після захоплення міста Росія так і не створила механізму підтримки людей, чиї домівки були знищені війною.

Показово й те, що у червні 2026 року окупанти відзвітували про розгляд лише 156 заяв на компенсації від мешканців усього так званого Артемівського муніципального округу, до якого входять понад 70 населених пунктів.

Відбудова, яка постійно відкладається

За три роки окупації Бахмута російські чиновники та пропагандисти неодноразово оголошували про плани відновлення міста. У різні роки вони заявляли про створення нових робочих місць, відродження промисловості, розробку генерального плану та навіть залучення нових мешканців.

Втім, кожна нова заява лише відкладала реальну відбудову на майбутнє. Показово, що навіть у 2026 році окупаційна влада не має затвердженого генерального плану відбудови Бахмута. Спочатку окупанти заявляли, що місто відновлюватимуть після завершення бойових дій, потім перенесли ці плани на 2025 рік, а згодом — на 2026-й. За три роки після захоплення місто так і не отримало ані програми відновлення, ані реального фінансування. Більше того, окупанти навіть не створили в Бахмуті окремої повноцінної адміністрації. Питання міста розподілені між різними структурами “днр”, що ще раз показує: Кремль не має чіткого бачення його майбутнього.

Бахмут IN.UA неодноразово фіксував ці заяви окупантів. Так, Денис Пушилін заявляв, що нібито саме українські військові заважають відновленню Бахмута та Соледара. Водночас окупаційна влада повідомляла про підготовку генерального плану міста, хоча конкретні терміни реальної відбудови так і не були названі.

Ще однією обіцянкою стало створення 15 тисяч робочих місць у Бахмуті. Окупанти також заявляли про розвиток промисловості, який мав би привабити до міста нових мешканців. Однак жодних підтверджень реалізації цих планів немає. Натомість фото та відео з міста демонструють іншу картину: зруйновані квартали, відсутність цивільної інфраструктури та поодиноку присутність людей.

Соледар, який перестав бути пріоритетом

Схожа доля спіткала й Соледар. Після його захоплення російські медіа наголошували на стратегічному значенні міста. Насамперед через соляні шахти, які до повномасштабного вторгнення були одним із символів міста та важливим підприємством регіону. Проте через три роки окупації Соледар залишається практично зруйнованим. Його майбутнє залишається невизначеним навіть у заявах самих окупантів. Фактично Росія не запропонувала для міста жодної зрозумілої моделі розвитку. Масштабної відбудови немає, а значна частина інфраструктури досі не відновлена.

Приклад Бахмута і Соледара насправді показує ще одну важливу закономірність. Росія не відбудовує всі окуповані території однаково. Найбільші ресурси спрямовуються туди, де Кремль бачить стратегічний або пропагандистський інтерес. Саме тому значні кошти вкладаються у Маріуполь, який має вихід до Азовського моря та є важливим логістичним центром. Натомість міста, повністю зруйновані війною і менш важливі з точки зору економіки чи пропаганди, опиняються на другому плані.

Бахмут є яскравим прикладом такого підходу. Росія витратила величезні ресурси на його захоплення, але після цього фактично залишила місто у стані руїн.

Водночас окупаційна влада продовжує створювати образ майбутнього процвітання, зокрема тими ж заявами про створення робочих місць в Бахмуті. Йшлося нібито про 15 тисяч вакансій на підприємствах. Проте кожна нова обіцянка дедалі більше контрастує з реальністю. Місцеві мешканці, які намагаються повернутися до Бахмута чи Соледара, стикаються з обмеженнями, відсутністю житла та базових умов для життя. Самі окупанти визнають, що повернення населення залишається проблемою.

Через три роки після захоплення Бахмут так і не став “новим російським містом”. Соледар також не перетворився на історію успіху. І саме в цьому полягає головний парадокс російської окупації. Росія може змінити прапори, перейменувати вулиці та створити нові адміністрації. Але вона не може змусити місто жити, бо це не просто територія на карті.

Читайте також:

“Нас порівняли з собаками”: як жителів Бахмута затримали біля Адміністрації президента рф через вимоги компенсацій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!