Російська армія, ймовірно, готується до завершуючого етапу своєї Курахівської операції. Сили та засоби окупантів можливо спробують не тільки взяти саме Курахове, а й прорватися в район села Андріївка, вздовж обох берегів річка Вовча. Це буде мати наслідки й для міста Покровськ.

Про це повідомляє Костянтин Машовець, військовий оглядач.

Карта бойових дій, Курахівська операція

За повідомленням оглядача, одночасно, наступаючи з півдня на північ на Курахівському напрямку російські війська очевидно, спробують прорватися на Розлив та Костянтинопіль.

“Для цього треба подолати десь по 10-11 км. Нажаль, у нинішніх умовах, мені це не видається чимось “нереальним” чи фантастичним. Щобільше, якщо одночасно з цим противник розпочне, вже давно підготовлений ним “ривок на Покровськ” силами 2-ї та 41-ї ЗВА УВ “Центр”, то наслідки цього можуть, цілком ймовірно, набути оперативного масштабу. Й, очевидно, не на нашу користь. Звісно, це “в теорії”, — пише Костянтин Машовець.

Попри те, оглядач зазначає, що ситуація з російськими військами не настільки “райдужна”.
Наприклад, вже місяць спостерігається зменшення числа російських військ, які воюють на території України, з 579-и тисяч до 556-и тисяч.

Російська армія може помилитися

Ті угрупування, які діють на Курахівському та Времіївському напрямках — не є виключенням. На думку Костянтина Машовця, навіть, якщо такий можливий сценарій розгорнеться на Курахівському та Времіївському напрямках, командуванню противника доведеться зіткнутися із певними складнощами.

До таких проблем можна віднести: темпи наступу сил російських бригад відрізняються, тому противнику потрібно буде якось “узгодити” дії обох своїх флангових угрупувань.

Крім того, ситуація для росіян ще більше ускладнюється тим, що перед північною ударною групою знаходиться достатньо великий вузол оборони ЗСУ у Кураховому, прикритий з півночі великим водосховищем. Тобто росіянам прийдеться діяти “в лоб”, зі сходу.

На думку оглядача, подальша доля вузла оборони у Курахове буде вирішуватися південніше нього, саме по ручці Сухі Яли.

“Якщо ЗСУ зможуть утримати рубіж Зеленівка-Янтарне-Успенівка-Іллінка, то під Курахове російські війська з великою долею ймовірності ризикують вляпатись “у м’ясорубку”. Як на мене, зі всьох “трьох виступів” (ще є Сіверський та Костянтинівський), на цей час Курахівський є найбільш близьким “до ліквідації”. Однак, це зовсім не означає, що так воно й трапиться у обов’язковому порядку. У цьому сенсі, найближчі 2 тижня, повинні дати “певні відповіді”, стосовно його подальших “перспектив”, — резюмує Костянтин Машовець.

Читайте також:

• Готівки не буде: у двох містах Донеччини припиняють роботу банкомати
• Опалювального сезону в Покровську не буде: як обігріватимуться люди
• Покровськ готується до оборони: місто планують заблокувати на в’їзд і виїзд (Оновлено)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Березень 2021 року для Бахмута був звичайним місяцем початку весни. Місто прокидалося після зимових холодів, комунальні служби прибирали вулиці, а місцеві жителі планували вихідні у міських парках. Це був період активного розвитку, оновлення інфраструктури та спокійного мирного життя.

Редакція видання Бахмут IN.UA пропонує згадати, яким було наше місто лише за рік до початку повномасштабного вторгнення.

Добірка ностальгічних фото Бахмута до війни

У 2021 році місто Бахмут залишалося спокійним промисловим центром сходу України з багатою історією та розміреним ритмом життя. Місцева економіка трималася на видобутку солі, виноробстві та машинобудуванні, а культурне життя підтримувалося фестивалями, виставками та концертами.

У цій добірці — світлини, що зберігають атмосферу спокійного 2021 року в Бахмуті. Їх опублікував бахмутянин Олександр Сотников на власній сторінці в Facebook.

Читайте також:

Бульвар Металургів у Бахмуті: як виглядало затишне місце у 2018 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!