17 березня 2025 року в Дніпрі сталася ДТП з постраждалими. На пішохідному переході по вулиці Калинова авто збило вагітну бахмутянку Анастасію Становську та двох її синів. Постраждалі отримали травми різного ступеня тяжкості. Зараз родина на шляху до видужання — матір з дітьми вже вдома і пройшли кілька етапів реабілітації.

У якому стані жінка і діти зараз, редакції Бахмут IN.UA розповів Максим Становський — чоловік Анастасії і батько дітей.

ДТП на Калиновій у Дніпрі, який стан постраждалих

У березні в ДТП на вулиці Калинова постраждали троє людей — вагітна бахмутянка Анастасія Становська і двоє її дітей: 8-річний Степан та 6-річний Всеволод. Їх госпіталізували до лікарні. Вагітну жінку прооперували і провели кесарів розтин.

Наразі вся родина перебуває вдома. Навесні і влітку Анастасія разом з дітьми пройшли кілька етапів реалітації. Як розповідає Максим Становський, стан здоров’я його рідних вже набагато кращий.

Старший син Степан вже майже одужав. Днями йому провелу останню операцію на нозі й після відновлення він може жити повноцінним життям.

“Влітку Степану видалили шплінти (ред. стрижні, які застосовують для фіксації кісток), залишалися лише титанові тени. Він пройшов реабілітацію і на минулому тижні йому вже й видалили тени. За рекомендацією лікарів, ще тиждень йому потрібно обережно ходити, а потім вже можна починати жити повноцінним життям. Головне не травмувати ногу, не падати, помірні навантаження, але вже можна повноцінно займатися”, — каже батько дитини.

Найважчий стан серед дітей подружжя Становських був у новонародженої доньки Агнесси. Дівчинка перебувала в реанімації й не могла самостійно дихати. Їй діагностували тяжку черепно-мозкову травму і перелом черепа. Наразі дитина перебуває вдома, вона теж пройшла реабілітацію.

“Щодо Агнешки, вона вже двічі проходила реабілітацію — наприкінці весни і в середині літа. Зараз вона почуває себе добре, посміхається, реагує на навколишнє середовище, впізнає обличчя, сміється. Є деяке відставання від строків розвитку — вона мала б вже сидіти і повзати, але чи то не хоче, чи то поки що їй це не цікаво. Лікарі кажуть, що таке іноді буває. Також ще треба контролювати, як закривається овальне вікно в серці. Але це, мабуть, місяців через 4-6 повторно УЗД робитимемо”, — каже Максим Становський.

Матір дітей — Анастасія Становська — теж на шляху одужання. Зараз вона присвячує свій час догляду за малюком. Втім у майбутньому її чекає черговий етап реабілітації, оскільки повноцінно рухливість не відновилась.

“У дружини нога зрослась майже повністю. Спочатку там був невеликий фрагмент, де зростання не повне було, але, здається, зараз вже пройшло. Вона може ногу навантажувати майже так, як і раніше. Влітку ще турбувало сильне запаморочення, це можливі наслідки черепно-мозкової травми. Але, дякувати Богу, більше не повторялося. Рукою дружина володіє не повністю. Вона може її піднімати перед собою до рівня голови, наприклад, зачіску зробити чи щось взяти з полиці. А ось у бік відвести — ні. Але, наприклад, дитину вона на руках тримає спокійно, якщо треба покачати, погодувати, то це не заважає”, — розповів Максим Становський.

Суд на винуватцем ДТП, чи винесли йому вирок

Суд над винуватцем ДТП вже завершився. Постраждала родина вирішила пробачити його, оскільки не мала до нього особистої неприязні. Чоловік повністю визнав свою провину і співпрацював зі слідством. Йому призначили покарання у вигляді умовного терміну та позбавили водійських прав.

“Ми пробачили винуватця і дали згоду на те, щоб він уклав угоду зі слідством. Тобто, він визнав свою вину повністю без всяких зауважень. І, здається, отримав 4 роки умовно. На 2 роки його позбавили водійських прав. З випробувальним строком, здається, 2 роки, вже точно не пам’ятаю. Враховуючи те, що Бог зберіг життя моєї родини, люди мені допомогли і виявили добросердя, то і я, і моя дружина вирішили, що ми не маємо права не виявити добросердя вже до винуватця. Що ще можна вимагати з людини, якщо він сам переселенець і в тому, що сталося, розкаюється? Останнє в нього забирати і якусь вигоду мати ми не хотіли. Тому вирішили, що потрібно його пробачити”, — розповів Максим Становський.

Наразі родина не потребує фінансової допомоги. Чоловік каже, що їм вистачило коштів, які раніше збирали небайдужі люди. За це родина дуже вдячна всім, хто долучався до зборів.

Читайте також:

• Захисник з Бахмута отримав важке поранення на Харківщині: як допомогти родині
• Безкоштовні операції у Львові для військових і цивільних: як записатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!