Main menu

305460195 600893201714755 376470631128012336 n e3417Більше десяти років Наталя Зубар робила Бахмут доступнішим для людей з інвалідністю. Вона на колісній колясці об'їхала кілометри доріг, спілкувалася з місцевими підрядниками та підприємцями, написала безліч листів до різних владних структур, аби місцева влада створювала умови для маломобільних людей. Тепер Наталя у Києві, і каже, що він менш пристосований для неповносправних, ніж її рідне місто. 

«Їдьте додому, якщо ваші потяги не розбомблять»

Напередодні війни Наталя Зубар поїхала в Карпати на спортивні збори з настільного тенісу для осіб з інвалідністю. Але збори тривали лише три дні: Наталю та інших спортсменів примусили повернутись.

«23 лютого у нас з чоловіком був срібний ювілей подружнього життя. І ось саме в цей день, коли ми вже майже збиралися спати, нас зібрали і сказали, що завтра вранці ми повинні обов'язково залишити спортивну базу, - розказує Зубар. А нас п'ятнадцять осіб на візках з різних регіонів України, і ще тут же на реабілітації осіб тридцять, які мають вади зору і майже нічого не бачать. Сказати, що ми були налякані, збентежені - це нічого не сказати. Розпач і страх. Особливо «підтримали» слова одного з керівників паралімпійського руху: «Завтра їдьте додому, якщо доїдете і ваші потяги не розбомблять».

305098237 770208497582106 5924531672066929202 n 50522

Наталя та її чоловік Максим Зубар на фестиваль-конкурсі сімейних пар з інвалідністю «Світ без обмежень» у 2021 році.

Фото: Олександр Сімоненко, ГО «Луганський пресклуб»

Вранці параспортсменів вивезли на автобусах до Львова, але на півшляху кілька разів повертали. Наталя до останнього сподівалася, що людям з інвалідністю дозволять перечекати небезпеку в Карпатах, та спортсменів все ж вивезли на переповнений вокзал Львова. 

«Дякувати Богу, вдалося купити квитки. Це була найстрашніша моя подорож. Їхали дуже повільно, без освітлення, через Київ, Харків, через Ізюм, де вже йшли запеклі бої, - каже Наталя. - Постійно телефонували рідні. З нами їхали військові на фронт. Один був батько трьох дітей з Ізюма. Йому весь час дзвонила дружина, розповідала про вибухи».

Більш ніж за добу Наталя Зубар доїхала до Костянтинівки. Військові допомогли витягнути Наталю з потяга. 

«А на пероні вже величезна купа народу, всі пруть у вагон і дивляться на нас як на душевнохворих. Шляхом бачили, як забита траса на виїзд з міста. До міста їдемо лише ми та військові машини», - розповідає Наталя. 

«Вирішила поїхати, коли мене ледь не викинуло з візка»

В Бахмуті на Наталю чекали батьки та хворий свекор. Повернувшись, жінка вирішила, що більше такої дороги не витримає, тож евакуюватись не планувала. 

Під час тривоги Наталя не мала змоги навіть спуститись до підвалу: за вісім років війни в Україні не пристосували жодного укриття для людей з ураженням опорно-рухового апарату. Якщо ж таких людей і заносять до підвалів, далеко не завжди вони можуть перебувати там тривалий час. На початку весни, наприклад, у підвалах дуже мерзли навіть здорові люди, а ті хто знерухомлений, ризикували тяжко захворіти”. 

Наталя Зубар з членами своєї громадської організації «Надія» в Бахмуті організовували роздачу продуктів, засобів гігієни, медикаментів. Наталя пригадує, що якось до неї прийшов хлопець за гуманітарною допомогою, і якраз у цей час чотири ракети впали поруч з її будинком. Чоловіка винесло вибуховою хвилею до Наталі на балкон, а саму жінку ледь не викинуло з візка. Тоді вона дуже перелякалася і врешті вмовила рідних поїхати. 

Жінка хвилювалася, чи зможуть її внести у переповнений потяг, як вона витримає там більше доби, як зможе користуватися вбиральнею, адже в звичайних вагонах туалети не пристосовані до людей з інвалідністю. Відкинувши варіант із потягом, сім’я вирішила орендувати мікроавтобус. 

«За шалені гроші орендували мікроавтобусик, повантажили речей на місяць і поїхали до Києва. Більше доби ми витратили на шлях до столиці. Їхати було дуже важко психологічно і фізично. Величезні затори, вибухи, аварії на очах. Треба весь час сидіти, а мені не можна, треба обов'язково лягти. Ночували в автобусі прямо посеред лісу, навіть не знаючи де, бо всі вказівники населених пунктів були вже зняті», - пригадує Наталя. 

«В Києві мене ніби відкинуло на багато років назад»

Наталя не хотіла зупинятися в центрах для внутрішньо переміщених осіб, адже їх інфраструктура не пристосована для людей з інвалідністю. Там немає пандусів, функціональних мішків, протипролежневих матраців, поручнів, достатніх за площею вбиралень та спеціальних ванн. 

Сім'я зупинилась в квартирі у сина Наталі. Жінка нечасто виходила з дому, бо квартира розташована на четвертому поверсі. Самостійно дістатись ліфта вона теж не могла, бо мала подолати багато сходинок. Після життя у Бахмуті в квартирі, яку Наталя роками пристосовувала під себе, новий досвід дався їй непросто. 

Два місяці жінка шукала квартиру із доступним входом, яку можна було б орендувати для проживання з тваринами. Врешті сім’я оселилась у трикімнатній квартирі на Либідській, де вхід розташований на рівні землі, працює сучасний ліфт. Наразі майже усі виплати, які отримує родина, йдуть на оплату оренди, тож Наталя тривожиться через зимові тарифи на комунальні послуги.

Та викликом для бахмутянки став не лише пошук доступного житла в столиці, а й пересування нею. 

«Я розлучилася з рідним найкращим містом, в якому боролася за те, щоб кожна вуличка була зручною для пересування. Київ - красивий, гостинний, я йому дуже вдячна, але, і тут відчуваю себе повністю залежною від інших. Мене ніби відкинуло на багато років назад», - розказує Наталя. 

За словами жінки, щоб жити на візку у столиці, треба ретельно вибирати район за рельєфом місцевості, адже він у Києві здебільшого горбистий. 

«Тут на Либідській далі, ніж під'їзд, сама піти не можу: дуже великі пагорби навкруги. Тому потрібен хтось із супроводжуючих на роль моторчика. Центр - теж не для нас. А от на лівому березі - наче в іншій казковій країні: все рівненько, пристосовано, всюди зручні входи і пониження», - зауважує бахмутянка.

305132967 624080195955691 6585187148690032071 n d0832

Наталя Зубар із сім’єю на Майдані Незалежності. Фото героїні.

За спостереженнями Наталі, часто в Києві зручності для людей з інвалідністю працюють лише частково. Зокрема, на Теремках в нових будинках є пандуси на входах в під'їзди, але немає з'їздів з бордюрів, тож людям з інвалідністю все одно потрібна допомога сторонніх. Також великою неприємністю для Наталі стала невелика кількість наземних переходів у столиці. 

«Пішли ми до зоопарку, там все дуже доступно, зручно і цікаво. Коли поверталися додому, треба було перейти на інший бік проспекту Перемоги, щоб сісти на тролейбус. Та ми не змогли цього зробити: переходи тільки підземні, необлаштовані, а якщо перебігати (інколи доводиться так ризикувати), то теж не вийде, бо проспект розділений навпіл металевою загорожею. Довелося кілька станцій метро пройти пішки, поки ми знайшли наземний перехід і змогли ним скористатися», - розказує Наталя Зубар.

305602967 1378343215909319 6607449128374589354 n 967a4

Наталя Зубар у парку «Наталка» в Києві. Фото Фейсбук Наталі Зубар.

З позитивного Наталя відмічає, що весь громадський транспорт низькопідлоговий, і навіть деякі маршрутки мають пандуси. 

«Втім, майже ніхто з водіїв ті пандуси не відкидає. То й виходить, що знов потрібна допомога стороннього, щоб влізти в цей транспорт. Дуже класне починання зводиться нанівець. А якщо ще хтось з водіїв авто паркується на зупинці неправильно, то зовсім можна нікуди не увійти», - говорить жінка.

«Серед дев'яти тенісних клубів - жодного підходящого»

Відновити заняття інвалідним спортом наразі жінці не вдається. Ще у Бахмуті Наталя з іншими спортсменами в березні збиралися на тренування в тенісному залі, поки одне з тренувань не пропустив тренер Наталі Артур Радковський. Радковський - не лише багаторазовий переможець змагань з настільного тенісу, а й призер Чемпіонату Світу з танців на візках. Він ніколи не пропускав заняття та заохочував інших. Аж одного дня через сильний обстріл неподалік його будинку і домівці Артура винесло вікно та зірвало двері, а самого чоловіка викинуло із візка вибуховою хвилею і контузило. 

«Тренування довелося припинити. Коли розходились, говорили між собою, що не знаємо, чи зможемо взагалі ще побачитися», - розказує Наталя Зубар.

305380800 2882953298676808 8653497868664914293 n c39d9

Артур Радковський, Наталя Зубар, Олег Соколов на змаганнях «Кубок Одеси-2019». Із своїм тренером Радковським Наталя спілкується щодня, хоч вони і живуть в різних містах. З Соколовим теж підтримують контакт

В Києві серед дев'яти тенісних клубів не знайшлося жодного, в який Наталя могла б просто зайти: зали розташовані або в підвалах, або на високих поверхах, або для того, аби дістатись до них, доводиться долати велику кількість сходинок. В Бахмуті ж приміщення було пристосовано для занять людей з інвалідністю, адже комплексу «Металург» було присвоєно статус бази паралімпійської підготовки. Будинок Наталі знаходився недалеко від стадіону, і вона мала змогу сама без сторонньої допомоги їздити на тренування. 

Проблема в Києві, за словами Наталі, не лише зі спортзалами, а і з лікарнями, до яких можна увійти на візку. Жінка знайшла недалеко від дому дві доступні клініки, але більшість - не пристосовані для людей з інвалідністю.

«Всюди сходи...  Де-не-де є пандуси, але здається, що ніхто з тих, хто їх робив, не напружувався, щоб почитати будівельні норми», - розказує жінка.

Жінка зізнається, що почувається важко не лише через відсутність можливості займатися спортом, але й через тугу за рідним містом, втрачену там роботу, середовище однодумців. Жінка за фахом дитяча психологиня, заробляла репетиторством з української мови. Щоб потрапити до неї в учні, люди записувалися заздалегідь.

«Коли кажуть, що я ще молода і збудую нове життя, сумно посміхаюся. Живу, ніби завмерла. Відчуваю себе посудиною, яка вже переповнена досхочу, і тільки зачепи трохи - витечу вся бурхливим потоком, якого й сама боюся», - ділиться Наталя. 

Зараз Наталя дала оголошення на своїй сторінці в соцмережі про готовність займатися онлайн репетиторством. Радість вона шукає в підтримці близьких.

«Найбільше багатство - мої рідні. Підтримуючи один одного, обов'язково дочекаємося перемоги, повернемося додому, в рідний Бахмут. Молимося за своє місто кожен день. Віримо в перемогу!»

Фото на головній. Фейсбук Наталі Зубар.

Матеріал підготувала Ганна Пешкова.

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.