Важливість і необхідність евакуації досі обговорюється серед мешканців Бахмута та Донеччини. Між людьми, що виїхали і залишилися відбувається не лише набуття різного досвіду, але й продовжується дискусія про правільність вибору і його наслідки. Вимушені переселенці стикаються з цькуваннім і обезцінюванням їх почуттів від людей, які залишились. Свої думки з цього приводу виклав на своїй сторінці у Фейсбуці фотохудожник, громадський діяч Олександр Дьяченко. Публіуємо його роздуми у повному обсязі.
Час від часу від бахмутян до бахмутян лунають докори, що хтось покинув місто та запрошення терміново повернутися до Бахмуту, аби розділити із ними скруту перебування у місті під обстрілами, поночувати у підвалах, не поспати тиждень другий, відчути як руки тремтять під час вибухів поблизу. Мовляв, якось нє патріотічнєнько перейматися за місто вдалині від нього. А ще: “Ти, що, не віриш в ЗСУ?!”
Особисто я вірю. І за кожен день після 24-го лютого дякую Богові та ЗСУ. Вірили і жителі знищеної орками Попасної, Волновахи, розстріляного Сіверодонецьку, закривавленого і розбомбленого Маріуполя, Харкова, Чернігова… Вірили і ті, хто вже не зможе про це сказати ніколи.
Але… Чому ми обмежуємося тільки закидами в особистому спілкуванні у соцмережах?
Давайте закличимо всіх повернутися до міст, які зараз під ударами підорашенської орди. Разом з дітями, з домашніми тваринами. Давайте надамо оркам більше можливостей вбивати цивільних громадян, а їх раша-зомбо-змі більше підстав говорити, що “боєвікі ВСУ прячутся за спінамі мірних житєлєй”! Давайте разом додамо зусиль до обтяження статистики втрат України з боку мирного населення. Бо ж Маріуполя нам замало.
Наразі в Бахмуті залишилося відсотків 15 його населення. А зважаючі на “живі” квартири особисто в моєму будинку та на “залюдненість” міських вулиць, гадаю, і ще менше.
Звісно, у тих, хто залишився, є свіої причини на те. Як і в тих, хто покинув місто не з власного бажання, а під впливом, м’яко кажучі, зовнішніх чинників, настійливих наполягань рідних. І в тих, і в тих болить душа і крається сердце. Але справжні герої в цих обставинах тільки ті люди, які наразі вимушені забезпечувати життєдіяльність міста: його керівництво, працівники ДСНС, службовці поліції, військові, працівники комунальних служб, транспортники, працівники торгівельних мереж. Саме цим людям – уклін, повага та наше захоплення їх справжнім героїзмом.
Однак спробуйте підрахувати кількість загиблих у вже знищених ворогом будинках Бахмута, якби всі патріотічнєнько залишилися би в них жити, а не їхали, не знаючи куди і на скільки, не знаючі, чи буде колись до чого повертатися.
Всім – скорішої Перемоги, настання миру, Божої помічі та ясного розуму. Залишайтеся людьми, навіть коли це дуже важко. А важко ВСІМ. Бо – війна.
