Відповідь на питання, чи можна поєднати наукову діяльність та особисте життя, у своєму блозі надає Юлія Стуканова, кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет».
Безумовно, Міжнародний день жінок у науці, що відзначається за підтримки ЮНЕСКО, – це важлива дата, покликана нагадати про необхідність кроків на шляху до рівного доступу жінок до участі в науці.
Можна було би на буденному рівні ствердити, що доступ чоловіків і жінок до науки і без того є рівним. Однак, на жаль, поки це не зовсім так. Достатньо сказати про те, що вже на рівні шкільного віку діти зростають, відчуваючи на собі впливи відповідних хибних стереотипів, які можуть сформувати у дівчат переконання, що наука – це чоловіча сфера діяльності і не відповідає жіночому покликанню. Зокрема, спеціальні дослідження вказують на те, що у молодших класах від дівчат вчителі, а часто і батьки, чекають і вимагають більшої старанності і вищих оцінок, ніж від хлопців. Натомість, у старших класах часом відбувається втрата інтересу вчителів, а подеколи й оточення, до шкільних успіхів дівчат і, навпаки, заохочення відповідних зусиль збоку хлопців. Мовляв, майбутнім чоловікам це потрібно для кар’єри, а дівчатам головне – успішно вийти заміж. Ці стереотипи соціуму часом знецінюють в очах дівчат їхню власну мотивацію і внутрішнє прагнення до самореалізації.
Що стосується мене, я ніколи не уявляла себе в науковій сфері діяльності, оскільки в мене радше розвинене образне, ніж абстрактне мислення.
Поряд із тим, у середній та старшій школі я міркувала про те, щоб стати літературним критиком, недостатньо уявляючи собі, що літературознавство – це так само наука, тоді як власне література – це галузь культури. Однак у юнацькому віці я ще не мала усвідомленого розуміння того, чим я хочу займатися в дорослому житті. Тому, керуючись скоріше принципом династичної спадкоємності, ніж свідомим захопленням, я опинилася на історичному факультеті Донецького національного університету (сьогодні – ім. Василя Стуса, м. Вінниця).
І тут мені дуже пощастило з моїми викладачами, оскільки поступово я почала розуміти, що моє уявлення про історичну науку як про наповнені сухим безкінечним фактажем тексти є дуже застарілим і хибним. Особливо ж я вдячна своїй незмінній, починаючи з 2 курсу і завершуючи захистом кандидатської дисертації, науковій керівниці – докторці історичних наук, професорці Стяжкіній Олені Вікторівні. Вона не лише спрямувала поле мого дослідження у простір культурних процесів, які були дуже близькі до моїх природних схильностей, але й відкрила для мене (і цілої плеяди випускників істфаку) сучасні методологічні підходи в сфері історії. Зокрема, такі, які переносять увагу дослідника від зовнішньої «подієвої» історії до внутрішнього, «людського» виміру історичного процесу. Такий прийом дозволяє вивчати те, як люди сприймали події певної епохи, які цінності і норми керували їхньою поведінкою, як відбувалася внутрішня боротьба у ситуаціях вибору і які мотиви, врешті, переважали у їхніх вчинках. І тоді я відкрила для себе, що дослідження в галузі історії – це захопливий творчий процес, що й привело мене в аспірантуру, по закінченні якої була захищена кандидатська дисертація.
Наразі наукова діяльність є однією зі складових моєї роботи викладача, яка є досить різноманітною. Я продовжую розробляти проблематику культурних процесів Донбасу, а також докладаю зусиль, щоб зацікавити студентів дослідженнями у галузі історії, викладаючи основи наукових досліджень і керуючи при кафедрі Студентським науковим гуртком з історії (наскільки успішно мені це вдається, судити самим студентам).
Я насправді люблю свою роботу і хотіла би сказати молодим дівчатам, що якщо їм здаватиметься, що вони мають обрати щось одне – родину або самореалізацію й заняття улюбленою справою, в тому числі, наукою, – то це не так. Обидві сфери цілком можна поєднувати, і це важливо для того, щоб почувати себе щасливою людиною. А їхньому оточенню бажаю підтримувати дівчат у їхніх починаннях.
