Біля його ремонтної майстерні завжди відпочивають нагодовані собаки, кружляють ситі голубі. Юрій ремонтом взуття займається вже 27 років, його клієнти вже стали батьками, їхні діти також обслуговуються у Юрія. І взагалі, до нього приходять просто побалакати, поділитись проблемами та радощами.
“Я швидко навчаюсь, в мене добра зорова пам’ять, я вмію малювати. В молодості працював на заводі, ще розмальовував керамічну плитку, потім, за два тижні навчився і став ремонтувати взуття. Ось так по цей день і працюю”, – згадує Юрій.
Чоловік каже, що обрав таку професію, бо, тоді в 90-х, треба було виживати. Зараз, якщо б була змога повернутись назад, обрав щось інше.
Але все одно відмічає, що крім самої роботи цікаво спілкуватись з людьми, слухати їх, розказувати про себе. Заходячи до нього в майстерню, відчуваєш спокій, тепло і бажання повертатись. Та поряд з цим помічаєш принциповість та твердість.
“Я дуже переживаю за нашу Україну, за те, що неосвічені люди зробили невірний вибір, а тепер важко всім – і нам, і тієї більшості, що прийняли рішення за нас. Я не звертаю уваги на політичні погляди людей та надаю послуги всім. Якщо виходить, то намагаюсь донести до них, що значить любити і поважати країну, в якій живеш, що її майбутнє залежить саме від нас”, – каже Юрій.
Чоловік любить тварин, постійно піклується, годує та лікує безпритульних тварин. Робочий ранок починається з годування собак, що приходять до нього в майстерню. Біля багатоквартирного будинку, де вони живуть рядом з дружиною, Юрій побудував невеликий вольєр.
“Там у мене жили багато різних собак – і вівчарки, і дворняжки. Я їх всіх люблю, але на жаль люди не розділяють моїх поглядів, і я так думаю, що травлять їх. Ось, місяць тому на свій день народження, поховав собаку… Тепер у мене в квартирі живе питбультерьер, його ніхто не скривдить”, – говорить Юрій.
Цьому собаки вже 14 років, він старий, глухий, погано ходить. Юрій лише на ночівку виводить його з майстерні, а так він постійно з чоловіком.
Юрій має двох дорослих дітей – доньку, яка керує одним з міських кафе та сина, який служить в українській армії. Саме син допомагав чоловіку пережити карантин.
“Обмеження треба було вводити – це наша безпека. Але якось необдумано все вийшло. Я за той період свої збереження всі “з’їв”, добре, що син допоміг”, – говорить чоловік.
Зараз Юрій чекає на повне закінчення карантину, щоб віддати довгоочікувані замовлення, продовжити обслуговувати своїх клієнтів, говорити та слухати з ними.
